Ярослав Грицак. ЧОМУ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ Українська революція?

 

Наукові дискусії щодо характеру української революції та причини її поразки виросли з політичної суперечки, яку вели між собою в еміграції дві групи українських політиків - безпосередніх учасників революції. Перша група, яку представляли українські соціялісти різних відтінків, вбачала головну причину поразки в низькій національній і політичній свідомості народних мас, котрі в критичні моменти не надали вирішальної підтримки українській революції. Характерним для цього погляду є слова учасника й історика української революції Ісаака Мазепи:
Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціяльну будову, підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян (1).
Друга емігрантська група, що походила з консервативного табору, перекладала всю вину на українську революційну еліту. Цей табір представив першокласних істориків української революції: В'ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та Василя Кучабського (2). Керівники Центральної Ради й Директорії, - твердила консервативна історіографія, - допустилися цілого ряду смертельних помилок, їхня вина полягала в соціялістичному експериментуванні, нерозумінні державних інтересів, свідомому відштовхуванні від управління державними справами фахових і досвідчених кадрів лише тому, що вони не були соціялістами або за походженням піднімалися вище за селянство й інтелігенцію. Єдиним світлим моментом в українській революції було гетьманування Павла Скоропадського. Але гетьманська держава впала під ударами української соціялістичної «гайдамаччини».

Спрощуючи, можна ствердити, що основна суперечка велася стосовно того, хто винен - народ чи еліта? У викладі істориків аргументи обох сторін звучать куди рафінованіше. Їх можна підсумувати в такий спосіб:
1. Слабка соціяльна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу та промислової буржуазії, слабкість міського елементу). Українські лідери змушені були апелювати до політичне недорозвинутого селянства тощо. Із традиційної української історіографії ці аргументи перекочували в повоєнну західну: їх можна надибати в двох найраніших англомовних монографіях, присвячених історії української революції, - працях Джона Решетара-молодшоого (3) та Артура Адамса (4).
2. Недостатня відданість ідеї державництва з боку революційних еліт, які творили лівоцентристські коаліції та перебували при владі від 1917 аж до 1920 років із декількамісячною перервою на час правління Скоропадського. Замість державницької ідеї вони пропонували народницький націоналізм або доктринерський соціялізм. Із цим аргументом пов'язані твердження про незрілу партійну систему й недосвідчене керівництво. Цей напрям не має за собою серйозного монографічного дослідження; найяскравіше й найчіткіше формулювання ці аргументи знайшли в статтях Івана Лисяка-Рудницького (5).
У цілому ж історія української революції в сучасній західній історіографії не має чітко викристалізованої та переконливої концепції. Переважає суто позитивістський, хоча й дуже старанний, виклад перебігу основних подій із незначними коментарями й униканням ширших узагальнень. Такий підхід найрельєфніше представлено в збірнику статтей «Україна. 1917-1921: Дослідження революції», що вийшов 1977 року під редакцією Тараса Гунчака (6).
Треба, однак, віддати належне українській західній історіографії. Характер її аргументів відтворював загальну тональність тогочасних способів писання про революцію й громадянську війну, зокрема популярність соціяльно-історичних пояснень перемоги більшовиків. Згідно з таким підходом, вирішальними для кінцевого результату революції були питання політичної мобілізації мас й колективної дії. Український рух мав дуже слабкі позиції в місті; селянство не розуміло національних лозунгів, прагнучи передовсім вдовольнити свою жадобу землі; національна еліта була нечисленною і їй не вистачало досвіду державного будівництва. У цілому ж він був позбавлений соціяльної іифрастуктури. Тяжко було будувати державу нації, яка до 1917 року не мала не те що власної буржуазії, але навіть власної школи! З огляду на це поразка української революції була ніби визначена наперед, ще задовго до її початку. Більшовики виграли революцію, оскільки демагогією зуміли перетягнути на свій бік мільйонні робітничі й селянські маси та за їх підтримки утвердити свою диктатуру.
Такі погляди поширилися в західній історіографії в 1960-1970-х роках. Найсмішніше було те, що за загальною тональністю вони відтворювали аргументи совєтської історіографії. Єдина суттєва різниця полягала в тому, що, за твердженням совєтських істориків, більшовики подолали своїх ворогів не демагогією й обманом, а «єдино правильною і всепереможною теорією марксизму й ленінізму».
