7. ЗИМОВИЙ ПОХІД

У зв'язку з катастрофою УГА Петрушевич виїхав до Відня в надії, що зможе там ліпше обороняти інтереси Галичини. Члени Директорії — Швець та Макаренко — виїхали теж за кордон. Директорія розпалася, 15-го листопада 1919 року вона передала всі свої права С. Петлюрі. Кам'янцеві-Подільському загрожувала армія Денікина, і тому уряд УНР виїхав до Чарториї, на північ. Там вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби, 6-го грудня 1919 року частина армії УНР, під проводом генералів М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюнника, вирушила в «Зимовий похід» — у запілля большевиків та денікінської армії. Петлюра виїхав до Варшави, а члени уряду із Мазепою на чолі і з частиною армії залишилися на Поділлі для зв'язку між головним командувачем і армією.

Незабаром армія Денікина, під натиском большевиків, з одного боку, та повстань — з другого, залишила Україну й подалася до Ростова над Доном. На початку грудня 1919 року большевики знову зайняли Київ. Большевики захоплювали один район України за другим. Це пояснювалося значною мірою тим новим успіхом, який мали серед лівих партій комуністи, зокрема боротьбісти, що обіцяли створити незалежну від Москви совєтську Україну.

Зимовий похід відбувався в атмосфері нової совєтської політики. Піднесення національного почуття серед населення України, головним чином селянства, і ненависть, яку викликала совєтська політика на Україні, примусили уряд Леніна змінити тактику. Почався період «українізації»: в установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців, школи переводилось на українську мову. З'явилося гасло — «Хай живе Совєтська Незалежна Україна!»

На початку січня 1920 року Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіном. В цьому листі він оповіщав, що незалежність України визнана совєтським урядом та партією. Цій новій большевицькій політиці повірило багато селян і навіть української інтелігенції. Минуло небагато часу, поки ті селяни й інтелігенція переконалися в дійсній вартості советських тверджень, але тоді справа з визвольною боротьбою вже була закінчена.

Совєтофільські настрої захопили не тільки Україну: на еміграції соціял-демократи — В. Винниченко, В. Левинський, Г. Паламар та інші—створили Закордонну Групу Української Комуністичної Партії й почали пропаганду в користь совєтської влади у віденському часописі «Нова Доба»; соціялісти-революціонери у Празі — М. Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель — на конференції в лютому 1920 року закликали до здійснення в Україні диктатури трудового народу в формі селянсько-робітничих рад.

Советофільські настрої зростали по селах Поділля та Волині в значній мірі, як опозиція проти окупантів — поляків, що грабували селян, реквізували збіжжя, цукор, худобу, майно та брутально поводилися з населенням.

Армія УНР, під командою М. Омеляновича-Павленка, посувалася на Південну Україну. Вона досить довгий час пробула на Єлисаветградщині, потім посунулася до Дніпра і в 1920 році вийшла на Переяславщину; там дістала наказ Петлюри повернутися на захід. Під час 5-місячного перебування в запіллі Денікіна та большевиків армію УНР приязно наставлене населення забезпечувало всім потрібним.

Під час руху в запіллі Денікіна армія УНР зустрічалася з частинами ЗУНР, які формально були в союзі з Денікіном. Виявилося, що значна частина вояків-галичан ставляться негативно до союзу, самовільно створеного Тарнавським. Навпаки — вони мріяли про об'єднання з Армією УНР. 22-го грудня 1919 року, без погодження з вищим командуванням УГА, окремі частини її підписали договір з командуванням війська УНР про об'єднання обох армій. Але реалізувати цей договір не вдалося. Проти нього стали вищі командири — О.
Микитка та М. Тарнавський, які продовжували настоювати на союзі з Денікіном та спільній акції щодо відбудови Росії. Незабаром з'явилася ще інша перешкода: побоюючись за долю тисяч хворих на тиф вояків, які покинули частини УГА напризволяще, відходячи на зустріч з військами Денікіна, з'явилася думка про об'єднання з большевиками. На чолі цієї совєтофільської групи став отаман Никифор Гірняк, який підписав договір з Революційним Комітетом Поділля, про перехід УГА до большевиків.

