У Бершаді

В середині квітня Ананій Волинець рейдував на Ольгопільщині. Повстанці вже вдень не ховалися, як колись. Настав час ховатися ворогові.
У містечко Бершадь Волинець увійшов на чолі відділу 40 кінних. Половина вершників не мала сідел, замість них пристосували подушки та перини. Єврейська громада Бершаді, маючи вже чималий – і досить сумний – досвід зміни влади, вийшла назустріч, напружено роздивляючись, хто ж на цей раз стає паном становища.
Отаман був лаконічним:
– Ведіть в общину. Там і будемо говорити.
Прибули до громади. Щоб розмова не затягувалася, повстанці наставили на приміщення два кулемети. Незважаючи на це, євреї, почувши суму контрибуції (5 мільйонів рублів), почали торгуватися. Що поробиш – звичка! Звісно, вони трохи поохкали і поахкали, намагаючись довести, що таких грошей ніколи не бачили. Вони б і раді сплатити зазначену суму, та можливості такої нема…
Повстанці не мали охоти торгуватися – видно, що настрій у них був гарний. Тому погодилися на суму в 1 мільйон. Але твердо наголосили:
– Тільки не пізніше сьогоднішнього вечора.
А отаман додав:
– Не забудьте, що я – Волинець… 36.
Слід зазначити, що реквізиції під час війни були надзвичайно поширені, а більшовики взагалі узаконили їх на державному рівні у вигляді політики “воєнного комунізму”. Що ж до повстанців, то в умовах партизанської війни надійним джерелом постачання були українські селяни, які допомагали добровільно, обмінювали продукти харчування на крам чи цукор або продавали за гроші. Інколи повстанці розплачувалися розписками, які були підставою для компенсації. Іншим вагомим джерелом постачання були реквізиції в єврейського населення, яке, за окремими винятками, було не прихильним до української влади. Зрозуміло, що такі реквізиції були доцільними й виправданими: йшла війна за право української нації жити на своїй землі і для церемоній час ще не настав.
Отримавши від єврейської громади на утримання повстанців кошти, продукти харчування, трохи амуніції, кілька коней і навіть “частину озброєння”, отаман дав спокій переполошеним євреям і наказав начальнику господарчої частини докупити на базарі коней. “Бандиты, – фіксував ворог, – уплачивали сахаром, выдавая за пару лошадей записку в завод на получение 80 пуд. сахара, крестьянину вручалась расписка с гарантией, если ж не получит указанного количества сахара с завода, то он, Волынец, уплачивает ему 1 миллион рублей” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 76 зв. – 77].
Нарешті Волинець вирушив далі, а в Бершаді залишився полковник Трутенко 37 з 30 козаками… 22 квітня у Бершадь ешелоном прибув кінний відділ галичан у 250 шабель, який мандрував до лінії фронту. Галичани рухалися з району Саврані – Гайворона.
Коло них відразу закрутилися місцеві агенти більшовиків, намагаючись вивідати настрої та плани. “О том, сколько времени пробудут галичане в Бершади, они давали уклончивые ответы; между тем, поведение их в Бершади и Саврани говорит за то, что эта группа анти большевитская: повсюду искали коммунистов; придирались к милиции, потребовали от общины еврейской в Бершади обменять на лопатки 38 340 тысяч советских денег” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 76].
24 квітня Київська дивізія вибила червоних із Балти і залізничної станції, яку охороняв бронепотяг. Не витримавши гарматного обстрілу, він відійшов у напрямку Бірзули. У Балті на бік УНР перейшла технічна сотня колишньої УГА (170 чоловік), яка нарешті закінчила мандри чужими арміями [5, с. 179 додатку].
Таким чином, совєтська влада в м. Ольгополі опинилася під загрозою і з півдня і з півночі. Й Ольгопільський повітовий комітет КП(б)У, який тоді нараховував лише 13 членів партії та 8 кандидатів [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 76], намагаючись урятуватись, організував “Совєт оборони” із комуністів, які ще не встигли втекти. 25 квітня комуністи пострілами з 14 рушниць зустріли повстанців Дідика 39 і Білобжевського, які рухалися у напрямку Ольгополя. Несподівано потрапивши під перехресний обстріл, повстанці відступили, підібравши пораненого козака Попика – куля влучила йому в нижню щелепу.
