Бунт солдатів-“венериків”

З весни 1917 р. по всій Україні стихійно творилося Вільне козацтво. Перші сотні і курені були створені на сусідній Звенигородщині. Організувати Вільне козацтво Гайсинщини взявся Ананій Волинець. Йому, як начальнику повітової міліції, і підпорядковувались новостворені відділи. Метою Вільного козацтва була “боротьба з анархією, що почалася, із самосудами на селах й розкраданням народного майна: цукрових заводів, винокурень та іншого майна, взятого в поміщиків та багатіїв на облік земельними комітетами. Членів цієї організації молоді чоловік у повіті було близько 5000” [1, спр. 8217, арк. 15 – 15 зв.].
Чи мріяв про Самостійну Україну Ананій Волинець? Важко сказати напевно, але фактом є, що в програмі його партії такої мети не ставилось. До того ж есери були урядовою партією Центральної Ради, а та продовжувала визнавати верховенство Тимчасового уряду Росії. Виконував розпорядження Тимчасового уряду і Волинець, організовуючи вибори до Всеросійських Установчих Зборів та вибори до волосних і повітових земств, які були місцевими репрезентантами “російського правительства”.
На місцеві вибори Ананій їздив як делегат повітового комітету.
22 жовтня, о 16. 30., коли Волинець, на той час вже в. о. гайсинського повітового комісара, був у с. Нижчій Кропивні, де організовував вибори, у Гайсині солдати, хворі на венеричні хвороби, вчинили погром. Спочатку вони наскочили на державний склад спирту. Міліція розбіглася. Заступник Волинця, донський козак Шабалін розгубився і не знав, що робити.
Солдати тим часом розгромили магазини тютюнової фабрики Зальцмана, збройний магазин Оксмана, ювелірні магазини Рейфа і Сапожника, галантерейну крамницю Полонського, три шкіряні лавки [4, ф. Д – 192, оп. 9, спр. 11, арк. 1 зв.].
Спішно повернувшись із Нижчої Кропивні, Ананій, маючи при собі лише револьвер і помічника Петра Ксендзюка, розігнав грабіжників – стихійних “революціонерів”…
Солдати-“венерики” по-своєму розуміли революційне право: вони хотіли випити, а грошей не було, хотіли випалити кілька цигарок – грошей не було і на це; насувалася зима – хотілося в щось тепле одягтися і змінити діряві чоботи на новенькі. Та бажання розходилися з можливостями. Але ж усе, чого бажали солдати, було зовсім поруч – на державних складах, у приватних крамницях. Залишалося тільки взяти.
Оскільки багатство перебувало в руках євреїв, то жертвами стали саме вони. Якби економічні важелі були, наприклад, у руках китайців, солдати громили б їхні магазини. Тому навряд чи солдатів варто звинувачувати в антисемітизмі.
Власне, на те й революція, щоб докорінно змінити ситуацію. А як позбутися економічного гноблення, не експропріювавши багатств у володарів становища?!
До речі, партія есерів ще з літа 1917 р. сама підбурювала селян захоплювати панські маєтки.
То що, селянам можна, а іншим – чекати?
По суті, погромники на практиці здійснювали своє революційне право на досягнення декларованої – в газетах тих-таки есерів – “соціальної справедливості”. У солдатів-“венериків” була своя правда, яку можна оскаржувати, а можна зрозуміти.
В часи революції сила замінила право. Той же Ананій Волинець зі своїми товаришами в ніч на 2 вересня порушили чинний закон, здійснивши у Гайсині переворот. Якби вони програли, то сиділи б у в’язниці поруч із погромниками…
Та революція революцією, а дозволити безконтрольну і безкарну експропріацію влада не мала права, бо країна відразу б провалилася в хаос анархії і злочинності. Отже, здійснити перерозподіл багатств на користь автохтонного народу, який досі перебував у колоніальній залежності, мусила центральна влада. Та очікувати рішучого відновлення історичної справедливості від Української Центральної Ради, керівники якої більше опікувалися національними меншинами, ніж своїм народом, було марною справою.
Отже, в кожній ситуації все мала вирішити конкретна місцева сила. Сила, воля і рішучість однієї зі сторін. Ці якості і виявив начальник Гайсинської повітової міліції Ананій Волинець.
Завдяки його рішучим заходам о 22.30 погром припинився.
Та настала ніч, під покровом якої солдати знову могли стати на стежку грабунку, тому Ананій із Петром Ксендзюком у напрузі чергували всю ніч.
На ранок прибуло декілька сотень вільних козаків. Була виставлена охорона коло винного складу, заводу та інших об’єктів, які могли зазнати повторного нападу. Врешті, порядок у місті було відновлено остаточно.
І надалі, на чолі Вільного козацтва, Волинець “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну” [10, с. 21].
Що стосується т. зв. Жовтневої революції, то вона особливого відгуку на Гайсинщині не мала – Ананій лише чув, що “десь у Москві чи Пітері йдуть бої” [1, спр. 8217, арк. 16], але це було так далеко, що перейматися не було бажання та й часу, адже треба було реформувати новий адміністративний апарат і налагодити його ефективну роботу.
Які політичні реформи впроваджувати і як саме, Волинець чітко не усвідомлював. Він виходив з уявлень, що “соціал-демократи і більшовики – це партії міських і фабричних робітників, а соціал-революціонери – партія селян. Ці течії на Установчих Зборах вирішать між собою всі питання, що стосуються перебудови життя на нових засадах” [1, спр. 8217, арк. 16 зв.].
Тобто вирішення долі своєї Батьківщини Волинець все ще бачив у Пітері, а не в Києві. Він і сам це визнавав: “Про який-небудь самостійницький рух тоді в нашій організації не було розмов, (принаймні) я про це не пам’ятаю. Наскільки я пізніше усвідомив, весь самостійницький рух концентрувався в маленькій групі людей у Києві, з деякими з них я пізніше познайомився…” 6.


