Ананій ВОЛИНЕЦЬ про Миколу МІХНОВСЬКОГО

Оцінка постаті М. Міхновського
З іменем М. Міхновського тісно зв’язана історія української визвольної боротьби.
“Своєю ясною національно-політичною ідеологією, революційною тактикою, рішучістю поглядів, одвертістю боротьби та щирістю, овіяними великою любов’ю до рідного краю Міхновський одразу порвав з сентименталізмом і сервілізмом старої генерації, з її автономізмом та українофільством, рішуче висуваючи національно-державницький принцип “Самостійної України”. Він перший сформував самостійницьку ідеологію, дав її теоретичну підставу і уґрунтування, здвинув українську справу з мертвої точки, поставивши питання просто й одверто та відкидаючи, обгрунтувавши його історично, опортунізм своїх учителів, рішуче і назавше поривав з “всеросійською” метрополією.
Ще студентом кипуча і світла натура М. Міхновського не могла миритись з тою хуторянщиною, національним самозакопуванням, безкритичним підпорядкуванням московській політичній і культурній гегемонії, і він рішуче виступає проти загального психозу, кидає гасло: “Україна для українців” і, гуртуючи коло себе Братство тарасівців для боротьби з найтяжчим і віковічним ворогом України – Московщиною.
Треба мати сміливість Цезаря, мужність Олександра Великого, любов Алківіада і саможертву Леоніда Спартанського, щоб виступити зі жменькою тарасівців на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Міхновським кидають московським царям визов, підіймають бойовий прапор з вогненним і страшним – для своїх і чужих гаслом: Самостійна Україна!.. Це було те слово, про яке говорив духовий Батько тарасівців Великий Кобзар Т. Шевченко. Слово Кобзаря говорило до серця рабів, а слово Міхновського промовляло до їх розуму й волі.
Яке ж воно страшне було слово Міхновського для його сучасників! Налякана розгромом Кирило-Мефодієвського братства і засланням Т. Шевченка українська інтелігенція уважала божевіллям програму Міхновського, відмахувалась від “самостійників” руками й ногами, відрікалась їх, як колись апостол Петро відцурався Христа.
Дивним і незрозумілим для них було недовір’я Міхновського до московської соціалістично-революційної демократії, його сепаратизм і явна ворожнеча до “сестричної” культури московської…
Опозиція з боку старшої генерації була безоглядною: Міхновського уважали чудаком, дон кихотом, його боялися і за його критику і різкість ображалися…”

“Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодні одверто признати, що Покійний був завеликий для своєї епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!..”

З біографії М. Міхновського
“Працювавши в Харкові як адвокат, він згуртовує коло себе молодь і закладає поважну політичну організацію – Революційну Українську Партію, для неї і пише програм під заголовком: “Самостійна Україна” та видає його у 1900 р. у Львові (Е. Косевич). В цій хвилі можна рахувати повстання українського самостійництва як політичної національної ідеології нової, трудової генерації. 1900 рік є народженням нової державницької, цілком угрупованої (?) ідеології, є переходом від українофільства до українства, до революційного націоналізму; від “обласництва” і федералізму – до самостійництва; від культурної єдності з москалями – до духового розриву і визволення від опортунізму, до одвертої і революційної боротьби. РУП викинула стяг війни московським царям, московській культурі, московській мові, московській психології в українстві, московській демократії... I це все зробив Міхновський – це його орлиний погляд заглянув далеко в майбутнє, це він своїм розумом і гарячим українським серцем відчув глибоку думу-мрію українського народу. Це він був хоругвою партії, її душею, її серцем і мозком.
РУП не пішла в цілому за своїм творцем, вождем і пророком. Занадто інертною була московська рутина, занадто глибоко роз’їла московська нігілістична культура психіку українця, багато було випито соціалістичного зі спільного келеху (що обернувся поволі на класичний “єдиний котелок”) РУП в більшості пішла за соціалістичним інтернаціональним проводом. Міхновський залишився знов майже сам. Нова невдача, така болюча поразка. Не падає на духу такий залізний чоловік, не губить він свою ідею, не покидає праці для народу і в скорому часі засновує з Олександром Макаренком нову політичну організацію – Українську народну партію.
УНП продовжує діло, почате РУП. Вона бере в свої руки її прапор, вона майже цілковито переймає її ідеологію і революційну тактику. Навіть на кожному кроці, в кожній літері, в кожному слові, в думці, бачимо й те ж стремління до визволення власної держави незалежної. М. Міхновський не знає компромісів, він і не бачить і не знає іншої форми національного відродження... “Самостійна Україна” – його віра, боєве гасло, його самоціль. І цю думку скрізь він агітує, за неї бореться з денаціоналізуючими впливами Москви і своїм доморослим кретинізмом та політичною імпотенцією”.

