2. ПЕРЕЇЗДИ ДИРЕКТОРІЇ

2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці і Київ негайно зайняли большевики.

Директорія покидала Київ в часи глибокої анархії та зневіри. Шукаючи допомоги, вона знову звернулася до командування військовими силами Антанти, і воно поставило такі умови для переговорів: димісія В. Винниченка, В. Чеховського та С. Петлюри; контроля Антанти над фінансами України; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів та владик — Антонія й Євлогія. Питання про незалежність України не ставилося. Унаслідок цих умов Винниченио вийшов із складу Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на себе обов'язки голови Директорії і виступив з партії соціял-демократів.

Створено новий соціялістичний уряд: головою кабінету став Б. Мартос (УСДРП), міністрами: І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з деклярацією, в якій закликав до боротьби з московськими большевиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців.
Але — як соціялісти бойкотувати уряд Остапенка, так праві кола стали в опозицію до соціялістичного уряду Мартоса, обвинувачуючи його в большевизмі. До опозиції належали члени Директорії — Петрушевич та Андрієвський. Опозиція прагнула замінити наказного отамана Осецького отаманом Оскілком, і вночі проти 29 квітня 1919 року зроблено спробу перевороту з намаганням вибрати на президента Петрушевича. Переворот не вдався, і Оскілко з однодумцями втекли до Польщі.

Повстання Оскілка внесло в армію ще більшу дезорганізацію. Оскілко встиг стягнути значні сили до Рівного і тим відкрив фронт большевикам. 5-го травня уряд покинув Рівне й евакуювався до Радзивілова, щоб там переформувати військо і підготовитися до наступу на большевиків.

У Галичині громадська опінія була ворожа і до соціялістів, і до Петлюри особисто. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич казав членам наддніпрянського уряду, що Антанта не вірить Петлюрі, вважає його за «большевика», і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі армії. «Українська справа загибає від командування Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є військова людина».
Такого ж погляду трималися й праві кола наддніпрянців, які скаржилися галичанам на неможливість воювати під проводом Петлюри.
Однак, не встигли навіть реорганізувати армію — як почався наступ польської армії, 16-го травня поляки здобули Луцьк, де були великі склади військового майна, і взяли багато полонених; далі була зліквідована майже вся Холмська група. Ця катастрофа викликала евакуацію Директорії з Радзивілова далі — до Красного та Тернополя.
Поляки продовжували наступ. «Мільярдове майно, яке з великими труднощами вдалося звезти на нашу базу — Броди-Тернопіль-Волочиське — було захоплене польським військом», — писав учасник подій, генерал Капустянський.

У травні-червні 1919 р. в армії переведено ґрунтовні реформи, завдяки яким вона стала дійсно регулярною українською армією — з тієї напівпартизанської, якою була на початку війни.

В перших днях червня українські війська повели наступ на большевиків; 6-го червня зайняли лінію Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець. Успіхи на фронті піднесли бойовий дух повстанців. Тільки незалежні соціял-демократи відмовилися від контакту з урядом Директорії.

У той час соціялісти самостійники, хлібороби-демократи та соціялісти-федералісти, з участю прадставника від галицького уряду підготовляли переворот. Вони хотіли усунути соціялістичний уряд і Петлюру й проголосити Петрушевича диктатором Галичини, а генерала Грекова — генеральним отаманом. Це було пов'язане з вимогою старшин та козаків Запорізького корпусу повернути на командира корпусу полковника Болбачана, який незадовго перед цим був усунутий. Болбачан, видатний воєначальник, дуже популярний в армії, був противником соціялістів. Його заарештовано й розстріляно за вироком суду.

Наприкінці червня і на початку липня большевики відтиснули армію УНР, зайняли Проскурів і підійшли до самого Кам'янця-Подільського. У той же час з заходу йшли поляки, захоплюючи територію Галичини й частину Волині. Осередком політичного та військового життя став Кам'янець-Подільський, і там зосередилася опозиція проти соціялістичного уряду. Соціялісти-самостійники відбували наради в Кам'янець-Подільському університеті. До опозиції належали видатні діячі: професори — В. Біднов, І. Огієнко, М. Куриленко
— комісар Поділля, В. Приходько — голова Подільського губерніяльного земства та ін. Вони подали меморандум, в якому заявляли, що уряд мусить скасувати трудові ради, передати селянам землю за викуп, утворити діловий кабінет з безпартійних і т. д. Але боротьба велася в легальних формах — не заколотів, а дискусій.

3. УКРАЇНА ПІД РОСІЙСЬКО-СОВЄТСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

У 1918 році, коли Національний Союз закликав большевиків на допомогу для повалення гетьманату, маси селянства чекали від них землі безплатно і в необмеженому розмірі. Під впливом советської пропаганди вірили, що прийде «влада робітників та селян».

