Галицька бригада
Юліана Шепаровича


Ще 25 квітня до Армії УНР приєдналася “кінно-галицька бригада” Юліана Шепаровича 48 і “відразу почала виконувати бойові завдання” [5, с. CХІІ]. Як виглядає, два малочисельні полки Шепаровича спочатку приєдналися до повстанського відділу Ананія Волинця. Про це й згадує сам отаман: “Частина галичан хотіла йти назустріч полякам і приєдналася до мене в с. Кисляку і м. Куні... Між них відомий артилерист Юліан Шепарович, що займав у мене посаду начальника штабу під псевдонімом Жарський” [1, спр. 8217, арк. 24 зв.].
Оскільки галичани були недостатньо боєздатними, то під час завершальних боїв більше перебували у армійському резерві [5, с. 189 додатку].
6 травня, по завершенні Зимового походу, командарм Михайло Омелянович-Павленко наказав Юліану Шепаровичу реорганізувати бригаду в один кінний полк та одну батарею. Було додано, що укомплектувати особовий склад необхідно “і Галичанами, і наддніпрянцями” [5, с. 201 додатку]. Це рішення командарм прийняв, щоб зміцнити моральний дух частини, вояки якої вже встигли побувати у п’ятьох арміях: австро-угорській, УГА, Добровольчій, Красній, УНР. Піднести моральний дух галичан було важливо саме тепер, коли до них дійшли чутки про те, що “Петлюра продав полякам Галичину”.
Аби з’ясувати ситуацію щодо таємного договору Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським 49, 8 травня в Ямполі стрільцями різних частин кінної бригади Шепаровича було влаштовано мітинг. Того ж дня начальник штабу Армії УНР полковник Андрій Долуд у різкій формі зажадав від Юліана Шепаровича до 18-ї години 9 травня дати відповідь на запитання “1) по чому розрішенню був скликаний мітінг; 2) хто приймав активну участь” і які контрзаходи прийняті. Андрій Долуд ультимативно заявив, “що ніяких мітінгів в Укр(аїнській) Арм(ії) буть не може” і що провокатори мусять бути передані до польового суду. Стосовно ж повернення додому в Галичину, то старшини і козаки бригади, ствердив Андрій Долуд, “можуть бути переслані на батьківщину законним шляхом” [5, с. 180 додатку].
13 травня у таємному рапорті (ч. 139) командармові УНР начальник штабу Київської дивізії Андрій Вовк 50 зазначив, що “залишати в такому стані Гал(ицьку) Бригаду, як окрему адміністративну одиницю (малося на увазі, військову одиницю. – Ред.), цілком небоєздатну, в складі дівізії на фронті безкорисно. Аби уникнути повного розвалу частини, необхідно негайно або розділити бригаду по дівізіям, влив(ши) по одному з полків до кінноти Армії У. Н. Р., або відвести на короткий час в ближчий тил” [5, с. 181 додатку].
Цього ж дня начальник контррозвідки штабу Київської збірної дивізії осавул Дишлевий у рапорті (ч. 110) начальнику штабу повідомив, що політична свідомість галицьких старшин і козаків “настілько примітивна, що вони в розборі українського питання відріжняють Галичину від Наддніпрянської України” [5, с. 181 додатку]. Дишлевий звернув увагу начальства на те, що галицькі частини “здеморалізовані ріжними провокаційними чутками”, а з того часу, як до них “дійшли чутки про Україно-Польський договір, моральний дух Галичан настілько занепав, що на кожнім кроці чуєш лиш бабське зітхання і трусливе заглядування в перспективи” [5, с. 181 додатку].
