Начерк до історії Холодноярської організації
1917 – 1922 років

Передісторія


Все коштовне має свою передісторію. Має її і Холодноярська організація…
Початки її губляться у давнині, адже ще з часів Київської Русі тут існувала військова організація у вигляді залоги смілянського воєводи Мирослава, якому ці землі подарував Ярослав Мудрий. “Мирослав збудував тут городище, обніс його високим земляним валом, створив різноманітні укріплення у відрогах ярів, побудував печери, дві підземні церкви і підземну в’язницю” 1.
У пам’ять про трагічну загибель Мирослава у 1036 році його дружина Мотря побудувала монастир, названий її ім’ям. Упродовж віків поруч із релігійним відігравав він і військове значення. Дочка Мотрі Ганна в 1074 році неподалік Мотриного 2 побудувала ще один монастир – Жаботинський. Він також став військово-релігійним осередком.
У XIII столітті в хащах Холодного Яру виникли давньоукраїнські поселення, орієнтовані не стільки на мирну працю, скільки на збройний захист від кочових племен степу, на межі якого і розкинувся Холодний Яр. Всього у Холодному Яру знайдено рештки 23 городищ, що постали як селища-фортеці (частина – задовго до нашої ери). Як зауважив багатолітній лісничий Холодного Яру Олександр Найда, “від часів Київської Русі мешканці холодноярських сіл завжди були активними творцями своєї історії” 3, тобто воїнами, точніше, воїнами-хліборобами. Не дивно, що територія на південь від Холодного Яру входила до складу Вольностей запорозьких козаків, а Холодний Яр став своєрідним пересильним пунктом для втікачів від панщини, які прямували на Січ. Доки поляки не збудували Кодак, кожний, хто досягав Холодного Яру, ставав вільною людиною.
Тісно пов’язані з цим краєм військові походи Дмитра Байди-Вишневецького, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Павла Павлюка (Бута), Дмитра Гуні. У 1648 – 1660 роках, коли Чигирин став гетьманською столицею, Чигиринщина з її Суботовим та Холодним Яром опинилася в політично-військовому центрі України. Саме на Чигиринщині творилася Українська держава, саме сюди їхали посли зі Стамбула, Варшави, Швеції, Ватикану, Венеції, Москви…
Після падіння держави Гетьмана Богдана Хмельницького і поразки Івана Мазепи Холодний Яр на десятки років став основною базою, а якщо говорити поетично, то серцем гайдамаччини, зокрема, у 30-х роках XVIII століття тут було засновано Холодноярську Січ. У різні роки гайдамаків очолювали сотник Верлан, отамани М. Грива та І. Жила. В 40-х роках XVIII століття в Холодному Яру стояли табором козаки на чолі з Гнатом Голим, Г. Похилим 4.
Гайдамацький рух 30 – 60-х років XVIII століття на Правобережній Україні, як зазначав професор Павло Вакулюк, став “своєрідною формою партизанської боротьби українського народу проти поневолювачів, центром якої був Холодний Яр… Діяли тут і гайдамацькі загони під проводом Шелеста, Писаренка, Медвідя, Теслі, Письменного, Швачки, Журби, Бондаренка, Москаля, Середи, Чорного, Бороди, Рудя, Тарана, Невінчаного, Беркута…” 5 Абсолютно логічно, що саме в Холодному Яру, в Мельниках, Медведівці, Жаботині й Буді наприкінці травня 1768 року почалася Коліївщина, провідником якої став Максим Івович Залізняк із м. Медведівки. Великий дзвін Мотриного монастиря почули тоді не лише у Чигирині, Черкасах, Умані, Каневі, але й у Києві, Варшаві, Санкт-Петербурзі і Стамбулі.
Одним із героїв Коліївщини став отаман Неживий (Семен Мусієнко), який на чолі великого загону діяв на Чигиринщині, Смілянщині, Черкащині, Канівщині… 6
І в ХIХ столітті Холодний Яр висловив рішучу незгоду з поневоленням українського народу: в 1830-х роках тут знову збиралися гайдамацькі ватаги, зокрема, під проводом Устима Кармелюка. Зрозуміло, що російські окупанти називали їх “розбійницькими”. “Розбійниками” нарік окупант і учасників селянського повстання на Чигиринщині у 1873 році. Повстання охопило тоді понад 50 сіл Чигиринського повіту. Особливо багато учасників “Чигиринської змови” (під такою назвою повстання увійшло в історію) виявилося у с. Головківці і м. Медведівці. Царські війська довго не могли тоді прибокати повсталих. Лише через два роки їм вдалося досягти тимчасового успіху 7. У холодноярських селян були як політичні, так і економічні вимоги, а саме: повернення від поміщиків колишніх козацьких земель і прав та вольностей Україні 8. “Із 917 осіб, притягнутих до суворої відповідальності, 600 селян було із сіл Холодного Яру” 9.