Молодше покоління західних істориків кінця 1970-х - початку 1980-х років було невдоволепе таким акцентуванням на важливості соціяльних факторів. «Ревізіоністське» покоління молодших істориків перенесло центр уваги на ідеологічні питання та на міжнародний контекст революційних подій, що було найрадикальнішим нововведенням і дало змогу цілком інакше оцінити революційні події в Україні. Попередні дискусії велися в українському політичному й науковому середовищах, тому в пошуках аргументів вони не виходили за межі українських прикладів й українського матеріялу. Хоча, зрозуміло, ця суперечка набрала б іншого характеру й вийшла б на інший рівень, якби досвід української революції було спроектовано на історію інших тогочасних національних революцій у Російській та в Австрійській імперіях. Мова, найперше, про революції польську, чехословацьку, литовську, фінську, грузинську, вірменську та інші, а також - що не менш важливо - про історію російського білогвардійського руху.
Пригляньмося детальніше під цим оглядом до аргументів традиційної української історіографії. Що стосується аргументу про слабку соціяльну базу, то ця проблема була спільною для всіх політичних партій і рухів, які діяли на території Російської імперії напередодні й під час революції. Російський самодержавний режим зводив до мінімуму можливості для легальної політичної діяльносте. Усі партії, що зародилися під час або після революції 1905 року, були недосвідчені й незрілі. Вони переживали постійну й тривалу кризу. Жодна з більших партій не могла похвалитися стабільною соціальною базою - кожна нова революційна криза спричиняла нові партійні розколи. Українські партії відображали цю загальну тенденцію. Отже, аргумент про слабку соціяльну базу є частиною загальної проблеми політичних рухів і партій у Російській імперії на початку XX століття. Можна лише додати, що більшовицька партія під цим оглядом була однією з найслабших. Владімір Бровкін у своєму дослідженні про політичні партії та соціальні рухи за лінією фронту в Росії в 1917-1922 роках показав, що 1918 року більшовики не мали чітко означеної соціальної бази. На його думку, у середині 1918 року більшовицька партія не була більше політичною партією в вузькому розумінні, оскільки не відображала інтересів жодної соціальної групи. Вона перетворилася в нову соціяльну групу на свій власний лад. Що стосується давнішого твердження про більшовиків як про партію російського пролетаріяту, то при перевірці фактами воно виявилося звичайнісіньким мітом: російські робітники постійно брали участь в антибільшовицьких страйках і масових протестах, коли ж мали можливість голосувати, то віддавали голоси меншовикам й есерам, а не більшовикам (7).
Ставлення до більшовиків в Україні вкладалося в загальну схему зміни настроїв населення колишньої Російської імперії: спочатку народ ненавидів більшовиків і вітав білих; пізніше в нього росла ненависть до білих і він напівсердечно вітав більшовиків, а тоді ще раз піднімав антибільшовицькі повстання.
Що ж стосується соціяльної бази української революції, то, як показують найновіші історичні й соціяльиі дослідження (8), український національний рух у 1917 році в Російській імперії не починався з нуля. Йому передувала діяльність українських кооперативів, партій тощо. Особливістю українського руху в часи революції було те, що він спирався на дві політично иаймасовіші соціяльні групи - солдатів і селян.
Підсумовуючи, можемо сказати, що жодна зі сторін у цьому конфлікті не могла похвалитися стабільною підтримкою мас. Українські революційні сили щодо цього теж не були винятком. Чи значить це, однак, що вони самі несуть головну відповідальність за поразку національно-визвольних змагань?
У пошуках відповіді на це питання найкраще придивитися уважніше до аргументів Івана Лисяка-Рудницького. Він виділяв такі чотири причини поразки українських визвольних змагань (9):
1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть відносно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого «січового діда». Але навіть цей «патріярх» мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіязм та духа жертвености, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.
2. [Соціологічна] молодечість українського руху. <...> Українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормальйого (в європейському значенні слова) партійного життя, парламентарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.
3. Брак сильної центральної партії. <...> Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об'єктивна ситуація вимагала від України не соціалістичного, а «дрібнобуржуазно»-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціал-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим принципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі «соціялізації землі»), які хаотизували країну.
4. Ідейні збочення тогочасного українства, <...> [тобто] властивий йому дух народництва, революційної романтики та соціального утопізму.
