Пацифікація збаламученого селянства

Після цього гайсинці вирушили на м. Літин, де владу захопила збільшовичена залога. В Літині до куреня приєдналися національно свідомі старшини, серед яких були колишні вчителі Яків Гальчевський (штабс-капітан царської армії), Василь Будзило (ротмістр царської армії), Ернест Терлецький, Микола Калинець і Назар Лазаренко (офіцер царської армії), а також Іван Смирнов, прапорщик царської армії Яків Шепель та інші.
Втановивши українську владу в Літині, Волинець рушив на м. Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Летичів узяли з ходу, після нетривалого бою, як раз у переддень Різдва. Червоні в паніці відступили до ст. Деражні [10, с. 22].
Напередодні взяття Летичева, 3 січня 1919 р., загін Ананія Волинця за згодою Головного отамана і згідно з наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія був перейменований на курінь ім. Отамана Симона Петлюри [4, ф. Р – 1691, оп. 2, спр. 3, арк. 6].

Більшовицькі ватажки – Романенко, Мушлін, Деревуський і Поліщук – на чолі досить сильного відділу сховалися у Меджибозькому замку – місці постою гетьманського Охтирського полку, який під впливом їхньої демагогії збільшовичився.
Та товсті стіни не врятували заколотників: Волинець вдерся до замку і заарештував частину “ревкому”. Охтирці були обеззброєні. Частина з них розійшлася, дехто пристав до Гайсинського куреня. А от Мушліну поталанило врятуватися.
На ранок до отамана з’явилася делегація “від селян” Русанівців, що неподалік Меджибожа: два колишні фронтовики, на губах яких було помітно тлін більшовицької пропаганди, та сивий дідусь-селянин – для прикриття. Як видно, “салдатам” не вистачило життєвого досвіду, вони явно не зорієнтувались і вибрали не той тон. Можна було зрозуміти їхнє розчарування, коли на вимоги делегації лише криво посміхнулися, і здивування, коли замість цигарок і шоколаду запропонували холодну.
Дідуся, зрозуміло, відпустили. І наказали передати сільській владі Русанівців негайно видати місцевих заколотників. У разі непослуху хай чекають на кару.
16 січня 1919 р. Ананій Волинець звернувся до населення Летичівського повіту:

“ДО НАСЕЛЕННЯ ЛЯТИЧІВСЬКОГО 10 ПОВІТУ

По наказу влади Української Народної Республіки я з своїм Куріньом прибув в Лятичівській повіт для допомоги місцевій влади в її боротьбі з більшевицько-жидівськими бандами, котрі руйнують порядок і спокій в повіті.
Більшість учасників сих банд – наші темні селяне, обдурені брехнями ворогів України, котрим заплочені за це великі кошти. Переказують люди, що жидок Мушлін, родом із Межібожа 11, котрий організував большевицькі банди, одержав від російських “товаріщей-большевіків” 7 міліонів карбованців. За такі великі гроші Мушлін з своіми однодумцями: Федорішиним Яковом, Петром Гарячим, Ульяном Лодишкою з Голоскова; Мироном Марковим з Лісогорки; Дзюбою з Русановець і иньшими землячками, котрі продають себе і свій нарід в чужу неволю...
...Селяне! Не вірте Мушлінам, Лайнерам, Сандлерам, Тьомкіним, Федорішиним, Дзюбам і Спіцаренкам 12!
Помнить кожний, що порядок, міцне військо – наша слава, наше життя, а нелад і анархія – то наша смерть.
До праці ж на користь і щастя України!
Отаман Гайсинського Окремого Куріня імені Петлюри – Волинець.
Курінний осаул – В. Стороженко.
16-го січня 1919 року, м. Межибіж на Поділлю.
З оригіналом згідно” [4, ф. Р – 649, оп. 5, спр. 8, арк. 17].

