Бої під Заміховим

Вранці 5 жовтня 3-я Залізна дивізія перейшла у загальний наступ, зокрема, 8-ма бригада, поповнена гайсинськими козаками Ананія Волинця, рушила з Нової Ушиці через с. Щербівці на м. Заміхів. Та її наступ ще на самому початку призупинив ворог, який засів у лісі, що на схід від Нової Ушиці. Червоні чинили “дуже сильний опір, якого 3-я дивізія вже давно не знала. Мобілізовані, що перебували у складі 8-ї бригади, билися добре, незважаючи на те, що кулеметний та гарматний вогонь ворога був дуже інтенсивний” [13, с. 128]. Лише о 13.00, після інтенсивного вогню чотирьох гарматних батарей, 8-а бригада вибила ворога з лісу, а 8-а кінна сотня відважною атакою захопила Заміхів. Козаки 8-ї кінної сотні зарубали 150 червоноармійців 362-го полку, переважно казанських татар. Надвечір 8-а бригада зайняла позицію по р. Вербовій. За день 5 жовтня, коли, за визнанням О. Удовиченка, 8-ю бригадою було виконано “найтяжчу бойову роботу” [13, с. 128], загинув один старшина та поранено 8 козаків, з них шестеро – важко [13, с. 128].
Цей день інтенсивних боїв 8-а бригада провела вже під новим керівництвом: її організатора і командира – полковника Олександра Бурківського, “людину лицарської моралі і чудового вояка” [13, с. 128], було призначено командиром Кулеметної дивізії, яка тоді спішно формувалась. 8-у бригаду очолив полковник Туркул, а начальником штабу став полковник Генерального штабу Силін.
Із розмов із полоненими з’ясувалось, що “вони мають неясну уяву про те, з ким і за що вони б’ються, як рівнож і про те, що таке радянська влада. Скаржилися, що наша кіннота дуже рубала їх (8-ма кінна сотня), незважаючи на те, що вони кидали рушниці” [13, с. 128 – 129].
Від полонених важко було дізнатися про дислокацію червоних частин, бо це були переважно мобілізовані селяни, які не дуже цікавились стратегією і тактикою бою. “Справжні москалі-комуністи, – зазначав Олександр Удовиченко, – у випадку небезпеки тікали з фронту, залишаючи отаких бідолах, як оті казанські татари або й наші селяни, яким лишалося гинути від кулі чи шаблі українського вояка. Була це трагедія, що й казати! Коли мобілізований москаль-селянин у боротьбі проти Української Армії знаходив для себе те чи інше моральне виправдання, то перед селянином-українцем звичайно (поставало) питання: чи він повинен битися проти Української Армії, яка для нього є рідною, що бореться за волю українського народу? Та московські комуністи передбачали це питання і відповідали: “Петлюрівці ведуть із собою поміщиків і будуть відбирати від вас землю, що вам дала революція”. Наш легковірний селянин тільки на фронті пізнавав, що все це неправда і тому охоче переходив на бік українського війська. Ми, українці, під час збройної боротьби найголовнішу увагу звертали на національний бік справи, що стояла в осередку нашої пропаганди і активності. Але до нашого населення ми підходили досить абстрактно, апелюючи майже виключно до національного почуття, так ніби наш народ вже був національно свідомий. В пропаганді визвольної ідеї господарсько-соціяльні моменти невиразно перепліталися з моментами чуттєво-національними. У відношенні соціяльних моментів була в нашій пропаганді заплутанність, складність, неясність. І це в той час, коли соціяльний бік справи був річчю величезної актуальності і таким чином виразне становище до нього являлося рішаючим чинником пропаганди нашої національно-визвольної ідеї. Як відомо, московські большовики використали пекучі господарсько-соціяльні питання демагогічної пропаганди проти нас. Отож, українська кров поливала рідну землю, як із одного, так і з другого боку” [13, с. 129].