“Військового духу, бойового настрію, який і раніше не дуже помічався, – продовжував Дишлевий, – зараз абсолютно немає. – В технічнім куріні, який прікрівав батарею, помічалось незадоволення харчами… Між козаками кінної бригади ходят такі балачки: Діло старшин вироблять пляни, наказувати, а наше діло рішати, чи виконувати їх, чи ні. Від бригади Шеперовича післана делегація, можливо самочинно, до Могиліва Подільського для вияснення справи договору. Козацтво жде її повороту, після чого, як заявляє, вирішить, що має робити. Помічається тенденція роздати селянам зброю, а самім розійтись по домівкам. Зараз наблюдається одиночне дезертірство, яке незабаром прийме масовий характер… Треба сказати, що “гастроліровання” галицьких частин, то в Денікіна, то в большовиків, не могло не мати вплива на моральний й бойовий стан армії, – вона росклалась… От-же висновок звідсіля такий: Нів-якім разі не можна на далі залишати окреме істнування галицькіх частин – вони абож кинуться в якусь авантюру, або розбредуться” [5, с. 181 додатку].
Комендант 1-ї кінної бригади Шепарович, намагаючись зберегти частину, а отже, і свою високу посаду комбрига, провів розмову зі стрільцями, “зясував їм всю справу і загальну політичну ситуацію, а також оголосив, що, хто не бажає служити в Армії, може відійти до дому” [5, с. 182 додатку].
Всього відійшло 27 чоловік, з них 10 хворих і 6 старших людей, всі інші були “приведені до присяги на вірність Україні” [5, с. 182 додатку]. Юліан Шепарович звернувся з проханням до начальства відвести його бригаду в глибокий резерв, “як можливо, ще 14 с(ього) м(ісяця)”, щоб він міг “поговорити зі всіма людьми разом і раз на завше скінчити це питання” [5, с. 182 додатку].
Врешті, Галицьку бригаду розформували, відкомандирувавши тих, хто дав присягу на вірність Україні, до різних частин Української армії. Тридцять старшин і підстаршин на чолі з Юліаном Шепаровичем влили до повстанського загону отамана Волинця, який, отримавши через українського комісара при 6-й польській дивізії Пелішенка наказ приєднатися до Дієвої Армії, на чолі загону у 270 козаків і старшин прибув у м. Яругу [1, спр. 8217, арк. 24 зв. – 25].
На аудієнції у генерал-поручника Михайла Омеляновича-Павленка було вирішено й проблему гайсинського повстанського відділу, який до того часу офіційно не входив до регулярних частин Дієвої Армії: повстанський відділ підвищили до статусу армійської бригади, дали назву Гайсинсько-Брацлавської – зрозуміло, на пропозицію Волинця, який таким чином намагався реалізувати свою давню мрію. Сформували бригаду в середині (або другій половині травня) в глибокому запіллі, практично на кордоні з Румунією, в с. Писарівці, що на північний захід від м. Ямполя. Начальником штабу був призначений вже колишній комбриг Шепарович. 6 червня бригаду влили до складу 7-ї Запорізької дивізії [15, ф. 1078, оп. 5, спр. 1, арк. 2 – 4].
Збереглися два її “писарівські” накази: ч. 40 (від 6 червня 1920 р.) за підписом комбрига Волинця і ч. 41 (від 7 червня) за підписом Юліана Шепаровича. Накази свідчать про чітке структурування частини, невеликий персональний штат, серед якого переважали наддніпрянці.
Перед остаточним затвердженням штатного розкладу Волинець відправив у розпорядження гайсинського повітового комісара 5 козаків на чолі із сотником Костянтином Макітруком, скерував до Вінницької юнацької школи старшин Івана Гладиловича і Степана Глущенка, у службових справах відрядив Івана та Платона Цісарів, Агрипину Слободенюк, інших. Після переорганізації у бригаді нараховувалося 240 старшин, підстаршин і козаків [15, ф. 1078, оп. 5, спр. 1, арк. 2 – 4].
Пройшло кілька днів, і за наказом командарма Ананій Волинець, як авторитетна особа, був висланий до Гайсинського повіту “з дорученням вербувати охочих до армії” [1, спр. 8217, арк. 25].

