Квітень 1919-го

1 квітня до 61-го Гайсинського полку надійшло поповнення: 100 мобілізованих гречкосіїв. Та про бойові якості цих “козаків” говорити не доводилося: це були необстріляні новачки, які до того ж не дуже прагнули підставляти чоло під кулі.
А національні кадри, серця яких ще недавно палали завзяттям і радістю перемоги, були вкрай виснажені. Про це свідчить телеграма командира 61-го полку начальникові штабу 19-ї дивізії.
“Військова, Сарни, Наштадів 19
Прохаю змінити кінну сотню 61 полку, котра ввесь час під командою Стороженка без всякого спочивку бере участь в боях, починаючи з Костополя і до самого Коростеня. Зараз половина коней пропала, а через це полк, багатий колись кіннотою, залишився без коней. Крім кінної сотні Стороженка, гармата 61 полку під командою Біляхіва теж без всякого спочивку несе службу, і коні, за відсутнистью фуража, теж здихають. Прохаю о зміні як кінної сотні, котра в отряді полковника Купрійчука, так і гармати, бо скоро ні чим буде їх везти. Для поповнення кіньми полка пішого та гарматного прохаю дозволить мобілізацію коней у місцевого населення і роспорядження про відпуск на цю потребу необхідних коштів.
3 квітня 1919 року. ч. 60.
Комполку (підпис)” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 104].
Волинця знову не чують. А може, й чують, та допомогти нічим не в змозі. Навпаки, вимотаний полк планується знову кинути у бій: 4 квітня А. Волинець отримує телеграму від начальника штабу Північної групи генерала Всеволода Агапієва.
“Волинцу, 4 квітня 1919 р., ч. 987, оп. ст. Рівне. Виїзжайте в Рівне зо всім полком і зо всім укомплектованням, де, не вигружаясь з вагонів, одержите все, що треба, і негайно вирушите далі до Коростеня, де поступите в розпорядження отамана Добрянського. Наштагруп отаман Агапієв 19” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 53].
В цей же день без попередження на плечі Волинця звалюється нове “поповнення” – понад 400 гречкосіїв, серед яких було багато хворих та виснажених, яких проти волі кинули на фронт [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 60]. Такі “кадри” тільки вносили нестабільність у бойовий підрозділ. Та й годувати їх було нічим.
5 квітня командир 61-го полку отримав телеграму вже від поручника Добрянського, командира 19-ї дивізії: “Негайно погрузіт весь полк, відправтесь через Новоградволинск в Коростень. Часи виступу телеграфуйте. Отаман Добрянський” [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 52].
І Ананій Волинець, не вважаючи за можливе відповідати за життя людей у ситуації хаосу, 5 квітня пише рапорт командувачу Північною групою Володимиру Оскілку.

“Р а п о р т
Ч. 205
5 Квітня 1919 р.

