Які ж висновки?

Хочу звернутися до одного унікального і ще не опублікованого документа, який знайшов член Історичного Клубу “Холодний Яр” к. і. н. Павло Стегній. Мова про звіт холодноярського сотника Івана Лютого-Лютенка (отамана Ґонти). В ньому дається оцінка Холодноярській організації, а фактично – всьому повстанському рухові.
Іван Ґонта зазначав, що старшини і козаки, які становили ядро повстанських загонів, “були настроєні войовниче проти ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука в руку, скажу так: якби населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би”. Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу.
“Жидівського населення в загонах не зустрічається зовсім, – писав Лютий-Лютенко, – до їх відношення лояльне, декотрі жиди ідуть назустріч повстанцям. Раніше були випадки, що повстанці робили погроми і убійства, но тепер цього не зустрічається, хіба що тільки дійсні бандіти… то за це партізани не відповідають. Борьбу ведуть повстанці з кожним ідущім проти його з рушницею. Як отамани, так і їхні прихильники, дуже гарно відносяться до того народу, котрий співчуває... іде назустріч… Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то… вибухнуло б загальне повстання”.
“Наколи б був фронт”… “Нехай, – мовляв, – лише прогримить заклик”…
Тут згадується одне зі звернень Юрка Тютюнника “Селяни!” В цьому по суті ідеологічному документі звучить, як і в інших зверненнях, стратегічна думка: “Селяни!.. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”