Два перевороти 1918 року

Після довгих зволікань, 13 (26) листопада 1917 р., Центральна Рада затвердила статут Вільного козацтва, яке самовільно буяло по всій Україні. Відтоді Департамент Вільного козацтва Центральної Ради розіслав у губернії і повіти розпорядження, щоб підпорядкувати собі цей рух, ввести його в річище закону. Дійшла інструкція і до Гайсина. Відтоді Ананій Волинець вже на законних підставах, офіційно, став відроджувати козацтво в Україні. Збереглася телефонограма в. о. гайсинського повітового комісара А. Волинця про формування у повіті загонів Вільного козацтва.
“Экстренно № 227.
Участковим начальнікам міліції, Головам Волосних народніх Управ і організаторам Вільного Козацтва.
На основі роспораженя Генерального Секретарьяту, виробленого і затверженого ним статуту, організація вільного козацтва в повіті доручена підпоручику Цимбалюку. При коміссаріяті заснован відділ вільного козацтва, куда звертатись за всіма справками і вказівками. Сповіщаючи про се всіх, кому видить належить, приказую: ниякіх самоцільних 7 виступів під маркою вільного козацтва не допускати. Тепер багато користуються цею маркою і заберають самоцильно в економіях: коней, фураж, видирают зброю і так ін. Зазначено, що се є самоцильство і з ним треба боротися всіма засобами.
Організовані козаки будут кироватись вказівками моїми і слухати своїх старшин, список, котрий буде оповіщанний до загального відома.
Прописую всім, хто хоче організувати товариство вільного козаства, нигайно звернутись до відому (відділу. – Ред.) козаства при коміссаріаті в Гайсині. Тільки ті товариства, котрі будут організовані по инструкціям організаторів, будут щитатись законними і получат зброю. Цей приказ негайно оповістити через міліцію і комітети порядка всьму населінью в самий короткий срок і мені донести.
За повітового коміссара Волинец” [4, ф. Р – 3868, оп. 1, спр. 5, арк. 118 – 121].

