2. КВІТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ І ПЕРШІ ЧАСИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень.

Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського.
Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закінчуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити її при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова її, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний». Мала початися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом.

29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть
забезпечені права робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притягти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, як стали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але скласти кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у в'язниці. Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась також невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтримували М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка. Правда, рішення ес-ефів не було принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на другий день звернулися до генерала ґренера з пропозицією змінити аграрну політику уряду і встановити тимчасову — до скликання Установчих Зборів — Державну Раду. Партія подала новий проект умов вступу до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента Республіки, ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного Василенком, і пропонували свою конституцію. У цій історії, — відзначає професор Д. Дорошенко, — цікаві два моменти: представники соціялістичних партій воліли пертрактувати з німцями, а не з Гетьманом, якого погоджувались визнавати за президента; другий момент — це те, що за справжніх українців вони визнавали тільки соціялісгів.

Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у будуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави. 15 років пізніше з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що ес-ефи «побоялися забруднити свою соціялістичну чистоту». З ес-ефів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко писав про свою першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з ним про вступ до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалася сама суть: національно-державна ідея українська».

Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д. Дорошенко, — кинулися мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець української державности?... Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не про „кінець української державности", а щонайбільше про зміну її форми».

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги втікачам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси
— та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за «неблагонадійність».

Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна й «Енциклопедія Українознавства». Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціялістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо трималися гасла: «непотрібна не-соціялістична Україна!» Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були. . . українцями.

3. ГРОМАДСЬКА РЕАКЦІЯ НА ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

Переворот викликав у масі не-соціялістів значне задоволення.
Навіть прихід німців викликав радість більше як у 9/10 усього населення, без різниці національностей, кляс і партій, — пише В. Андріевський, який брав активну участь у житті Полтавщини. «Та страшна атмосфера безправ'я й гніту фізичного й морального, яку витворили большевики за два попередні місяці свого паювання, здавалося, відходили в минуле навіки». Яскраво накресливши негативне ставлення до Центральної Ради на Полтавщині, В. Андрієвський пише так про враження, яке справило обрання Гетьмана:
«. . . перемогла таки здорова національна стихія над модерними доктринами і силогізмами, значить, у народі таки заговорив голос крови... козацької крови, розлитої на нашій землі, і на польських і московських плахах, і на турецьких галерах, і в московських казематах ...»

Переворот 29 квітня викликав серед соціялістичної маси населення неґативне враження. На прикладі партії ес-ефів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як сприйняла інтеліґенція події 29 квітня.

На початок травня призначений був у Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000 селянських делегатів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники з'їзду нелеґально зібралися біля Києва, в Голосієві, і ухвалили резолюцію з протестом проти самої влади Гетьмана. У відозві до селянства з'їзд закликав до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а землі й волі не дамо».

14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.

13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими большевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціяльної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами».

8-11 травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії, більшість членів якої складалася з українців, але було в ній чимало росіян та жидів. З'їзд відбувся із участю делегатів з цілої України та трьох міністрів-кадетів: М. Василенка, А. Ржепецького та С. Гутника. Вони заявили, що стоять на плятформі самостійної України. З'їзд признав персональне право окремим членам вступати до нового уряду.

Одночасно відбувся з'їзд ес-ефів, який визнав самостійність України і зрікся ідеї федеративного зв'язку з сучасною Великоросією. До тактики гетьманського уряду він поставився негативно, конституцію його визнав за абсолютистичну та антидемократичну, кабінет — за реакційний і заборонив своїм членам участь у ньому.

15-18 травня відбувся з'їзд представників промисловости, торгівлі, фінансів та сільського господарства — т. зв. «Протофісу».
Прибуло коло 1.000 делегатів. З'їзд ухвалив підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовість всіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу Української Держави. Цей з'їзд показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників та середньої інтеліґенції, членів ка-де підтримують також великі капіталісти та промисловці.

Проте, опозиція проти гетьманату зростала. 24 травня до Гетьмана звернулися представники чотирьох українських партій (самостійників-соціялістів, Трудової Партії, соціялістів-федералісгів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не український, бо до нього не ввійшли члени українських груп, які творили державу. Вони протестували проти заборони ряду з'їздів, проти діяльности місцевої адміністрації, яка дозволяє різного роду надуживання, проти призначення на посади не-українців, проти військової політики.