Тим часом Мушлін змобілізував проти отамана лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Лисогірки, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших. Штаб більшовицьких бунтівників був у Голоскові. На це село і спрямував головний удар Ананій Волинець.
Спочатку він обстріляв Голосків, Русанівці, Лисогірку гарматним вогнем, а потім курінь смерті – з найвідбірніших подільських відчайдухів – атакував ці села. “Сотня під проводом Гальчевського забезпечила ліве крило, захопивши Лисогірку; 3-я сотня обійшла Голосків з півдня; з фронту насів на Голосків сам отаман… Так зліквідував отаман Волинець Меджибозьку республіку, утворену большевиками на зразок Дерманівської республіки в с. Дерманах 13, Північно-української республіки в м. Дубровиці на Поліссі, Пашковецької 14 – поблизу Проскурова, Спасівської – матроса Рекуна на Дубенщині” [10, с. 22].
Наступного дня розгублені селяни здали кілька кулеметів і півтори тисячі гвинтівок.
Волинець не лише роззброїв їх, але й – що головне! – затримав і відправив до Вінниці організаторів заколоту – матроса Романюка і Поліщука. Не вдалося захопити прудконогих Мушліна і Лайнера – вони вдруге вислизнули із твердих рук Ананія Волинця. Та головне, що ці персонажі, налякані реальною перспективою померти нелегкою смертю, більше не пов’язували своїх “наполеонівських” планів з Україною… 15.
Рішуче погасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, Гайсинський курінь ім. Отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 р. отаман Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої Армії УНР, повідомлялося: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерти наробив добрих діл, почуєте” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 5].
Рішуче придушення більшовицького повстання в районі Літина – Летичева – Меджибожа переконливо продемонструвало, що “отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної товпи і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога” [10, с. 21].


