Розквіт повстанства

У другій половині 1919 року Холодний Яр наїжачився багнетами проти нових непроханих гостей із півдня – озброєних Антантою білогвардійців. За визнанням більшовицького історика Д. Кіна, в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, “ніякої денікінської влади не було” 42.
У листопаді до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко, організатор одного з найбільших повстань в історії Визвольних змагань українського народу у ХХ столітті. Окрім полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака, йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Ларіон Завгородній, Чорний Ворон, Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки... На той час сили повстанців під проводом Андрія Гулого-Гуленка нараховували до 20000 коліїв.
Успіхи повстанців Гулого-Гуленка були вражаючими. “Повстання проходили надзвичайно легко, – згадував він. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища” 43.
Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то після цього терміну будуть знищені не тільки вони, але й їхні сім’ї.
Разом із гайдамаками Холодного Яру Гулий-Гуленко розгромив ворога в районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка. До кінця 1919 року отаман зі своїми повстанцями бив білогвардійців у районі Черкаси – Чигирин – Знам’янка – Користівка – П’ятихатки – Катеринослав – Єлисаветград.
На початку січня 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру брав участь у вигнанні денікінців із Черкас. Юрію Горлісу-Горському, який потрапив у Холодний Яр у лютому 1920 року (як старшина Армії УНР Зимового походу), одразу впало в око, що в “широко розвиненій бойовій організації Холодного Яру під проводом Василя Чучупаки… цілковито панували українські націоналістичні настрої” 44.

Хто кого?

До визволеної від денікінців Чигиринщини підступила Червона армія. Якийсь час повстанці і червоні вичікували, приглядалися, не вступаючи у збройний конфлікт. Та коли 28 лютого 1920 року Лев Троцький видав наказ про ліквідацію “професійного повстанства”, почалися збройні сутички, які переросли у бої. Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції регулярних червоних частин не приносили суттєвого результату. Це визнавали самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива-2 Лєнґовського: “За последние дни определенно выясняется безполезность боевых действий против повстанцев в районе Звенигородского, Чигиринского, Таращанского, Каневского, Уманского уездов, если каждый раз вслед за очищением войсками от бандитов в этой же местности не будет произведена очистка местной власти... Есть некоторые волости, где войска уже по 4 – 5 раз разбивали отряды бандитов, наносили им страшные потери, но вслед за уходом их (червоних військ – Р. К.) в др. районы бандиты понемногу вновь собираются” 45.
12 квітня (за н. ст.) 1920 року отамани Холодного Яру з’їхалися на нараду у лісничівку на х. Кресельці, що при дорозі з с. Мельників на Мотрин монастир. Мета: визначити дату повстання проти Совєтської влади, яка, спираючись на російські багнети, намагалася закріпитись на окупованих землях.
Та саме цей день став нещасливим для Холодного Яру: під час бою з червоним ескадроном, який несподівано з’явився з лісу, потрапив у оточення Головний отаман Василь Чучупак. Не бажаючи потрапити в полон, він позбавив себе життя пострілом у скроню.
Під час бою були захоплені в полон його старший брат Петро – начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру, і боровицький отаман Павло Солонько. Незабаром їх стратили у Черкаському чи Смілянському ЧК.

