Безтурботна юність

Народився Ананій 1 жовтня 1894 року за старим стилем 1 а в с. Карбівці Гайсинського повіту Подільської губернії (тепер Гайсинський район Вінницької області) у багатодітній сім’ї хліборобів Гаврила і Мотрі Волинців. Мав чотирьох сестер та двох старших братів – Ілька й Олексу 2.
Закінчивши церковно-парафіяльну школу в Карбівці, Ананій вступив до однокласної міністерської народної школи у сусідньому – через річку Соб – селі Кисляку, від якого до повітового Гайсина було вже рукою подати – якихось три версти. Здолавши міністерську школу, він вступив у двокласне училище повітового міста Гайсин. Волинець був здібним і наполегливим учнем: його ніхто ніколи не примушував читати чи готувати уроки, він сам організовував свої справи. Встигав виконувати обов’язки й по господарству. До себе ставився вимогливо. “Як починались шкільні канікули, наймався пасти стадо, щоб мати можливість купувати потрібні книжки. На пасовисько йшов, закинувши через плече торбу, набиту книжками” [7].
Молодь Кисляка і Карбівки товаришувала між собою, не дивно, що саме в Кисляку юний Волинець знайшов собі двох подруг-сестер: старшу Марину і молодшу Ольгу. Марина, як і Ананій, була веселою та співучою. Любила пожартувати. Вдвох вони брали гору над усіма. Підозрювали, що Ананій не просто дружив із Мариною… Насправді ж йому подобалась більш спокійна Оля – красуня з темнорусою косою і волошковими очима: коли ставили на сільській сцені п’єсу “Наталка Полтавка”, то саме вона виконувала роль Наталки.
Молодь проводила вільний час весело і безтурботно: на вечорницях до ранку лунали українські пісні та сміх. Після вечорниць, щоб вернутися до Карбівки, доводилося вплав долати Соб (пором вночі не працював). Виручало те, що Волинець добре плавав і на голові так вмощував речі, що вони залишались сухими.
Закінчивши навесні 1908 р. Гайсинське училище, він хотів продовжити навчання, та брак грошей став на заваді мрії. Довелося Ананію порпатися на батьківському господарстві. У 1911 р. йому пощастило влаштуватися помічником діловода в Гайсинському лісництві. З’явилося більше часу для самоосвіти.
Нарешті мрія збулась: восени 1913 р. Ананій вступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища на Катеринославщині. На той час він встиг прочитати чимало творів Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Марка Вовчка та інших українських письменників. В училищі Ананій почав просвітницьку працю серед “малоначитаних колег-українців і росіян” [1, спр. 8217, арк. 13 – 13 зв.].
Волинець продовжував “посилено читати літературу українських письменників”, внаслідок чого у нього, за власним визнанням, “зростали національні почуття” і він “став прихильником звільнення українського народу” [1, спр. 8217, арк. 59].
У 1914 р. на зборах “узгоджувального гуртка” було вирішено нелегально заснувати шкільний українсько-російський журнал “Наше життя” (“Наша жизнь”). Журнал був рукописним. Ананій став його співредактором. Ініціював він і створення невеликої – також підпільної – бібліотеки заборонених творів українських і російських авторів [1, спр. 8217, арк. 13 зв.].
В училищі “як перший учень” одержав стипендію Катеринославського губернського земства, навіть не домагаючись цього. Вчителі шанували його “за тверезість і серйозність у роботі” [1, спр. 8217, арк. 14].
Світову війну 1914 р. Волинець зустрів уже досить свідомим українцем, що бажав “занепаду царя в Росії й створення тим самим для всіх народів, звичайно для українського теж, можливості жити вільно”. Він уявляв собі Росію як “федерацію вільних народів” [1, спр. 8217, арк. 13 зв.]. Зрозуміло, що Ананій не мав ще чіткого уявлення про долю України чи виробленої політичної програми. Було й достатньо ілюзій – йому здавалося, що у Москві “або іншій столиці” зберуться представники всіх народів, що входили до складу Росії, і домовляться між собою [1, спр. 8217, арк. 13 зв.]. Тобто далі автономістських уявлень Волинець не пішов. І в цьому немає нічого дивного, адже в часи Першої світової війни російський патріотизм оволодів малоросійськими масами, в тому числі й “прогресивною українською інтелігенцією”. Навіть Симон Петлюра, який через кілька років стане символом самостійницького руху, закликав стати на захист “отєчєства” проти “німецького мілітаризму”. Тільки поодинокі українські діячі, такі як Микола Міхновський, прагнули поразки Росії у Світовій війні.
У становленні Ананія та його друзів як свідомих українців велику роль відіграв директор Верхньодніпровського училища Павло Федорович Тушкан. Він був свідомий українець і “мав відвагу посіяти в молодих душах зерна національної свідомості” [10, с. 21]. Зокрема, директор часто брав Ананія із собою на різноманітні зібрання, в такий спосіб спонукаючи його до громадської роботи.
Лютнева революція 1917 р. застала Волинця у п’ятому класі училища.
Навчаючись, Ананій одержав від свого двоюрідного брата Івана Миколайчука, “старого кадрового українського есера” [1, спр. 8217, арк. 92], листа із запрошенням приїхати в Гайсин для участі у громадській роботі. Оскільки два брати Ананія були мобілізовані до російської армії (а батько помер у 1915 р.), Ананій на початку квітня виклопотав дозвіл виїхати у рідне село, щоб допомогти матері засіяти землю. Та це був лише привід.
Учитель Іван Миколайчук щойно повернувся із заслання. “Як людина освічена і політично цілком зріла”, він мав на юного Волинця значний вплив і, коли той приїхав із Верхньодніпровська додому, Миколайчук відразу затягнув двоюрідного брата до Гайсинської організації соціалістів-революціонерів [1, спр. 8217, арк. 14].