В часи першої революції я пріймав участь в праці революційних та громадських організацій, державних інстітуцій одночасово, між иншим, на посаді Помішника Гайсинського повітового комісара і Начальника повітової міліції.
Під час гетьманщини мені приходилось скриватись од переслідування агентів Гетьмана, а коли почалось повстання, підняте Діректорією, то я негайно ж організував з добровольців селян полк Національної гвардії, з котрого послав два куріні під Київ.
Командиром 2 Подільського корпусу Ярошевичем я був затверджен отаманом куріня Національної гвардії, котрий за згодою Головного Отамана прийняв назву “Гайсинського окремого куріня імені отамана Петлюри”.
В січні я був по наказу Головного Отамана, переданому через комкора 2 Отамана Колодія, відряджений з куріньом в Літинський і Летичівський повіти для подавлення большевицького повстання, що мною і було виконано. В началі лютого 1919 р., коли ворог насував на Рівне, я уже з полком, котрому дали назву “61-й піший окремий Гайсинський імені отамана Петлюри дійовий полк” і командіром котрого мене призначив Головнокомандуючий Правобережним фронтом Отаман Шаповал, прибув до м. Рівного для припинення ворожого наступу і поступив у Ваше роспорядження. Моєму полку удалось отбить наступ ворога од Рівного. Потім, коли на Сарненській напрямок підбивали сили, полк мій прімав участь в великих боях під Немовичами і Сарнами. Зараз полк весь на позиції, бо при штабі лише одна сотня муштрова та господарська команда.
Зараз я отримав наказ вирушить з присланим укомплектуванням до м. Рівного, де невружуючись (не вигружаючись. – Ред.) з вагонів, отримаю все, що потрібно і мушу негайно виїхати на позіцію в Коростень. Ні одного старшини з присланими козаками не дано, бо і навіть для прийому укомполектування 20 приходилось висилать Старшину до Штабу группи. Всі воне голодні, босі і голі, більшість з них в личаках. Прислана 4 квітня партія в 404 чоловіки в більшості нікуди не здатні інваліди. На їх заяви в Рівному звільнить їх, їм сказали (по їх словам): “Їдьте до полку, там розбируться”.
Харчів в полку на таке число людей не припасено, позаяк не було ні якого попередження, що укомплектування буде надсилатись в такім великім чіслі і тепер люде голодають. Багато з них настоящіі большовики, бо прямо заявляють: “Нас вигнали з дому гарматами та кулеметами”, “Ми ж їм навоюєм”. Отже, для приведення цеї маси бойову гідність необхідно не меньш 60 чоловік Старшин, котрі, напруживші всі свої сили, при всіх спріяючих умовах на протязі не меньш місіця, можливо, що привелиб їх до відповідної гідности.
Негайнеж вирушення на фронт рахую загибілью всеї справи, а через те, шоби не брати на себе відповідальности за всю цю неорганізовану масу і за наслідки такого спішного формування, прошу звільнити мене від виконання обов’язків Командіра полку.
Командір П о л к у (підпис – Ананій Волинець) [15, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 106 – 106 зв.].
Та відставку Волинця ніхто не збирався приймати: йшла війна.
Бої під м. Коростенем тривали до 20 – 22 квітня 1919 р., потім Красна армія прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоградом-Волинський. Особливо відчутного удару Армія УНР зазнала під Новоград-Волинським і почала відкочуватися на Рівне. “Наша група виявилася відрізаною, – писав Ананій Волинець. – Розпорядженням начальника дивізії Добрянського і начальника штабу дивізії Оржанського мені було доручено пробиватися у тил радянських військ до Радомишля, де… діяв проти радянських військ Соколовський 21” [1, спр. 8217, арк. 19 зв.].
Від командира 19-ї дивізії Ананій Волинець одержав завдання: відновити в Гайсинському повіті владу Директорії й “організувати населення на боротьбу проти Радянської влади” [1, спр. 8217, арк. 83]. Зокрема, він мав “поповнити чисельно загін і роз’яснити населенню, що відступ петлюрівської армії – явище тимчасового характеру” [1, спр. 8217, арк. 48].
Виконуючи наказ, у ніч на 23 квітня Ананій Волинець із частиною особового складу полку залишив позиції і вирушив у запілля ворога.