Якщо спробувати вписати ці аргументи в досвід інших тогочасних національних революцій та історію російського білогвардійського руху, то вони наберуть зовсім іншого звучання, а то й узагалі втратять свою рацію. Як уже говорилося вище, друга й третя причини - соціологічна молодечість і брак сильної центральної партії - були тією чи іншою мірою властиві всім революційним і національним рухам на території колишньої Російської імперії. Полишмо поки що питання, чи різниця в ступенях цієї міри мала вирішальне значення для перемоги одних і поразки інших як питання цілком спекулятивне. Досить сказати, що головний переможець - російські більшовики - був чи не найбільше вражений цими хворобами.
Що ж стосується біологічної молодости українських лідерів, варто завважити, що лідер російських більшовиків, Ленін, був на чотири роки молодший за Грушевського та, як і він, оточений «молодиками». Коректніше сказати, що біологічна молодість - це риса, притаманна всім революційним рухам. Зрозуміло, лідери української революції варті серйозної критики за їхній соціологічний утопізм, котрий, проте, блідне перед революційними планами більшовиків! Навіть Маркс й Енгельс у найдикіших своїх мріях не наважилися б назвати Росію країною переможної пролетарської революції. Революційні амбіції більшовиків перевершували російські простори - звідси вони хотіли поширити революцію на всю Европу й Азію та надати їй всесвітнього характеру. Але й у прагматичніших питаннях російські більшовики йшли вслід за революційними гаслами, котрі ефектно звучали, але їх було неможливо втілити в життя. Відомий, наприклад, той факт, що під час Берестейських переговорів Бухарін пропонував повернутися до політики «революційної війни» проти німецьких завойовників (як це раніше радив зробити Керенський), а Троцький, якого розсердила присутність на Берестейських переговорах української делегації, виступав за лінію «ні війни, ні миру» та мав на меті розпустити армію.
Лисяк-Рудницький, критикуючи утопізм Володимира Винниченка, вдало підмітив, що, як і його ідеологічна протилежність, Дмитро Донцов, обоє виявляли типові для російської інтелігенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених форм і радикальних розв'язків (10). Але ж ці риси настільки ж, якщо не більше, були характерні для російських більшовиків! Єдина суттєва різниця між українськими й більшовицькими лідерами полягала в тому, що лідер більшовиків, Лєнін, виявляв більшу схильність до політичних компромісів і, без перебільшення, був генієм «реальної політики». Ні Грушевський, ні Винниченко, ані Петлюра, як державні мужі, не дорівнювали Леніну (хоча задля справедливосте варто сказати, що Петлюра в 1919-1920 роках все більше еволюціонував у бік прагматичної політики). Але роль особистостей у цьому випадку не варто перебільшувати. Не можна не погодитися з Винниченком, що «коли б (у 1918 р.) ожив Александр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріятові, то й то не помогло би» (11).
То в чому ж слід шукати причин поразки української революції? Нове покоління західних істориків пропонує відмовитись від старої соціяльної парадигми пояснення її причин та радить звернути більшу увагу на міжнародний контекст (12). Джоф Ілі в статті про українську революцію в контексті революційних подій у Центральній і Східній Европі стверджує принципову «нормальність» українського досвіду (порівняно зі старими твердженнями про «слабкість», «відсталість», «недорозвинутість» українського руху).
Можна сказати, - продовжував він, - що в питанні національного самовизначення драматично переплелися тсриторіяльно-полі-ичний і революційний виміри післявоєнного влаштування. Що більше, їх складна взаємодія виходила за межі локального рівня (як, наприклад, зміна політичних орієнтирів українського селянства) і поширювалась на глобальніші рівні політичного процесу між 1917 і 1923 (наприклад, протистояння «реакційних», «революційних» і «реставраційних проектів»...). Щоб одержати адекватну картину, потрібен «складний аналіз післявоєнного влаштування <...> на різних рівнях (окрема місцевість/район/нація/держава/система держав)». Що ж стосується українського руху, то «після падіння царського режиму, український національний рух все більше був затиснутий між військовими силами, які численно переважали, - контрреволюційними й егоїстичними амбіціями великих держав (спочатку німців, пізніше - Великобританії та Франції) й революційними амбіціями більшовиків. Жодна з цих сил не була особливо чутлива до складної регіональної, не говорячи вже про місцеву, ситуації» (13).