Таким чином, майже одночасно, командування УГА уклали договори з «добрармією», з армією УНР та з «ревкомом» Поділля. Це внесло страшний хаос, ворожнечу і зробило неможливим об'єднання армій. Це вирішило долю й Зимового походу і самої визвольної боротьби.
Армія шд командою Омеляновича-Павленка закінчила свій похід 6 травня 1920 року. Не зважаючи на ряд невдач, похід цей мав велике значення. Вже самий факт перебування п'ятитисячної армії в запіллі ворога протягом п'яти місяців мав велике пропагандивне значення:
він свідчив, що визвольна боротьба не припиняється, давав надію на перемогу над большевиками і сприяв ширенню повстань. Омелянович-Павленко не приймав нових людей, щоб не позбавляти армію її швидкости в рухах і не захитувати в ній дисципліни.

За час перебування армії в Зимовому поході — коли вона була відрізана від Кам'янця-Подільського — сталися значні події. Головною подією була деклярація, яку подала польському урядові Українська Місія в Варшаві, без погодження з урядом Директорії. У цій деклярації Місія пропонувала польському урядові визнати УНР незалежною державою, обмеживши кордон її з Польщею річкою Збруч та лінією через Волинь до Прип'яти. Деклярація ця, складена під тиском поляків, викликала обурення серед українців.

Другою значною подією було утворення в Кам'янці-Подільському в грудні 1919 року Української Національної Ради. Головою її став М. Корчинський (соціял-федераліст), а його заступником — С. Баран (націонал-демократ); членами були: І. Липа, В. Голубович (колишній прем'єр-міністер) та інші. Національна Рада стала серйозною опозицією проти уряду Директорії. Була навіть думка, щоб Національна Рада перебрала ввесь провід замість Директорії, але це не вдалося.
Щоб покласти край ширенню большевицьких впливів, праві галицькі діячі, об'єднані в Національній Раді, знову поверталися до «антибольшевицької» концепції — союзу з російськими антибольшевицькими групами. У грудні 1919 року у Відні, на нараді членів Української Національної Ради, В. Панейко та С. Томашівський доводили що треба в спілці з Антантою будувати велику Росію.

8. ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ

На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня Волинь (з травня 1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави: соціялісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіялізму, але більша частина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Партія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку — Польща готувалася ло збройної боротьби з Москвою. Договір підписали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, міністер закордонних справ Директорії та міністер закордонних справ Польщі. Я. Домбський.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія.
3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.

Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР.
Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і передав її під владу Польщі.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. Лівицький, і уряд був поставлений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.

Варшавський договір був прийнятий різними шарами українського громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до нього об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціялістичнпй уряд, з І. Мазепою на чолі, в березні 1920 рику подався на димісію, але тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціял-федераліст), до складу цього кабінету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціял-демократ); як міністер закордонних справ — А. Ніковський, міністер внутрішніх справ — О. Саліковський, земельних — І. Мазепа, фінансів — X. Барановський, ісповідань — І. Огієнко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — І. Холодний, здоров'я — поляк С. Стемповський.

Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.

Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали виявляти прагнення примиритися з большевиками. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати большевицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові переговори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав.

Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Галичині, охопленої настроєм безнадійности. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з большевиками неможлива. Ціла Херсонська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинула Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочатку в Ліберці, а потім у Йозефові.

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. Використати частини УГА, які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не погодився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою полковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За договором під час походу мало бути зформовано ще чотири українські дивізії, але поляки не дали на це дозволу.

Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: большевики здали його без бою.

Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало людей, серед них кількох старих православних священиків (протоєреїв — С. Трегубова, Н. Гроссу та інших); арештували їх під час Богослужби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебування польської і української армій в Києві було недовгим: большевики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьонного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед відходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губернатора, де знаходився архів. Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі славетний Ланцюговий міст.

Польські частини відійшли за Збруч, а українські ще протягом місяця вели бої з большевицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посередництво для замирення Польщі з совєтською Росією. З початку серпня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.

В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибольшевицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, донськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Політичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Врангелем в Криму.

Тим часом большевицька армія наступала на захід — на Замостя-Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя відбито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали поляки «Чудом над Вислою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на південному фронті: частини військ перейшли Дністер, розбили большевицьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські протибольшевицькі частини генерала Перемикіна та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23.000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом 28.000.

Та коли в боротьбі з большевиками українська армія напружувала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для советської армії.