Бій у Горбулевому


Вороже запілля являло собою українські села, залиті гарячою російською ордою. Радомишльський повіт, куди продерся Волинець на чолі 230 піших та сотні кінних козаків, був по вінця заповнений російськими військами. Уникаючи зустрічі з сильнішими відділами червоних, отаман наскакував на більшовицькі валки, рвав зв’язок, розбивав господарські відділи та менші військові частини.
25 квітня у районі сіл Горбулева та Чайківців отаман почув гучну стрілянину близького бою. Як виявилося, це 21-й, 22-й піші, 5-й кінний ім. Троцького полки та більшовицький курінь смерті [10, с. 22] взяли у сталеві лещата повстанців Дмитра Соколовського. Соколовський вже змушений був залишити на розтерзання і глум рідне село Горбулів.
Волинець вступив у Горбулів вночі. Оскільки він мав на озброєнні 70 скорострілів 22, то околицею рознеслося їхнє смертельне багатоголосся. Більшовики, вчорашні переможці, в паніці розбіглися, залишивши повстанцям багаті трофеї...
Зрозуміло, що Дмитро Соколовський пропонував своїм рятівникам залишитися для спільної боротьби, але Волинець мав завдання вийти у Гайсинський повіт. Та й козаків тягло до рідних осель.
З Горбулева рушили на південний захід. Під м. Коростишевом необхідно було перейти р. Тетерів. Розвідка доповіла, що міст охороняє більшовицька кулеметна сотня та автопанцирник.
Волинець удався до хитрощів: вислав передовий загін, командир якого попередив більшовиків, що до мосту підходить 21-й совєтський полк (перед тим розтрощений гайсинцями). Дійсно, приблизно за годину з-за горбка виглянув відділ Волинця. Попереду на рябій кобилі їхав отаман…
“– Таваріщ! Ґдє будєт ваш камандір? – запитав його командант сторожі.
– Сзаді єдєт, – байдуже відповів отаман і сміливо полинув на міст.
Старший терпеливо дочекався хвоста кольони, де на возі, на мішку з вівсом, велично, ніби китайський мандарин на губернаторській трибуні, сидів командант повстанчого обозу сотник Миколаєнко.
– Ви, таваріщ, будєтє камандір?
– Я, – категорично і з помпою відповів Миколаєнко.
– Із какіх мєст будєтє, таваріщ?
– Пєнзєнской.
– Пєнзєнской? – здивовано перепитав товариш. – Какова уєзда?
– Інсаравскаго.
– Інсаравскаго? – поглибив своє здивування товариш.
– Дєрєвні?
– Нєєлова…
– Батюшкі моі…
Командант сторожі з радощів, що стрінув земляка, який про Пензу дізнався з большевицького документа, що був забраний у полоненого червоноармійця, забув навіть про свої службові зобов’язання і, певно, з годину плентався за возом, оповідаючи Миколаєнкові про новини, що повстали в Неєлові з першого дня Світової війни” [10, с. 22 – 23]. Нарешті він відстав від повстанської валки.
Біля ст. Брівки 23 повстанці перейшли залізничну колію Фастів – Козятин і далі – на південь до Гайсина. Дорогою боїв не мали, бо совєтських військ ніде не зустріли.
6 травня отаман отаборився під Гайсином.