26 квітня до повітового “ревкому” надійшли тривожні чутки про кінну “розвідку тютюнниківців” (30 кінних), яка напередодні зайняла с. Піщану 40 Балтського повіту. Насправді це була розвідка повстанців Андрія Гулого-Гуленка, яка вивчала район перед тим, як у нього мала передислокуватися Запорізька дивізія [5, с. 180 додатку].
Під вечір більшовицький “совєт оборони” роззброїв міліціонерів, яких підозрювали у співпраці з отаманом Дідиком. Арсенал комуністів збільшився до 20 гвинтівок. На ранок другого дня вони обстріляли кінну стежу Гулого-Гуленка. Розвідка Запорізької дивізії відступила.
Все заспокоїлося, тривога розвіялася. О 7-й годині ранку, перед тим, як розійтися на відпочинок, більшовики домовилися зібратися о 12-й годині на “військовий мітинг”, на якому організувати караульний батальйон. Та не довелося…
Трохи пізніше на м. Ольгопіль розпочали наступ Мазепинський і 3-й кінний полки, які складали бригаду Андрія Долуда 41.


“Якщо ми вас всіх
будемо відпускати…”


Як і неважко було передбачити, атака на Ольгопіль почалася одночасно з двох боків. Спершу в місто увійшла, стріляючи з рушниць і кулеметів, піхота. Почувши постріли, місцева охорона (близько 100 чоловік) [5, с. 179 додатку] кинулася врозтіч. Почалися облави та обшуки. Ось розповідь “предревкома” (голови “революційного комітету”) – одного з тих небагатьох, кому вдалося врятуватися.
“Пострадавшими оказались: Военный Комиссар Шилов, который выскочил в окно из Военного комиссариата и начал бежать в камыш, но, благодаря тому, что завяз в грязь по шею, был убит из пулемета; пуля попала в глаз, развернув буквально череп. Прочие бежавшие с ним переправились на другой берег, передвигаясь лежа по грязи, благодаря чему все тело их изрезало осокой.
Следующая жертва – помощник военного комиссара тов. Сухачевский В. Взят бандитами из квартиры в с. Домовке 42, через которое следовали бандиты в Ольгополь. Не смотря на предупреждения Домовских граждан скрыться, т. к. бандиты в 4 верстах, и домашние тов. Сухачевского настаивали на этом, – ответил, что он “чужим умом не живет”, и оставался дома, пока не был схвачен бандитами и отведен в штаб, где ему об’явили месть за убитого им бандита Добровольского в прошлогоднем восстании. Выведен он был из Домовки избитый до синяков в с. Пятковку, куда поспешно отходили бандиты, и в дер. Павловке был замучен. Отец покойного поехал и доставил в Домовку труп в следующим виде: На груди, в области сердца бандиты вырезали большой красный бант, на другой стороне груди было 6 штыковых ран, череп весь изрублен шашками; на лице глубокий сабельный удар с разсечением щеки и уха. На левой руке, порубанной шашкой, кроме того, имеется три огнестрельных раны. Крестьяне с. Павловки показали, что бандиты свою жертву заставляли петь и танцевать.
Очередными жертвами стали товарищи Ткачук-Штейнберг и уполномоченный по продовольствию 60 дивизии Шаломов, убитые бандитами в селе Волчке.
Попали товарищи в Волчок таким образом. Выехав 27 числа после обеда в Винницу, тт. Ткачук и Шаломов к вечеру были на ст. Кодыма, где подробно узнали, что в сторону Винницы не благополучно, и зная, что в Ольгополе не лучше, повернули в сторону Балты, где уже были красные. Выехали они на подводе в ночь на 28 апреля. К этому времени бандиты были выбиты красными из Балты и отступили на Ольгополь, через Перейму и Песчану. Товарищи Ткачук и Шаломов, заметив бандитов, повернули в сторону, на Волчок, и, преследуемые нагонявшими их бандитами, успели проехать около 8 верст, но были настигнуты при въезде в с. Волчок и зверски убиты; там же и похоронены по предложению бандита, позволившего снять с убитого черный костюм в пользу того, кто их похоронит…
На обращение граждан Ольгополя к атаману штаба разрешить похоронить тело раздетого бандитами товарища Шилова и указания на то, что уже начинают псы грызть труп, ответил: “Пусть погрызут кацапа. Это ничего не помешает”.