Літо 1919 р.
“Останню спробу рятувати українську державність зробив М. Міхновський, коли побачив, що Директорія з наростаючою швидкістю веде Україну в безодню. Зібравши в Київі старшин генерального штабу, він з ними виїхав до штабу Запоріжського Корпусу в Кременчук, щоб звідтам почати те, що не вдалось йому в червні 1917 року в Київі. Але... було пізно... Петлюра уже з Проскурова послав Волоха арештувати полковника П. Болбочана, і Міхновському прийшлось бути свідком ліквідації єдиної поважної мілітарної сили. З відчаю, що все так фатально гине, М. Міхновський поважно захорував і його залишили в лікарні. Прийшли большевики, і його арештує Чека. Тільки пізніше наскок відділу от. Григор’єва визволяє його від неминучої смерті.
Що робити? – повстає питання перед М. Міхновським. Перед ним було три дороги: або йти в народ, або емігрувати, або продовжувати боротьбу з Москвою, приєднавшись до Григор’єва. М. Міхновський вибрав перше. Потім він мусів емігрувати з рідної землі на Кавказ. Пробував вибратись за кордон, в Європу, але й це йому не вдалось. Змучений фізично і морально, повернувся по кількох роках тулячки до золотоверхого Київа...
Там знов попав в большевицько-чекистські лапи, ніби за організацію протибольшевицького замаху... Останнього насильства і знущання не могла перенести його горда, лицарська душа і він позбавив себе життя: в ті весняні дні, коли 7 років тому він бачив початок Української Держави на 1-му Військовому З’їзді.
Так перервалось золоте пасмо дорого(го) життя цього великого патріота-ідеаліста, чесного борця, непідкупного в своїх переконаннях і незламного в служінню свому ідеалові – Самостійній Україні. Про нього можна сказати словами поета. “Ти чесно йшов. Нема зерна неправди за тобою”.

Риси характеру та вдачі М. Міхновського
“Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну себе, постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхнене, вогненне слово...”
“Скрізь Міхновський першим, скрізь видно його руку, скрізь його організаційний хист, його чиста віра, енергія і рішучість... Бачимо його самопосвяту, його відданість”.
“Соціалістичний парламент – Центральна Рада – та її уряд не розуміли М. Міхновського. Та і як вони могли зрозуміти – вони, інтернаціоналісти, “єдіно-котєлковци”, його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?!”

Слово М. Міхновського
Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змити ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду і волю”, яких Україна не мала і не могла мати в чужій.
Сіра, безлична салдацька маса... большевизм, деморалізація, розклад... Здається, пропащі люде і пропаща справа. А заговорив Міхновський – і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі росцвілись волошки. I за хвилю – золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя”.

Реакція на смерть М. Міхновського
“…Втрата М. Міхновського – це катастрофа, це втрата армії. Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів... Але фатальний зворот в нашій боротьбі за державність зломив цю, здавалось, незламну натуру… Як дикий ураган, не зігнувши могутнього дуба, ломить його столітню міць, так і М. Міхновського не зігнула люта північна хуртовина, а злісно зламала, потрощила, заморозила… I полишила нам жаль невимовний, сльози невиплакані, журбу нерозвіяну...”