Здобутки і втрати

Повернення господаря росіянам не сподобалося, і вони стягнули свої частини з Липовця, Монастирища, Вінниці, Брацлава та Погребища (разом 2000 багнетів). Волинець несподівано для себе опинився в оточенні. Щоб зберегти козаків, він, призначивши місце збору, розпустив загін. Сам же вночі разом із найвідбірнішими відчайдухами вдалим маневром вийшов з оточення, “залишивши два большевицькі фронти у твердому переконанню, що вони мають перед собою повстанців. На світанок большевики розпочали між собою завзятий бій” [10, с. 23]. Цей ранок став нещасливим для кількох сотень окупантів та їхніх поплічників.
Не чекаючи, доки москалі прийдуть до тями, Волинець наскочив на Гайсин, зчинив серед містечкових душ рейвах, постріляв активістів. Зник так само миттєво, як і з’явився.
Отаман оголосив мобілізацію в довколишніх селах, на яку відгукнулося чотири з половиною тисячі селян. “Піднявши повстання Гайсинщини 11 травня 1919 р., він повів повстанців проти жидівських банд на місто Гайсин, – писав Ф. Барвінок. – Цілу ніч точилася запекла боротьба за місто. На захист комуністично-жидівських бандитів стали як один всі жиди; на церкви Склінські, Вдовиченки повисаджували кулемети й стріляли по повстанцях. Після запеклого бою місто Гайсин було взято” [2].
Під час звільнення Гайсина повстанці знищили більшовицьку залогу 24. Вони були нещадними до совєтських активістів, червоноармійців і командирів, до всіх, хто служив чи прислуговував совєтській владі. Було вбито секретаря повіткому і голову ЧК Вдовиченка, військового комісара Міхейкіна. “Воєнкома особисто вбив Волинець” [11].
“Після служіння вдячного Богові молебня в церкві Святої Покрови, де була присутня вся маса повстанців, пан полковник виступив із великою патріотичною промовою, закликаючи селян-повстанців не складати зброї до тих пір, поки не буде знищено ворога по всій Україні та продовжувати велику справу, почату українськими діячами: Є. Коновальцем, М. Міхновським, Симоном Петлюрою й інш. На його заклик відгукнулось небагато, а останні, не усвідомивши ваги великої справи та небезпеки, що насувалася з боку Москви, як після казав пан полковник Волинець, пішли додому “обідати” та й полягали знову спокійно спати” [2].
“Між іншим, серед мобілізованих виявилися грабіжники, що вночі пішли грабувати єврейські квартали міста” [1, спр. 8217, арк. 21].
В якусь мить Волинець загубив контроль над селянами, які, скориставшись нагодою, жорстоко відплачували за свої страждання – інколи й тим, хто зла їм не чинив. Серед євреїв почалася страшна паніка – вони ховалися, де могли, ціла ватага їх, шукаючи порятунку від кіс і вил, набилася в лікарню та до будинку лікаря Антона Оржеховського.
До отамана прийшла делегація від населення на чолі з Оржеховським, який знав Волинця ще від 1917 року. Та отаман і призначений ним комендант міста Гордієнко вже й без того вживали найрішучіших заходів, щоб зупинити погроми. За наказом Гордієнка на місці злочину були розстріляні четверо чи п’ятеро грабіжників. “У приятелів розстріляних грабіжників (із середовища мобілізованих) це викликало обурення і на світанку розлючена юрба вбила чесного офіцера Гордієнка” [1, спр. 8217, арк. 21].
Через кілька годин з’явився 7-й совєтський полк і мобілізовані (близько 3000 чоловік), не слухаючи своїх старшин, розбіглися. Волинець змушений був відступити.
“Через два або три дні було зібрано довколишнє населення і погано озброєна маса у кількості біля 4000 – 4500 чоловік пішла у наступ на Гайсин. Частина міста була захоплена, але, слід визнати, хоробрий 7-й радянський полк відбив наступ” [1, спр. 8217, арк. 21 – 21 зв.].
Повстанці, зазнавши втрат, знову відступили.