Працюючи з року в рік над великою кількістю архівних документів, весь час сумнівався у правильності заклику Юрка Тютюнника не піднімати “дрібних повстань”, а чекати наказу Симона Петлюри, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Хоч мотивація ніби правильна… Логіка залізна…
Та чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель упродовж усього 1921 року?..
Так, врешті клич пролунав. Та не у відповідний час.
Для повстання найкращими періодами були весна та післяжнивна пора, коли починався новий виток більшовицьких реквізицій. У цей час пограбованого дощенту селянина підняти на повстання було легко, не те що наприкінці жовтня – на початку листопада 1921 р., як це намагався зробити Юрко Тютюнник. В осінню пору повстанський рух закономірно спадав. Не слід забувати, що – поки отамани слухняно “не піднімали дрібних повстань” – ЧК працювала і до листопада встигла розкрити десятки українських підпільних організацій. І заклики Тютюнника та Петлюри не піднімати “дрібних повстань” фактично перетворились на заклик не піднімати повстань узагалі, тобто стали в пригоді окупантам.
Більше того, емісари Партизансько-повстанського штабу Юрка Тютюнника призвичаїли партизанів до думки, що “стотисячна армія Петлюри” стоїть на кордоні, готуючись до переможного рейду в Україну. Тобто повстанців – головну і єдину українську силу в 1921-му і подальших роках – найвище військове керівництво УНР привчало до думки, що вони, повстанці, є силою допоміжною. Головною ж силою подавалася сила ілюзорна – та, що мусила прийти з-за кордону. Ця дезорієнтація, врешті, призвела до марного очікування месії у вигляді Петлюри чи Тютюнника на чолі величезної армії і невіри, що власними силами можна спробувати здобути Україні свободу. На жаль, ні по той бік, ні по цей бік Збруча не розуміли, що, перейшовши кордон України, Симон Петлюра автоматично ставав силою допоміжною.
Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною.
Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І таким чином задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу... Та головне: зняти з повсталої України пута морального обов’язку перед вищим військовим керівництвом УНР, приреченого в умовах еміграції на неминучу деградацію… І отримати право стратегічної ініціативи.
Напевно, мав рацію Микита Мироненко, автор післямови до лондонського (1967 року) видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: “Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами”.
Я б додав, що міф Петлюри у 1919 – 1920-х роках, коли Головний Отаман керував реальними збройними силами, безперечно сприяв розгортанню Визвольного руху. Хоч і не завжди у правильному напрямку. Показовими є наслідки наради повстанських отаманів восени 1920 р. у містечку Мошнах, які, об’єднавшись, зібрали величезну силу (понад 30 тисяч повстанців), що була чисельно більшою, ніж на той час Армія УНР. Цю нараду в Мошнах детально описав у романі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. Фактично тільки Чорний Ворон (Микола Шкляр) рішуче обстоював ідею наступу на Київ – незалежно від планів Симона Петлюри: “Ворог сам підповідає нам, що маєм робити, – говорив Микола Шкляр. – Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі ж усюди повстанці… Поки дійдемо – зберемо армію. У червоних – невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас – пригнічені й налякані. Куди не повернуться – мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить”. Та перемогла думка: “Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ”. Мовляв, “то вже діло Петлюри з армією”.
Навіть коли Симон Петлюра став політемігрантом, що жив у м. Тарнові на приватній квартирі під охороною польських жандармів, то й тоді міф про його месіаністичне пришестя підживлював надію на Армію УНР, на той час обеззброєну, обідрану й голодну. На ці надії вказуєся у більшовицькому документі: “В начале марта в Холодный Яр приезжали два агента Петлюры из Галиции, (они говорили), что в Галиции имеется 65000 петлюровских войск, цель которых распылиться на мелкие партизанские отряды, выступить на территории Украины, произвести восстание, предварительно слившись с существующими партизанскими отрядами. В последнее время центральные рады Холодного Яра издали приказ о приостановлении активных действий впредь до прибытия отряда с Галиции”.
Отак міф, породжуючи надії, що не збувалися, призводив, урешті, до розчарування і деморалізації.
Промовистим є і спостереження секретного агента ЧК Каріна (Даниленка), який без особливих труднощів проникнув у Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника: його, Каріна, не один раз питали співпрацівники ППШ, “чи є надія на переворот (в Україні) власними силами”. Більше того, вони вважали цей “переворот зсередини власними силами… нашою гарантією в майбутньому”.
Отак… Організатори Партизансько-повстанського штабу, закликаючи українських партизанів не піднімати “дрібних повстань”, сподівалися, що повстанці все таки самі дадуть собі раду і власними силами скинуть окупанта. А повстанці, здатні на широкий виступ, чекали в лісах пришестя “армії Петлюри”.
Все це підтверджує оцінку підпільника Юрка Дроботківського українського визвольного руху: “Є руки і ноги, а нема голови”.
Хочу навести тут цінне визнання єлисаветградських чекістів, яке засвідчує, що вони знали психологію селянської маси краще, ніж “провідники українського народу”: “Психология всей крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка возстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний”.
“Если только будет вспышка возстаний”… Тобто отих “дрібних повстань”, які “моментально” (за свідченням ворога) переростуть у широке, хто зна, може, й всенародне повстання.
Вже згадуваний Микита Мироненко писав, що якби зник “міф проводу, виявилася би фікція… (і) Холодний Яр почав би думати про провід… творити його”.
А прецедент у Холодному Яру вже був. Мироненко нагадує його. Мова про 1768 рік, коли гайдамаки Холодного Яру “вилонили провід із самих себе і вибрали гетьманом (Максима) Залізняка”, влада якого обняла величезний простір. “Чи холодноярці (ХХ століття) не змогли б цього зробити?..” – ставить риторичне запитання Микита Мироненко.
Та, попри все, холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про провід. Вже відомий нам звіт отаман Ґонта (Лютий-Лютенко) закінчує запевненням, що (станом на другу половину квітня 1922 р.) весь район Холодноярської організації стоїть на засадах Української Народної Республіки.
Як бачимо, хоч офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 р. – дня переходу Збруча, влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани.
І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі, – лісах, болотах, дніпровських островах, віддалених хуторах і селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів рахуватися із собою до кінця 1920-х років. Коли почалася нова хвиля національно-визвольної боротьби, що виникла на ґрунті колективізації і так званого розкуркулення.

Наприкінці хочу навести уривок із резолюції-звернення до вищого керівництва Української держави 2-ї конференції Історичного Клубу “Холодний Яр”, яка 17 серпня 2001 р. відбулася у Києві: “Ми, нащадки козаків і старшин доби Української Народної Республіки, їхні діти, племінники, онуки та правнуки, а також учасники Визвольних змагань українського народу за свою незалежність інших епох, колишні політв’язні, громадські діячі і діячі культури, історики, краєзнавці, науковці, письменники, кінорежисери, журналісти та представники інших професій, звертаємося до вас із проханням визнати учасників Визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини героями України.
Щодо учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави доби Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, стали на захист нашої Батьківщини, чиниться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя: позаду 10 років Незалежності, а Україна досі не вшанувала їх.
Час уже чітко і однозначно заявити, що УНР та гетьманська Українська Держава є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і Збройних Сил Української Держави, є оборонцями рідного краю, а отже, мають бути не тільки реабілітовані, а й вшановані на державному рівні як національні герої”.