Та, попри викриття “Чигиринської змови” і масові репресії, холодноярські селяни не змирилися. І невдовзі спільно з народовольцями холодноярські селяни почали творити нову нелегальну організацію під назвою “Таємна дружина”, яка нараховувала близько тисячі осіб. 1877 року її було викрито і багатьох підпільників заарештовано 10. І в 1905 році “хвилювалися райони, які облягали Холодний Яр” 11, тобто відбувалися селянські заворушення. В історію вони увійшли як “Чігірінскіє аґрарниє волнєнія”. В 1906 році есери, серед яких був і майбутній холодноярський отаман Яків Водяний, планували підняти нове повстання на Чигиринщині 12.
Бунтівний дух Холодного Яру сягнув навіть царської армії: під час Першої світової війни в 418-му Олександрівському полку солдат Іван Коваль створив підпільну організацію “Холодний Яр”, метою якої було поширення серед солдатів українознавства. В серпні 1917 року до цієї організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко, майбутній отаман і член Холодноярського повстанкому.
Хмельниччина, Коліївщина, “Чигиринська змова”, “Таємна дружина”, “Чігірінскіє аґрарниє волнєнія” – все це передісторія Холодноярської організації доби Визвольних змагань початку ХХ століття. І творилася Холодноярська республіка на тих самих землях, у тих же селах, містечках і містах, що й Коліївщина: Медведівці, Мельниках, Буді, Жаботині, Чубіївці, Білозір’ї, Смілі, Черкасах, Умані… Не дивно, що більшовицькі окупанти називали Холодноярську організацію “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи” 13, тобто самі вбачали зв’язок поколінь борців за свободу рідного краю. А історик-чекіст Б. Козельський у своїй книзі про “петлюрівське” повстанство писав, що “затуманена своєрідною романтикою гайдамаччини молодь постачала бандитські (читай: повстанські. – Р. К.) загони…” 14
Справді, тут, в Холодному Яру, романтикою гайдамаччини були просякнуті десятки поколінь українців, які з містичною повагою ставилися до зброї, не розлучаючись з нею ні у будні, ні у свято. Селянин не йшов в поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю. Рушниці під образами – символ віри і дії!
Воно й зрозуміло, бо земля випромінювала тут – і це очевидно! – мілітарний дух, який входив, здавалось, в кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким – згідно з легендою – Тарас Шевченко писав поему “Гайдамаки”.
У назві “Холодний Яр” є містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря – заклик до повстання “за святую правду-волю”.
“Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”. – І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці – за Україну – очі видеруть…” 15 Це добре знали наші вороги, які у всі віки зустрічали тут, в Холодному Яру, не просто шалений спротив...
В простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим та чистим почуттям. У холодноярців не виникало й думки поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсакральніше – Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.

І повіяв вогонь новий…

В добу Визвольних змагань, що почалися Лютневою революцією 1917 року, початки збройної організації Холодного Яру слід шукати у відродженому Вільному Козацтві. Саме воно заклало перші клітини не тільки Холодноярської організації, а й усього повстансько-партизанського руху, який охопив Україну в 1918 – 1920-х роках. Чимало творців Вільного Козацтва сформували й очолили повстанські загони, що вели збройну боротьбу проти окупантів – червоних і білих. Йдеться про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Ананія Волинця, Овсія Гончара-Бурлаку, Івана Полтавця-Остряницю, Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю, Павла Солонька, багатьох інших. Так, до збройних сил Холодного Яру входив партизанський загін звенигородського отамана Семена Гризла, якого ще у березні 1917 р. було обрано кальниболотським курінним Вільного Козацтва, а у квітні (за н. ст.) – першим кошовим (звенигородським) Вільного Козацтва 16. Зрозуміло, не тільки Гризло, а й багато інших організаторів Вільного Козацтва стали пізніше творцями Холодноярської організації. Серед них слід згадати Івана Полтавця-Остряницю (уродженця с. Балаклії, що під м. Смілою) та смілянського полковника Вільного Козацтва Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю і Павла Солонька з с. Боровиці на Чигиринщині. Вільне Козацтво та повстансько-партизанський рух настільки переплетені, що інколи важко знайти грань між ними. Може, й не варто шукати цієї грані?