Відступ до Станіславова 51

Взявши із собою охорону, Волинець виїхав до Гайсинського повіту. Буквально за кілька днів йому вдалося створити новий відділ у 80 козаків і старшин [1, спр. 8217, арк. 25]. Але більшого досягти не вдалося, бо різко змінилася військово-політична ситуація: більшовики скупчили на “Польському” фронті величезну кількість живої і вогневої сили. Від 23 травня червоні почали атакувати частини польської армії та армію Михайла Омеляновича-Павленка, що тримала оборону на річці Марківці. 31 травня, коли закінчилася мобілізація до українського війська, ситуація на фронті стала просто загрозливою [13, с. 46 – 47].
Врешті, після кількаденних боїв росіяни в районі Сквири – Липовця “на злуці 3-ї і 6-ї польських армій” [13, с. 49] прорвали фронт. 12 червня почався відворот українсько-польського війська на нову лінію оборони, яка тягнулася від Дністра через Ямпіль – Томашпіль – Верхівку – Шпиків – Рогізну і далі до Козятина. Оскільки в місце прориву фронту ринула Перша кінна армія Будьонного, відступ польських частин став поспішним. Південне крило польських військ, що “займало позиції під Гайсином 13 червня 1920 р., відійшло швидко назад” [1, спр. 8217, арк. 25]. Разом із польським військом змушений був відійти і отаман Волинець. Зі своїм новоствореним відділом він відступав у напрямку на Немирів – Вінницю – Проскурів. 24 червня лінія фронту проходила від м. Яруги через Калинівку – Летичів – Бар. Та чим глибший був прорив Першої кінної армії Будьонного, тим далі на захід відсувалася лінія фронту польських частин. Відходячи, поляки часто не сповіщали про це сусідні українські частини, і ті мусили йти слідом – часто з незабезпеченими крилами.
Посилилась і більшовицька агітація, особливо на відтинку, який забезпечувала Українська армія. Більшовики передавали через селян листи до старшин, газети, відозви. Інколи до українських позицій на віддаль голосу підходили червоні командири чи політруки і закликали приєднатися, щоб разом бити “польську шляхту” – мовляв, як діди-прадіди били. “У відповідь була мовчанка або стріли…” [13, с. 53].
Та все ж пропаганда і воєнні успіхи більшовиків збільшували дезертирство в українському війську. Взагалі, український вояк значно успішніший в наступі, ніж в обороні. Відступ щонайперше “впливав на мораль мобілізованих. Коли йшли вперед, тоді вони билися добре, завзято…” [13, с. 54], “коли ж приходили невдачі, відступи – добрі вояцькі прикмети зникали, а брала гору дезерція. Дезертири не хотіли думати про те, що коли перейдуть лінію української оборони, тоді можуть бути постріляні большевиками чи арештовані чекістами і вкинені до в’язниць. У кращому випадку їх чекало втілення до большевицьких частин і знову бути в боях, від яких вони втікали” [13, с. 63].
3 липня у Штабі Української армії вже було відомо, що на залізниці Жмеринка – Проскурів скупчилися три совєтські бронепотяги і близько 1200 кінних, які готуються до атаки на м. Проскурів. Саме в цей час Ананій Волинець дістався до м. Проскурова і явився у Штаб армії за отриманням розпоряджень. Його прийняв начальник штабу полковник Євген Мишківський 52. Він і підказав Волинцю, де знаходиться Гайсинсько-Брацлавська бригада, яку отаман намагався розшукати. А поки Волинця прикомандирували до штабу Запорізької дивізії Андрія Гулого-Гуленка [1, спр. 8217, арк. 59].
6 липня почалася спішна евакуація урядових і військових інституцій із Проскурова – справді, атака червоних військ не забарилася. Совєтська кіннота наскочила навіть на штабний потяг. У цьому бою Євген Мишківський виявив виняткову мужність. На жаль, під час контратаки, яку він організував, його було смертельно поранено [12, с. 116].
