Українська інтелігенція у Визвольних змаганнях

Хочу поміркувати на тему історичної вини української інтелігенції, інтелігенції насамперед міської, – зокрема, її ролі у Визвольних змаганнях українського народу. Ця тема малодосліджена, насамперед тому, що історія пишеться кров’ю не завжди освічених селян. Володарі ж затишних кабінетів столиць чи великих індустріальних центрів витрачають, як правило, лише чорнила. Тому в пам’яті поколінь і лишаються праці істориків та письменників, а погляд селянства на події, в яких воно брало безпосередню – і рішучу – участь, не доходить далі, ніж через одне-два покоління.
Розмірковуючи про історичну вину української інтелігенції, не можна не згадати оцінки Миколи Міхновського, яку він понад сто років тому дав у своїй знаменитій праці “Самостійна Україна”: “В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку роль. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільності тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі – плоть від плоті нашої!.. Тоді сильним та могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга протягом XVIII і XIX віків прийняла російську національність, і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і “їм же несть числа” – всі вони наша кров. Народ знову лишився без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи… Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть, із оцим масовим підступництвом інтелігенції? І війна і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, і бідних, і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству. Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-небудь нації”.
Не дивно, що до Національно-визвольної революції 1917 року українська нація підійшла обезголовленою, без сильної, по-державницьки налаштованої інтелігенції. На початку XX століття ідею Самостійної України відстоювала лише невелика група – справді – української інтелігенції. Та українську ідею ці діячі відстоювали агресивно, фанатично, нетолерантно: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Міхновський та їхні нечисельні прибічники рішуче стали на поєдинок із малоросійською інтелігенцією, для якої “божищем була ліберальна Росія”, яка буцімто “дасть свободу і нам”.
Олена Пчілка, зокрема, була переконана, що до чужинців в Україні нема чого підходити з “гуманного, чоловіколюбного” погляду, а слід розглядати їх з погляду “чисто практичного” – з позиції “боротьби за життя в своїм краю”.
Ідея Самостійної України відстоювалась цими героїчними одинаками всупереч тодішній чужолюбній інтелігенції, яка рішуче засуджувала самостійництво як вияв шовінізму. Невипадково малоросійська ліберальна преса оголосила бойкот Олені Пчілці та її, як вони казали, “шовіністичному” журналу, невипадково освічені малороси намагались висміяти Міхновського за, як вони вважали, “позерство” та ображалися на Лесю Українку за її погорду, зневагу до них – недоукраїнців.
Міхновський, Олена Пчілка та Леся, зазначав Дмитро Донцов, бачили, як над Україною “зависла тяжка змора російщини”, а “не лише царського режиму”. В повсякденному житті вони погорджували “залицяльниками Росії”. Саме про українську інтелігентщину писала велика Леся: “Так, ми – раби, немає гірших в світі!”
Уособленням малоросійської інтелігенції, орієнтованої на чужі цінності став Володимир Винниченко, якого геніальна поетеса Олена Теліга пізніше назвала “партачем життя”. І цей партач життя закидав Лесі Українці та Дмитру Донцову “варварську жорстокість у боротьбі за свою Батьківщину”.

В перші дні Національної революції, навесні 1917 року, у Києві відбулась таємна нарада “Братства самостійників”, яке очолював Валентин Отаманівський. З огляду на політичне обмосковлення більшої частини малоросійської інтелігенції було вирішено надалі діяти тільки таємно й у таких напрямах:
“Пропаганда ідеї Самостійної України серед українського селянства, найменше зараженого москвофільством, найменше пов’язаного з московською культурою та родинними зв’язками з росіянами.
Тиск з допомогою мас на інтелігентні кола з метою примусити їх дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України…”
Ось так: примусити інтелігенцію “дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України”.
Багатозначна постановка питання…
Навіть під час революції та війни освічена інтелігенція замість очолити озброєний народ, який прагнув волі, продовжувала – за інерцією страху і з дивовижної любові до історичного ворога – служити Москві, спочатку “демократичній”, згодом – більшовицькій.
Послухаймо звернення холодноярських селян до української інтелігенції від 8 вересня 1920 року:
“Ми, селяне-повстанці, котрі підняли зброю за народні права проти насильників-комуністів, звертаємось до вас, інтелігентів, із закликом залишити назавше свою нейтральність і приєднатися до повставшого народу. Знайте, що тепер дійсно наближається останній рішаючий бій. Невже ж ви, інтелігенти, плоть від плоті нашого народу, котрі повинні бути його вождями-проводирями, залишите його самого боротись проти насильників в цей відповідальний мент і погибати в тяжкій боротьбі. Невже ж, щоб одержати тілько кілько бумажок та задля комісарської ласки, ви допустите, щоб історія ганьбила вас, як зрадливих синів свого народу і Вітчизни, щоб ваші нащадки із зневагою характеризували вас словами поета: “За шмат гнилої ковбаси ти батька й матір продаси”.
Тепер або ніколи! Досить вагань!
Чуєте, як по всій Україні лунає гомін повстань! Подайте ж дружню руку допомоги повставшому народу… Не думайте про ріжниці в поглядах, а дбайте про те, щоб вигнати ворога з нашої землі. В свою чергу, ми, селяне-повстанці, обіцяємось інтелігенції, котра піде за нами, повну до її освіти та знань (повагу)…
Інтелігенціє! Повставше селянство кличе тебе до останнього бою!

