БЄЛІНСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Проблема - Бєлінський і українське національне відродження - в українській науці ще не ставилася на повний зріст. А тим часом вона має велике значення як один із головних компонентів до історичного вияснення духово-культурних взаємовідносин між українською і російською націями в 30-40 рр. минулого століття. Ба більше, ці відносини, що склалися в 40-их рр. завдяки Бєлінському, залишили свою тривалу для росіян традицію. Як геніяльний і типовий представник російської суспільно-філософської думки, Бєлінський типово і зобов'язливо для наступних російських поколінь виявив своє ставлення до української проблеми.
Тепер, коли большевицькі дослідники з великим розмахом узялися до вивчення російсько-українських історичних зв'язків, потворно перебільшуючи наявні з цих зв'язків і раз-у-раз винаходячи їх там, де вони історично були зовсім не можливі, фальсифікують ці дослідники історичну правду і в характеризуванні відносин між Бєлінським та сучасним йому українством. Тому сьогодні дослідження проблеми - Бєлінський і українське національне відродження - є надзвичайно актуальним.
Бєлінський відіграв величезну ролю в розвитку російської літературної критики, соціологічної і філософської думки. Що більше віддалялася дата його смерти в історію, то повніш усвідомлювало російське суспільство виключну значенність його постаті для свого духового розвитку. Уже І.С.Турґенєв вважав Бєлінського найшляхетнішою фігурою усієї російської суспільности і виразником всіх основних якостей народу. Чернишевський, Добролюбов, Пісарєв, Міхайлрвський і цілий ряд інших публіцистів та письменників проголошували Бєлінського геніальною людиною і геніяльним критиком. Ще далі пішов Плеханов. Він додав, що Бєлінський є також геніяльним соціологом. Ця ідеалізація Бєлінського, яка триває й досі, знайшла натхненне увінчання на початку XX ст. в заяві С.Вєнґєрова, що Бєлінський є "великий праведник літератури російської, лицар без страху і докору, на пам'яті якого немає ані найменшої плямочки". Для Вєнґєрова твори Бєлінського – це псалтир, в якому кожний російський інтелігент знайде для себе моральну втіху, етичну підпору і вияснення справжніх завдань людського існування. 1
Бєлінського окурено густими клубами тіміяму, навколо нього створено культ.

В таких обставинах і антиукраїнські висловлення Бєлінського набували для російської інтелігенції особливого авторитету, на них виховувалася антиукраїнська постава цілих поколінь. Підхід Бєлінського до української проблеми вплинув уже на Чернишевського і Добролюбова, які для своєї шовіністично-великодержавницької постави знайшли форми тонкого маскування.
Закривання для української літератури перспектив розвитку, заведення її до літератури наскрізь народньої, тобто назавжди примітивної - ці позиції Добролюбова мають найтісніший зв'язок з концепціями Бєлінського, як також і переконання Добролюбова, що українська мова не може виробитися в мову літературну. (Див. рец. Добролюбова на "Кобзар" Шевченка).
Коли, одначе, всупереч усім заклинанням і магії псевдофілософського діалектичного детермінізму, стало остаточно ясно, що українську літературу ніщо не в силі убити, російські ліберальні інтелігенти стушовували і соромливо прикривали крайности шовінізму Бєлінського у відношенні до України, залишаючися все-таки по суті його послідовниками в ставленні до української проблеми. Так, наприклад, Пипін, слідом за Бєлінським, прираховує українську літературу "к мелким народним литературам"2, а зміст ганебного листа Бєлінського про Шевченка передає в пом'якшеному тоні, академічним стилем, не осуджуючи брутальности і скрайньої необ'єктивности Бєлінського у відношенні до українського генія і лише зазначаючи, що інформації, якими користався "неистовый Виссарион" про Шевченка, "не были совершенно точны". 3
Нинішня совєтська наука докотилася до того, що частинно вже популяризує погляди Бєлінського на українську проблему.
Так, наприклад, у "Избранннх философских сочинениях" Бєлінського, видання 1948 р., передруковано брутально-антиукраїнську рецензію на "Историю Малороссии" Маркевича. Деяку частину одіозних поглядів Бєлінського на українську проблему приховується, як от, напр., безсумнівно встановлений у 20-их рр. російською совєтською наукою через текстологічні досліди факт, що Бєлінський написав різку неґативну рецензію на Шевченків "Кобзар", тепер тенденційно ігнорується таким знавцем Шевченка, як Є.Кирилюк. І лише завдяки такому ігноруванню рецензії на "Кобзар", лише обійшовши мовчанкою цинічний лист Бєлінського про Шевченка і уникнувши розгляду скандалезної рецензії на "Гайдамаки", міг Кирилюк висунути тезу про ідейну близькість Шевченка і Бєлінського як представників, мовляв, двох братерських народів.4 Цей приклад із Кирилюком є промовистим прикладом того, як сьогодні совєтський дослідник мусить цілком розпрощатися з будь-якими познаками наукової етики і свідомо писати неправду в питаннях свого фаху, так як в'язень МВД свідомо пише неправду про себе, щоб уникнути дальших катувань.