Українсько-польське військо відкочувалось на захід. 14 липня армія генерал-поручника Михайла Омеляновича-Павленка вже була на західному березі Збруча. Врешті, українські частини, які займали південне крило польської армії, опинились за Дністром у районі Станіславова – Нижнева – Городенків. “Якийсь час, – згадував Ананій Волинець, – на фронті був затишок, хоч абсолютного затишку, наскільки пам’ятається, не було” [1, спр. 8217, арк. 25 зв.]. 31 липня поріділа 3-я Залізна дивізія, до якої приєднали Гайсинсько-Брацлавську бригаду, отримала довгоочікуване поповнення в 600 чоловік 53 [13, с. 71].
17 серпня Українська армія тримала фронт від румунського кордону по річках Дністер і Стрипа аж до Жизномира – Бучача – Вишнівчика. Далі лінію оборони забезпечували поляки [13, с. 77]. “У час відступу за Дністер (Волинець) перейшов у розпорядження 3-ї дивізії (Олександра) Удовиченка” [1, спр. 8217, арк. 59].
20 серпня Гайсинсько-Брацлавській бригаді наказано переміститись у с. Угринів Горішній, що неподалік м. Калуша, а 22 серпня бригада отамана Волинця стала на спочинок у південній частині с. Ляцьких Шляхецьких, що у 15 верстах від м. Станіслава.
Наступного дня зі штабу Дієвої армії командир 3-ї Залізної дивізії генерал-хорунжий Олександр Удовиченко отримав інструкцію-звіт польського головного командування, в якій йшлося про “розбиття большевицьких військ під Варшавою, про десятки тисяч полонених, величезну здобич” [13, с. 81].
Надія на визволення Батьківщини почала набувати реальних обрисів. Радість знову відшукала серця українських вояків. Армія генерал-поручника Михайла Омеляновича-Павленка почала готуватися до наступу. Гайсинсько-Брацлавська бригада разом зі штабом дивізії передислокувалась в с. Олешів, а 26 серпня зосередилась у с. Антонівцях спільно із 3-м кінним полком, з яким колись громили червоних під час Зимового походу. Наступ мав початися о 2-й годині ночі 27 серпня через залізничний міст у м. Нижневі [13, с. 83].


Бій біля фільварку Вербки

На першому етапі наступу Гайсинсько-Брацлавська бригада разом із 3-м кінним полком перебувала у резерві групи генерала Олександра Удовиченка, яка складалася з 3-ї Залізної, Запорізької і Київської Юрка Тютюнника дивізій. Більшовики відступали на Задарів та Устя Зелене, кидаючи зброю. Кінна сотня 7-ї бригади переможно увійшла до Монастириська, захопивши 46 возів військового майна і зброї. Гайсинсько-Брацлавська бригада поки участі в боях не брала, перебуваючи напоготові у м. Нижневі, на цей раз із 9-ю бригадою полковника Лисогора [13, с. 84].
Нарешті 29 серпня Ананій Волинець одержав наказ разом із 9-ю бригадою о 3-й ночі вирушити у напрямку фільварку Вербки і зайняти с. Пужники [13, с. 85]. В цей час більшовики підтягнули резерви. Ворожі кіннотники атакували піхоту полковника Лисогора. Бій біля фільварку Вербки описав учасник бою чотовий М. Отрешко-Арський:
“Стрілянина перед нами не вгаває. Чути густий рушничний вогонь і кулеметні черги. Вже ворожі кулі свистять і дзижчать, відбившись рикошетом від дерев по цілій лінії нашої лави. За кілька хвилин бачу, як один козак моєї чоти поспішає до мене з окривавленим вухом. Зголошує поранення і просить дозволу від’їхати з лави. Даю наказ їхати до села, де знаходиться наш обоз, до лікаря.