В плен захвачено 6 сотрудников военного комиссариата по дороге в Демовку, в штаб(е) бандитов эти товарищи были ограблены до белья. Кольца снимали с кожей. Обвиняли всех в коммунизме” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 77 зв. – 78].
Місцеві симпатики комунізму пішли “до отамана” просити звільнення “товарищей Петроградцев”. Життю російських окупантів, справді, загрожувала смертельна небезпека. Як завжди у безвихідній ситуації, росіяни почали проситися, намагаючись викликати до себе жалість:
– Мы люди мобилизованные, нас насильно прислали на Украину. Да и голод севера заставил нас поехать, но если бы мы знали о восстаниях на Украине, то не поехали бы. Пожалейте нас, простите…
Полковник Недзведський, “отаман штабу”, зглянувся на становище невдах і запропонував, як єдиний вихід з ситуації, вступити в його полк. “На что товарищи петроградцы “охотно” согласились” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 78 зв.].
Москалі були жалюгідними у своїй приниженості. Врешті, їм вдалося досягти того, чого хотілося. Недзведський дозволив поїхати петроградцям в м. Ольгопіль до своїх родин за умови, що на ранок вони повернуться вже як службовці полку.
Яка наївність!
На щастя, москалі не встигли скористатися з довірливості полковника Недзведського. Оскільки почався наступ червоних, повстанці вже з Ольгополя забрали петроградців і вивезли їх підводами в с. П’ятківку, де стояли частини Волинської дивізії. За підводами рушили дружини бранців. Вони благали повернути їм чоловіків. Одній, дружині “петроградца тов. Григорьева”, вдалося випрохати у полковника свого чоловіка. На прощання тому навіть дали посвідчення, що “т. Григорьєв є громадянином м. Ольгополя” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 78 зв.].
Інший полонений, “товарищ военрук Любимов”, побачивши, що життя можна вимолити, почав і собі благати.
Та полковник виявив твердість:
– Якщо ми вас всіх будемо відпускати, – резонно сказав він, – то через 20 р. вас вже не виженеш з України. Я залишаю вас на службі у своєму полку і в перших лавах пошлю битися проти червоних. Я подивлюся на вашу працю, подивлюся, як ви будете роздягати комуністів і на себе одягати, щоби прийняти належний вигляд…
І справді, “товарищи Петроградцы имели в это время воистину нищенский вид, т. к. по дороге подверглись 20 раз переодеванию, пока не сошли на тряпки…” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 78 зв.]
В Ольгополі розмістився штаб Армії УНР, або як зазначив ворог, “ставка Тютюнника”. На центральній площі відбувся перегляд війська, на якому були присутні командарм Михайло Омелянович-Павленко, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник, полковники Михайло Крат, Недзведський і Трутенко, отамани Семен Заболотний, Петро Марчук 43, Василь Складаний 44 та інші. “Был также Украинский министр, фамилию не удалось выяснить”, – писав більшовицький агент [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 79].
Юрко Тютюнник в’їхав на автомобілі, який тягли коні. “В типографии Рыжика, – продовжував фіксувати голова ревкому, – заказывались бланки и штампы “У. Н. Р.”, “Вартовый атаман” и др. По приблизительному подсчету через Ольгополь прошли 2 сотни отличной кавалерии, 17 – 18 пулеметных двуколок, до 200 обыв(ательских) подвод обоза с награбленным добром и до 800 пехоты, следовавшей из Песчаны Балтск(ого) уезда. Через Перейму – Стратиевку в Чечельник прибыло 4 орудия, 200 кав(алерии) и 300 – 400 пехоты при пулеметах. Другая партия прошла через Цыбулевку. Все это следовало в район Крыжополя – Вапнярки.