Вшануймо наших великих попередників не тільки швидкоплинною хвилиною мовчання, але й знанням і доброю пам’яттю про них. Правда про велич і благородство діянь отаманів Наддніпрянської України поставить їх в один ряд зі славетними представниками інших народів – Яном Гусом, Тадеушем Костюшком, Джузеппе Ґарібальді, Джохаром Дудаєвим. І хай світ дізнається про Україну через імена наших національних героїв, а не через тиражування вічних проблем і скандалів. Але спочатку ми повинні вивчити свою історію…
“Історична пам’ять, – писав свого часу український історик Юрій Тис-Крохмалюк, – це запорука тяглості нації і (постійна) загроза для ворога-окупанта…” Отож, плекаймо дбайливо історичну пам’ять. Ми мусимо передати нащадкам найцінніший скарб – пам’ять про Визвольні змагання, про українських героїв, яскраві спалахи життя яких світитимуть майбутнім поколінням на історичних дорогах української нації.

Оборона народу – святий обов’язок кожного

Повстансько-партизанські війни відомі з давніх-давен. Чи не першими відомими ватажками повстанців були брати Макабеї, які в II тисячолітті до н. е. очолили боротьбу єврейського народу проти Римської імперії. В 73 р. до н. е. повстання проти Римської імперії розпочав Спартак, якому вдалося зібрати під своїми знаменами до 70 тисяч рабів. Проти римських легіонів успішно боролися король Галії Верцінґеторик та вождь германського племені херусків Арміній, який у IX столітті н. е. розбив римську армію полководця Вара. Особливо виснажливі війни проти партизанів мусив вести Рим в Іспанії.
В середні віки, особливо в XIV і XV століттях, повстанські рухи охопили Фландрію, Богемію, Албанію і Чорногорію. В XVI столітті вся Європа стежила за самовідданою боротьбою – і на суші, і на морі – нідерландських ґезів проти іспанських завойовників. І в американській війні за незалежність проти англійських колоніальних військ партизанські загони, зокрема місцевих індіанських племен, відіграли неабияку роль. Та чи не найяскравішим прикладом партизанської війни була боротьба іспанських повстанців проти французького імператора Наполеона у 1808 – 1813 роках. Хоч Наполеон переміг регулярну іспанську армію, та партизани, завдавши наполеонівським військам дошкульних ударів, змусили французів залишити Іспанію.
Саме іспанці й утвердили термін “ґерілья”, тобто партизанщина.
Уславився боротьбою проти Наполеона і провідник тирольських партизанів Андреас Ґофер. Поширився партизанський рух і під час походу Наполеона на Москву. Перманентна партизанська війна велася в Південній Америці – на цей раз проти іспанських і португальських колонізаторів. Нащадки інків у Перу, метиси у Венесуелі вели багаторічні війни проти іспанських завойовників. У Аргентині і Уругваї великого розголосу набув рух тупамарос.
На весь світ прогриміла війна грецьких повстанців проти турецької окупації. До лав грецьких партизанів став геніальний англійський поет Джордж Байрон, який і загинув у боротьбі за свободу Греції. Польські повстання проти царської Росії також значною мірою мали характер партизанського руху. Варто згадати й польського ватажка Тадеуша Костюшка, на заклик якого в 1793 – 1794 роках відгукнулися селянські маси. Бачимо спільну закономірність: партизанські рухи виникають тоді, коли рідну країну захоплюють іноземні війська.
Особливого розголосу набуло повстання в Італії під проводом Джузеппе Ґарібальді. Після 20 років боротьби, яку він розпочав із П’ємонту, Джузеппе став для багатьох європейців кумиром, символом свободи. Боротьба Ґарібальді стала початком руху, який у 1871 р. увінчався об’єднанням міст-держав у одну – італійську – державу, в одну – італійську – націю.
Під час франко-пруської війни 1870 – 1871 років французьких партизанів називали франтир’єрами, тобто вільними стрілками. Уславилися в боротьбі проти російських завойовників в ХIХ столітті й кавказькі повстанці. Найбільш відомим серед них став Шаміль. Упродовж тридцятилітньої боротьби проти російських окупаційних військ були роки, коли росіяни втрачали до 20 тисяч убитими.
У другій половині ХIХ століття у Мексиці партизанів очолив Порфиріо Діаз. Здобувши перемогу над імператором Максиміліаном, Діаз двічі ставав президентом Мексики.
Не можна не згадати провідника берберів Абд-ель-Крима, який на початку 1920-х років очолив боротьбу проти іспанських колонізаторів у Марокко. Берберських повстанців намагалась здолати стотисячна іспанська, а згодом і стотисячна французька армії.
