Останні акорди
листопадової катастрофи


Останнє слово в питанні війни чи миру належало Головному отаманові Симонові Петлюрі. Воно й стало помилковим. Але попереду була ще одна помилка, яка й призвела до остаточної поразки Дієвої Армії УНР і, врешті, до припинення збройної боротьби регулярними формаціями взагалі. Ця помилка поставила під сумнів здатність найвищого військового керівництва України до стратегічного мислення. Йдеться про рішення, оголошене командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком 7 листопада на військовій нараді у м. Ялтушкові, рішення призначити наступ не відразу після закінчення перемир’я, а на 11 – 12 листопада.
“Перемир’я кінчалося в 24 год. 9 листопада. Здавалося, що наша Армія мусіла зранку 10 листопада розпочати наступ, щоби взяти ініціативу до своїх рук. Наказ же Армії говорив: права група переходить в наступ 11 листопада, а решта дивізій – 12 листопада. Отже, ми добровільно зреклися на користь ворога ініціативи. Це величезна помилка, яка головним чином і спричинилася до нашої поразки” [13, с. 162]. Те, що “ворог пічне наступ 10 листопада, не було ніякого сумніву” [13, с. 163].
Так і сталося. Москалі атакували о 7 год. ранку ще в сутінках… Українській армії “залишалось з честю захищати кожний клапоть рідної землі…” [13, с. 191].
Оборонні бої були надзвичайно тяжкими й упертими, та все ж дивізії Дієвої Армії мусили відступати під могутніми ударами ворога…
21 листопада командарм Михайло Омелянович-Павленко віддав наказ перейти на західний берег р. Збруча, а Правій групі – прикривати переправу через Волочиськ [13, с. 194].
“Було тихо. На ст. Волочиська – поспішний рух потягів, серед яких помітно було й наші бронепотяги, які всі відходили на міст на Збручі. По дорозі до мосту скупчено було сотні возів, що поволі переправлялися через Збруч...
За годину на шосі Проскурів – Волочиська показалася… колона кінноти… то була кінна бригада Котовського. Одночасно над лавою нашої кінноти ліворуч почали вибухати шрапнелі. Вісім гармат 3-ї Залізної дивізії відкрили вогонь по кінноті Котовського, яка відразу ж сховалася в яр. В кар’єрі вискочила ворожа батарея та з відкритої позиції розпочала вогонь по ст. Волочиська. Гармаші 3-ї Залізної дивізії рішили вистрілити до кінця свої набої, але з найбільшим вислідом. За декілька хвилин від ворожої батареї залишилися тільки шматки, її цілковито знищено. Зліва ще тривав бій. Біля залізничного мосту почулися вибухи: то бронепотяги з гонором кінчали своє існування.
На переправі у Волочиськах постав безлад, бо з моментом розпочаття бою всі обози кинулися до мосту, намагаючись якнайшвидше дістатися на другий бік Збруча…
Біля 17 год. майже всі запільні частини і установи перейшли Збруч. Окрема кінна дивізія поволі відступала до Ожоговець. Батареї правої групи були зняті з позиції лише після того, коли останній набій випущено на ворога. Це був останній салют рідній землі.
Якась підвода на мості зі зломаним колесом загородила проїзд. Ворожі кулі били по мості. Не було часу чекати… Скинувши з мосту убогий віз, батареї одна за одною проскочили міст. Перейшов і 3-й кінний полк. На кар’єрі, один по одному, проскакували міст останні дозори та кулеметні тачанки; в одній з них лежав важко ранений в живіт полковник Пересада.
Ліворуч від мосту, з яру, раптом вискочило до сотні ворожих кіннотників, що з криком “ура” з шаблями в руках летіли до мосту. На чолі кінноти летів командир у червоному кашкеті – Котовський.
Вже темніло. На середині мосту, збоку, стирчав маленький польський прапорець. За ним вже починалася територія Галичини, тодішньої Польщі. Ховаючись від куль, з-поза хат виглядали польські жовніри. При дорозі в безладді на землі лежали гори рушниць і шабель обеззброєних українських полків.
Кілька спізнених возів ще гнало до мосту, але вже було запізно. Їх оточили ворожі кіннотники, когось рубали. Командир групи з ординарцем С. Нескромним повернули коней. “Стой, сволочь! Сдавайсь!” – було чути позаду крики. Пролунало кілька пострілів. З розмаху червоні кіннотники проскочили міст, але на зустріч їм біг польський старшина з білим прапорцем…
Згідно з наказом та умовами, заключеними між Урядом Українським і Польським Українська Армія мусіла здати зброю, коней та все військове майно. Старшини і козаки мусіли розлучатись зі зброєю, яку вони тримали від 1917 року в своїх руках і якою вони бились за волю України. Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем, зі своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх у чужі руки…
Ще цієї ж ночі обеззброєні українські частини було відведено поляками далі від кордону і розташовано по селах Галичини. Кілька тижнів пізніше розвезли їх по таборах за колючі дроти, на скупе харчування. Але вояцтво ще жило враженнями воєнних подій та сподіванням, що мир між Польщею і СССР (Росією. – Ред.) довго не триватиме, а тоді й вони будуть потрібні” [13, с. 194 – 195, 197].
Основними таборами, де розмістилися українські вояки, були: Александров Куявський, Вадовиці, Домб’є, Каліш, Ланцут, Пикуличі, Пйорткув Трибунальський, Стшалково, Тухоля, Ченстохова та Щипйорно.
Отже, Визвольні змагання, які вела Дієва Армія УНР, були програні… Причин цьому багато, та все ж слід визнати, що поразка сталася й через помилки Головного отамана та командувача Дієвої Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка – героя Першого Зимового походу. Приховувати це навряд чи доцільно.
Взагалі, оцінюючи суперечливу постать великого Симона Петлюри, ніколи не слід забувати, що в історію України він увійшов як вождь програних Визвольних змагань. Всі подальші його слова, до речі, вагомі, хвилюючі, пропам’ятні, вже мали менший сенс – бо завдяки листопадовій помилці незабутня кампанія 1920 року була програна.