Після Василя Чучупака

Після загибелі Василя Чучупака Холодноярську організацію очолив його заступник Іван Тимофійович Деркач, “старшина військового часу, син селянина з-під м. Жаботина” 46, член Холодноярського повстанкому 47. Він керував збройними силами Холодного Яру під час повстання весни – осені 1920 року.
На конференції повстанців, що відбулася 24 вересня 1920 року у Медведівці, Іван Деркач передав свої повноваження Костю Пестушку (Степовому-Блакитному), отаману Олександрійської (Степової) дивізії, якого в цей день було обрано Головним отаманом Холодного Яру і околиць. Наступного дня, тобто 25 вересня, як свідчить Юрій Горліс-Горський, на Деркача, котрий залишився командиром “Холодноярської бригади”, в яку переріс полк гайдамаків Холодного Яру, здійснив замах син медведівського різника Хаїма – місцевий комсомолець, співпрацівник ЧК. Деркача було тяжко поранено і “Холодноярську бригаду” очолив Іван Петренко 48.
Кость Юрійович Пестушко, обраний 24 вересня Головним отаманом Холодного Яру і околиць, народився 10 лютого 1898 року в с. Ганнівці на Катеринославщині (нині Петрівського району Кіровоградської області). Навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі (нині Запорізький університет). У Першу світову війну рядовим воював на турецькому фронті. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Закінчив офіцерську школу в м. Горі. В ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.
Кость Блакитний – один з організаторів повстання проти Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. В 1919 році Блакитний очолив Середньодніпровську групу (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Збільшивши Середньодніпровську групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо, чим викликав гнів у Нестора Махна. Далі діяв самостійно. В 1920 році – він вже отаман Степової (Олександрійської) дивізії, яка нараховувала до 20 – 30 тисяч козаків і старшин. Був одним із керівників повстання весни – осені 1920 року на Правобережній Україні. Бив червоних москалів від Херсону до Черкас – на території Херсонської, Катеринославської, Київської та Кременчуцької губерній. У жовтні 1920 року, вирушивши на чолі Степової дивізії в Катеринославську губернію на допомогу рідним селам, які палили будьонівці, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру 49.
А Головним отаманом Холодного Яру став звенигородський отаман Ґонта (справжнє прізвище Іван Макарович Лютий-Лютенко). Народився він 24 червня 1897 року в Капустянському лісництві коло с. Товмача, що на Звенигородщині. Закінчив чотирикласну земську школу, згодом – приватні курси Паршина в Москві. Окрім диплому за 6 гімназійних класів, отримав із Московського навчального округу привітання як найкращий студент з математики. На фронті був у 8-му Московському гренадерському полку. Закінчив Омську школу прапорщиків. Лютневу революцію зустрів на посаді помічника командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. В 1918 році брав участь у боях проти більшовиків, зокрема коло станцій Гребінки та Бобринської (нині ст. ім. Тараса Шевченка). За Директорії Лютий-Лютенко – командир 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. Воював у складі Запорізької дивізії під командою Олександра Загродського. В повстансько-партизанському русі з 1919 року. Спочатку очолив загін звенигородських повстанців, сформований Семеном Гризлом. У різні часи його відділи нараховували від 300 до 800 козаків і старшин 12. Військове звання – сотник 50.
Обраний Головним отаманом Холодного Яру на нараді в с. Матвіївці 51 наприкінці жовтня або в листопаді 1920 року. Мабуть, Ґонта Головним отаманом Холодного Яру був короткий час і радше формально, оскільки відразу після обрання відійшов на Звенигородщину, а головні сили холодноярців під проводом Пилипа Хмари і Ларіона Завгороднього провели окрему нараду, на якій вирішили пробитися на захід, до Польщі чи Румунії 52. Начальником штабу з’єднаного загону було обрано Терещенка.
Рейд виявився невдалим десь у грудні об’єднаний загін повернувся до рідної місцевості. Вже на початку січня 1921 року на Холодноярщину прибув представник уряду УНР Микола Іванович Бондарчук (інколи пишуть – Бондарук). У січні 1921 року на з’їзді отаманів Чигиринщини в с. Цвітній він був визнаний “старшим” повстанського руху Чигиринського повіту. Микола Бондарчук, об’єднавши під своїм керівництвом всі партизанські загони Холодного Яру, сформував нову структуру: начальником штабу і командиром відділу піхоти став Терещенко, командиром 1-го Холодноярського кінного полку – Ларіон Завгородній, командиром 2-го Холодноярського кінного полку (недоформованого) – Пилип Хмара 53.
Є документ, що засвідчує іншу структуру Холодноярської організації: три гайдамацьких полки, підпорядкованих Пилипу Хмарі, помічником (заступником) якого був Ларіон Завгородній. На чолі перших двох полків стояли колишній поручик царської армії Хвиля (Бондаренко?) та Микола Бондарчук (Бондарук). За даними військової розвідки однієї з червоних частин сумарна чисельність трьох гайдамацьких полків станом на 17 червня 1921 року становила 850 шабель і піхоти. Існували ще й інші загони, зокрема у Чорному лісі 54.
Пилип Панасович Хмара був одним із найавторитетніших повстанських керівників Холодного Яру. Народився у с. Цвітній Чигиринського повіту Київської губернії (нині Олександрівський район Кіровоградської області) в 1891 (1892?) році. Брати і сестри Хмари зростали без батьків, жили бідно. Всі працювали в наймах. Односельчани зазначали, що Пилип був “отчаяний з дєтства”. З Першої світової війни прийшов повним георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. В повстанстві Хмара – щонайменше з 1919 року. Спочатку його відділ називався Першим Чорноліським повстанським куренем (мав власну печатку з гербом УНР). Згодом курінь переріс у Чорноліський полк і станом на 25 березня 1920 р. нараховував 300 кінних козаків та 300 піших. Місце дислокації – Чорний ліс, Холодний Яр, ліс Чута. Діяв також в Олександрійському, Єлисаветградському, Чигиринському та Знам’янському повітах. Здійснював рейди на Поділля.
Пилип Хмара і Микола Бондарчук були категоричними противниками “амністії”. Щодо влади в повстанському русі, то Хмара ніколи не прагнув її, завжди готовий був поступитися іншому, достойнішому. Микола Бондарчук був людиною іншого складу: прагнув влади, був надзвичайно жорстким керівником. Він навіть хотів вбити отамана Пилипа Хмару за те, що той не виконав його розпорядження. Врешті, ця надмірна жорсткість, а також поразка в бою з Латиською дивізією (бригадою, полком ?) неподалік Черкас у травні 1921 року і вирішили його долю. Спочатку він був зміщений. Сталося це на Чигиринському районному повстанському з’їзді, який відбувся у Цвітнянському лісі одразу після невдалого бою. У з’їзді взяла участь, окрім отаманів і старшин, ще й місцева інтелігенція. Бондарчука змістили в кінці травня на вимогу Герасима Орла-Нестеренка і Отаманенка, які повідомили, що “Бондарчук присланий з-за кордону як простий інформатор і на організацію права не мав” 55. Незабаром, в липні 1921 року на з’їзді отаманів Холодного Яру Микола Бондарчук був оголошений поза законом через те, що в суперечці вбив отамана Терещенка, обраного у січні 1921 року на з’їзді отаманів Чигиринщини у с. Цвітній начальником Холодноярського повстанського штабу 56.
Одним із керівників збройних сил Холодного Яру був Іван Петренко, “петлюрівський офіцер, у свій час амністований Совєтською владою” 57. Ще у першій половині 1920 року він командував Першим (основним) куренем полку гайдамаків Холодного Яру. Юрій Горліс-Горський зображує його як “інтелігентного селянина, старшину”. 25 вересня 1920 року після поранення Івана Деркача Петренко очолив Холодноярську “бригаду” 58. В 1921 році (десь у червні – липні) Іван Петренко – начальник Холодноярського окружного штабу (заступники Іван Деркач та Чучупак – Семен чи Олекса). Головним отаманом Холодного Яру, як його називали більшовики, він, напевно, не був: принаймні, достовірних джерел, які би підтверджували це, поки знайти не вдалося.