Робота без відпочинку підірвала здоров’я Ананія: в середині березня 1918 р. він “захворів на сильну гарячку”. 15 березня його прямо з канцелярії без свідомості відвезли до шпиталю. На початку квітня, коли криза минула, на пораду лікарів він виїхав до Києва, щоб продовжити курс лікування.
У середині квітня, підлікувавшись в одній із київських лікарень, з’явився до Центральної Ради і невдовзі отримав завдання проінспектувати діяльність місцевих органів влади у Київській і Подільській губерніях. Не зволікаючи, виїхав до Умані, а потім до Звенигородки, де він і почув про гетьманський переворот.
В надії отримати роз’яснення і нові доручення Ананій повернувся до Києва. Та Центральна Рада ще в день перевороту тихенько розійшлася, навіть не випустивши звернення із закликом стати на її захист. Не поворухнув пальцем і щойнообраний “Президент України” Михайло Грушевський. Тож довелося Волинцю, “як колишньому діячу Центральної Ради”, переховуватися [1, спр. 8217, арк. 17].
“Коли в Києві почалися арешти українців” [1, спр. 8217, арк. 17], він виїхав до Гайсинського повіту. Та й тут арешти неблагонадійних не були рідкістю. Довелося переховуватися – у родичів та знайомих селян.
“Гетьманці, як відомо, почали страшенно тероризувати українське населення, – писав пізніше Волинець, – (відповідно) почалися спалахи. Відчувалося, що в народі зростає обурення проти Гетьмана і що він доведе до катастрофи, – тому що зброя у селах була” [1, спр. 8217, арк. 17].
У листопаді 1918 р. через інженера Мушенка, який повернувся з Києва, Ананій Волинець одержав наказ від Національного Союзу виступити проти Гетьмана Павла Скоропадського 8.
На ранок 20 листопада Волинець мав уже “250 добре озброєних вояків при чотирьох скорострілах” [10, с. 21]. Це були козаки с. Рахнівки, що біля Гайсина. Повітове місто Волинець зайняв без бою. Річ у тому, що напередодні, 19 листопада, командир 10-го Липовецького полку Микола Хлистов, отримавши від отамана 2-го Подільського корпусу, якому підлягав, депешу “про те, що вся влада перейшла до Діректорії Української Народної Республіки”, оголосив це полку [15, ф. 1401, оп. 1, спр. 2, арк. 17]. Саме тому 10-й Липовецький полк гетьманців не чинив опору.
Та вірні присязі старшини гетьманського полку на чолі з підполковником Бараневичем у ніч на 25 листопада увірвалися до готелю “Центральні номери”, де мешкав Волинець. Знаючи ціну обезголовленій юрбі, вони прагнули повернути собі владу, заарештувавши новоспеченого отамана та Гайсинського повітового комісара Павловського. В готелі їм до рук потрапив голова Гайсинської повітової селянської спілки Петро Ксендзюк. Старшини сильно побили його. Почувши крики, в бійку втрутився Волинець: несподіваними пострілами він розігнав нападників і разом із Ксендзюком розтанув у ночі.
Прибігши у розташування свого куреня, негайно вивів його з Гайсина: побоювався нічної атаки гетьманського полку. За якихось два-три дні, вже на чолі відділу у три тисячі повстанців, він тріумфатором увійшов до повітового центру і зайняв казарми Липовецького полку. І знову – без жодного опору, більше того, козаки-гетьманці, обурені діями своїх командирів, арештували старшин Бараневича та Костя Дяченка, ініціаторів нічного нападу на “Центральні номери” [10, с. 21].
Вірні Гетьману старшини 10-го Липовецького полку змушені були терміново залишити Гайсин. Та їм все ж не поталанило: в районі однієї із залізничних станцій, між Козятином і Липовцем їх шлях перетнувся з повстанським загоном полковника Гришка. Повстанці вступили в бій зі старшинами Липовецького полку і розбили їхній загін.
Опанувавши ситуацію, Волинець вислав телеграму Симону Петлюрі про здобуття Гайсина. Після чого новоявлений володар міста почав упорядковувати своє військо. Він розділив повстанців на три курені та окремий кінний відділ у 200 шабель. На озброєнні у них вже було 30 кулеметів і гармата.
Два курені Волинець послав під Київ на допомогу Національному Союзу.
Сам же зайнявся терміновою організацією постачання і харчування великої маси людей, яка дедалі збільшувалася.
Тим часом надійшла телеграма від помічника Гайсинського повітового комісара Директорії Леонтія Пилиповича Грановського, якою Волинець призначався командиром створеного ним “батальйону” [1, спр. 8217, арк. 17 зв.]. В телеграмі отаманові наказувалося прибути до Вінниці в розпорядження командира 2-го Подільського корпусу Петра Ярошевича 9.
Волинець відразу виїхав до Вінниці. Після зустрічі з гайсинським отаманом генеральний значковий Петро Ярошевич видав наказ про передислокацію 10-го Липовецького полку та про формування отаманом А. Волинцем окремого куреня.