Що дає така перспектива? Перш за все, очевидно, що державне будівництво має більші шанси на успіх у стабільній ситуації та в умовах відносної національної суверенности. Замість цього, Україна й інші молоді держави намагалися самоутвердитися в умовах безконечних воєн (досить сказати, що в самому лише Києві влада переходила з рук у руки 14 разів!). Тому кінцевий успіх залежав від надання національній справі інтернаціонального розголосу. Зовнішня підтримка відіграла вирішальне значення для успішного завершення державного будівництва Польщі, Фінляндії, балтійських держав і Чехословаччини. Досить сказати, що як українська, так і польська армії повністю залежали від постачання зброї ззовні, оскільки ні в одної, ні в іншої сторони не було досить амуніції та власної збройної промисловости. Під кінець же Першої світової війни як Антанта, так і Центральні держави накопичили величезну кількість військових матеріялів. Різниця в ситуації Польщі й УНР полягала в тому, що перша разом із міжнародним визнанням одержала зброю, тоді як друга не дістала ні того, ні іншого.
Трагізм української ситуації полягав у тому, що дві найбільші сили, які діяли в цьому районі, - Росія та Німеччина - не квапилися визнавати українські домагання. Водночас і Антанта відмовилася поширити принцип права націй самовизначення (славетні «14 пунктів» американського президента Вілсона) на українців. Проголосивши свою самостійність від Росії й уклавши сепаратний мир із Німеччиною та іншими державами Почвірного союзу, вони автоматично попали в табір ворогів переможених. Усі пізніші спроби Петлюри й західноукраїнських лідерів змінити гнів Антанти на милість залишилися безуспішними. Парадоксально, але факт: єдиною частиною українських земель, яка одержала міжнародну підтримку, було відстале в національному аспекті Закарпаття. За це його було винагороджено (бодай номінальне) статусом автономії в складі Чехословаччини.
Отже, однією з головних причин поразки українських визвольних змагань було те, що їм так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені. Міжнародний контекст був дуже й дуже важливий. Але він не пояснював усього. Чому ж тоді перемогли російські більшовики, які перебували в такій самій несприятливій міжнародній ситуації, що й українські лідери?
У своєму недавньому дослідженні російської громадянської війни Еван Моделі підсумовує фактори, що спричинилися до перемоги більшовиків, так: більшовикам пощастило в тому, що вони захопили ядро колишньої імперії - Центральний промисловий район, комунікаційний вузол і російське етнічне підсоння (14). Біла армія, відтиснута на пограниччя, периферію, зустрілася з вороже налаштованими неросійськими національними рухами, через що змушена була покладатися на зовнішні поставки для своєї армії. Підтримка Антанти виявилася надто слабкою та непостійною та, що дивно, куди кориснішою для більшовиків, аніж для білогвардійців, адже в більшовиків з'явилися підстави представляти себе як лідерів боротьби за національне визволення проти «чужоземних окупантів-імперіялістів».
Існувала й інша, менш відчутна різниця, між більшовиками, з одного боку, та новонародженими національними державами й білими російськими силами, з іншого. Вона стосувалася різних підходів до проблеми державного будівництва. Більшовики набагато швидше зрозуміли свою місію в державному будівництві, пристосувавши «державницький» підхід своїх ліберальних і консервативних опонентів до лозунгу пролетарської диктатури. Українські лідери, як і політики інших новонароджених держав, з багатьох причин притримувалися самостійницького курсу з великими застереженнями й відкладали таке рішення на крайній випадок, «на чорний день». Свої політичні амбіції вони пов'язували з набагато скромнішими планами національної автономії в демократичній, федеративній Росії. Окрім короткого періоду державного будівництва в часи Скоропадського, українські еліти надавали дуже мало уваги будівництву державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть поступові, помірковані та федералістські партії.
Це особливо стосується політики Центральної Ради щодо будівництва національної армії. На відміну від неї, більшовики набагато краще зрозуміли політичний аспект громадянської війни й підпорядкували йому всі наявні в їхньому розпорядженні ресурси. Зокрема, їхні соціялістичні переконання не перешкоджали їм залучати до військового будівництва старорежимних офіцерів. Більшовикам удалося встановити ефективний контроль над ними, ввівши в свою армію інститут комісарів і революційно-військових рад. До того ж вони використовували старорежимних чиновників, щоби встановити свій адміністративний контроль над завойованими територіями. Ці нововведення виявилися настільки ефективними, що білі генерали й українські військові лідери із запізненням узялися копіювати їх.