Вітер дме – вогонь радіє


Волинець передислокувався у північну, більш лісисту, частину повіту. Недалеко від містечка Ситківців він зустрівся з брацлавським загоном повстанців Лисогора 24 а, колишнього підполковника 56-го Немирівського полку, і галичанина Голуба. “Я докладав зусиль для того, щоб мій загін і загін Лисогора об’єднати у зведену Гайсинсько-Брацлавську бригаду, – згадував Волинець. – Я мав на меті: по-перше, створити потужну бойову одиницю, по-друге, (щоб) мій загін не мав характеру бандитської зграї, а – регулярної військової одиниці” [1, спр. 8217, арк. 54].
Бригаду силою в 500 – 600 багнетів очолив Ананій Волинець. Відібравши у червоних містечко Немирів, звільнили з ув’язнення стрільців і старшин Української Галицької Армії. Потім відбили у більшовиків м. Брацлав. “У Брацлаві бригада розпалася, тому що кожен хотів вести її у свої околиці”. Так що на посаді комбрига Волинець пробув не більше, ніж 5 – 6 днів: Голуб і Лисогор, маючи за собою майже всю силу (гайсинців було не більше, ніж 100 – 110 чоловік), пішли чи то до Немирова, чи до Вінниці, а Волинець – до Гайсинського повіту [1, спр. 8217, арк. 20 зв.]. Там його наздогнав представник Симона Петлюри – підполковник Миколаєнко.
Уродженець Полтавщини, кадровий військовий Миколаєнко мав доручення допомогти Волинцю, агроному за фахом, “в організації військової сили”. Під псевдонімом Братенко Миколаєнко був призначений заступником отамана. Волинець же “ніколи ніякими псевдонімами не користувався, вважаючи, що й добро, й зло нехай падає на… справжнє ім’я” [1, спр. 8217, арк. 20].
Хоч сили повстанців були не такі і великі – всього 160 козаків і старшин – та все ж Волинець вирішив спробувати удачі. На початку червня, вночі, він знову підійшов до Гайсина. Вислав розвідку – місцевих селян. Повернувшись, ті доповіли, що “в місті розташований (лише) один вартовий батальйон” [1, спр. 8217, арк. 49].
У Гайсин увійшли перед світанком. Караульний батальйон опору не чинив: залишивши напризволяще своїх командирів, він без бою відступив із міста. Декілька десятків червоноармійців перейшло на бік повстанців [1, спр. 8217, арк. 49].
Під час вранішньої операції особисто Волинцем були заарештовані військовий комісар міста Петрунь і командир караульного батальйону Станіслав Свинарський. Петрунь ночував у квартирі, про яку ще раніше – через розвідників – дізнався Федір Мединський. Отаман взяв хитрістю: постукав у двері квартири, де відпочивав Петрунь, і коли заспаний комісар відгукнувся, сказав, що він посильний і приніс телеграму з Вінниці. Петрунь, виставивши револьвер, відчинив двері. Отаман миттєво схопив револьвер, відвів його вбік і ввійшов до помешкання. Козаки, не дуже церемонячись, обеззброїли військкома. Волинець запропонував одягтись й іти слідом. Петрунь несподівано зірвав зірку зі своєї шапки і кинув на підлогу… [1, спр. 8217, арк. 86].
Ще зовсім недавно Петрунь поширював серед населення звернення, у яких таврував Волинця і закликав до боротьби з ним, а от тепер похапцем відкидає подалі від себе зірку, щоб люди на вулиці – поки вестимуть його до криміналу – не розірвали.
Далі настала черга командира караульного батальйону Станіслава Свинарського. Місце його перебування – центральна телеграфна станція – також було відоме. Свинарський, відчувши небезпеку, намагався втекти через вікно. Та марно.
Відразу після арешту Петрунь і Свинарський були допроваджені в с. Кисляк, де й утримувалися під вартою…
“Захопивши Гайсин, – пізніше згадував Волинець, – я і Миколаєнко почали організацію військової частини й оголосили мобілізацію військовозобов’язаних” [1, спр. 8217, арк. 20 зв. – 21]. Насправді до війська брали тільки охочих козаків: оголошення мобілізації необхідне було батькам козаків для майбутнього алібі перед більшовиками – мовляв, сина петлюрівці мобілізували насильно. Комендантом отаман призначив Федора Мединського, який рішучими заходами навів у місті порядок. “У повіті, – розповідав Ананій Волинець, – я провів мобілізацію населення в петлюрівську армію в кількості до 3000 чоловік, що ввійшли до складу мого полку. Вся політична робота з мобілізації нами, і зокрема мною, серед населення проводилася під наступними гаслами: створення збройної сили для Української Народної Республіки і боротьби з більшовикам, що втручаються в справи України” [1, спр. 8217, арк. 49].
Практичну допомогу у творенні оружної сили надали місцеві вчителі Феодосій Мельник, Максимчук, Ісак Нечитайло, Петро Ксендзюк із с. Чечелівки, Ларіон Пшеничний із с. Кисляка, селянин Скомороха (?) з с. Чечелівки та інші…
“Коли мобілізованих вже зібралося досить, на Гайсин зі сторони Брацлава пішов у наступ радянський полк і неозброєна маса розбіглася…” [1, спр. 8217, арк. 21]. З ядром майбутнього полку Волинець відступив…
7-й совєтський полк, який мав на озброєнні 1200 багнетів, 250 шабель, 4 гармати і 100 кулеметів, знову зайняв Гайсин [10, с. 23].
Відступаючи, козаки затримали двох агентів ЧК, які вешталися під самим Гайсином. Під час обшуку були виявлені документи, які засвідчували, що вони послані для боротьби проти повстанців. Один був моряк, українець, інший – цивільний, за національністю єврей. “Згідно з постановою суду вони були розстріляні” [1, спр. 8217, арк. 21 зв.]. Усю процедуру – від суду до розстрілу – провів Миколаєнко-Братенко.
В цей час отаман Клименко, що діяв у сусідніх повітах, захопив залізницю Умань – Христинівка. Проти повстанців Клименка червоні кинули 8-й Одеський піхотний полк. “Одеському полку не підвезло: повстанці заманили його в багна і вирізали всіх до ноги” [10, с. 23].
Через кілька днів Ананій Волинець намагався вибити червоних із Гайсина, та успіху не досягнув. Несподівано 7-й полк сам залишив Гайсин і рушив у бік Умані – як видно, його вислали на придушення повстання, яке роздмухував отаман Клименко. Волинець скористався цим і без бою увійшов до Гайсина. “Відразу ж після зайняття, – оповідав отаман, – я почав чисельно поповнювати загін за рахунок добровольців, хоча формально була проголошена мобілізація”. Загін знову зріс до 3000 чоловік [1, спр. 8217, арк. 54]. Миколаєнко-Братенко розпочав регулярне навчання новоприбулих...
“Мною, – зазначав Волинець, – було зайняте не тільки саме місто Гайсин, а й територія всього Гайсинського повіту… Моєю метою було створити тимчасово (адміністрацію) до встановлення і повного захоплення України Петлюрою. Безумовно, що у встановленні повітових комітетів комуністи участі не брали”. Головним політичним гаслом тих днів було “Ради без комуністів!” [1, спр. 8217, арк. 55].
Волинець захопив також і залізницю Вапнярка – Христинівка – Цвіткове. До його рук потрапив бронепотяг “Большевик” [10, с. 23]. Залізниця нарешті почала служити українцям.