6 жовтня 8-ма кінна сотня під проводом відважного сотника Гамзи, чоловіка “суворого і твердого”, біля с. Гулі, на шляху до Конищева, знищила більшовицьку колону з 150 піхотинців та 50 вершників [13, с. 130]. Наступного дня під час тяжкого бою в Заміхові між 8-ю бригадою та великими силами московської піхоти посланцем Богів знову виступив сотник Гамза, який, непомітно вилетівши з яру зі своєю сотнею, з тилу шалено наскочив на ворожі резерви, що налічували 900 багнетів. “Ця атака була блискуча, – зазначав Олександр Удовиченко. – Такі атаки звичайно переводив 3-ій кінний полк під проводом хороброго полковника Фролова з такими відважними старшинами, як сотник Дудників та інші. Але для 8-ї сотні, яка складалася переважно з піхоти, посадженої на осідланих коней, з примітивною зброєю, майже без шабель, лише з рушницями за плечима, що висіли на мотузках, був це акт, безперечно, героїчний. Бойова праця 8-ої кінної сотні, рівнож як і 9-ої під командою полковника Магеровського, ще раз вказує на те величезне значення, яке має для кінноти відвага її командирів… Невеличкий сотник Гамза на свойому кремезному коні скільки сили рубав москалів, рубали їх і ті козаки, що мали шаблі. Ті, що щабель не мали, вимахували рушницями і, як дрючками, розбивали ними під вигуки “Слава!” голови червоних москалів” [13, с. 131].
Поле бою густо вкрили трупи ворогів та їхніх недолугих помічників – всього до 200 забитих. 300 бранців покірно чекали своєї невеселої долі…
На ранок 8 жовтня червоні силою 367-го і 369-го полків вибили 8-у бригаду із Заміхова. Розуміючи, що Заміхів, до якого зі Жмеринки через Бар і Ялтушків постійно підвозилися свіжі частини, став у планах червоного командування пунктом, з якого мав початися протинаступ, Олександр Удовиченко вирішив зосередити всі резерви і таки завдати рішучої поразки ворогові під Заміховим і в самому містечку. На допомогу 8-ій бригаді прийшли 3-й полк і 9-а бригада. Ворог не витримав шаленої атаки і відійшов, залишивши на полі бою до 250 вбитих, 190 полонених і 4 кулемети. Зазнала втрат і 3-я дивізія: було поранено 42 козаки і 8 старшин, серед них сотника Гамзу та полковника Магеровського (вже втретє). Смертельний танок довкола Нової Ушиці “дощенту вимотав і змучив козаків” [13, с. 132 – 133]. Тупцювання на місці з постійними боями та неминучими втратами не виправдовувало набоїв, яких так бракувало армії. Тому від командирів частин все частіше надходило прохання про перехід у наступ, в якому українські козаки завжди почувалися певніше і веселіше, ніж у позиційних боях. Їхнє прохання підтримав і командир 3-ї дивізії Олександр Удовиченко. Нарешті ввечері 9 жовтня надійшла радісна звістка про перехід у наступ всієї армії 11 жовтня. На 3-ю Залізну “покладалося завдання прорвати ворожий фронт для Окремої Кінної дивізії, яка мусіла вирушити в глибоке запілля ворога, тримаючись маршруту: Лучинець – Красне – Браїлів із захопленням жмеринського залізничного вузла” [13, с. 133 – 134]. Після виконання цього завдання 3-я дивізія мусила “перерізати” залізницю Могилів – Бар.
Оскільки Окрема кінна дивізія не встигла своєчасно підтягнутися до Нової Ушиці, прорив фронту був перенесений на 13 жовтня. 11 і 12 жовтня проходять у тяжких боях за Заміхів, який ворог, посилений резервами, намагається за будь-яку ціну відвоювати. Козаки і старшини 8-ї та 9-ї бригади, серед яких було багато колишніх повстанців Волинця і Лисогора, трималися надзвичайно мужньо. Це дало підстави Олександру Удовиченку назвали Заміхів “полем чести і слави 8-ї і 9-ї бригад” [13, с. 135]. А про персональний склад 8-ї бригади командир 3-ї Залізної дивізії висловився так: “Старшини і козаки цієї бригади справді варті назви “залізних” [13, с. 135]. Вищої оцінки годі й заслужити! Найкращими старшинами 8-ї бригади Олександр Удовиченко назвав поранених у боях під Заміховим начальника кулеметної сотні сотника Дубовика і хорунжого Чорнобабу 57 [13, с. 135].
У боях за Заміхів полягло до 2000 червоноармійців, про що свідчить величезний монумент, поставлений у Заміхові червоною Москвою. На ньому напис: “Пам’яті 2000 червоноармійців, що полягли в революційній боротьбі” [13, с. 136].
Монументів ж на пам’ять і вічну вдячність козакам, які полягли за Нову Ушицю і Заміхів, досі не поставлено. А на заміхівському та новоушицькому цвинтарях вже й не знайдеш могил “невідомих українських вояків”. Хоч їх там було близько двохсот.


Прорив

Прорив фронту Олександр Удовиченко вирішив здійснити на ділянці 8-ї бригади біля с. Щербівців. 13 жовтня 3-я Залізна дивізія рушила на схід. Настрій вояків був піднесений, “незважаючи на те, що непомітно чорною хмарою пролетіла вістка, ніби незабаром буде проголошено перемир’я” [13, с. 136].