Бєлінський і сьогодні залишається кумиром, божком, щоправда, без порівняння меншим від Леніна і Сталіна, але все ж таки "Мойсеєм російської громадської думки", як висловився Кіров, і, розуміється, Кирилюкові не дозволять сьогодні вишукувати плями на його постаті.
Таку пляму колись зважився знайти Сергій Єфремов, коли писав: "Стосунки Бєлінського до Шевченка взагалі дають приклад такої чисто сектантської вузости і навіть ворожої нетерпимости, що остаються єдиною може темною плямою на благородній пам'яті "неистового Виссариона".5
Для Єфремова образ Бєлінського затьмарений лише в одному, у відношенні до Шевченка. Вихований в атмосфері російського літературного життя, Єфремов неспроможний рішуче порвати з тими уявами про Бєлінського, які йому нав'язала російська суспільність, крізь окуляри українського лібералізму Єфремов не в силі побачити, що Бєлінський з голови до ніг російський великодержавник, запалений жерущою пристрастю знищування всього свідомо українського. Цього не помічає і Іван Кревецький у своїй студії "Корифеї рос. критики і
українське письменство" (Львів, 1905), який, сліпо йдучи у трактуванні Бєлінського за Драгомановим, не спромігся до кінця побачити вивершений і принципово заїлий великодержавницький підхід Бєлінського до української проблеми.
Підхід Бєлінського до української проблеми тісно пов'язаний з його загальними історіософічними поглядами, які мусимо кількома словами окреслити.
На протязі своєї діяльности Бєлінський пережив кілька світоглядових змін, етапів самозаперечення, бувши то послідовником Шеллінґа, то апологетом Фіхте, нарешті, геґеліянцем, щоб наприкінці життя прийти до лівогеґеліянства і соціялізму. Але всі ці зміни не міняли ні в чому його російсько-великодержавницької постави, можна говорити лише про визрівання і підведення ширшої філософської бази під його великодержавницькі концепції. На той час, коли Бєлінський розгорнув антиукраїнську боротьбу, від початку 30-их рр., його великодержавництво вже було уйняте в струнку філософоподібну систему. Бєлінський уявляв історичний процес як "саморозвиток Абсолютного Духу, як струнку і величню картину розумних і великих подій", які розгортаються діялектичним шляхом.
"Сутність історії, - каже Бєлінський, - становить тільки одне розумно необхідне, яке зв'язане з минулим, а в сучасному містить своє майбутнє. Зміст історії є загальний: доля людства. Як історія народу не є історія мільйонів окремих осіб, що його складають, але історія деякого числа осіб, в яких висловились дух і доля народу, - так самісінько і людство не є збиранина народів усієї земної кулі, але лише декількох народів, що виражають собою ідею людства".
"Народи мають властивости природжені і набуті. Набуті властивости є змінними, піддаються виправленню, історично організованій свідомій перевихові чи впливові обставин. Природні властивости є субстанцією кожної нації, вони незмінні, "цілісно й неушкодно проходять через усі фази історичного розвитку" народу і, мов зерно певного ґатунку рослини, містять в собі можливість розвитку тільки одного ґатункового типу. Як бувають геніяльні субстанції у окремих особистостей, так і деякі народи виникають з великими субстанціями і відносяться до інших народів, як генії до звичайних людей". 6
Субстанція народу, - на думку Бєлінського, - є результатом расового походження: "причиною їх субстанції треба покласти кров і породу (гасе)". А що ніякі сили в світі не можуть змінити раси народу, то бувають нації історіотворчі й неісторичні.
