5. БОРОТЬБА ПРОТИ ГЕТЬМАНАТУ

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра.

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було вести ггідготову до повстання серед українського населення: « . . .головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців — галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями проти уряду.

З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду.
У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі зформування національно-демократичного кабінету», себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність уряду.
25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили — 5 представників Національного Союзу (4 члени ес-ефів — А. В'язлов О. Лотоцький, П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так — зформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо.
Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скликання якого намічено на січень 1919 року. Але. коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою, що гетьманський уряд є незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і чолові члени його — С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський — висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу.

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася
негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини.

Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Головною силою большевиків була Таращанська дивізія.

В Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс».

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн Швайцарії, Скандінавії, Румунії. Становище України ускладнювала деклярація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників — відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було.

У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс виряджено з Києва І. Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявив І. Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований».

Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації.

Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України.

Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів-власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії.

У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учасник. В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що «серед українських „щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціяторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на
мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило українську державність».

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.

6. ЗАХІДНЯ УКРАЇНА В 1918 РОЦІ

а) Галичина. Проголошення Української Народньої Республіки 22 січня 1918 року знайшло гучний відгомін у Західній Україні, хоч тоді не можна було думати про конкретне об'єднання всіх українських земель. Ще більше враження справив Берестейський договір з його таємним додатком, який, внаслідок необережности О. Севрюка став відомий полякам. Австрія не виконала умови Берестейського договору і не створила автономного краю.

Коли у вересні 1918 року скапітулювала Болгарія й коли було ясно, що Австро-Угорщина захитусться, в Галичині почали вживати заходів, щоб перебрати владу на випадок розвалу Австро-Угорщини. З цією метою наприкінці вересня створено у Львові Військовий Комітет, який почав гуртувати військових людей по повітах.

З початку жовтня 1918 року почали підготовляти політичне управління Галичиною. Відбувалися конспіративні зібрання діячів різних партій, на яких намічали людей, що мали зайняти адміністративні пости на випадок зміни влади. Взагалі події, що відбувалися у вересні — жовтні того року в Галичині, показують, яка глибока різниця була між Наддніпрянською Україною і Галичиною: революція застала на Наддніпрянщині людей, пригнічених двосотлітнім російським абсолютизмом, а в Галичині люди були вже призвичаєні до парляментаризму.

18 жовтня Українська Парляментарна Репрезентація скликала у Львові загальні збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини; на зборах були присутні митрополит Андрей Шептицький та єпископ Г. Хомишин, посли до австрійського парляменту, члени галицького та буковинського сеймів, делеґати від політичних партій Галичини та Буковини. На зборах обрано Українську Національну Раду, яка мала бути політичним репрезентантом українського народу Австрії та Угорщини. Українська Національна Рада проголосила, що Галичина, Лемківщина, північно-західня Буковина та українські землі північно-східньої Угорщини мають стати Українською Державою і закликала національні меншини на цих територіях вислати своїх представників до Української Національної Ради. Вирішено укласти конституцію на демократичних засадах.
Кардинальним питанням того часу було об'єднання з Гетьманською Державою, бо вирішення цього питання в той або інший бік вирішувало долю всієї України.

Протягом цілого жовтня йшли переговори між діячами Української Національної Ради, головно секретарем її С. Бараном, з допомогою Січових Стрільців, з Національним Союзом — і Галичина була в курсі підготови повстання проти Гетьмана.

На зборах УНРади 18 жовтня 1918 року С. Баран виголосив доповідь на тему: «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Дискусія після доповіді тривала 12 годин і наслідком її було рішення не проголошувати державної єдности з Гетьманською Україною. Тодішній посол Української Держави в Відні В. Липинський теж радив залишити питання злуки відкритим. Є. Петрушевич заявив, чому вирішено не злучатися з Гетьманською Державою: в «пунктах», оголошених президентом Вілсоном, забезпечувалося народам Австро-Угорщини право самовизначення (п. 10), а всю «Росію» трактувалося як єдиний «народ», отже злука з Гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині опинитися теж під «єдиною Росією» (п. 6). Впливала на це рішення і німецька окупація, до якої Провід Української Національної Ради ставився негативно.