“НАКАЗ
по II-му корпусу
ч. 145
20-го грудня 1918 року м. Вінниця

( 1
(ПО ІНСПЕКТОРСЬКІ(Й) ЧАСТИНІ)

Наказую частині 10-го Липовецького полку, затриманій в м. Гайсині, в повному складі негайно пересуниться в м. Жмеринку, де командіру II-го пішого Уманського полку приготовити відповідні помешкання. Все полкове майно, одіж, снараження та зброю перевезти з полком, залишивши в м. Гайсині П. Волиньцю від цього лише саме необхідне і не більш, як на чотириста чоловік, маючи на увазі, що полку через 2 місяці прийдеться приймати новобранців. Всі продукти, заготовлені полком, перевезти в м. Жмеринку, зоставивши П. Волиньцю потрібне задоволення по числу людей та коней на два тиждня. П. Волиньцю з маючихся в його роспорядженні людей сформувати окремий курінь, котрому дати назву згідно його бажання, а для грошового та иньшого задовольнень лічити його третьїм курінем 10-го Липовецького полку. О числі людей, коней, гармат, кулеметів та зброї цього куріня П. Волиньцю негайно донести в штаб Корпусу. В муштровому відношенню окремий курінь П. Волиньця безпосередньо підлягає мені.
Командиру 10-го пішого Липовецького полку робити без суперечок усяку допомогу цьому куреню.
П. п. Отаман Подільського Корпусу, Генеральни(й) Значковий ЕРОШЕВИЧ
З орігіналом згідно: За Начальника Штаба, Ген. Штаба Полковник (підпис)” [4, ф. Р – 1691, оп. 2, спр. 3, арк. 1]

Окрім того, А. Волинець одержав наказ вже від нового комкора-2, отамана Колодія, на чолі свого куреня, підсиленого козаками 10-го Липовецького полку, вирушити в район міст Літина – Летичева – Меджибожа “для припинення анархічних виступів селян проти уряду Директорії, які перервали зв’язок між Києвом і Західною Україною… У штабі корпусу, – згадував пізніше Ананій Волинець, – я одержав перелік осіб, яких необхідно було затримати в Літині, Летичеві і Меджибожі… У переліку були прізвища Махна, Поліщука, Романенка… У цей час вже сформувався штаб (майбутнього) полку: моїми помічниками стали Дмитро Зубрицький і Василь Голенко, перший – … вчитель, а другий – робітник (кондитер. – Ред.)…” [1, спр. 8217, арк. 18].
Повернувшись до м. Гайсина, отаман наказав особовому складу Гайсинського куреня Національної гвардії вишикуватися на міській площі. “Він звернувся до козаків із такими словами:
– Ми йдемо на тяжку боротьбу за визволення України. Можливо, що не всі ми повернемося до рідних осель. Пам’ятайте, що б нас не зустрінуло, я вас не покину. Шлях наш тернисто-крівавий: хто почуває себе слабодухим, не має віри в нашу перемогу, не має віри у свої сили витерпіти все до кінця, той хай зараз виходить із куріня і повертається геть до плуга і волів.
З рядів вийшло двоє; решта заприсяглася отаманові, що не зрадить національного обов’язку, на сторожі якого погоджується на всі жертви – в огонь і воду” [10, с. 21].