Холодноярська організація часів Нестеренка-Орла

Наступним (після Миколи Бондарчука) командуючим Холодноярською округою став отаман Герасим Нестеренко-Орел, який ще з 1919 року організаційно підпорядковувався Андрію Гулому-Гуленку. Сотник, а потім полковник Герасим Нестеренко-Орел був організатором Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому. На Чигиринському районному з’їзді за участю отаманів, старшин та інтелігенції у Цвітнянському лісі наприкінці травня (у червні?) 1921 року Орла обрано керівником Першої Холодноярської округи. В першій половині липня 1921 року на Право-лівобережному окружному з’їзді, що відбувся в Холодному Яру в районі Гайдамацького шпиля, його обрали командуючим військами Холодноярської округи.
Ад’ютантом командуючого округою був Тихін Абрамович Березняк, керівник Єлисаветградського повіту. Герасим Нестеренко мав під своєю орудою постійний відділ у 150 старшин і козаків, “ця кількість була завжди при ньому, – зазначав сотник Іван Лютий-Лютенко у звіті “Про організацію в Холоднім Яру”. – Старшин було чоловік до 15 (п’ятнадцяти), а решта козаків… Полковник Нестеренко був залишений отаманом Гулим, і от нього отримував накази, які передавав остальним партизанам, котрі йому підлягали” 59. В час керівництва Нестеренка-Орла до Холодноярської організації, зазначав отаман Ґонта (Лютий-Лютенко), окрім особистого загону Головного отамана, належали відділи Завгороднього, “Хмари І, Хмари ІІ” 60, Чорного Ворона, Ґонти, Іванова. Були налагоджені зв’язки також із балтським отаманом Семеном Заболотним, Головою Уманського повстанкому Петром Дерещуком, мліївським ватажком Трохимом Голим, “організацією білих”, з якою тримав контакт Чорний Ворон… 61
“Склад отаманів був всякий, – писав Ґонта, – були такі, котрі цілком виконували свої обов’язки як слід, а були такі, що робили це, не вміючи” 62. І далі уточнює, що з приходом до керівництва Нестеренка-Орла і ці, невмілі отамани, стали діяти організовано і дисципліновано 63.
В доповненні “До докладу про організацію Холодного Яру” сотник Ґонта (Лютий-Лютенко) дав таку оцінку Холодноярській організації під керівництвом отамана Нестеренка-Орла: “В 1921 році в червні місяці організація “Холодного Яру” – ядро на чолі з Нестеренком – доходила до кількості 120 козаків і старшин. В цей час організація, ядро, акцій не проводить, а налагоджує свої зв’язки з своїми ячейками і організацією на містах. Ця організація охоплювала такі повіти: Олександрійський, Єлісаветградський, Звенигородський, частина Уманського, в Чигиринському існувало ядро цієї організації, в Звенигородському – філія цієї організації під командуванням Чорного Ворона і Ґонти. В Чигиринському, Олександрійському і Єлісаветградському – організації з філіями під керуванням Завгороднього, Хмари 1, Хмари 2, Іванова (котрі відомі мені), Уманщина – Дерещук. Силою були ці відділи в залежності від умов, при якіх приходилось оперувати, то збільшувались, то зменшувались… Всі ці організації мали зв’язок між собою через людей-селян, а також мали зв’язок через своїх довірених з отаманом Нестеренко, останній мав зв’язок з отаманом Гулим, звідки одержував накази” 64.
Іван Ґонта не згадав звенигородського отамана Семена Гризла, вереміївського ватажка Івана Савченка-Нагірного, олександрійського отамана Сергія Захарова, організатора загону Петра Кучму з с. Аджамки Єлисаветградського повіту, які підпорядковувалися Холодноярській організації, та інших організаторів українського підпілля.
Про головну мету і засоби її реалізації підпілля сотник Ґонта висловився так: “Головною задачею (яку ставив полковник Нестеренко) було підготовити людність до загального повстання – заснованням маленькіх повстанчих відділів – на селах, якіх задача була агітація за повстанців і поширювати від себе повстанчу організацію вербуванням... до своїх відділів. В цьому районі було засновано відділів на волость 2 – 3... Ці відділи було заснувати не тяжко, тому що селяни йшли назустріч... Організаційна праця продовжувалась до виїзду мого… Відділи (...) робили наскоки на установи, а также (на) частини Червоної Армії. Організація продовжувалась конспіративно… Нестеренко – отаман-людина чесна, ідейна, не погромщик” 65.