Стає трохи спокійніше, стрілянина не втихає, але кулі вже не летять у наш бік. Нараз бачу, як один із кулеметів, передній справа, стріляє по ворожій піхоті, яка показалася на перевалі. Їздовий стоїть перед кіньми, тримаючи за вуздечки, аби не нервувалися. Раптом з лісу, праворуч них, вискакує група червоних, біжать до тачанки з рушницями “до штурму, на багнети”.
Командую: “Чота, за мною руш!” Вискакуємо з лісу і бачимо, як один із червоних “випадом вперед” проколює спину хорун(жого) Хиляка, який стріляє з кулемета. Рубаємо тих, що були біля тачанки; глянув ліворуч і бачу, що вся наша сотня жене в атаку, але наша чота трохи уступом спереду.
Страшенна пальба ворожої піхоти, ми женемо вже близько до них. Хлопці кричать: “Кидай рушниці!” Матюкаючи, частина їх падає на землю, в старі окопи, інші творять “їжаки”, збиваючись у чотирикутники. Наші козаки зі списами наскакують на них, а ті, що з шаблями, рубають, частина стріляє з рушниць, вклавши шаблі в піхви. Праворуч мене падає з коня козак Єрмолаїв, ліворуч козак Панченко впав на шию коня і далі їде поранений (куля трапила в спину). Це стріляють ззаду ті, що попадали, кинувши рушниці. Наші козаки наскакують на ворожих вояків, які відбиваються рушницями за всіма правилами оборони багнетом. В ногу поранений козак Губин. Проскакуємо першу лаву, а друга біжить назад під захист саду і фільварку. Що робиться ліворуч, не бачу, лише, коли завернули назад, тоді побачив, що сотник Гамза 54 без коня стоїть на землі і відмахується шаблею, його кінь забитий. Підхопив його на свого коня прапороносець. Наші тачанки обстрілюють другу лаву большевиків, яка вже зайняла становища за загорожею саду і стріляє по нас. Забираємо тяжко поранених і забитих своїх на тачанки. Нікого з наших не залишено на полі бою, лежать тільки червоні. Стріли стихають, лише в лісі чути постріли, це наша піхота, відходячи лісом, відстрілюється. Червоні, видно, затрималися для впорядкування своєї частини та помочі раненим.
Большевики мали більші втрати, тільки зарубаних було більше 30, а до того кількох зарубали наші козаки за стріли ззаду, коли ми сходили з поля бою. Хтось із козаків забрав у большевика “сидора” (наплечника), в якому я знайшов щоденник, із якого було видно, що ця піхота були “курсанти” зі школи “червоних командирів”. Отже, не дивно, що вони були стійкими та добре вишколеними і не піддавалися паніці, як звичайна большевицька піхота того часу” [13, с. 86 – 87].
8-а бригада втратила в цьому бою 6 осіб забитими (в тому числі й хорунжий Хиляк), 26 пораненими, 28 пропалими безвісти, серед яких частину склали дезертири. 9-а і Гайсинсько-Брацлавська бригади в районі с. Пужники поволі просувалися вперед, намагаючись вийти на лінію фільварку Лісничівки та села Дубенки [13, с. 87 – 88].
Та “большевики переважаючими силами кінноти і піхоти відбили наступ 9-ї і Гайсинсько-Брацлавської бригад і зайняли Лісничівку й Пужники. Почати протинаступ (було) неможливо з огляду на перевтому людей і коней”. Щоб нарешті добитися успіху на цьому напрямку, Олександр Удовиченко наказав командиру 8-ї бригади полковнику Бурківському 55 “взяти команду відтинку 8-ї, 9-ї і Гайсинсько-Брацлавської бригад” [13, с. 88].
3 вересня частини 3-ї Залізної дивізії, що була на передовій, змінили і відвели на відпочинок на правий берег Дністра. 7-а, 8-а, 9-а і Гайсинсько-Брацлавська бригади стали на спочинок у великому селі Палагничі.