Окружний повстанський комітет, м. Чигирин. 8 вересня 1920 р.”

Ось так: українські селяни закликають інтелігенцію, котра повинна була б очолити рух за свободу, відмовитися від нейтральності та “шмата гнилої ковбаси”. Селяни, яких міські інтелігенти зневажливо називали темними, виявились національно свідомішими, а отже, вищими за них.
Недаремно Центральний всеукраїнський повстанський комітет вважав “основними й головними своїми кадрами... селян”, бо не помилялося в оцінці освіченої інтелігенції, яка вирішила знову відсидітися, бо добре знала долю тих, хто очолював повстання...
Перенесемося у середину ХХ століття – 1948 рік.
Слово вихідцю із селянської родини Петру Полтаві, авторові розпачливого твору “Україна погибає! Хто винуватий у цьому?”:
“А ви, українські інтелігенти! Значна частина відповідальності за сьогоднішнє становище українського народу лежить і на вас... Це ж ніхто інший, а саме ви, українські інтелігенти, головно із східних українських областей, майже поголовно говорите по-російськи. Це ж саме ви, східноукраїнські інтелігенти, маєте відвагу заявляти, що вам соромно говорити по-українськи, тому що, мовляв, це мова колгоспників... Це ж саме ви, східноукраїнські інтелігенти, часто волієте посилати дітей до російських шкіл… щоб вони там краще могли засвоїти собі російську мову і щоб їм, внаслідок цього, було потім легше робити кар’єру в системі окупанта!..
А ви, західноукраїнські інтелігенти, що так ще недавно любили хвалитися своєю національною свідомістю, своїм патріотизмом? Скільки з вас сьогодні, слухаючи всілякі наклепи на український національно-визвольний рух, відважуються сказати хоч одне слово в його обороні?.. Ми знаємо цілий ряд випадків, де ви замикали двері своїх домів перед революціонерами, представниками підпілля, боялися обмінятися з ними хоч кількома словами.
Скільки з вас, тихеньких з’їдачів бакалійного хліба, сьогодні намагається, наприклад, поширювати ідеї нашого визвольного руху?.. А скільки з вас пішло на службу до ворога, на пряму співпрацю з його поліційними органами?..”
Особливо нещадно Петро Полтава ставився до “вершків інтелігенції”: “А яка ж підла і ганебна заслуга в сьогоднішній трагедії України й за вами – письменниками, поетами, журналістами, “істориками” й вам подібними бандитами пера т. зв. Радянської України?!
Це саме ви – тичини, корнійчуки, бажани, петровські і десятки дрібніших колег вашої професії – своїми панегіриками на честь партії, на честь совєтської влади допомагаєте більшовикам ширити брехню про “щасливе” й “заможне” життя в Україні... Замість писати про терор над нашим народом, про його визиск, про його нужду, замість іти попереду народу в його боротьбі проти гнобителів України ви складаєте листи подяки катам свого народу!..”
Як бачимо, час іде, змінюється доба, та інтелігенція вкраїнська не змінюється: страх за свою мізерну плоть продовжує визначати їхню поведінку.
Те ж саме повторилося і через десять, через двадцять, через тридцять років – з творчою інтелігенцією 50 – 80-х ХХ століття. Про них писав Зеновій Красівський:

О дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.

Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
“Кров за кров!”


Вірш “Борзописцям” Зеновій Красівський присвятив тій самій проблемі – українській інтелігенції, яка зі страху за своє життя пішла на службу до більшовицького окупанта й у своїх творах, перекручуючи історію, виправдовувала зраду, пропагувала, канонізувала її, водночас осипаючи прокляттями українських героїв, тавруючи їх “українськими буржуазними націоналістами”.
Чи змінилася ситуація наприкінці ХХ століття?
Хто сьогодні в пошані – українські селяни, які у складі УПА боролися за Самостійну Україну, чи ті, хто заповзято боровся проти них – пером чи зброєю?!
Чи не повторюється трагічна ситуація 1917-го, коли малоросійська інтелігенція намагалась – за рахунок інтересів свого народу – порозумітися з імперською Росією?!
Дмитро Донцов так писав про міську інтелігенцію, яка всупереч своєму бажанню очолила Українську національну революцію 1917 року: “Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…”
То може, українській інтелігенції вже досить ремствувати, що “народ виявився не таким”?! Може, вже час усвідомити, що саме вони “не такі”. І відійти вбік, давши дорогу тим, для кого аксіомою є не інтереси інших народів, а пріоритет власних національних інтересів?! Захищати які вони готові, не дуже переймаючись власним здоров’ям та здоров’ям противника.