Але найбільше значення мало оформлення в середині травня опозиційних груп в Український Національно-Державний Союз. Цей Союз складався з таких груп: українські соціялісти-самостійникіі, соціялісти-федералісти, Трудова Партія, пізніше — хлібороби-демократи; Рада залізничників, Поштово-Телеграфічна Спілка; українські соціял-демократи, соціялісти-революціонери. Головою Союзу був А. Ніковський. З самого початку Союз почав боротьбу проти Гетьмана й гетьманського уряду, як «буржуазного й не-українського». Він діяв через пресу і підтримував страйки.

Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російські організації. Коли в Україні настали спокійні умови життя, з окупованих большевиками земель посунули росіяни. Більша частина з них приїздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що їх видали українські консули. Але, приїхавши до України, ці люди принесли з собою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробили Київ гніздом інтриґ та змови. Тут засновано було російські, ворожі до України «Києвский Национальньій Центр» та «Союз Возрождения России», які повели підривну діяльність проти Української Держави, проти скликання Сейму. Різні своїми політичними поглядами, ці організації об'єднувалися спільною ненавистю до української державности, до «сепаратизму». Характеристичне, що в 1919 році, коли Гетьманська Держава вже не існувала, а російська «Добровольча армія» на деякий час окупувала Україну, генерал Деніхін забороняв приймати на службу колишніх гетьманських урядовців. Під назвою «Союз деятелей Украиньі» в Києві діяв російський монархічний союз,
який мав свої осередки по Україні, що агітували за поновлення монархії в Росії та приєднання до неї України." Ці організації вважали, що Україна повинна стати П'ємонтом, де будуть формуватися сили для боротьби з большевиками. У цьому відношенні дуже цікава місія П. Мілюкова, лідера кадетської партії, який приїздив у червні 1918 року до Києва, щоб розвідати настрої українського громадянства та німців щодо відбудови Російської держави. Брати ізольовано ці факти, виривати їх з історичної перспективи не можна. Півроку перед тим творець 4-го Універсалу, М. Грушевський, писав: «з ким буде їй (Народній Республіці) по дорозі, вона й уставить федеративну зв'язь»; і далі: «Не розриваючи з федеративною традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло — самостійність і незалежність».

Одночасно діяли в Україні російські терористичні організації, які ставили за мету викликати паніку в Україні, розбиття, розсварити німців з українцями. Першим терористичним актом був вибух 6 червня 1918 року порохових складів на передмісті Києва, в Звіринці. Сила вибуху була така велика, що коло 10.000 людей залишилися без притулку, а коло 1.000 було поранених та забитих.
31 липня в Одесі стався вибух на складі набоїв. 14 червня в Києві загорілось 35 дров'яних складів, наслідком чого загинули в оті паровий млин, спиртовий завод, фанерна фабрика і коло 10.000 людей залишилися без даху над головою. 30 липня російський ес-ер Донской кинув бомбу в німецького фельдмаршала Айхгорна і забив його та його адьютанта. Без кінця підготовлялися атентати на Гетьмана.

Все це викликало в столиці панічний настрій, який тяжко відбивався на всьому житті.

Становище погіршувало взаємне недовір'я між урядом та населенням. Це недовір'я підсилювалося внаслідок антиурядової пропаґанди з одного боку і помилок уряду — з другого. Майже в кожному міністерстві були урядовці, наставлені вороже до нового режиму. Це ненормальне становище виявлялося назовні страйками в міністерствах. Не було внутрішнього контакту між вищим урядом та місцевою адміністрацією, більша частина якої також ставилася вороже до нової влади: одні — як прихильники Центральної Ради, інші — як прихильники большевиків. Поволі відбувалася заміна місцевої адміністрації новою: призначалося людей не-соціялістячних партій, ворожих большевизмові і — за обставинами часу — германофільської орієнтації. Переважне місце приділяли земським діячам, але було чимало урядовців царських часів, що викликало незадоволення національно-свідомих українців, здебільша соціялістів.