Польське Коло, яке було загальним представництвом Австрії в Галичині, мало перебрати всю владу. Воно спиралося на допомогу намісника Австрії генерала Гуйна і мало полки, в яких були вояки неукраїнці. Поляки утворили 28 жовтня Ліквідаційну комісію, яка мала зліквідувати всі австрійські установи й передати їх польським.
Українська Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на передачу влади українцям і вночі проти 1 листопада Військовий комітет, під пізнішим проводом полк. Д. Вітовського, зайняв всі урядові будинки та стратегічні пункти Львова і арештував намісника генерала Гуйна. Вранці 1 листопада Львів був в українських руках. Але після того почалася збройна боротьба з польськими військами. Українських військ було замало, і тому 6 листопада О. Назарук та М. Шухевич, делегати Української Національної Ради прибули до Києва просити у Гетьмана допомоги. Гетьман запропонував їм відпустити Січових Стрільців, які мали «самовільно» перейти Збруч. Але проти цього виступив В. Винниченко, який хотів використати Січових Стрільців для збройного повстання проти Гетьмана, і переконав делегатів, щоб просили у Гетьмана тільки половину стрільців.

9-го листопада 1918 року Українська Національна Рада вирішила, що Західня Україна має бути окремою — Західньо-Українською Народною Республікою (ЗУНР) на чолі з головою Секретаріяту К. Левицьким. Так, замість єдиної Української Держави, з'явилося дві, і на цьому багато втратили обидві частини.

Боротьба з Польщею була не під силу галицьким військам. Бої за Львів тривали до 22 листопада, коли українські війська захищали місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. У переговорах виявилося, що поляки не погодяться віддати жадного клаптя землі, але пропонували дати Галичині широку автономію.

Війна продовжувалася із змінним успіхом, але Львів увесь час залишався в польських руках; в польських руках було й одинадцять українських повітів. В кінці грудня 1918 року Державний Секретаріят ЗУНР переїхав із Тернополя до Станиславова, де зібралася Українська Національна Рада. Створено Відділ Ради з 10-ти членів, який виконував колегіяльно функції голови держави. Перший Державний Секретаріят з К. Левицьким на чолі подався до димісії і Українська Національна Рада покликала новий Секретаріят з С. Голубовичем на чолі.

Галицькій армії бракувало зброї, а головне — старшин. Змобілізовано було 100.000 вояків. До того ж 100.000 українських вояків ще перебували в полоні в Італії. Але сили Галичини та Польщі були нерівні: населення в Польщі було в 5 разів більше, вона була ліпше забезпечена зброєю. Успіх ЗУНР могла мати тільки тоді, якби дістала допомогу від Наддніпрянської України та держав Антанти, але цієї допомоги не було.

б) Буковина. Буковина, як сказано вище, вислала теж своїх представників на зібрання Української Національної Ради 18 жовтня 1918 року, а 25 жовтня заснувала свою делегатуру УНРади — Український Крайовий Комітет в Чернівцях. Буковинці виявили велике соборницьке розуміння подій: не мавши власної армії, вони відрядили відділ УСС, які прийшли з Наддніпрянщини до Львова, коли там почалася боротьба з поляками. Буковина прагнула об'єднання з Українською Державою у Києві. «Ідея соборности України та й примату Києва стала діючою політичною силою на цій маленькій українській землі», — пише А. Жуковський.

Проте, заснувати власну державу буковинці не змогли й підпали під владу Румунії: Буковина була надто слаба для боротьби з румунами. 11-го листопада 1918 року румуни заволоділи вже Чернівцями. Сен-Жерменська конференція в Парижі 1918 року признала всю Буковину Румунії.

в) Закарпатська Україна. Першою виступила на оборону Закарпатської України еміграція в ЗСА. На з'їзді в Гомстеді у липні 1918 року закарпатські українці висловилися за приєднання Закарпаття до Галичини, але на з'їзді в Скрентоні у листопаді 1918 року більшість учасників з'їзду висловилася за приєднання Закарпаття до Чехо-Словацької Республіки.