І якщо Китай у минулому відіграв всесвітньо-історичну ролю, то це було лише в первісній стадії ставання Абсолютного Духу, не потвердилося дальшим розвитком, а значить, було історичною випадковістю: "хоча китайці й тепер існують, та ще й у числі мало не сто мільйонів голів, одначе вони настільки належать до людськости, наскільки й мільйони рогатих голів їх численних отар". (Полн.Собр.соч. Белинского в двенадцати томах, СПб., 1903, т. VI, стор. 121-122). Кримських татар Бєлінський ставить в один рівень з їхніми верблюдами, а про персів каже, що їм, при їхній духово-національній субстанції, європейська освіта і культурв може лише пошкодити, розбестивши їх. Взагалі, східній світ історично аморфний, і лише спорадично виявляє крізь себе розвиток абсолютної ідеї. Осередком розвитку абсолютного духу є Европа. Росія не є ні Европою, ані Азією, вона самобутня в собі, наділена великою здібністю сприймати і перетравлювати різнородні чужі духові елементи, в цьому прозирає її світове майбутнє, до якого її пробудив Петро І.
Росіяни є найвизначнішою нацією серед слов'ян. Росіяни - раса зі світовим значенням. "Колиска її була не в Києві, але в Новгороді, що з нього перейшла, через Володимир, вона в Москву. Суворе небо побачили її дитинні очі, гульливі завірюхи співали їй колискові пісні, а жорстокі морози загартували її тіло здоров'ям і міццю" (Бєлінський. Избр. филос. соч., т. І, стор. 341). В цьому фантастичному виведенні початків російського народу від Новгороду і у відмежовуванні від Києва бачимо намагання обґрунтувати історіотворчі властивости росіян, підкреслити расово-субстанціональну вищість росіянина у порівнянні з українцем.
Росія, на думку Бєлінського, не є завойовницькою державою, бо "в останніх часах, коли розвинулися поняття про народне право і коли всі європейські держави прагнуть до повного виразу національного духу, завойовницька держава була б чудним анахронізмом". Там, де є світовоісторична доцільність поширення терену держави, там є нонсенсом говорити про ґвалтовність, треба підкреслювати лише законність придбань, і саме такими законними є всі територіяльні придбання Російської імперії.
"Справді, невже він (російський уряд, - Ю.Б.) порушив народне право, підбивши собі кримців і горян, ці розбійницькі ватаги ("шайки"), що не мали ніякої уяви про народне, ні про будь-які права, і надто, які завдавали стільки зла Росії і тим зневажали її маєстат? Невже він порушив народне право, визволивши Грузію і Вірменію від тиранії азіятських деспотів і тим виконавши сподіванки і надії християнських земель? Та й чи можливо европейсько-християнській державі бути несправедливою... до азіятських варварів (Полное собр. соч., т. II, стор. 294).
Історичною конечністю вважав Бєлінський асиміляцію підбитих народів. Про Австрію він казав: "В Европі є одна... штучна держава, склеєна із багатьох національностей, але кому ж не відомо, що її міць і сила - до слушного часу?.." (Белинский, Избр. фил. соч., т.ІІ, стор. 295).
Процес асиміляції підбитих племен і народів у Російській імперії Бєлінського задовольняв. Вилім із цього процесу він бачив у поляків, та з цим, здається, кінець-кінцем, примирився. Але ті явища, які спостеріг в лоні українського народу, збурили йому свідомість і затруїли мозок жовчу.
Підстави до тривоги для ідеолога російського імперіалізму були справді великі.
Починалося те, чого пересічна людина на початках 40-их рр. ще не могла ні помітити, ні збагнути. Починався процес, що його суті, здебільшого, ще не усвідомлювали самі учасники його, але геній Бєлінського вже спостеріг небезпеку цього процесу для Російської імперії.
Це займалася вже зоря національного відродження України, і її перші промені разили смертельною тривогою серце Бєлінського.
Справді, на початку 40-их рр. перші безсумнівні симптоми українського національного відродження він уже міг спостерігати.
Назверх українство виглядало архильояльним у відношенні до імперії. Але з-під пелени льояльности і общерусизму вже протискалися перші паростки такого, що общерусизмом не виправдувалося. Це яскрава і щира туга А.Метлинського за козацьким минулим, з домішкою містичної ідеалізації цього минулого. Це написання Білецьким-Носенком граматики української мови, "как языка одного из богатейших наречий славянских", за визначенням самого автора. Це переклади на українську мову Ґете (Думитрашко і Гулак-Артемовський), Байрона (Маркевич), Петрарки (Писаревська) тощо. Це натяки Бодянського про розпаношування росіян на Україні і також многозначні натяки Корсуна про бідування України на службі Москви. І нарешті вже не натяки, а голосна мова Шевченка, протест проти московського гніту і перший оптимістичний погляд у майбутнє...
Для Бєлінського було більше, ніж досить, щоб побачити те, чого не вміла ще бачити більшість його навіть найрозумніших сучасників.
І він став до запеклого бою проти українства.