Про природний зв’язок Вільного Козацтва з повстансько-партизанським рухом свідчить, зокрема, наказ № 8 від 14 березня 1921 року отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, який висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводились із населенням м. Теплика і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків” 17. Цей наказ продемонстрував, що отаман Хмара-Годзиківський вважав свою повстанську дивізію формацією Вільного Козацтва. Слід зазначити, що і через інші накази подільського отамана проходить наскрізна – і хвилююча! – думка про козацьке лицарство. Мабуть, було б справедливо розглядати селянські повстання на Східній і Південній Україні в 1918 – 1920-х роках як рухи козацькі, а не анархічні бунти темних мас, доведених до відчаю нещадними “обдираціями” російських окупантів. Гречкосій лишався на господарстві. А селянин, який йшов до війська чи повстанських загонів захищати збройно Батьківщину, ставав козаком. Учасники повстансько-партизанської боротьби не тільки називали себе козаками, але й вели козацький спосіб життя, що ґрунтувався на давніх традиціях.
Визначаючи дату зародження Холодноярської організації – формації наскрізь козацької, слід брати за відлік саме березень – квітень 1917 року, тобто час творення перших відділів Вільного Козацтва на Звенигородщині та Чигиринщині. Другою відправною датою можна вважати 3 (16) – 7 (20) жовтня 1917 року, коли в колишній гетьманській столиці – м. Чигирині – відбувся Перший з’їзд Вільного Козацтва, який не лише задекларував на всю Україну відродження козацтва, але й дав потужний імпульс стихійному творенню українських збройних сил. Найсильнішим він був у центрі його виникнення, тобто, на Чигиринщині.
Однією з перших клітин Холодноярської організації став відділ самооборони с. Мельників, який на прохання ігумені Мотриного монастиря створив і очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупак 18. Мета формування – захист скарбів Мотриного монастиря від російських дезертирів, які тікали із фронтів Першої світової додому. Чисельність першого мельничанського відділу самооборони становила 22 козаки 19.
Першою відомою акцією мельничанських козаків була реквізиція зерна в садибі пана Ярузальського у с. Зам’ятниці, зібраного для німецького війська, повернення його селянам та арешт німецьких солдатів, яких помістили у підвали Мотриного монастиря. Щоправда, ця акція для холодноярців завершилась плачевно: в Мотриному монастирі їх атакувала німецька армійська частина, що підійшла зі Старої Осоти. Врешті, мельничанський відділ було роззброєно.
Згодом, очевидно, вже в час підготовки до антигетьманського повстання, селяни Мельників звернулися до Василя Чучупака, який був не тільки старшим від брата Олекси, але й мав вище військове звання – прапорщик (Олекса – рядовий царської армії) 20, – створити новий відділ, що той і здійснив. Збройний відділ складався з 400 селян, серед яких було багато родичів братів Чучупаків: куми, свати, дядьки, двоюрідні брати, небожі 21. Ймовірно, частину зими та початок весни “чучупаківці” провели в лісі, час од часу вступаючи у збройні сутички з червоними. Про це свідчить доповідь голови Чигиринського повітового виконавчого комітету Брайка: “В той мент не була ще цілком знищена банда в повіті так званого Чучупаки, котра містилася в лісі в Холодному Ярі. Тоді той самий Чучупака став стягать свої сили до Яру і після повітового з’їзду Ради 10, 11, 12 квітня він підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність, але був розбитий нашими червоноармійцями до щенту і розігнан” 22.