Перші кроки
“на рідній, не своїй землі”


Ананій Волинець разом зі вбогими залишками свого загону (в 10 – 12 козаків і старшин) переправився через р. Збруч біля с. Токів Збаразького повіту. Разом із ними перейшов совєтсько-польський кордон і старшина Київської дивізії Йосип Біденко 60.
Поляки, роззброївши відділ Волинця, переправили його в район м. Тернополя. Повстанці зупинилися в якомусь селі – чи Глибочку, чи Івачкові. Саме тут був остаточно розформований останній загін отамана Ананія Волинця.
Ніхто не хотів йти за дроти в табори для інтернованих. Йшли “хто куди, аби не… до поляків”. Пішов штабний старшина Стефан Сидоренко, уродженець с. Рахнівки Гайсинського повіту. Попрощалися з Шевченком, колишнім командиром штабної сотні, уродженцем Горохівського повіту.
Не з усіма прощання було зворушливим, адже люди були пригнічені поразкою, знервовані, голодні. Зокрема, розсварився з отаманом Василь Голенко 61, якого підтримав його брат та ще кілька козаків. Вони зажадали від Волинця грошей за службу, а він дати не міг. Голенко погрожував навіть фізично помститися.
В грудні 1920 р. (перед самим католицьким Різдвом) Ананія Волинця з вагітною дружиною й молодим ординарцем Устимом Курінним відправили потягом у Вадовиці, що за м. Краковом, куди “після тривалої та виснажливої дороги” вони й прибули [1, спр. 8217, арк. 26 зв. – 27].