При поспешности, какая была видна в дезорганизованных рядах Тютюника, были утеряны в Ольгополе важные секретные документы. Подробный план операций у Вознесенска и 4 приказа по дивизии. План этот по-украински назывался “Реляция”, где указывалось, что под Вознесенском участвовали следующие силы противника: Киевская дивизия, Запорожская дивизия Черных шлыков, Запорожская дивизия красных шлыков, конно-горный дивизион, 3 гарматный полк, конные полки, пехотные полки и повстанцы. Донесение это подписал полковник Крат, который (утверждал), что от взятия Вознесенска зависела судьба “нашей армии”, быть (ей) или не быть. Из донесения (видно), что у них не было ни одного патрона, чтобы залегшая под Вознесенском цепь могла бы ответить хотя бы одним выстрелом на убийственный огонь красных. Не смотря на это, они геройски вышли из критического положения. Вознесенск ими был взят сабельными ударами, пленных красноармейцев не щадили – ни одного человека в живых не оставили. Откуда они появились под Вознесенском, установить нельзя…
Все войска, за исключением некоторых небольших отрядов и отдельных атаманов, выступили из Ольгополя через 2 часа… Из Ольгополя к ним присоединились 30… бандитов. Командиры армии Тютюника, как, например, поручик Марчук, главарь восстания в прошлом году, захвативший весь уездный ревком в тюрьму, происходивший из граждан с. Беризок Чечельникских 45, отжил свое время... И вдруг теперь появился в роли повстанца, командира армии, состоявшей из отпетых преступников!..
Армия Тютюника-Павленко имела флаги: жовто-блакитный и чорный; на последнем была надпись “Украина або смерть” 46.
Приказы по дивизии горят шовинизмом, написаны очень пламенно и содержательно, следовало бы опубликовать. В Штабе 14 армии известно также о работе Волынца, где (его) оценили по гениальности, как большого стратега.
В Ольгополе разгромлен ревком и партком, захвачены бандитами дела, машинка, политическая литература, которую приказали не рвать, а аккуратно сложить в ящик. В казначействе потребовали никуда негодных советских денег… Захватили анулированные украинские знаки, говоря: “це наши державни”. Всего захвачено свыше 5 миллионов рублей. Демонстрировали советскими деньгами, рвали на улицах в городе и селах – приговаривая: “вот такая цена сов. деньгам”, сами же расплачивались лопатками за самогон и т. п., а незначительные сумы в 25 – 50 руб. оплачивали николаевскими деньгами...” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 95, арк. 79 – 81].
Тим часом отаман Волинець, об’єднавшись з отаманом Голубом, 28 квітня зайняв м. Брацлав…

Наші у Брацлаві

Про події того – для багатьох окупантів нещасливого – дня розповів начальник Брацлавської повітової “робітничо-селянської” міліції. З його звітом “Подгубревкому” (Подільському губернському революційному комітетові) про зайняття отаманом Ананієм Волинцем Брацлава та про панічний відступ більшовиків із Тульчина маємо можливість ознайомитися.
“Двадцать восьмого апреля с. г. в пять часов утра, бандой в количестве 150 челов(ек) конных и 350 челов(ек) пеших с 3 пулеметами под предводительством бандита Волынца был сделан налет на Брацлав. Налет был неожиданный с нашей стороны и со всех сторон Брацлава. В брацлавском гарнизоне в то время было около 55 челов(ек) вооруженной силы с одним пулеметом Максима, включая в число 55 челов(ек) брацлавскую караульную роту, милицию, экспедиционный отряд 60 див(изии) и партейных работников брацлавской организации. Вся вооруженная сила вступила в открытый бой с бандитами, но биться пришлось не долго, так как после выпуска одной ленты пулемет испортился и перестал работать, что привело наш гарнизон в паническое настроение. После порчи пулемета красноармейцы гарнизона пали духом и стали себя считать безсильными. Сейчас же разделились на две группы и стали отступать, одна группа – по направлению Тульчина, другая – по направлению Немирова. Но, увидя, что бандиты наступают со всех сторон города, начали панически бежать кто куда, дабы скрыться и не попасть в руки бандитов. Тогда бандиты заняли город и (началось) систематическое вылавливание всех партейных работников и красноармейцев. Бывшие в нашем гарнизоне четыре галичанина, которые при вступлении банды перешли на сторону бандитов, что оказало бандитам большую помощь по поимке наших товарищей, так как галичане хорошо знали месторасположение всех учреждений и квартиры партейных работников, даже некоторых из партейных работников знали в лицо и указывали таковых. Кроме галичан, многие из местных жителей Брацлава тоже принимали участие в поимке ответственных работников и указывали бандитам их квартиры и личности.
