Про "анархічність" української стихії

 

... Щодо історичних звинувачень на адресу українських отаманів-патріотів в неорганізованості та анархічності.
Правдоподібні звинувачення.
Але чи варто звинувачувати стихію в неорганізованості?
І чи такою вже вона була неорганізованою?
І що було зроблено, щоб її впорядкувати?
І ким?
Коли?
Якщо кого й слід звинувачувати, то політичне керівництво УНР, яке не спромоглося сфокусувати українську енергію, спрямувати український гнів на головного ворога.
Ні Генеральний Секретаріат, ні Директорія навіть не намагалися підпорядкувати собі українське озброєне селянство. “Уряд УНР і Головна Команда Армії, — писав згодом дослідник Першого Зимового Походу Олександр Доценко, — ніколи не мали планового зв’язку з усіма повстанськими організаціями, а через це не було й систематичного керівництва ними, або, принаймні, сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР... Зв’язки нашої Головної Команди з повстанцями були спорадичними. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їх провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях”.
І це попри те, що “за час перебування більшовиків вся Україна покрилася повстанськими організаціями”, абсолютна більшість яких стояла “на грунті самостійності УНР”!
Дійсно, український уряд не надавав значення повстанчому рухові, злочинно недооцінював його. Про це свідчить й сам прем’єр Ісаак Мазепа, який 23 січня 1920 р. у листі “До пана Командуючого Армією УНР” (вже після могутнього повстанчого 1919 року!) зневажливо назвав славетних отаманів Волинця та Шепеля “т.зв. ”отаманчиками””.
І козаки-хлібороби, позбавлені правдивого — не ефемерного — політичного проводу, взялися до самоорганізації: у 1917-18 роках “з низів” (без допомоги верхів”!) створене Вільне Козацтво; в 1919 році — армії Григор’єва, Гулого-Гуленка, Струка, Холодноярська організація Василя Чучупаки. В 1920 р. прикладом самоорганізації стала славетна Степова дивізія Костя Блакитного.
А сотні-тисячі партизанських загонів, які народжувалися чи не в кожному лісі України?!
І лише з другої половини 1920 р. почала — але не завдяки міністрам-соціалістам, а завдяки енергії самих отаманів, в першу чергу Юрка Тютюнника та Андрія Гулого-Гуленка — централізовано оформлюватись всеукраїнська мережа українського підпілля.
Але час був втрачений, а з ним й епоха, епоха, коли український народ міг стати державним. Втрачений завдяки злочинній недолугості українських урядів, завдяки відсутності провідної верстви — українського панства.
То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?! Коли саме верства козаків-хліборобів одиноко протистояла анархії та ворохобництву соціалістичних “верхів”.

Мрія Вячеслава Липинського про українську державність, оперту на козаків-хліборобів та на “врослу в землю” шляхетську верству, не відбулася насамперед тому, що шляхта, тобто еліта українська, вросла не в українську землю, а в багно петербурзьких та московських околиць.
Робімо ж нарешті висновки!

Роман Коваль