Початок поневірянь

Волинець винайняв квартиру в місті – вагітна дружина потребувала відповідних умов. Самого ж його – разом із джурою Устимом – інтернували у Вадовицький табір, організований австрійцями ще на початку Першої світової війни. Роїлися думки: що робити далі, як влаштовувати своє життя. Перше, що треба було зробити – це дістати цивільний паспорт і отримати дозвіл поселитися десь на українських територіях – чи в Галичині, чи на Волині. З цією метою Ананій разом із Курінним виїхав до м. Тарнова, де на той час перебувало багато еміграційних “уенерівських” інституцій. Отримати документи виявилося справою непростою, адже на чужині особливо підозріло ставляться до тих, хто брав участь у збройній боротьбі: вони справді потенційно небезпечні для будь-якої влади. А таких підозрілих українців у Польщі виявилися десятки тисяч. Переважну частину з них поляки локалізували в таборах для інтернованих.
Волинець поселився в передмісті м. Тарнова – Жендзині. Тут, у Тарнові, він зустрівся з багатьма визначними українцями, які, як і він, змушені були шукати притулку на чужині. Зокрема, Волинець познайомився з українським поетом Володимиром Самійленком із с. Великих Сорочинців, що на Полтавщині. Той емігрував разом з урядом УНР, бо мав усі підстави бути заарештованим на Батьківщині, адже працював у міністерствах освіти і фінансів УНР.
Заприязнився Волинець і з контр-адміралом Михайлом Івановичем Білінським, який у 1919 р. очолював морське міністерство, а в 1920 – 1921 роках – Міністерство внутрішніх справ УНР.
Зустрів у Тарнові Волинець і полковника Олександра Шаповала, колишнього командувача Галицько-Холмським фронтом, який у лютому 1919 р. призначив Ананія командиром 61-го полку. Зустріч відбулася у доктора Івана Липи, до якого обидва ходили лікуватися. Іван Липа, міністр віросповідань УНР (в уряді Сергія Остапенка) жив у Тарнові в готелі. Тут же, в готелі, мешкали полковник Армії УНР Спиридон Білецький із дружиною, з якими також познайомився колишній отаман. Чимало емігрантів, і серед них Білецькі, перебуваючи у складному психологічному стані, “затівали щось проти Петлюри, звалювали на нього провину за провал усієї кампанії” [1, спр. 8217, арк. 27].
Отримавши цивільні документи, Волинець, за сприяння колишнього старшини свого полку поляка Людвика Яворовича, який тепер служив у прикордонній поліції волинського містечка Білозірок (Кременецький повіт), намагався оселитися ближче до кордону. А поляки якраз усіляко перешкоджали поселенню українців-емігрантів коло Збруча. Та все ж Волинець сподівався, що Яворович допоможе йому знайти “яку-небудь роботу в маєтках у якості агронома або навіть простого робітника. Так згодом і вийшло” [1, спр. 8217, арк. 27 зв.].
На початку 1921 р. Ананій перевіз до Білозірки свою дружину і, залишивши її під опікою Устима, помандрував у пошуках роботи до Галичини, у м. Станіславів. “Там сподівався знайти за допомогою Шепаровича-Жарського, що проживав у Станіславові (у власному будинку), роботу” [1, спр. 8217, арк. 27 зв.].
Біля Станіславова, в с. Дорі, на той час вже влаштувалися Спиридон Білецький та Олександр Шаповал. Волинець вирішив спершу знайти їх, оскільки Білецький ще у Тарнові обіцяв, “заорендувавши маєток”, взяти Волинця на працю як агронома. Неподалік с. Дори його, одягненого в стару австрійську шинель та чоботи, було заарештовано за підозрою “в шпигунстві на користь галицького диктатора (Євгена) Петрушевича” [1, спр. 8217, арк. 28], який на той час, створивши свій уряд у Відні, боровся за справедливе розв’язання справи Галичини. Таким чином Ананій Волинець опинився у в’язниці м. Надвірної. Потім його перевезли до м. Станіславова. “Тут після двомісячного слідства звільнили, вибачившись” [1, спр. 8217, арк. 28].
За його відсутності, 21 травня 1921 р., у Білозірці дружина Ольга народила дитину. Оскільки 22 травня українці святкують літнього Миколая, то Ольга та її нові знайомі вважали, що народитися мусить хлопчик. Та народилася дівчинка. Священик відкрив церковний календар. 23 травня виявився днем Таїсії, тому він – попри протести хрещених, яким Ольга Волинець дала відповідні вказівки – дав новонародженій ім’я Таїсія.
Свою дочку Ананій зміг пригорнути до серця лише на початку серпня, коли повернувся додому. А дружину, яка, “будучи без засобів до існування”, попри нещодавні пологи, змушена була працювати, він застав на жнивах у селянина-галичанина с. Щаснівки коло Білозірки, над самим Збручем [1, спр. 8217, арк. 28].
І Волинець “почав працювати як простий батрак – йшла зима, треба було подумати про життя” [1, спр. 8217, арк. 28]. Молотив, копав, косив…
Заробили хліба, картоплі та трохи грошей, що дало можливість винайняти “хатинку на курячих ніжках” [1, спр. 8217, арк. 28 – 28 зв.]. У хаті, крім них, жив і господар, хлопець-сирота на прізвище Головчук.