В Бразилії уславився Луїс-Карло Престос, який у 1924 р. на чолі тисячі партизанів розпочав свій знаменитий похід на 16 тисяч миль. У Нікарагуа досі культовим є ім’я партизанського ватажка Сезара Сандіно, який наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років визволив значну частину своєї країни, а у 1979 р. його послідовники прийшли до влади в Нікарагуа, скинувши американського ставленика Анастазіо Сомозу.
Найвідомішим – у період між двома світовими війнами – теоретиком і практиком повстансько-партизанської війни став Мао Цзедун.
Під час Другої світової війни чи не найбільші здобутки мали югославські та грецькі партизани, польська Армія крайова та Українська повстанська армія. В Совєтському Союзі, а тепер у країнах т. зв. СНҐ вже понад півстоліття на устах прізвище Степана Бандери, хоч насправді Українську Повстанську Армію, яка вела боротьбу проти російсько-більшовицької окупації, очолював Роман Шухевич. Окремі боївки УПА вели боротьбу до середини 1950-х років. Ще у 1956 р. у совєтській пресі на Волині публікувалися заклики до українських партизанів здатися.
Слід згадати і єврейську партизанську організацію “Ірґун” на чолі з Менахемом Беґіном, яка в повоєнні роки боролася за створення держави Ізраїль. Гучне ім’я здобув собі і керівник сорокатисячної армії алжирських повстанців Мохамет бен Белла. У боротьбі проти французьких окупантів він здобув для своєї батьківщини свободу і став її президентом.
Команданте кубинських партизанів Фідель Кастро у 1958 році скинув президента Рубена Батисту і досі – вже понад 40 років – очолює Кубу. Слід сказати, що Фідель Кастро починав революцію, маючи під своєю командою лише 300 партизанів.
Після Другої світової війни широкі партизанські рухи розгорнулися в Індонезії (проти голландських окупантів), у Анголі і Мозамбіку (проти португальських загарбників), у Кенії, Нігерії, Еритреї, Родезії, Південній Африці та багатьох інших країнах. На весь світ уславилися в’єтнамські повстанці на чолі з Хо Ші Міном та генералом Джиапом, які вигнали зі своєї землі американських імперіалістів. А героїчні афганські моджахеди у 1980-х роках змусили забратися геть зі своєї землі совєтську окупаційну армію.
За свободу свого народу досі бореться підпільна Ірландська республіканська армія, засобами партизанської війни відстоюють національні права курди і баски, продовжує збройну боротьбу чеченський народ на чолі з Асланом Масхадовим. Вже багато десятиліть увесь світ стежить за Організацією визволення Палестини на чолі з Ясіром Арафатом, яка героїчно бореться за побудову національної держави на своїх етнічних землях. Наприкінці ХХ ст. галерею імен партизанських ватажків поповнили чеченці – Джохар Дудаєв, Салман Радуєв, Руслан Ґелаєв – та аварець Шаміль Басаєв.
Третє тисячоліття розпочалося з гучних терористичних акцій в Нью-Йорку та Вашингтоні, які стала відплатою невідомих партизанів за жертви імперіалістичних воєн, що безперервно ведуть Сполучені Штати Америки. Якщо імперська політика супердержав триватиме, то ширитимуться й партизанські рухи: “національне приниження, експлуатація, брутальна поведінка окупантів завжди знайдуть людей, які стануть у проводі революційних рухів, щоби поборювати заподіяні кривди”.

Хочу зазначити, що міжнародне право, принаймні, з кінця ХIХ століття вважало партизанщину одним із законних методів ведення війни. Ще у 1899 р. в Гаазі відбулася конференція для унормування воєнного права. Делегат конференції з Великої Британії наполягав, щоб у конвенціях, які мають бути укладені, не було пунктів, які б обмежували або скасовували право цивільного населення збройно виступати проти агресора. Делегат Швейцарії підтримав англійців, наголошуючи, що не слід карати населення, яке в обороні своєї країни піднімається на збройну боротьбу. Представник Бельгії заявив, що не можна обмежувати населення окупованої країни до ролі звичайного спостерігача, бо право оборони є правом абсолютним. Водночас оборона нації є обов’язком.
Лише імперська німецька нація, яка готувалася до переділу світу, рішуче оскаржувала в Гаазі право населення окупованої країни вести партизанську війну на тій підставі, що солдати окупаційної армії теж є людьми і хочуть перепочити між боями, тобто мають право в цей час не очікувати несподіваної атаки мешканців населеного пункту, до якого вони увійшли. Зараз на цих засадах стоїть Російська Федерація, яка заперечує право чеченського народу збройно захищати свою країну. Борців за визволення Ічкерії російські пропагандисти цинічно називають терористами і бандитами. Російські керівники якось забули про Гаазьку конвенцію 1899 року, в якій стверджується, що партизани залишаються під опікою міжнародного права, а їхні права урівнюються у правах із комбатантами регулярних збройних формацій. Тобто згідно з міжнародним правом повстанці є не бандитами, а воюючою стороною.

