ЗМІСТ

С. Петлюра. Пам’яті полеглих за державність
Р. Коваль. Передмова
Безтурботна юність
1917: сила заступає право

Бунт солдатів-“венериків”
Два перевороти 1918 року

Пацифікація збаламученого селянства
61-й полк ім. Симона Петлюри

Квітень 1919-го
Бій у Горбулевому
Здобутки і втрати
Вітер дме – вогонь радіє
Жарти примхливої долі
Визволення від гнобителів-чужинців
13-й Гайсинський полк

Листопад 1919-го
Полум’я на снігу
Щасливий березень 1920-го

У Бершаді
“Якщо ми вас всіх будемо відпускати…”
Наші у Брацлаві
Щастя перемоги

Галицька бригада Юліана Шепаровича
Відступ до Станіславова
Бій біля фільварку Вербки
Через Дністер і Збруч

Бої під Заміховим
Прорив
До “лінії перемир’я”
План генерала Удовиченка

Останні акорди листопадової катастрофи
Перші кроки на рідній, не своїй землі
Початок поневірянь
Лікар Волинець

Володимир Оскілко
Після Оскілка
Волинське українське об’єднання
Товариство “Українська школа”

Вересень 1939-го
Два арешти

Негероїчні сторінки
Квітневі допити
“Свідчення” більшовицьких посіпак
Останній допит
Трагічна розв’язка

Засуджений обґрунтовано й реабілітації не підлягає?
Чи спалахне іскра безсмертя?

Примітки
Джерела

Документи
Неповний список старшин та козаків отамана Ананія Волинця


Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917 – 1920-х рр., буде найкращою пошаною до світлої пам’яті її, до великого чину їхнього життя…
                                                                                                            Симон ПЕТЛЮРА

Пам’яті полеглих за державність

В день свята Української Державності встають перед мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.
Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.
Тих, що власним чином крові і праці, гарячого патріотизму і виконання обов’язку, умінням – для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.
Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації – легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв’язав її величне минуле зі світлим майбутнім і пересказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо й іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.
Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.
З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державності. Воно все зв’язується у мене з дорогими, незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого Гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова зобов’язуючими, – все зливаються з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить в щирість і поважність нашого святкування, коли не словами-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.
Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів.
Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам’ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за Українську Державність, такі чисті і проречисті, такі ушляхетнюючі, бо і оправдані, і окроплені святою кров’ю найкращих синів нації.
А найголовнішою з тих традицій буде: пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 – 1920-х рр.
Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло “Незалежна Держава Українська” перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього, або другого з половиною, чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.
Отже, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття – творчої любові до Батьківщини, сторожкості до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, – в симбіозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва.
Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.
Біля гасла “Українська Народна Республіка – Українська Незалежна Держава” об’єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з’явитись світлі постаті полеглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива легенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.
Моральним чотирикутником – отим старокозацьким табором – поставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги – і ми витримаємо усі “міри і проби” незалежно від того, чи вони походять з якогось інтернаціоналу, чи від його класократичного антиподу.
Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об’єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917 – 1920-х рр. буде найкращою пошаною до світлої пам’яті її, до великого чину їхнього життя і, нарешті, до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державності.
22. 1.1926.

Примітка

Цю статтю Симона Петлюри, написану ним до свята державності, було вміщено 22 січня 1926 року в ч. 14 “Тризубу”. Починаємо з неї нашу книгу тому, що більш вагомо і хвилююче сказати про тих, чия пролита кров скріпила фундамент нашої держави, здається, неможливо.