Благодаря галичанам и местным жителям, бандиты поймали и расстреляли следующих товарищей: вр. и. д. заведующего отделом управления уездревкома т. Иванова, помощника военкома т. Валька, два красноармейца и двух сотрудников военного комиссариата, присланных на работу из России, фамилии коих мне не известны, а также двух агентов секретного отдела при ревкоме – товар. Квасника и Мельника, первого из двух бросили живым в реку Буг, второго повесили на телеграфном столбу в центре города. Кроме убитых в Брацлаве, бандиты еще поймали и увезли с собой партейного тов. брацлавской организации Бугаева и 5 чел. милиционеров, из числа взятых милиционеров в с. Семенках расстреляли три человека, а участь т. Бугаева и двух милиционеров не известна. Остальная милиция и командный состав милиции скрылись неизвестно куда. Со стороны бандитов оказалось один челов. убитым и семь бандитов раненых, которые увезены бандой. После расстрелов бандиты наложили на город контрибуцию деньгами на сумму ста тысяч гривнами и продуктами, что частью горожанами было выполнено.
Делопроизводство по всем отделам ревкома, а также по всем учреждениям, как в комиссариате, казначействе, почте и милиции, все сожжено, денежные документы по всем учреждениям забраны бандитами, о чем мною составлен акт. В казначействе бандиты забрали полтора миллиона советских денег, 132320 р. украинскими, 95425 р. аэропланами и 35918 р. и 60 коп. купонами, одновременно из кассы почтово-телеграфной конторы взято 231000 р. украинскими деньгами.
Моя конспиративная квартира, где находились казенные деньги, денежные документы и другие ценные секретные бумаги милиции, тоже была указана галичанами, на которой бандиты забрали денег на сумму 105 тысяч рублей сов. знаками, полученных из губмилиции на хозяйственные расходы, а денежные документы и другие важные бумаги уничтожены, спасти которые благодаря создавшейся панике мне не удалось. О разграблении вышеупомянутого мной в присутствии понятых составлен акт.
Двадцать восьмого апреля в 3 часа дня банда ушла из Брацлава по направлению Гайсина, оставив своих агентов для поимки остальных коммунистов. На второй день в 11 часов утра в Брацлав прибыл экспедиционный отряд 60 див. в полном боевом составе, похоронив тела убитых красноармейцев, и вечером того дня ушел в Тульчин обратно.
В Брацлаве не осталось никакой реальной силы, на которую могла бы упереться власть, а потому всем партейным ответственным работникам пришлось уехать в Тульчин, так как работать в Брацлаве не представлялось никакой возможности и ка(ж)дую минуту пришлось бы ждать повторения налета.
Ушедшая банда (Волинця. – Ред.) из Брацлава присоединилась к банде Тютюнника и совместно с бандой его в 4 час(а) утра одновременно сделали налет на Тульчин и ст. Вапнярку” [4, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 94, арк. 37 зв. – 38].


Щастя перемоги

Справді, отаман Волинець отримав від командира Запорізької дивізії Андрія Гулого-Гуленка наказ о 4-й ранку 1 травня розпочати наступ на Тульчин – “в полосі між великим шляхом Тульчін – Брацлав і річкою Цельниця з метою захопити предмісто Нестерварку”, а по захопленні містечка “відділу от(амана) Волинця міцно тримати предм(істя) Нестерварку, доглядаючі шлях на Брацлав” [5, с. 193 додатку].
1 травня після десятигодинного бою Київська дивізія Юрка Тютюнника, підтримана повстанськими частинами Запорізької дивізії, відбила у москалів м. Тульчин. Штаб 60-ї совєтської дивізії, який розташувався в Тульчині, “в паніці і великому безладі” кинувся на ст. Журавлівку під прикриття бронепотяга. Та не добігли: кавалерія повстанців вирубала шаблями близько 65 чоловік червоноармійців, партійних працівників та весь штаб 60-ї дивізії [ДАВО, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 94, арк. 37 – 38. Оригінал].
Тим часом частини Волинської дивізії здобули ст. Крижопіль і підійшли до стратегічної станції Вапнярки. О 16-й годині козаки передислокувались з Тульчина у напрямку Вапнярки – для підсилення українських частин, що вже зайняли цю станцію [ДАВО, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 94, арк. 37 – 38. Оригінал]. Та все ж остаточно здолати опір ворога, підсилений вогнем трьох бронепотягів, не вдалося [5, с. CXVIII].