І білі, й українські лідери не змогли встановити належного контролю над своєю армією, що вилилося в акти грабежу, терору, отаманщини тощо. Петлюра мав ті самі проблеми, що й білі генерали, з тією, однак, різницею, що в нього було дуже мало офіцерів зі старої імперської армії, з яких можна б вибудувати всю командну структуру.
Іншою принциповою відмінністю був терор. Білий терор і терор українських військ реалізовувався через убивства, пограбування, насильство, що їх чинили недисципліновані офіцери, солдати й селяни. Червоний терор мав ті ж самі складники, суттєва відмінність, проте, полягала в тому, що за характером він був організованим політичним терором, тобто керувався зверху й діяв цілеспрямовано, а не випадково. В умовах громадянської війни така перевага мала вирішальне значення.
Те ж саме можна сказати й про питання пропаганди. Більшовики раніше за своїх супротивників осягнули значення воєнної пропаганди в умовах громадянської війни; її ж ефективність визначали два чинники: 1) розбудова постійного й численного пропагандистського апарату, який складався з комісарів й агітаторів; 2) привабливість простоти та ясности лозунгів. Як писав відомий діяч української революції Арнольд Марголін, кожен великий народний рух тільки тоді досягає поставлених цілей, якщо вони ясні й не дуже складні для сприйняття. Лозунґи мають бути короткі, стислі й за формою, і за змістом. «Більшовизм - це значить не воювати», - згадався мені лаконічний вислів солдатів на виборах у Чернігівській губернії. А тут [в українському випадку] кликали народ на одночасне здійснення і національних, і соціялістичних ідеалів у їх складному переплетінні, надуманому кабінетними людьми, але дуже неяснім і туманнім для чоловіка від плуга чи верстата, для величезної маси селянства, робітників, дрібних міських ремісників - словом, для всіх тих, кого тоді не зараховували до буржуазії [вони мали послужити соціяльною базою Директорії. - Я. Г.] (15).
Говорячи про причини перемоги більшовиків, варто не забувати, що ця перемога не була абсолютна. Після поразки німецького й угорського комуністичних повстань 1919 року та провалу більшовицького наступу на Польщу в 1920 році, їм не вдалося поширити полум'я світової пролетарської революції поза кордони колишньої Російської імперії. А ось у межах старої російської держави їм довелося піти на компроміс із окраїнними національними рухами.
Еволюція поглядів Леніна на національне питання з цього погляду є особливо повчальною. До початку Першої світової війни він був переконаним прихильником централізованої та неподільної Російської імперії. Із цих позицій Ленін гостро критикував федеративну програму Драгоманова та спроби українських соціял-демократів Льва Юркевича (Рибалки) та інших організувати український пролетаріят в окрему українську соціял-демократичну організацію. Коли ж він критикував одночасно російський уряд і російських націоналістів за репресивну політику стосовно неросійських народів, то не тому, що жадав для Росії розділення на менші держави, а, навпаки, оскільки така політика викликала спротив національних рухів і загрожувала цілісності російської держави.
Вибух національних революцій у 1917-1920 роках змусив Леніна кардинально змінити свої плани. Розмах українського руху в 1917 році, невдача зі встановленням совєтської влади в 1918 році та хвиля антибільшовицьких селянських повстань в Україні в 1919-1921 роках привели його до розуміння необхідности компромісу з українським національним рухом та обережности в поводженні з українським селянством. Ленін відійшов від унітарних позицій і почав виступати за укладення федеративного союзу між Українською ССР та Російською СФСР. Полемізуючи з німецькою комуністкою Розою Люксембург, яка звинувачувала його в «розбещенні» українського націоналізму, Ленін вказував на результати виборів до Установчих зборів восени 1917 року. 5 млн. голосів, що їх одержали тоді українські партії, були, на його думку, доказом того, що з українським рухом треба рахуватися.
Результатом цих змін став Лєнінів план утворення Союзу Совєтських Соціялістичних республік як федеративної держави. Щоправда, збереження централізованого контролю Москви над діяльністю місцевих нібито національних комуністичних партій зводив цю федеративну формулу нанівець. Але українці - принаймні формально - отримали право жити в складі власної автономної держави - право, якого їх позбавила Російська імперія та в якому їм відмовляли білогвардійські сили. Коротко кажучи, без Української Народної Республіки не було би й Української Совєтської Соціялістичної Республіки. Беручи це до уваги, поразка українських сил не була повною. За весь час панування совєтської влади, існування хоча й формальної української держави в складі відновленої імперії, становило поважну проблему для Москви. Витрачаючи неймовірні зусилля, щоби побороти автономістичні й самостійницькі поривання української політичної еліти, вона підривала свої внутрішні сили.