Вранішня спроба 22-го куреня була невдалою: він потрапив під гарматний вогонь, а потім був збитий контрнаступом великої сили московської піхоти. На полі бою залишилися вбиті і поранені – 22 козаки і старшини. І хоч “батарея 8-го гарматного дивізіону, вискочивши на відкриту позицію, картачами і шрапнелею зупинила ворога” [13, с. 137], прорив не вдався.
“Після особистої розвідки командира дивізії і командира 3-го кінного полку полковника Фролова виявилося, що ліс, який знаходився в одній і пів верстві на захід від південної околиці с. Щербівці, ніким не зайнятий. Ліве крило ворожої лави і його резерви було видно як на долоні… Місце для атаки було чудове і молодий полковник Фролов зрадів догідним умовинам для атаки (на) ворога… Умовлено було, що 3-й кінний полк разом з 22 куренем пічне атаку після трьох гарматніх стрілів…
Окрема кінна дивізія вже прибула і знаходилася в лісі, на схід від Нової Ушиці. В 11 год. 30 хв. полковник Фролов доносить, що полк готовий до атаки. Батарея дає три стріли. Минає 10 хвилин. Тиша. Аж несподівано піднімається червона піхота і у безладі біжить на Щербівці. Але було вже пізно… Зліва вихром несуться сотні 3-го кінного полку. Озброєні списами козаки на бігу жонглюють ними. Червона піхота переважно без стрілу піддається у полон. Упертіші гинуть від шабель і списів…
Фронт прорвано, відкрито шлях для рейду Окремої кінної дивізії. “На коней сідай!” – і Окрема кінна дивізія за кілька хвилин клусом рушила в колоні в напрямі на Щербівці.
Від передніх частин доходять тривожні чутки, що улюбленець Залізних полковник Фролов тяжко ранений під час атаки. В 16 год. від полковника Фролова надходить донесення: “Тепер із полком знаходжусь у с. Воронівці. Село Калівка вільне від ворога… В цьому бою я ранений в руку, але залишаюся в ладу. Хай ця кров ще більше зв’яже донців з Армією УНР. Слава Україні!”…
Окрема кінна дивізія вийшла на висоту, на якій відбувалася атака 3-го кінного полку й зупинилася в колоні, представляючи знамениту ціль для ворожої артилерії. На щастя та ворожа артилерія, певно, переходила на нову позицію і тому не стріляла. За деякий час Окрема кінна дивізія рушила, але не вперед, а яром в бік Заміхова. Чому це так сталося, не знати. Замість того, щоб іти вперед, в напрямі на Лучинець і дальше командир Окремої кінної дивізії (генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко-молодший) повів її понад фронтом 8-ї бригади” [13, с. 137 – 138].
Тоді як 9-та кінна сотня полковника Магеровського, переслідуючи біля Жабинців відступаючу московську піхоту, вчинила криваву масакру, залишивши за собою кількасот трупів і поранених, Окрема кінна дивізія в колоні вийшла на перехрестя доріг у двох з половиною верствах від Заміхова і зупинилась, спостерігаючи за боєм. На цей раз ворожа артилерія не втратила нагоди і засипала рясним вогнем українських вершників. Тікаючи від безжального вогню, дивізія спустилася в яр між Пилипківцями і Жабинцями і посунула на північ [13, с. 139].
На ранок 14 жовтня з армійського звіту Олександр Удовиченко довідався, що все ж Окрема кінна дивізія під командуванням брата командарма пішла-таки у глибоке запілля ворога [13, с. 139]. 14 жовтня Окрема кінна дивізія вийшла в район Бару і повела наступ у напрямку сіл Ситки і Голодки та станції Бар.


До “лінії перемир’я”

Незабаром Штаб Армії УНР проінформував командний склад, що 17 або 18 жовтня може настати “завішення зброї”. Ця вістка “внесла до лав Залізної дивізії велике занепокоєння” [13, с. 139].
Неприємна новина була першим відгомоном підписаного в Ризі прелімітарного 58 договору між червоними і поляками, які, як виявилося, попри успіхи на фронтах, вели таємні переговори з нашим історичним ворогом – Росією – та її маріонеткою – “урядом УССР”. Наслідком цього і стало підписання 12 жовтня 1920 р. в Ризі договору, який передбачав перемир’я з 18 жовтня.