Підхорунжий повстанського відділу чорноліського полковника Пилипа Хмари Михайло Дорошенко у своїй книзі “Стежками Холодноярськими” стверджував, що Василь Степанович Чучупак скликав до м. Медведівки “видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів”, які створили Військову Раду обрали Василя “своїм і цілого повстанського руху старшим”. З усього видно, що Василя Чучупака справді обрали Медведівським курінним, та чи став він одразу “цілого повстанського руху старшим”? Як свідчить відозва інформаційного бюро штабу отамана Холодного Яру за 1919 рік (число і місяць не вказано), отаманом Холодного Яру на час її написання був “батько” Незбієнко: “Тепер, коли вся Україна охоплена повстанням проти гнобителів Раковського і К0 і коли партизанські загони налічують в собі десятки тисяч борців, і коли це військо розташувалось на Чигиринщині і інших місцях України, наш батько отаман Незбієнко і його штаб Холодного Яру закликає всіх до спокою і порядку, прохає селянство допомогти йому і його козакам в його творчій роботі визволення українського народу від насильників його волі… Всі як один вставайте з допомогою нашому батьку отаману і вірте, що права наші будуть забезпечені і над нашими селами засяє яскраве сонце спокію і кращого вільного життя. Нехай живе Червоне Козацтво” 23. Напевно, ця відозва написана і оприлюднена у травні 1919 року, коли на заклик “червоного отамана” Матвія Григор’єва десятки тисяч селян піднялися на боротьбу проти “грабіжницької комуни”.
Звернення “Брати селяни і козаки” від 4 червня 1919 року було прийняте від імені “інформаційного Бюро Штабу Загону Холодного Яру”. Ось його уривок: “Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”. Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів… “ 24
Це був заклик до формування організованих збройних сил Холодного Яру під єдиним командуванням.
Подальший фрагмент цитованого звернення засвідчує, що тодішній отаман Холодного Яру Незбієнко був за переконанням соціалістом, прихильником поширеного в той час гасла “За радянську владу без комуністів”: “Знайте, селяне-брати, – говорив він, – що ваші сини ідуть вас же захищати, свої села від грабіжницької комуни, од розграблення вашого добра. Не вірте тим брехням, які комуністи розносять по всіх закутках, буцімто ми проти Радянської Влади, це суща брехня. Ми якнайдужче слідкуємо, аби ні одно із здобутків революції не згинули, не були поругані. Нам дорога народня воля, народні права.
Ми всі помремо, а одстоємо Землю і Волю.
Хай же живе Червоне Козацтво. Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю. Всі одностайно станьмо на захист нашого спокію. Всі за народні права” 25.
Наприкінці травня або в перших числах червня до Чигирина увійшов відділ григор’євського отамана Федора Уварова 26. В Чигирині він перебував до середини червня (очевидно, за н. ст.), а потім, “коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уварів рішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру” і перейшов до Медведівки 27. Тут відбулася його зустріч із Василем Чучупаком. На ній виникла суперечка, “бо ні один з отаманів не хотів признати другого старшим…” 28 У кожного із них була своя рація: Василь Чучупака, місцевий отаман, здобув високий авторитет серед тутешнього населення, а Федір Уваров, хоч і був чужим на Чигиринщині, та мав вище військове звання, більший військовий досвід і командував більшим відділом. Командир кулеметної чоти отамана Уварова Сергій Полікша стверджував, що відділ Уварова на час приходу в Медведівку становив із тисячу “добре здисциплінованих вояків”, мав 24 кулемети 29.
Та головне, що між отаманами не було ідейного розходження, бо Василь Чучупак “боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню. Погодилися на тім, що Чучупака в чисто військових справах уступив першенство Уварову, а сам залишався отаманом місцевости з правом рішаючого голосу в справах боротьби. Постійний відділ Холодноярців підпорядковувався Уварову. Мобілізація Холодноярських збройних сил – в разі потреби – лежала на Чучупаці... Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодноярськім лісі” 30. Дві сотні піхоти і кулеметна чота розташувалися в с. Головківці.
“Мушу зазначити, – писав Сергій Полікша, – що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв з кулеметчиками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати” 31.
Отже, військовим отаманом, керівником збройних сил Холодного Яру став кубанець, колишній штабс-ротмістр царської армії Федір Уваров. А Василь Чучупак очолив цивільну владу в Медведівській волості і, очевидно, в деяких інших волостях Холодноярської округи. Об’єднані збройні сили становили не менше 1400 старшин і козаків. Голова Чигиринського повітового виконкому більшовик Брайко стверджував, що в цей час “контр-революціонерські сили, в тім числі і всі бувші заарештовані і випущені ними елементи” налічували близько трьох тисяч люду 32.