Українській революції так і не вдалося утримати окремішність: її втягнули у водоверть російських подій. Але водночас не можна не добачати іншого факту, що українська революція стала поворотною віхою в російсько-українських стосунках. Вона реалізувала той проект, що в 1846-1847 роках був ідеалом для невеликого гуртка мрійників із Кирило-Мефодіївського братства, - вилонення українства як окремої політичної та культурної течії зі «загальноруського» потоку. Величезна кількість її учасників, що до 1914 року заледве уявляли собі існування України, під кінець революції стали переконаними українськими патріотами. Цікавою з цього огляду була політична еволюція Нестора Махна. У його останніх відозвах виразно проступає національний момент: він виступає як захисник українського селянства й українського народу. Улітку 1921 року Махно серйозно розглядав можливість походу свого війська в Східну Галичину на допомогу українському національному рухові (16). Уже пізніше, в еміграції, він написав тритомні мемуари, однією з головних тем котрих було як «російська революція в Україні» стала «українською революцією». За свій обов'язок він уважав «українізацію» анархістського руху й шкодував, що не досить добре знає українську мову (17).
Приклад Махна показовий ще й з іншого боку: «українізація» анархізму засвідчила появу політичної течії, яка до 1914 року була відсутня в українському русі. Під кінець революції українське політичне життя представляв цілий спектр різних партій і напрямів - від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махнової еволюцію переживали й політичні та культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість із них були б лояльні до неї.
Та не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття серед раніше несвідомих селян та робітників. Український комуніст-боротьбист Іван Майстренко у своїх спогадах описав ситуацію, типову для багатьох тогочасних сімей. Родина його батька була «малоросійською», хоча в хаті панувала українська мова. Старших дітей, із «передреволюційного» покоління, виховала царська гімназія як людей російської культури, котрі ігнорували все українське. Молодші, формування яких припало на час революції, розмовляли вже рідною мовою та були українськими патріотами, дарма що його сестра була петлюрівкою, сам Іван Майстренко - боротьбистом, а його молодший брат став совєтським письменником (18).
Проблема взаємин українського руху й Москви мала ще й інший вимір. Позірна міць централізованої держави насправді не означала її політичної стабільности. Або, точніше, це була стабільність, побудована на багнеті, а на ньому, як твердив Наполеон, складно сидіти. У західноєвропейських демократіях політична стабільність будувалася на певній рівновазі сил між суспільством і державою. Відомий європейський марксистський ідеолог Антоніо Ґрамші після поразки спроб більшовиків роздмухати полум'я «пролетарської» революції по всій Европі поставив перед собою питання: чому революція змогла перемогти в Росії, тоді як Захід виявився спроможний чинити опір хворобі більшовизму? Його відповідь на це питання виглядала досить просто:
У Росії, - писав він, - держава була всім, а громадянське суспільство перебувало в зародковому желатиноподібному стані; на Заході ж існувало належне співвідношення сил між державою та громадянським суспільством. І коли держава починала хитатися, зразу ж проявлялася стійка структура громадянського суспільства. Держава була лишень зовнішнім ровом, за яким стояла сильна система фортеці й земляних укріплень... (19).
Тенденції до розвитку незалежного від держави громадянського суспільства проявилися в Російській імперії ще з початку XIX століття, набравши особливо виразної форми під час ліберальних реформ 1860-х років. В Україні ці тенденції були особливо виразні. Тут діяльність земств, культурних та інших організацій відзначалася надзвичайною активністю, що пояснюють дві причини: по-перше, давалася взнаки своєрідність української політичної традиції, що сформувалася під впливом особливого досвіду польсько-литовської Речі Посполитої та козацького самоуправління; по-друге, позбавлені державної опіки, українські діячі покладалися на розбудову власними силами мережі різноманітних національних громадських організацій. Результатом став справжній вибух «стійких структур громадянського суспільства» та особлива політична стабільність, яка вирізняла Україну аж до пізньої осені 1917 року. Недаремно й Корнілов, і колишні царські генерали, і лідери російських білогвардійських партій, котрі знайшли притулок під крилом гетьманського режиму, вбачали в Україні міцну базу, з якої вони могли розвивати наступ на центр Росії, що його захопили більшовики. Внутрішні українські радикальні чинники - як російські, так і неросійські - не змогли б порушити цієї стабільности й розв'язати громадянську війну, якби не зовнішня інтервенція більшовиків, німецьких військ і Білої армії. Кожна з цих сил почергово винищувала паростки громадянської злагоди, сіючи натомість зерна конфлікту. Але зліквідувавши громадянське суспільство в Україні в 1917-1918 роках, вони робили ведмежу послугу самій Росії. Адже маючи під боком гніздо «демократичної зарази», Росія могла б сама перейняти ці традиції самоуправління й тим самим змінити свій трагічний баланс сил між надмірно централізованою державою та зародковим суспільством. Щобільше, якби Україні вдалося втримати незалежність, Росія позбулася б свого імперського тягаря. Перемога більшовиків зупинила еволюцію Росії в нормальну державу й нормальну націю, тому вона була перемогою на коротшу мету; на довший часовий засяг їм так і не вдалося створити стабільного політичного ладу. Дивна логіка історії, яка переставляє місцями переможців з переможеними.