Макабеї, Спартак, Арміній, Андреас Ґофер, Тадеуш Костюшко, Джузеппе Ґарібальді, Емоляно Запата, Че Ґевара, Ясір Арафат… Чому ж поруч немає прізвищ керівників українського повстансько-партизанського руху початку ХХ століття – Андрія Гулого-Гуленка, Юрка Тютюнника, отамана Зеленого, Костя Степового-Блакитного, які командували десятками тисяч повсталих селян? Щоправда прогримів на весь світ Нестор Махно, та його знають не як борця за державну самостійність України, а як діяча міжнародного анархічного руху. Широко відомим став і Симон Петлюра, та не як борець за національне визволення свого народу, а як “організатор єврейських погромів”, хоч він їх і не організовував…
Так все ж таки, чому світ не знає видатних українців, які керували значно більшими партизанськими формаціями, ніж, наприклад, той же Фідель Кастро чи Шаміль Басаєв? Дивне запитання, адже сам український народ забув про них, а якщо і пам’ятає, то в інтерпретації совєтських пропагандистів – тобто як “бандитів” і “погромників”. Історичне безпам’ятство українського народу і є, на мою думку, причиною всесвітнього забуття.
Широкий повстанський рух в Україні в 1918 – 1920-х роках – попри свою масштабність – ще рік-два тому лишався незнаним. Та завдяки кількарічній роботі Історичного Клубу “Холодний Яр” завіса забуття, нарешті, розчахнулася, і у нашу свідомість повернулися войовничі, вибухові, відважні отамани Гайдамацького краю – лицарі українського народу. Очистивши їх від скверни комуністичної пропаганди, мусимо зберегти ці світлі образи і передати нашим нащадкам – щоб наші діти й онуки на їхніх прикладах плекали у своїх дітей любов до нашої Вітчизни, Вітчизни, яка завдяки цій любові залишиться сама собою, тобто Україною, а не “юґом Росії” чи якоюсь “Новоросією”.
І хай через сто, п’ятсот, тисячу років зберуться нащадки тих, хто боровся за свободу своїх народів – українці, чеченці, грузини, баски, ірландці, палестинці та інші – і вип’ють келих доброго вина за щасливу долю своїх батьківщин, тобто своїх національних колисок – України, Ічкерії, Сакартвело, Басконії та інших, у яких, мов найбільші святині, оберігатимуться національні традиції, національні мови, національні звичаї, національні релігії.
Я не маю сумніву, що отамани Гайдамацького краю стануть – для нескінченних поколінь української молоді – прикладом для наслідування. Бо керівництво країни – якщо хоче сильної держави – мусить пропагувати героїчні ідеали та вшановувати героїв, жертва яких лягла в основу нашої, а не чужої держави.