“Перемир’я ставило Україну в надзвичайно невигідне стратегічне становище. Двадцятитисячне українське військо майже без території (контролювало лише 5 – 6 повітів Подільської губернії) протистояло мільйонній Красній армії, опертій на величезне запілля з колосальними людськими та матеріально-технічними ресурсами. В розпорядженні ж Армії УНР був лише один “індустріальний центр” – Дунаївці.
Прелімітарний Ризький договір підводив риску під надіями українства: одвічний ворог, який вдягнув шати союзника, ділив нашу землю з нашим споконвічним ворогом, який вбрався в одяг борця за соціальну справедливість...” [8, с. 21].
Та наступ Української армії тривав – попри величезну втому людей і коней, брак набоїв, відставання валок постачання: “припинити рух вперед було неможливо” [13, с. 140]. Незважаючи на запеклий опір, ворог не міг витримати наступу “залізних бригад” 3-ї дивізії – і лінія фронту посувалася все далі на схід [13, с. 141].
“Хоч від штабу Армії і було попередження про можливість перемир’я, що має наступити 18 жовтня, то наказу про припинення бойових операцій все ж не було видано. Тому (Третя) дивізія почала рух о 7-й годині ранку. Командирові 3-го кінного полку (було) дано наказ про вільність руху у запіллі ворога з метою захоплення Вапнярки. 3-тя Залізна дивізія форсованим маршем рушила уперед” [13, с. 142]. Практично кожна її частина осягла успіхи, але найбільший припав на долю 7-ї бригади, яка після впертого бою визволила Могилів-Подільський.
І ось настало 18 жовтня, коли о 24.00 мало вступили в силу перемир’я. Третя дивізія продовжувала наступ. У цей день 8-а і 9-а бригади о 18-й годині увійшли на західну околицю Шаргорода.
“3-я дивізія, хоч і з великим напруженням сил, добивала в районі Шаргорода останні свіжо підвезені сили ворога, що прибули зі ст. Вапнярки. Шлях до Вапнярського залізничного вузла, що мав стратегічне значення, був вільний. 3-й кінний полк вже одержав наказ прорватися в запілля ворога і захопити Вапнярку” [13, с. 144]. В цей час до штабу Третьої дивізії надійшов наказ припинити бойові дії. Та бій настільки захопив українців і москалів, що вони вже не могли зупинитися. 8-а бригада вела наступальні бої за села Роскош і Плебанівку, а 3-й кінний полк Фролова близько 14 години 19 жовтня після надзвичайно впертого рукопашного бою, зайняв с. Березівку. Було захоплено 140 полонених та 4 кулемети на візках. “Розлючені козаки розстріляли і порубали понад 100 червоних”, які належали до 422-го полку 12-ї бригади 47-ї дивізії Красної армії [13, с. 144 – 145].
“Ввечері 19 жовтня Командир (Третьої) дивізії одержав гострий наказ командуючого Армією з доганою, щоб 3-я дивізія з одержанням цього наказу припинила бойові дії проти московської армії. Внаслідок цього наказу Командир дивізії негайно видав наказ: “3-й Залізній дивізії з одержанням цього наказу припинити бойові дії проти московської армії”. Почалося перемир’я” [13, с. 145].
Отак Симон Петлюра на вимогу поляків віддав самовбивчий наказ зупинити успішний наступ. Він чомусь зважив на волю тих, хто його зраджував.
Протибільшовицький українсько-польський фронт завмер.
Армію УНР було позбавлено можливості визволяти рідний край.


План генерала Удовиченка

Та все ж шанс перемогти залишався: для цього треба було порушити перемир’я. І зірвати тим самим переговори в Ризі. А цього можна було досягти несподіваним відновленням бойових дій на українсько-російському фронті. Це обстоював стояв командир 3-ї Залізної дивізії генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Саме його чітка і ясна позиція давала нашій Батьківщині шанс.
Олександр Удовиченко слушно вважав, що росіяни і поляки можуть домовитися між собою тільки нашим коштом, тобто переговори в Ризі однозначно призведуть до поразки України, оскільки польська армія осягнула все, чого вимагала польська політика, а неймовірно тяжке внутрішнє становище Совєтської Росії “настирливо вимагало миру” [13, с. 146]. Чекати на завершення Ризьких переговорів означало сприяти реалізації ворожих задумів, губити власну ініціативу.