Начальником штабу у Нестеренка-Орла був Сергій Отаманенко, член Холодноярського повстанкому у 1920 – 1921 роках. В першій половині липня 1921 року на Право-лівобережному окружному з’їзді, що відбувся в Холодному Яру в районі Гайдамацького шпиля, Сергія Отаманенка обрано членом Право-лівобережного окружного повстанського комітету та начальником штабу військ Холодноярської округи.
Очевидно, у 1922 року Холодноярська організація складалася з двох округ. Першою Холодноярською округою (Єлисаветградсько-Олександрійською) керував Герасим Нестеренко-Орел, Другою (Чигиринсько-Звенигородською плюс Чорний ліс на Єлисаветградщині) – Ларіон Завгородній.
Ларіон Захарович Завгородній (насправді – Загородній) народився 16 березня 1897 року в с. Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Нерухомістю не володів, батьки землі не мали, вирощували хліб на орендованій землі. Закінчив церковно-приходську школу. Під час Першої світової війни служив у 241-му Пензенському запасному полку, згодом – у 32-у Сибірському полку, де до січня 1917 року служив підпрапорщиком у кінній розвідці. Згодом – прапорщик. На фронті був отруєний газами. Восени 1917 року демобілізований за станом здоров’я і відправлений у безстрокову відпустку додому.
В листопаді – грудні 1918 року разом зі збільшовиченим матросом Поліщуком та росіянином Даніловим створив повстанський загін (500 селян). У серпні 1919 року під час денікінської окупації зібрав загін у 25 шабель і почав діяти в районі Златополя. А в дні більшовицької окупації вступив до загону Дорошенка і Цвітковського. Під час Знам’янського повстання 1920 року влився до повстанського загону Василя Кваші, який оперував в Нерубаївському лісі та його околицях. Коли на їхній терен прийшла 1-а Олександрійська (Степова) дивізія під керівництвом Костя Блакитного, Кваша і Завгородній приєдналися до неї. Близько трьох місяців Завгородній служив значковим у Степовій дивізії. Коли степовики в другій половині жовтня 1920 року відійшли на південь, Завгородній залишився воювати в рідній місцевості, влившись до загону Пилипа Хмари, де був чотовим. У 1921 році Завгородній – командир 1-го Холодноярського кінного полку, який підпорядковувався безпосередньо Пилипові Хмарі. Діяв у Чигиринському, Олександрійському, Єлисаветградському та інших повітах. В жовтні 1921 року об’єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка 66.
У 1922 році Завгородньому підпорядковувались отамани Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало і Чорний Ворон (Лебединський) 67. Влітку ці загони (попри нечисельність) почали називатися полками: Чигиринський полк Мефодія Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона 68. Загальне керівництво здійснював Герасим Орел-Нестеренко.
Заарештували Ларіона Завгороднього 29 вересня 1922 року у м. Звенигородці на інспірованому чекістами “з’їзді отаманів”. Під арештом перебував у Лук’янівській в’язниці м. Києва. Ось уривок “Заключения по делу №446/7971”: “...1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...”. Далі перераховуються деякі бої, в яких отаман брав участь, зокрема бої з червоними частинами під селами Тиліткою, Хайківкою, Пастирським, Бовтишкою, Розумівкою, Матвіївкою, під Лебединським монастирем (в березні 1921 р.), нескінченні бої в квітні 1922 р., зупинка поїздів між ст. Цибулевим і Фундукліївкою в квітні – травні 1922 р., “сопровождавшаяся зверскими убийствами”, зупинка потягу на ст. Хирівці в червні 1922 р., бій в с. Федвар, вбивства комнезамівців, міліціонерів, комуністів та комсомольців цього села, зупинка потягу на ст. Фундукліївці в серпні 1922 р., “целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов – вот вкратце “революционная” деяльность атамана Завгороднего”... 69