14-го лютого 1919 року X. Раковський переніс з Харкова до Києва совєтський уряд «Незалежної Української Совєтської Соціялістичної Республіки». Але відразу виявилося, що, крім назви, новий уряд не має нічого українського. Державна мова була російська, адміністрація — російська. На селах почалася реквізиція запасів збіжжя, худоби. Все це вивозили до Росії.

Большевицький комісар (в майбутньому «наркоминдел» — міністер закордонних справ — а ще пізніше — заступник президента Української Академії Наук) О. Шліхтер писав, що з України вдалося забрати 8,5 мільйона пудів хліба замість 50 мільйонів, і що «кожний пуд заготовленого хліба забарвлений краплями крови».

Крім грабіжницької політики не припинявся національний терор. Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні засновано з початку 1919 року «Всеукраїнську Надзвичайну Комісію (ЗУЧК), під керівництвом Лациса. У ЧК було багато латишів та китайців. Крім центральної ЧК, були губерніяльні, повітові, залізничі і т д. При військах створено «окремі відділи». Так уся Україна опинилась під терором політичної поліції, яка робила труси, арештовувала та розстрілювала без суду та слідства. Розстрілювали на доноси, за підозрою у «контрреволюції», за приналежність до «буржуїв», офіцерів, інтелігенції.
У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався тим, що «кінчає четверту тисячу хохлів».

Вся Україна була охоплена протибольшевицькими повстаннями. Починаючи з Лівобережжя та Чернігівщини, вони захопили Київщину, Поділля, Катеринославщину, Херсонщину. В кінці квітня 1919 року в одній лише Київщині проти повстанців виставлено 14.000 багнетів, в Чернігівській губернії — 2.500, у Подільській — понад 3.000, Волинській — до 600, разом 21.000 — при 20 гарматах, 140 кулеметах та 3-ох панцерних потягах. За офіційними даними совєтського уряду, в червні-липні 1919 року було 328 повстань. Під
час т. зв. «червоного терору» розстріляно видатних українських вчених — В. Науменка. П. Армашевського та інших.

Крім селянських, засновуються повстанські партійні організації. Таким був партійний осередок соціял-демократів та соціялістів-революціонерів. Головний штаб його очолював Ю. Мазуренко. Він вислав ультиматум Раковському: протягом 24 годин передати владу повстанським комітетам. Звичайно, жадних наслідків цей ультиматум не мав.

Утворився Всеукраїнський Революційний Комітет, що стояв на радянській плятформі, але вів боротьбу проти російських большевиків. Він закликав народ на боротьбу з московськими окупантами за Незалежну Українську Радянську Республіку. На чолі Комітету стояли А. Річицький, М. Авдієнко, А. Драгомирецький — українські соціял-демократи. Головною збройною силою його був загін отамана Зеленого, що діяв в околицях Києва. На ці сили сподівався спертися уряд Б. Мартоса.

У цьому була колосальна, фатальна помилка. Директорія, яка мала військо, фахівців, не прийшла на допомогу селянству і не очолила цей могутній, спонтанний рух. Вона знайшла контакт з партійними соціялістичними осередками, які стояли на радянській плятформі, яку ненавиділо село. Час був загублений.

Не зважаючи на те, що большевики придушували повстання з неймовірною жорстокістю, вони захоплювали щораз нові терени, не зустрічаючи поважного спротиву. В середині 1919 року повстанці володіли майже цілою Україною, за вийнятком Волині та Поділля.
Це був час, коли комуністичні ідеї захоплювали Західню Европу: Польща, Австрія, Чехо-Словаччина, Італія, Югославія, Болгарія, Угорщина переживали революцію. Советський уряд пробував був прийти «на допомогу» революції в Угорщині і провести туди свої війська. Частина мала пройти через Румунію, а частина через Галичину — про що советський уряд розпочав переговори з галицьким Урядом, але Галичина відповіла рішучою відмовою. Справа набула іншого характеру, коли несподівано отаман Григор'їв «змінив фронт» — виступив проти большевиків і зайняв Кременчук, Катеринослав, Єлисаветград. Проти нього вислано полк ЧК та значні сили. Григор'їв зробив велику справу: відтягнув советські війська і затримав їх похід на Західню Европу.

4. ЗАХІДНЯ УКРАЇНА

4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західньо-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку.
22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західня Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: рганізація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.

Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анектувати Галичину.

Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії.
Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з большевиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької участи.

Польська програма охоплювала не тільки Східню Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.

Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі.
Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східньої Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.

У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генералів Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти большевиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східньої карпатської смуги землі: румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.

На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Грекова.

7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіязм населення, і коло 90.000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батерій артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які ввесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.

У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіга), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливости продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.

За цей короткий, глибоко-трагічний період своєї історії — 1918-1919 рр. — ЗУНР дала багато прикладів національної солідарности та розуміння державних інтересів. У боротьбі проти Польщі об'єдналися всі політичні партії — до москвофілів включно. Не було соціяльних спорів, ні повстань. Селянство, дуже зацікавлене розподілом поміщицьких земель, не домагалося негайної реалізації його. Большевицька пропаганда не знаходила відповідного ґрунту.