Підписання мирного договору між поляками і росіянами рано чи пізно мало поставити перед Армією УНР дилему – або складати без бою зброю, або вести дальшу боротьбу, розраховуючи тільки на власні сили. Рішення “скласти зброю, капітулювати перед ворогом… знеславило б національну гідність Армії УНР”, цієї думки ніхто й не припускався [13, с. 149]. Отже, насправді дилеми не існувало, попереду була тільки боротьба, хай би “і проти цілої московської армії” [13, с. 149]. Яка б доля не чекала Українську армію в її боротьбі проти мільйонної орди москалів, башкирів, китайців, латишів, татар, євреїв-комісарів, “ні головний Отаман Симон Петлюра, ні Уряд, ні Армія, починаючи від командарма і кінчаючи останнім козаком, не думали про ганебну капітуляцію перед Москвою. Армія хотіла виконати свій обов’язок перед українським народом до кінця” [13, с. 150]. Значить, Дієва Армія мусить відновити збройні дії і відновити тоді, коли їй це “буде безсумнівно вигідно” [13, с. 150], коли буде більше шансів на перемогу. Чекати наслідків конференції у Ризі, які могли бути для нас тільки негативними, не було жодного сенсу. Тим більше, що армія була “сповнена волею і твердим прагненням до продовження війни” [13, с. 150].
Про те, що переговори в Ризі закінчаться негативно для нас, свідчив і московський інформаційний звіт УКРОСТА, який знайшов на пошті с. Грушки старшина Кулеметної дивізії. Зміст цього звіту був такий: “12 жовтня, 7 год. 30 хв. веч. Підписано договір про перемир’я між Росією і Україною з одного (?!! – Ред.) боку і Польщею з другого. Умовами перемир’я визнаються незалежність (?!! – Ред.) України і Білорусі… Признання взаємної суверенності. Відмова від внутрішнього втручання і підтримки контрреволюційних організацій Вранґеля, Петлюри і Савінкова… Перемир’я розпочинається 18 жовтня і продовжується 21 день…” [13, с. 150 – 151].
Звіт цей було знайдено 1 листопада. Якби ж Головний отаман налагодив належним чином розвідку, зокрема й у Ризі, то не обов’язково було старшині штабу знаходити на пошті у Богом забутому селі Грушці інформаційний листок, щоб визнати слушність політичного висновку і прийняти адекватне воєнне рішення 59.
Олександр Удовиченко не тільки знав, що і коли треба робити, а й намагався втілити свій план, підштовхнувши командарма Михайла Омеляновича-Павленка прийняти рішення “кинутися на ворога, що не привів себе (ще) до порядку після відступу з Галичини та безперервних поразок, які деморалізували його” [13, с. 151].
Термін перемир’я збігав о 24-й годині 9 листопада. Бойові дії Олександр Удовиченко пропонував почати вже 1 листопада, тим більше, що саме в наступі вояки УНР демонстрували свої найліпші якості. В обороні ж розраховувати на успіх не доводилося, тим більше, що фронт був занадто розтягнутий, і Армія УНР внаслідок цього була витягнута у “нитку”.
Аргументи Удовиченка у Штабі Армії УНР справили враження, і командарм провів “анкетування” командирів дивізій, запитуючи: чи чекати закінчення перемир’я, чи перервати його, почавши наступ? Очевидно, більшість комдивів поставилися до пропозиції Олександра Удовиченка позитивно, бо 29 жовтня командарм наказав “Армії УНР перейти у наступ 1 листопада” [13, с. 151].
Саме в цей час на фронт прибула новосформована Кулеметна дивізія генерал-хорунжого Олександра Бурківського, яка разом із 3-ю Залізною дивізією утворила Праву армійську групу військ УНР. Наказ про наступ Права група сприйняла із задоволенням: Олександр Бурківський також під час анкетування висловився за наступ [13, с. 151].
Кулеметній та 7-й і 8-й бригадам Залізної дивізій було “дано напрямки для удару”, в безпосередню близькість до лінії фронту було пересунено й резерв групи – 3-й кінний полк видатного українського старшини Фролова. Права група приготувалася до вирішального двобою. Були готові й інші групи. Та несподівано, “за кілька годин до наступу”, зі Штабу Армії надійшов усний наказ: відкласти наступ [13, с. 152].
На ранок через зв’язкового старшину Милоцького Олександр Удовиченко отримав письмовий наказ приблизно такого змісту: “Наступ відкладається з причин політичного характеру, бо порушення перемир’я привело б до надзвичайних ускладнень мирових переговорів у Ризі” [13, с. 152].
Та саме цього “порушення переговорів” і добивались Олександр Удовиченко й інші визначні старшини Української армії, які бачили перспективу своєї Батьківщини не у переговорах, які за їхніми спинами вели історичні вороги, а в бою, в наступі!