Ворог про Холодний Яр і холодноярців

В “Заключении по делу 446/7971” від 16 січня 1923 року ворог висловився про отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох “наиболее видных рыцаря бандитизма”: “С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.
С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918 – 19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.
Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье... удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников – Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие “подвиги” совершенные ими в течении столь длительного периода... ” 70 А ось фрагмент іншого документу – “Обвинувачувального висновку”: “1923 г. января 24-го дня я, уполномоченный КРО ПП ГПУ, разсмотрев следственный материал по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, Голика-Зализняка Мефодия Фокича, Гупало Дениса Моисеевича, Компанийца Тимофея Архиповича, Ткаченко Василия Федоровича, Добровольскаго Алексея Трохимовича, Здобуть-Воля Константина Яковлевича, Ляшенко Ивана Яковлевича, Яковенко Григория Федоровича, Дробатковскаго Юрия Владимировича и Мушкета Леонида Павловича, обвиняющихся в организации вооруженного низвержения Сов. Власти, НАШЕЛ:
Летопись революции на Украине полна кровавыми страницами, вписанными в неё руками активных антиреволюционных социальных групп. Объединённые общим чувством ненависти к новым формам общественнаго строя, эти группы направили свою энергию к разжиганию возстания против революционной власти, помимо возстаний, носивших в общем и в целом эпизодический характер, их внимание было направлено к созданию постоянных активных ядер, дисциплинированных и сплочённых, находящихся под руководством более или менее выдающихся организаторскими и военными способностями к.-р. деятелей.
Условия украинской действительности сделали этот вид борьбы, – широкое применение и развитие партизанскаго, бандитскаго движения, преобладающим видом, развитие бандитскаго движения носило такой стремительный и серъёзный характер, что был период, когда Украина стала ВАНДЕЕЙ русской революцией. Но даже на этом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлёстывавшего государственный аппарат, выделялись отдельные очаги, игравшие роль идейных, политических и тактических центров повстанчества. Эти центры вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили его во всех отношениях. Из числа этих центров особенно выдаётся пресловутый Холодный Яр, который в результате своей долгой и упорной борьбы, стал в глазах к.-р. элементов символом борьбы против сов. власти. Бывали моменты, когда Холодный Яр, представлял собой жёлто-блакитный остров, среди бушующего моря гражданской борьбы, располагая огромными, хотя и не организованными, вооруженными силами. В процессе революционного строительства было сломлено сопротивление к. о. р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главные опорные пункты украинского бандитизма. Наконец они исчезли.
Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодный Яр продолжал держать знамя возстания.
К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственного значения уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра, где он проявлял себя во всей красе. Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атаманами. Террор и разрушение по прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя, как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества. К этому времени в Знаменском и Елисаветградском районах оперировали банды Завгороднего, Зализняка-Гупало и Черного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулемётах, обладающие весьма значительной активностью. Помимо этого указанные банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего возстания с тем, чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контр-революции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа, которой после длительной разработки были достигнуты следующие результаты: выявлен и снят ряд существующих к.-р. повстанческих организаций, ликвидировано бандитское подполье, целиком захвачена группа лесных атаманов, и частично арестована группировка степных атаманов” 71.
Як же чекістам вдалося досягти успіху?