61-й полк ім. Симона Петлюри

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. Отамана Симона Петлюри був переформований на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 4]. Волинцю ж за успішну ліквідацію масштабного більшовицького заколоту було присвоєно звання підполковника.
Незабаром 61-й піший полк вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Володимира Оскілка 16. На шляху до місця нової дислокації новостворений полк під вечір 27 січня прибув до м. Меджибожа [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 4].
Тут затримались на декілька днів, щоб перепочити, підлататись, поповнити запаси амуніції, фуражу і продовольства. Під проводом хорунжого Білахіва у м. Меджибожі почала формуватися 1-а батарея полку [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 19]. А сотник Федір Мединський був відряджений у Гайсин організувати бюро для набору “охочих козаків” до 61-го полку [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 56].
Станом на 2 лютого командний склад 61-го полку був такий:
командир полку Ананій Волинець, старший помічник комполку Василь Голенко, молодший помічник комполку Дмитро Зубрицький, осавул Василь Стороженко;
командир 1-го куреня Ступак, командир 2-го куреня Сімчук 17, командир 3-го куреня Назар Лазаренко;
сотник 1-ї сотні Омельчук, сотник 2-ї сотні Бойко, сотник 3-ї сотні Стецюк, сотник 4-ї сотні Онищук, сотник гарматної батареї Яків Гальчевський, сотник кінної сотні Ернест Терлецький, сотник 1-ї кулеметної сотні Вернигора, сотник 2-ї кулеметної сотні Федір Дмитрович Мединський, сотник 3-ї кулеметної сотні Киценко, сотник сотні зв’язку Микола Калинець, сотник немуштрової сотні Білов;
півсотенні Матвіїв, Лавренчук, Кучерявий, Козачинський, Берестянський, Панчук, Ткачук, Коваль, Герасим Миронюк, Костянтин Макітрук, Поліщук, Сидір Ксендзюк (чотовий кулеметної команди), Косенко, Затула;
начальник постачання Федорук, завідувач зброї Іван Смирнов, квартирмейстер Плахотнюк, діловод господарчої частини Мінас, діловод інспекторського відділу Неймак (Неймокель?) [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 11, 15].
Станом на 7 лютого бойовий склад полку нараховував: сорок муштрових старшин (у тому числі й підстаршин, які займали старшинську посаду), три урядовці та шістсот сімдесят шість козаків. Рушниць вистачало на всіх – сімсот тридцять шість. Полк мав на озброєнні 20 кулеметів “Максим”, одну чотиридюймову гармату і дві шестидюймових [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 16].
Коней було 173, із них лише 70 верхових, 5 – гарматних, 98 – обозних. Бракувало 47 верхових коней, 19 гарматних і 280 обозних [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 13]. Для кулеметних сотень треба було 162 коня: отаман мріяв створити у полку відділи кулеметних тачанок.
12 лютого особовий склад полку збільшився до 796 козаків, а старшинський корпус – до тридцяти осіб [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 8]. Волинця турбувала відсутність кваліфікованого медичного обслуговування: у полку, що ось-ось мав виступити на фронт, не було жодного лікаря [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 16].
Бракувало ще багато чого. А тут – наказ негайно відправити до Сарн “бойовий курінь”. І Ананій Волинець посилає розпачливу телеграму начальнику штабу Правобережного фронту Дієвої Армії УНР, що розташувався у м. Підволочиську (копії – у м. Бар командиру 10-го корпусу полковнику Кириєнку та Головному отаману Симонові Петлюрі): “Рахую святим обов’язком донести, що люди босі, неодягнені. Заказав тут чоботи, білизну, шинелі. Скоро зможу одягнути козаків і узути. До сього часу це не зроблено за відсутністью коштів, котрі отримав з 10 корпусу у Вінниці тілько 5 лютого в сумі 350000 карб. Коштів цих не хватає на жаловання за вислужений час. Вживав всіх заходів, де тільки можно і перед ким можна про те, щоб роздобути для козаків одяги та взуття, але це не дало ніяких наслідків. Зазначаю, що я звертався в цій справі до таких інституцій і особ: до Комкора 2 кілька разів, до Штабу фронту їздив сам, один раз, потім другий раз; опісля командірував Осаула Стороженко, потім старшину Лазаренко. До Комкора 10 їздив Осаул Стороженко, до Головного Інтенданта – теж він. До Начдів 19 їздив сам. Не рахую великої кількости телеграм, котрі посилались у всі вищі інституції по цій справі. Вимоги теж представляв своєчасно. Зараз становище неможливе. Звертаю на це увагу вищої влади. Негайна одправка частини на фронт в такім стані приведе, на мою думку, до розвалу саму певну частину, бо коли козак без штанів, або на портянці ходить, то самий певний мимоволі стане протестантом, буде тягнути в бік большовизму, бо кожному здається, що большовики лучче дбають про всі його потреби. Я во ім’я загальної справи, во ім’я збереження Українському Уряду певної частини, котра до цього часу стояла непохітно на сторожі спокою і порядку – звертаюсь з проханьом дати мені днів три – штирі на остатне укомплектовання частини.
Потім ми підем, куди нас пішлют. ч. 419.
Комполку 61 (підпис)” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 21].

В отамана Оскілка не було можливості зважати на аргументи Ананія Волинця: ворог насідав на Рівне. І 61-й полк змушений був взяти участь у захисті цього міста. Гайсинці відзначилися і тут. “Полку удалось отбить наступ ворога од Рівного” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 106 – 106 зв.]. З другої половини лютого 1919 р. приблизно до 20 березня 1919 р. 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя – Домбровиці 18 – Століна – Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили [1, спр. 8217, арк. 48].
13 березня в м. Олександрії 61-й полк доукомплектувався Дубенською комендантською сотнею у складі 55 козаків та одного старшини [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 26]. Весь цей час в полку велася активна підготовка кадрів, не дивно, що станом на 18 березня в полку вже було 125 підстаршин [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 35].
Під час березневого наступу Армії УНР 61-й Гайсинський полк брав участь у боях біля Костополя і Немовичів. Потім разом із 56-м Немирівським (командир Мельник) і 57-м Гайсинським полками (командир Неграш) – у боях під Сарнами. Подільські козаки не тільки визволили місто від ворога, а й відкинули Красну армію за р. Прип’ять.
Виконуючи розпорядження начальства, Волинець залишив один батальйон на чолі з курінним Сімчуком для охорони лінії Прип’яті. Інші два батальйони разом з отаманом відійшли на відпочинок у містечко Олександрію неподалік м. Рівного.