Але на Чигиринщині, в районі Холодного Яру, були й інші повстанські загони. Той же Брайко згадував: “Становище в повіті неспокійне, позаяк банди ще не ліквідовані, кругом – позиції. В однім місті банда, котра бьється проти Радянських військ, складається з 3 – 4 тисяч, і в другім місті – до 1000 чоловік, котрі не сьогодні завтра можуть знову захватити Чигирин…” 33
Оскільки згадок про “батька-отамана Незбієнка” більше не вдалося відшукати (попри опрацювання великого пласту інформації про Холодний Яр часів Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років), то про його долю можна лише гадати: або на той час він був убитий, або перейшов до іншого району, або поступився владою досвідченішому отаману Федору Уварову. Слід зазначити, що за твердженням Сергія Полікши, помічником Уварова, тобто заступником отамана Холодного Яру, був галичанин, прізвища якого Полікша не запам’ятав. Галичанин загинув 5 червня (очевидно, за ст. ст.) в загалом успішних боях за холодноярські села Стару і Нову Осоту, в результаті яких червоні були відігнані до м. Олександрівки. Успішним був для холодноярців і бій в с. Плескачівці, де було знищено “цілий курінь більшовиків” 34.
Заступником Василя Чучупака в той час був Іван Деркач 35 із-під Жаботина.
Наприкінці червня до Холодного Яру прибули два представники уряду УНР, за участю яких відбулася нарада штабу Холодного Яру. На ній вирішено, що Уваров зі своїм відділом і бажаючими з місцевих спробує пробитися через кільце червоних частин і піде на з’єднання з отаманом Юрком Тютюнником, а Василь Чучупак залишиться боронити місцевість 36. “З Уваровим виступило около 200 чоловіка кінноти і коло 400 чоловіка піших”, – писав Сергій Полікша 37.
Отож, Федір Уваров не довго отаманував у Холодному Яру – лише у червні 1919 року і, мабуть, впродовж другої половини місяця. Після відходу Уварова у напрямку ст. Райгород колишній прапорщик російської армії Василь Чучупак зосередив у своїх руках військову, адміністративну і судову владу в Холодному Яру та його околицях, ставши, фактично, Головним отаманом Холодного Яру, або як писав С. Найден, “диктатором Холодного Яру” 38. Офіційно Василь Чучупак величався отаманом полку гайдамаків Холодного Яру, а його старший брат Петро, також колишній прапорщик царської армії, – начальником штабу полку гайдамаків Холодного Яру.
Якийсь час у Холодному Яру, принаймні у липні 1919 р., перебував “доктор права Копцюх”, від імені якого видано відозву “гайдамаків-повстанців” (примітна зміна риторики після закликів творити Червоне козацтво) 39. Копцюх, очевидно, займав якусь відповідальну посаду, радше був “політичним комісаром”, можливо, членом Холодноярського повстанкому, якщо на той час той вже діяв.
Збереглася фотокопія документа від 6 грудня 1919 р., де Василь Чучупак виступає як “командір полку гайдамаків Холодного Яру” 40.

До “Холодноярської держави” входили села і хутори, розташовані безпосередньо на території Холодноярського лісового масиву, а саме: Суботів, Чмирівка, Рублівка, Полуднівка, Новоселиця, х. Вдовичий, Іванівка, Матвіївка, Головківка, Ївківці, х. Кресельці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Деменці (тепер Чигиринського району Черкаської області), Лубенці, Куликівка, Жаботин, Завадівка, Флярківка, Михайлівка, Ребедайлівка, Ревівка, Косари, Грушківка нинішнього Кам’янського району Черкаської області, Чубіївка Черкаського району, Голов’ятине, Залевки, м. Бузуків, Сунки, Плескачівка, х. Шевченків Смілянського району та Іванківці, Триліси, Любомирка, Базиківка, Стара Осота, Нова Осота, Бірки, Нижчі Верещаки, Вищі Верещаки, Цвітна Олександрівського району нинішньої Кіровоградської області. Не всі вони в 1919 році підпорядковувались Холодноярській організації. Наприклад, Суботів, Янич, Ївківці, Новоселиця, Чигирин становили вотчину суботівського отамана Свирида Коцура, засновника Чигиринської республіки, супротивника Василя Чучупака. Лише після загибелі (чи зникнення?) Свирида Коцура у квітні 1920 року ці населені пункти приєдналися до Холодноярської організації.
Однак цим володіння Холодного Яру не обмежувалися: керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підпорядковувались Холодному Ярові й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик, Іванов, Кость Пестушко (Степовий-Блакитний) та багато інших. Справжні межі “Холодноярської держави” ще належить з’ясувати.
“Авторитет Холодного Яру був дуже великий, – зазначав історик-чекіст Борис Козельський, – його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю” 41.