Спроба українських лідерів утвердити політичний контроль над Україною та збудувати українську державу виявилася невдалою. Вони відступили перед більшовиками. Але досвід цієї боротьби не можна оцінювати лише з позиції того, хто виграв і хто програв. «Універсальне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією в тому, - писав Лисяк-Рудницький, - що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціяльно-політичних систем й ідеологій: устрою вільної, гуманної демократії з устроєм тоталітарної диктатури, що в самій основі ворожа до свободи й гідности людини. Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі» (20).


1 Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Т. 1. - Б. м., 1950, с. 7.
2 Дмитро Дорошенко. Історія України 1917-1923 pp.: У 2 т. Т. І.Доба Центральної Ради. Т. 2. Українська гетьманська держава 1918 року. -Ужгород, 1930-1932; В'ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. - Б.м. [Відень], 1926; W. Kutschabsky. Die Westukraine im Kampfe mitPolen unddem Bolschewismus in denjahren 1918-1923. - Berlin, 1934.
3 John Jr. Rcshctar. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. - Princcton, 1952.
4 Arthur Adams. Bolsheviks in Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919. -New Haven, 1963.
5 Див.: Іван Лисяк-Рудницький. «Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники». Історичні есе. - Київ, 1994, Т. 2, с. 1-27; «Українська революція з перспективи сорокаліття». Там само, с. 35-51; «Вклад Галичини в українські визвольні змагання». Там само, с. 53-61; «Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань». Там само, с. 95-120.
6 The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by T. Hunczak. -Cambridge, MA., 1977.
7 V. N. Brovkin. Behind the Front Lines of the Civil War: Political Parties and Social Movements in Russia, 1918-1922. - Princeton University press, 1994.
8 Див.: В. Krawchenko. «The Social Structure of the Ukraine in 1917». Harvard Ukrainian Studies, Vol. XIV, N. 1/2,1990, c. 97-112; S. Guthicr. «The Popular Base of Ukrainian Nationalism in 1917». Slavic Review, Vol. 38, N. 1, 1979, c. 30-47.
9 Іван Лисяк-Рудницький. «Українська революція...», с. 45-47.
10 Іван Лисяк-Рудницький. «Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка...», с. 110.
11 Володимир Винниченко. Відродження нації. - Київ-Відень, 1920, Ч. 2, с. 219.
12 Див. мою статтю: «Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації», надруковану в цьому збірнику.
13 G. Elcy. «Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europe, 1914-1923». Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. Second Edition. - Edmonton, 1990, c. 213.
14 E. Mawdsley. The Russian Civil War. - Boston, 1987. Цит. за: М. von. Hagcn. Dilemmas..., c. 10.
15 А Марголин. «Украина и политика Антанты». Революция на Украине по мемуарам белых. Составил С. А. Алексеев под редакцией II. II. Попова. -Москва - Ленинград, 1930, с. 372.
16 В. Верстюк. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні 1918-1921. - Київ, 1991, с. 340-341.
17 F. Sysyn. «Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution». The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution, c. 295-304.
18 Майстренко. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. - Едмонтон, 1985, с. 1-2, 9.
19 Цит. за: Selections from the Presion Notebooks of Antonio Gramsci / Ed. and transl. by Quintin Hoare and Geoffrey Nowell Smith. - New York, 1985, c. 238.
20 Іван Лисяк-Рудницький. Між історією і політикою. - Мюнхен, 1973, с. 201.