Жарти примхливої долі


Волинець отаборився у Свято-Троїцькому монастирі поблизу с. Тишківки, що у 16 верствах від Гайсина. На оголошену мобілізацію зібралися тисячі селян 25. Та на всю цю величезну масу було лише 600 рушниць [10, с. 23].
У червні 1919 р. з боку м. Брацлава проти Волинця виступила Таращанська бригада у складі 2000 шабель та 800 багнетів. На озброєнні бригада мала чимало гармат та кулеметів [10, с. 23]. Командував нею Гребенко 26. Діяла вона рішуче і професійно: Волинець і незчувся, як його було оточено в районі села Кисляка.
Перед відступом Волинець відкрив волосну холодну і відпустив арештованих – повітового комісара Петруня та коменданта вартової сотні Станіслава Свинарського 27. Ідіть, мовляв, он ваші наступають…
Бій коло с. Кисляка склався невдало для повстанців: під гарматним і кулеметним вогнем селяни розсіялися, рятуючись, хто як міг. Отаман же мусив іти на смертельний ризик: на чолі кінної півсотні він врізався в лаву численніших сил ворога. Дивним чином продершись, “схоронився з козаками Стецюком і Гульком у Кисляківському лісі” [10, с. 23]. Допомогло знання місцевості.
Таращанці оточили ліс.
Такого прикрого становища отаман ще не зазнавав: виходу не було. Але сталося диво. Кінь, якому Волинець дав волю йти, куди йому заманеться, “вивів отамана з лісу в місці, де випадково большевиків не було” [10, с. 24].
Командир таращанців Гребенко не тямив себе від люті, що Волинець вискочив з його рук, і наклав на місцеве населення величезну контрибуцію – за сприяння повстанцям. На вагонах ешелону, куди завантажили тисячі пудів цукру, олії, сала, меду, цей дурень наказав написати: “Подарок красному Петрограду” – і вислав туди телеграму: “Не благодарите, это наш долг”.
Але не судилося червоним москалям Петрограда смачно попоїсти: на ст. Гайворон, де стояв ешелон, несподівано наскочив Волинець і, розгромивши сторожу, заволодів потягом. Волинець “не знаходив слів для подяки большевикам за ту здобич, яка визволила його з біди. На випадковий крам він придбав коней, зброю, одягнув людей, став, як кажуть, чоловіком. На третій день Гайсин знову був у його руках” [10, с. 24]. Таращанська ж бригада помандрувала на схід.