Ранком 3 травня Запорізька дивізія знову здобула Тульчин. На цей раз він впав до ніг запоріжців за 15 хвилин. Ця миттєва, кинджальна атака призвела до того, що було захоплено штаби 41-ї, 45-ї і 46-ї совєтських дивізій та більшовицьку кінноту, що перебувала у засідці.
В полон не брали.
Отямившись, ворог силою двох дивізій намагався відбити Тульчин, але козаки вперто трималися. Підтягнувши резерви, більшовики наполегливо атакували запоріжців із боку ст. Журавлівки і м. Брацлава [5, с. CXVIII]. Запорізька дивізія перейшла до південно-східної околиці міста і тут зустріла ворога, що наступав. “В цей час на допомогу дивізії прийшли повстанці от. Волинця. Ворога (було) відбито і він почав відходити на Брацлав, а Запоріжці, згідно з наказом, відійшли і заняли вигідне положення для переходу залізничної лінії. Ворог поніс величезні втрати забитими й зарубаними, наші майже не мали страт” [5, с. CXIX].
Після опанування м. Крижополя Волинською дивізією Армії УНР козаки Юрка Тютюнника знову почали наступ на стратегічну ст. Вапнярку. Ананію Волинцю було наказано виступити разом із Запорізьким кінним полком. Враховуючи величезний авторитет Волинця та вірячи в його зірку, Андрій Гулий-Гуленко у наказі окремо зазначив: “Продовжувати свою працю на місцях по бажанню Отамана Волинця” [5, с. 193 додатку]. Гулий-Гуленко не помилився: надвечір 3 травня Київська дивізія за активної підтримки козаків Волинця зайняла й ст. Вапнярку, захопивши штаб 14-ї совєтської армії та штаби 41-ї, 45-ї і 58-ї дивізій. Було здобуто два ешелони різноманітного майна, зброї і набоїв, а також санітарного майна, в якому Армія УНР мала гостру потребу [5, с. 21 додатку].
Ворог панічно розбігся, кленучи долю.
Москалі були розбиті. “14 совітська армія з себе уявляла лише невеличкі отряди, які бродили по лісам та ярам, силкуючись спастися, – зазначав політичний референт уряду УНР “при Запорізькому війську” В. Совенко. – 14 совітська армія загубила не тілько всю свою живу силу, але (й) покидала артилерію, кулемети, набої і все своє господарство, яке попало до наших рук, а частина забрана повстанцями-селянами з нашого дозвілу, бо не хватило сили підняти все те майно, яке кинула 14 совітська армія” [5, с. 22 додатку].
До українсько-польського фронту, який нестримно насувався, лишалося якихось 30 верст… І ось 6 травня 1920 р. роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, зустрілися з роз’їздами 3-ї Залізної дивізії полковника Олександра Удовиченка 47, яка наступала на більшовиків із заходу. Радості не було меж.
“Дух армії піднявся, настрій неописуємий, – згадував політреферент УНР В. Савенко. – Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку…” [5, с. 22 додатку].
А комдив Олександр Удовиченко 6 травня у рапорті (ч. 122/оп.) командарму М. Омеляновичу-Павленку писав: “Трагично розєднанні і одірвані одна від другої братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову зєднались в могутнім братнім пориві і знов будуть звільняти необхідні простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана в світі радість – радість воскресінню з мертвих Українського Народу. Повсюду лунає гучний козацький поклик: “Слава Україні і Головному Отаману Петлюрі! Слава Отаману Омеляновичу-Павленко, усій старшині і козацтву Славної Дієвої Армії”. Знов воскресне Україна і вже ніколи не вмре, не загине” [5, с. 198 додатку].
Зимовий похід завершився. За 180 днів Дієва Армія здолала понад 2500 верств, поступово перетворюючись на Кінну армію. Поза сумнівами, величезний військовий успіх став можливий завдяки постійній і ефективній підтримці українських повстанців, очолених такими небуденними отаманами, як Андрій Гулий-Гуленко, Семен Заболотний, Ананій Волинець та іншими. Не дивно, що одного з них – Гулого-Гуленка – було призначено заступником командарма.
Підбиваючи підсумки славного походу, В. Савенко слушно зазначив, що слава перемоги в ньому належить і Головному Отаманові Симону Петлюрі (хоч участі в поході він не брав), бо зумів “відродити спавше сотні літ національне почуття і козачий дух” [5, с. 22 додатку].