Передмова

Коли я писав книгу “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, за концепцію її, точніше за принцип формування, взяв оптимістично-трагічне завершення шляху отаманів. Тобто до “тридцяти трьох богатирів” – героїв цієї книги – могли потрапити лише ті, які гідно завершили своє життя.
Звісно, мої герої “мали право на помилку” – на якомусь із етапів свого бурхливого життя, наприклад, могли деякий час перебувати в Красній 1 чи денікінській армії, виступати проти Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського чи Директорії Симона Петлюри… Але до книги могли потрапити тільки ті, хто завершили своє життя свідомими борцями за Самостійну Україну, тільки ті, кого не зламали ні тортури, ні розпач поразки, ні зрада тих, за свободу кого вони проливали свою праведну кров. Тобто першочергове право на повернення із забуття я надав шляхетним і незламним.
Ті ж, хто починав як герой, а закінчив капітуляцією, за якою детерміновано йшла зрада, не могли потрапити до своєрідного пантеону – книги “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”.
Я зовсім не заперечував права тих, хто спіткнувся, хто не витримав виснажливої напруги років збройної боротьби, залишитися в українській історії, тим більше, що їхні подвиги нерідко творили історію України – візьмемо хоча б Юрка Тютюнника і його внесок у переможний Перший Зимовий похід.
Йшлося тільки про черговість, тобто, хто вийде на авансцену в перших лавах.
Одним із тих, хто увійшов до пантеону 33 отаманів, був і ватажок гайсинських вільних козаків Ананій Волинець, який від 1917 до 1920 року організаційно і збройно служив Українській Народній Республіці, а після поразки Визвольних змагань брав активну участь у політичному і культурному житті української “еміграції” (беру це слово в лапки, тому що працював і жив він на Волині – “на нашій, не своїй землі”). Я би навіть сказав, що Волинець творив українське життя всупереч шовіністичній польській владі.
Під час кривавого об’єднання України у 1939 – 1940 роках Ананій Волинець був заарештований. За свідченням отамана Тараса Бульби-Боровця, Ананій Волинець під час судового засідання вів себе мужньо і гідно. “Волинець не просив помилування, – писав Бульба-Боровець у своїй мемуарній книзі “Армія без держави”. – Він гідно жив і боровся за волю України. Гідно, незаплямованим лицарем і помер”.
Проте “кримінальна” справа на Ананія Гавриловича Волинця, яка зберігається в Управлінні СБУ у Вінницькій області, засвідчила інше: закінчити гідно життя свого колишній отаман не зумів – під впливом фізичних і психологічних тортур він зламався. І на суді гайсинський отаман поводив себе не так, як змальовував Бульба-Боровець…
“Кримінальну” справу Ананія Волинця знову хотілося засунути у спецхрани…
І залишити той світлий образ, який увійшов в українську історіографію завдяки Тарасові Бульбі-Боровцю і “Отаманам Гайдамацького краю”…
Та переміг науковий підхід…
А якщо чесно, то не стільки він, скільки переконання, що українців слід вчити не лише на героїчних прикладах... Фактично, цю книгу можна було (і хотілося) назвати “Героїзм і трагедія Ананія Волинця”, та в моєму доробку вже була книга з подібною назвою – “Героїзм і трагедія Холодного Яру”…
Я маю підстави засуджувати отамана Гайсинщини Волинця за те, що він зламався, та не маю на те морального права. Бо сам не зазнав таких мук. Тим більше, що свідчення проти себе і своїх товаришів він зробив у 1939 – 1940 роках, коли більшості їх вже не було в живих або вони розвіялися по світах, зникнувши з поля зору НКВД. Та все ж тепер, якби я перевидавав книгу “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, місце Волинця зайняв би інший, наприклад, подільський отаман Яків Байда-Голюк…

Трагедія України полягає не тільки в тому, що наша кров виявилася чи не ідеальним середовищем для зрадників, перевертнів і байдужих, а насамперед в тому, що заламувались найкращі – найсвідоміші, найчистіші, найшляхетніші…
Безславна смерть лицарів – ось найболючіше, найвразливіше місце свідомого українства.
Ананій Волинець у 1918 – 1920 роках піднявся на найвищий щабель – він знайшов у собі сили підняти руку на братів, які, заблукавши, зрадили. І підняв рішуче – із гармат упокорив збільшовичені села, роззброїв їх, покарав руйнівні елементи… Волинець діяв по-більшовицьки безоглядно: брав у заручники, розстрілював, вішав, закопував живими у землю ворогів українського народу. Принаймні так стверджували противники отамана…
Якби ж так діяли й інші…
Ні, чимало патріотів сумнівалися, перед тим як підняти руку на ворога. Виявляли гуманізм до катів українського народу та його зрадників. Гуманізм неминуче призводив до нових українських жертв.
Хай би краще нас, українців, звинувачували в порушенні статусу військовополонених, негуманному ставленні до чекістів, комісарів та сексотів, лиш би ми мали державу!
І таким чином зберегли б мільйони українців від репресій, голодоморів, від приреченості вмирати мільйонами, захищаючи своїх поневолювачів, від, врешті, масових зрад своїй Батьківщині, своїм рідним і друзям…
Безоглядні шовіністичні народи мають свої міцні держави – і ми сьогодні заздримо їхньому рівню життя, їхній свободі національного самовияву.
Народи ж, які занадто переймаються проблемами тих, хто прийшов із мечем, лишаються бездержавними або досягають рівня циганського табору країн “третього світу”…
Об’єднання українських земель у 1939 р., яке коштувало українському народові великої крові, стало фатальним і для Ананія Волинця: на його крові теж було замішане це трагічне возз’єднання.
Арешт, ув’язнення, “слідство” в казематах НКВД, “суд” – і, врешті, відречення (зрозуміло, вибите!) від всього того, чим він жив усе своє свідоме життя, прохання до катів українського народу помилувати і висловлення бажання вірою та правдою служити совєтській владі, поневолювачу, проти якого отаман гідно боровся у 1918 – 1920 роках.
А ви кажете: “Шекспір…”
Оце трагедія!

Чи перекреслило падіння отамана Волинця у 1939 – 1940-х роках його багаторічну працю в ім’я Батьківщини?
Чи варто мені категорично відповідати на це запитання?..

Трагедія отамана Волинця – це один з епізодів нескінченної української драми. Писати яку невимовно боляче…

Роман КОВАЛЬ,
Президент Історичного Клубу “Холодний Яр”