Визволення від гнобителів-чужинців


16 червня 1919 р. 28 Ананій Волинець скликав у Гайсині повітовий селянський з’їзд. Мета: обрання влади і санкціонування нею мобілізації, налагодження економічного життя в повіті, здобуття засобів для організації полку, утримання лікарень і притулків, а також виплати заробітної платні вчителям, лікарям.
З’їзд був досить чисельний, головував учитель Мельник (Мельничук?) [1, спр. 8217, арк. 22]. Було обрано повітову раду із 70 чоловік. Вона призначила виконавчий комітет із 13 чоловік на чолі з Іваном Миколайчуком. “Комітет призначив повітовим комісаром вчителя Максимчука, с.-д. за політичними поглядами” [1, спр. 8217, арк. 22 зв.].
Збереглася резолюція цього з’їзду, ось її уривок: “Отаману Волинцю й всім славним козакам-повстанцям Селянський з’їзд шле свою щиру подяку за боротьбу по визволенню рідного краю від гнобителів-чужинців й доручає президії скласти привітання…” [6].
Волинець у новоствореному виконкомі відповідав за військові справи. Крім того, він налагодив видання часопису “Повстанець”, в якому докладно інформував населення про бої Української Армії в районі Рівного і Кремінця та “про перебіг праці уряду УНР” [10, с. 24]. Десятки різноманітних відозв, прокламацій та інструкцій розсилалися в різні кінці повіту.
До цього обов’язки, які поклала на себе Гайсинська повітова влада, падали на Волинця. “Я ж, – розповідав отаман, – засоби черпав із продажу цукру цукрових заводів (5 у повіті), спирту з державного складу і контрибуцій із багатих купців. У Гайсині мені охоче допомагали євреї, і моїм банкіром був дехто Скупник – єврей-власник чи то пивоварного заводу, чи то млина. Власник друкарні в Гайсині єврей Вайнштейн із сином діставали і закуповували для мене зброю. Повинен зізнатися, що смерть від руки бандитів-грабіжників сина і дочки Вайнштейна мене так вразила, що я дотепер переживаю за них” [1, спр. 8217, арк. 22 зв.].
Виходить, мали певні підстави чутки, які розпускали у Гайсинському повіті агітатори Всеросійського союзу моряків, що “отаман працює за жидівські гроші” [10, с. 24]. Хто хотів, вірив чуткам, тим більше, що Волинець рішуче попередив про неприпустимість єврейських погромів.
Стероризовані євреї, розуміючи, що найбільшою небезпекою для них є відсутність твердої влади, готові були підкоритися і виконувати накази будь-якої влади, яка б захистила їх від погромів.
Відновлена Волинцем влада Директорії здобувала кошти насамперед “шляхом продажу спирту, якого, через знищення винокурних заводів майже у всій Подільській губернії ніде не було – у Гайсин приїжджали за спиртом із Вінниці, Одеси та інших міст для місцевих лікарень” [1, спр. 8217, арк. 22 зв. – 23]. Що цікаво: у Гайсинській лікарні лікувалися не тільки поранені козаки і старшини Ананія Волинця, а й бійці Красної армії: “спирту і ліків було вдосталь” [1, спр. 8217, арк. 23].
Гуманізм до подоланого ворога цілком природний, та й отаман, як видно, розраховував поповнити свої ряди колишніми червоноармійцями, українцями з походження. Напевно, в лікарні полонених не тільки лікували, а й вели з ними відповідні розмови: просвітляли затуманені комуністичною пропагандою дурні українські голови. Ця агітація була цілком перспективною, тим більше, що Красна армія зазнавала поразки у війні з Добровольчою армією генерала Антона Денікіна.