Список використаних джерел

1. Антоненко-Давидович Б. Розповідь про отамана Зеленого і “трипільську трагедію” // Визвольний шлях. Кн. 10 (451). Лондон, 1985.
2. Антонов-Овсєєнко В. Записки о гражданской войне. М. – Л.: Государственное военное издательство, 1933. – Т. 4.
3. Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області.
4. Белаш А. Белаш В. Дороги Нестора Махно. К.: РВЦ Проза, 1993.
5. Борбыщев Н. Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине // Летопись революции, 1926. – № 5 (20).
6. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Львів: Поклик сумління, 1993. – 168 с.
7. Бурлака І. Доля Микити Кулика, начальника штабу отамана Шепеля (розповідь його дружини Марії Василівни Кулик, 1894 р. н.). На правах рукопису.
8. Бурлака І. Мій земляк отаман Шепель. На правах рукопису.
9. Бюлетень Союзу Бувших Українських вояків у Канаді. – Торонто (Канада), 1964. – Ч. 19.
10. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. УРЕ, Київ, 1987.
11. Вишнівський О. Повстанський рух та отаманія. – Детройт, 1973.
12. Героїзм і трагедія Холодного Яру. – К.: Незборима нація, 1996.
13. Голінков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР. – М.: Издательство политической литературы, 1986. – Кн. 1. Кн. 2.
14. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів: Червона Калина, 1994.
15. Горак В. Час-Time. К., 1997. – № 21 (152).
16. Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське козацтво, № 6 (59). Чікаго, 1979.
17. Державний архів Вінницької області.
18. Державний архів Київської області.
19. Державний архів Полтавської області.
20. Державний архів СБУ.
21. Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. Торонто, 1964. – Ч. 1 – 2 (19 – 20).
22. Дорошенко М. Стежками Холодноярськими. – Філадельфія, 1973.
23. Доценко О. Зимовий похід (6. XII. 1919 – 6. V. 1920). – Варшава, 1932.
24. Єфремов С. Щоденники. 1923 – 1929. – К.: Рада, 1997.
25. Зінченко А. Петров Л. Селянство Поділля у повстанському русі 1919 – 1926 рр. // Сучасність, № 12. К., 1997.
26. Завальнюк К. Ананій Волинець – організатор повстанського руху на Поділлі в 1917 – 20 роках. // Тези доповідей і повідомлення 17-ї Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1997.
27. Завальнюк К. Марія Соколовська – легендарний отаман Маруся. На правах рукопису.
28. Карасьов М. “Бандит” Зелений. – К., 1992.
29. Кин Д. Повстанческое движение против деникинцев на Украине // Летопись революции. 1925. – № 4.
30. Клодницький В. Моя служба в Українській Галицькій Армії на території Східної України // За державність. Матеріали до історії Війська Українського. – Торонто: Український воєнно-історичний інститут. 1966. – Збірник 11.
31. Коваль Р. Отаман святих і страшних. – К.: Просвіта, 2000.
32. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. – К.: Правда Ярославичів. 1998.
33. Козельський Б. Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). Харків: Державне видавництво України, 1927.
34. Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Київ, 1991. – № 11.
35. Лебедь В. На острие // Неделя. – 1978. – № 23 (951).
36. Лихолат А. Разгром буржуазно-националистической контрреволюции на Украине (1917 – 1922 гг.). Госполитиздат, 1954.
37. Летопись революции. М.: 1929. – № 5 – 6 (38 – 39).
38. Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. – Філадельфія, 1986.
39. Мета. – Філадельфія (США), 2001. – № 376.
40. Маймескулов Л. Рогожин А. Сташис В. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918 – 1922). – Харков, 1971.
41. Мироненко М. Від видавця. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Лондон, 1967.
42. Незаможній. – Кременчук, 4 травня 1921.
43. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900 – 1923 рр. – К.: Пам’ятки України, 1991. – Кн. 4.
44. Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське козацтво. – 1978. – Ч. 5 – 6.
45. Правда. – Москва, 1 августа 1920.
46. Пролетарская правда. 1923, 11 февраля.
47. Пташинский П. Автобиография и воспоминания. Глава 9. По дорогам Украины. На правах рукопису.
48. Пташинский П. Последний бой. На правах рукопису.
49. Самутин П. Партизани в минулому // Вісті комбатанта. Торонто – Нью-Йорк, 1968. – Ч. 4 (35).
50. Середа М. Отаман Волинець // Червона Калина. – 1930. – № 7 – 8.
51. Середа М. Отаман Шепель // Літопис Червоної Калини. – 1930. – №. 2.
52. Скоропадський П. Спогади. Київ – Філадельфія, 1995.
53. Сулима М. Партизанщина // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 19___. – Ч. 5 – 6 (103 – 104).
54. Тимчук В. Волинець: герой чи отаман банди // Вінницька правда. – 1990. – 5, 7 жовтня.
55. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – К.: Тиражувальний центр УРП, 1995. – Ч. 1, біографічно-довідкова.
56. Тис-Крохмалюк Ю. Дещо про спомини і мемуари // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1976. – Ч. 5 – 6.
57. Трудова громада. 1919. – №42.
58. Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1982. – Т. 2.
59. Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917 – 1921. – К.: Україна, 1995.
60. Український козак. 1923. – Ч. 3.
61. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.
62. Шлях. 4 вересня 1919.
63. Шляховий М. Записки повстанця. – К.: Незборима нація, 1999.
64. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995.

Липа Ю. Призначення України.
Донцов Д. Підстави нашої політики.