Через Дністер і Збруч

14 вересня Гайсинсько-Брацлавська бригада та інші частини 3-ї Залізної дивізії вдруге форсували р. Дністер. Переправу здійснили на схід від м. Нижнева. Бригада отамана Волинця знову залишилася в резерві групи – на цей раз в с. Жежаві [13, с. 94 – 95]. “Вдала переправа й рух до Збруча створили бадьорий настрій серед вояків. Розбитий ворог спішно відходив на схід і північ. Наша кіннота переслідувала його” [13, с. 105]. Деморалізовані поразкою під Варшавою головної сили Красної армії – Першої кінної, – москалі тікали у напрямку на Копичинці – Борщів – Гусятин… Невдовзі, біля м. Скали, Гайсинсько-Брацлавська бригада вийшла на берег Збруча і 20 вересня разом з іншими частинами Третьої стрілецької дивізії форсувала річку.
Пройшовши впродовж 6 днів із боями 100 верст, “Армія УНР знову опинилася на рідному терені”. І хоч люди і коні були вкрай змучені, та “настрій у війську був бадьорий. Всі вірили в краще майбутнє, вірили, що московська червона армія вже не зможе ставити опору, і Українська Армія без особливих перешкод піде на схід, звільняючи рідну землю. З глибокого ворожого запілля надходили відомості про розпочате там селянське повстання. Населення Поділля зустрічало радісно свою Армію, бо вже добре пізнало чужу совєтську владу” [13, с. 118].
3-я Залізна дивізія Олександра Удовиченка перейшла Збруч 20 вересня 1920 року і в тяжких боях погнала ворога у напрямку Дунаївці – Ялтушків – Бар – Ушиця [1, спр. 8217, арк. ].
22 – 23 вересня “залізні” були вже в районі Дунаївців – Кам’янця – Нової Ушиці, Юрко Тютюнник – у районі Ярмолинців. Розвідка Тютюнника досягла лінії Деражня – Ялтушків. Авангарди Загродського дійшли до Старокостянтинова та Летичева. 22 вересня Другий кінний полк зайняв м. Зіньківці. Незабаром до м. Кам’янця-Подільського увійшов героїчний Третій кінний полк полковника Фролова 56. Його піднесено вітало населення. 10-а бригада (начальник штабу – полковник Шраменко) 26 вересня зайняла с. Вербку Муровану, а герой Вапнярки полковник Магеровський визволив м. Ярмолинці та с. Солобківці.
22 вересня у Ланцкоруні відбулась зворушлива – для сентиментальних українських сердець – сцена: після молебню хор українських хлопчиків заспівав низку патріотичних пісень, серед них і “Нумо, хлопці, до зброї!” Це був не теоретичний заклик, адже з майдану козаки, чорні від вітру, сонця і пороху, вирушали на фронт. Упевненості їм додавала масова підтримка українського селянства. Справді, подільському селянину вже не треба було пояснювати мету боротьби українського війська, він добре її розумів, співчував, охоче зголошувався до мобілізації, допомагав чим міг. До українського війська подільський селянин виявив багато доброзичливості. Водночас було помітно, що селяни не вірили в силу Української армії, в її кінцеву перемогу.
30 вересня ворог залишив Нову Ушицю. 1 жовтня кіннота Київської дивізії увійшла до Зіньківців. Після ударів підрозділів 3-ї Залізної дивізії у напрямку на с. Борсуківці та с. Глубочок ворог без спротиву відступив за р. Калюс. Ранком 4 жовтня 8-а бригада, до якої було влито Гайсинсько-Брацлавську бригаду, отримала наказ перейти до с. Філянівки. Та о 4-й годині ранку ворожа піхота несподівано почала наступ на Нову Ушицю з боку с. Стругів. Після жорстокого бою, в якому загинуло близько шістдесяти червоних, та протинаступу частин 3-ї Залізної дивізії ворога було відкинуто до місця їхньої попередньої дислокації [13, с. 126 – 127].