1917: сила заступає право

Вир громадського життя відразу засмоктав юнака. Вже в квітні 1917 р. він, ставши членом Української партії соціалістів-революціонерів, був призначений секретарем новоствореного Гайсинського революційного комітету.
Цей комітет взявся організовувати нову революційну владу на місцях. Поруч з іншими Ананій брав активну участь у скликанні з’їздів робітників і селян, духівництва, вчителів, організації курсів українознавства тощо.
Головою комітету був Іван Миколайчук, а членами – есери Степан Харитонович Скотинюк (директор Гайсинського двокласного училища), вчитель із Гайсина Костянтин Брезкун (уродженець Чернігівської області), син фельдшера із с. Зятківців Яків Андрійович Огородник (пізніше – секретар Гайсинської повітової земської управи), а також колишній земський страховий агент Олексій Іванович Павловський, вчитель с. Кисляка Ларіон Пшеничний, Залізняк, вчитель Добрянський і колишній вчитель Петро Ксендзюк, який за вбивство жандармів під час революції 1905 р. був висланий до Сибіру, та інші [1, спр. 8217, арк. 92 – 93].
В часи збройного виступу російського генерала Лавра Корнілова Гайсинський революційний комітет “вирішив не допустити захоплення влади контрреволюцією й організував переворот, спершу заручившись підтримкою місцевого гарнізону, який обіцяв підтримувати і надалі” [1, спр. 8217, арк. 14 зв.]. 2 вересня 1917 р. Гайсинський повітовий комітет захисту революції видав перший наказ.
“Копия

ПРИКАЗ № 1 2а

Созданный революционно-социалистическими и военными организациями города Гайсина и уезда Комитет охраны Революции, с 12 часов ночи 1-го сентября приступив к исполнению своих обязанностей, постановил:
1) Со 2-го сентября с. г. отстранить от должности Комиссара и Председателя Земской Управы А. А. Савостьянова 3, заместителя Комиссара И. А. Равского, Начальника Гайсинского гарнизона полковника Иванова и председателя уездной Продовольственной Управы и члена Земской управы Шпаковича как лиц, заподозренных в контр-революционности, исполняющего обязанностей М. А. Липкина и Начальника Городской милиции С. Крахмального – как лиц, не соответствующих своему назначению в настоящий решительный момент.
2) Назначить со 2 сентября временно, до утверждения Уездным Комиссаром Константина Брезкуна, заместителем – Николая Яблоновского, начальником уездной милиции – поручика Цымбалюка, помощниками – Апатия 4 Волынца и Андрея Винницкого; Начальником Городской милиции – Самуила Сницаренко, а помощником – Рачинского; начальником гарнизона и комендантом города – прапорщика Зеленского, каковым лицам немедленно вступить в должность.

Председатель Комитета К. Брезкун.

Члены Комитета: Огородников Я., Волынец А., Павловский А., Пшеничный Л., Ротенберг Н., Ямпольский Б., Виницкий А., Сницаренко С., Яблоновский Н. 5, Нотович Р., Лехт, Кириллов, Полторихин, Левицкий, прапорщик Белов, Полудень Семеон, Беденко Феодор, Чальный, Беляев, Спеваков Клементий, Чернов Василий, Соколов Демьян, прапорщик Зеленский, Лысенко Петр, Котенко Семен, Мосенко Василий, Постников.

ВЕРНО: за секретаря” [4, ф. Д – 192, оп. 9, спр. 10, арк. 8 – 8 зв.].

Тоді ж був виданий і наказ № 2 – про арешт відсторонених від посад Олександра Савостьянова та І. Равського – як осіб, “запідозрених у співучасті в контрреволюційності” [4, ф. Д – 192, оп. 9, спр. 10, арк. 9]. На тій самій “підставі” було вирішено посадити під домашній арешт полковника Іванова – начальника Гайсинського гарнізону і водночас “повітового військового Начальника”.
Як бачимо, підстави для арештів були далеко не правові. Та що таке закон у часи революції?! На те вона й революція, щоб ламати стару систему.
Члени Комітету захисту революції отримали завдання захопити державні установи. Волинець повинен був опанувати повітову міліцію, підосавул Шабалін – міську міліцію, Іван Миколайчук – земельний комітет, а Петро Ксендзюк – продовольчу управу. Земську управу мусили захопити Яків Огородник та Лисоволик. Іншим доручили взяти під контроль пошту, банк та станцію вузькоколійної залізниці [1, спр. 8217, арк. 14 зв. – 15].
Захопивши повітову міліцію, Ананій Волинець став її новим начальником, а трохи пізніше ще й “прийняв заступництво повітового Комісара” [1, спр. 8217, арк. 15].
“Я не відмовлявся від непосильної для мене роботи, – згадував пізніше Ананій Волинець, – мені було 23 роки, і усім своїм запалом молодості я поривався служити народові трудовому, брати участь у створенні нового життя. Працював я по 24 години, часто не роздягаючись, – лиш (би) ніхто не докоряв мені, що я мало працюю, що недостатньо служу народові” [1, спр. 8217, арк. 15].