13-й Гайсинський полк


У червні – липні 1919 р. становище більшовиків було надзвичайно складним: на Лівобережжі їх чавили добровольці, на Західному фронті – після тяжких оборонних боїв – почався успішний наступ українського війська, на півдні отамани Григор’єв та Махно об’єднали зусилля в боротьбі проти комуни.
На Гайсинщину увійшли мир і спокій: протягом липня і серпня бої тут не велися. Це сприяло успішній мобілізації, адже українці особливо охоче йдуть у бій, коли ворога вже женуть. Був створений полк силою 3000 багнетів та 300 шабель [1, спр. 8217, арк. 23].
Волинець направив до Жмеринки, у штаб армії, Миколаєнка з проханням затвердити новостворену частину. Командарм Василь Тютюнник затвердив її з назвою 13-й піхотний Гайсинський полк, а Волинця призначив виконувачем обов’язків командира полку [1, спр. 8217, арк. 23]. 13-му Гайсинському наказано виступити у розпорядження командувача Київською групою Юрка Тютюнника в район Умані – Христинівки проти 14-ї совєтської армії, що під натиском білогвардійців відступала з півдня на північ [1, спр. 8217, арк. 23].
Хоч більшовики й відступали, але під Христинівкою вчинили запеклий опір. Зокрема, в бою під с. Голяківським був повністю знищений кращий курінь Волинця, а полковника Миколаєнка-Братенка, одного з найцінніших помічників отамана, більшовики підняли на списи.
“Через декілька днів я, – розповідав Волинець, – через недружнє ставлення до мене (Юрка) Тютюнника, здав полк помічнику Раку… а сам виїхав до Кам’янця-Подільського у розпорядження військового міністра Сальського…” [1, спр. 8217, арк. 23 зв.]. Їхав до Кам’янця-Подільського через Гайсинщину, де вже порядкували денікінці. Зрозуміло, заїхав у Карбівку, де саме стояв 3-й курінь 14-ї Галицької бригади, оточений Вовчанським відділом білогвардійців. Волинець вивів галичан до ст. Вапнярки, де вони повантажилися в ешелон і від’їхали у напрямку Жмеринки.
У Кам’янці-Подільському Волинець отримав від Володимира Сальського розпорядження “повертатися назад на територію Гайсинського повіту і – хоча (Українська) армія тут відійшла – затриматися й організувати в потрібний момент повстання” [1, спр. 8217, арк. 23 зв.]. “Я з кількома людьми, – писав Волинець, – здається, Стецюком, Драченком, Шевченком (перші два з Гайсинського повіту, а останній із Горохівського повіту Луцької області) повернулися на територію Гайсинського повіту” [1, спр. 8217, арк. 23 зв.].
Волинець засів у лісах у районі Цвіткового, Печери та Немирова, активних дій не починав, тим більше, що найнадійніші його люди, майже всі, захворіли на тиф 29.