Лікар Волинець

Настала осінь 1921 р., а з нею й епідемії грипу. Поширеними були також ангіни та інші інфекційні хвороби, зокрема дифтерія і скарлатина. Випадково діставши “повний лікарський порадник із рецептурою” [1, спр. 8217, арк. 28 зв.], Ананій Волинець почав лікувати. Тут і стало в пригоді його “чудове знання анатомії і фізіології людини, а також ботаніки і лікарських трав” [1, спр. 8217, арк. 28 зв.], які він здобув у Верхньодніпровському училищі.
Незабаром Ананій “набув репутації лікаря-чудодія” [1, спр. 8217, арк. 28 зв.]. До нього на прийом “повалив народ” [1, спр. 8217, арк. 28 зв.]. Причиною великої кількості відвідувачів було й те, що до найближчого “офіційного” лікаря в Новому Селі Збаразького повіту було 12 – 13 верств.
Матеріальне становище родини Волинців покращилося, “з’явилася заможність”. Вони купили корову, кормів для неї і мріяли “мирно зажити, чесно заробляючи на життя і виховуючи доньку” [1, спр. 8217, арк. 28 зв.].
Після розгрому Волинської групи Української повстанської армії Юрка Тютюнника у листопаді 1921 р. під с. Малими Миньками, що на Волині, Совєтська Росія розверзлася низкою нот протесту, оскільки “агресія” здійснювалася з території Польщі. Поляки змушені були почати “очищати прикордонну смугу від напливових елементів” [1, спр. 8217, арк. 28 зв. – 29], тобто біженців із Совєтської України, серед яких, звісно, великий процент становили учасники боротьби проти російської окупації та члени їхніх родин. “Чистка” прикордонної смуги збіглася в часі з наклепом, який написав на Волинця аптекар із Нового Села, якому “лікар-чудодій” з Великої України “створив дошкульну конкуренцію” [1, спр. 8217, арк. 29].
Волинця та інших українців, зокрема сина місцевого священика Бориса Легензевича, старшину Армії УНР, що жив у с. Щаснівцях біля Білозірки, на Великдень 1922 року викликали до поліцейської дільниці. Додому вони вже не повернулися. Через Кременець, Рівне та Берестя їх відправили до Каліша. Волинця близько 3-х тижнів протримали у в’язниці м. Кременця, а в Рівному – в емігрантських казармах.
Заспокоювало лиш те, що сім’ю Волинець залишив досить-таки забезпеченою та ще й під опікою вчителя-емігранта Собчука, що знав гучного отамана ще з часів Визвольних змагань.
У Каліші було два табори для інтернованих, Волинця привезли в табір Щипйорно, який був на віддалі 3 кілометрів від залізничного вокзалу Каліша, “прикомандирувавши на постачання до 6-ї дивізії генерала (Марка) Безручка” [1, спр. 8217, арк. 29 – 29 зв.]. Після табору у Вадовицях, де було все необхідне технічне та санітарне обладнання, власна вода, шпиталь тощо, холодні і напівзруйновані бараки та землянки табору Щипйорно, в яких мешкали погано одягнені та голодні люди, справили гнітюче враження на Волинця.
Тим часом дружина Ольга разом із жителями, яких лікував Ананій, вживали заходів перед польською владою для його звільнення. Волинець мав неабияку популярність серед населення, адже не одній родині врятував від смерті дитину. В кількох селах навіть пройшли сходи, на яких приймалися клопотання до місцевої влади “повернути лікаря”. “Але усі рішення сільських сходів нічого не дали”: щоправда, польська влада погоджувалася звільнити Волинця, але з правом проживання у Кельцях або Радомі [1, спр. 8217, арк. 29 зв.]. Переконавшись, що повернення неможливе, опальний лікар вирішив забрати дружину до себе. Та в цей час сильно занедужала донька Таїсія.
Сталося це так. Ольга Волинець, якій потрібно було переоформити емігрантські документи, поїхала до м. Збаража, що в 30 км від с. Білозірок, залишивши дитину на чужих людей. Ті ж, молоді і недосвідчені, вирішили переночували з малою у стодолі на сіні. Вночі Таїсія скотилася зі стодоли на тік, де її покусав пес. До того ж вона, видно, сильно перехолола вночі.
Як Ольга повернулась, то застала дочку з високою температурою. Врешті, вони опинились у лікарні міста Кременця. Стан здоров’я дитини щодня погіршувався, і лікар розгублено визнав, що не знає, як далі її лікувати.
Температура була критична. Тоді Ольга в розпачі телеграмою викликала чоловіка. Той не забарився, відразу приїхав і взявся сам за лікування. “Вже потім розповідав, – згадувала пізніше Таїсія, – що я лежала вся холодна, тільки голова була страшно гаряча. Він розпорядився обкласти мене грілками, а на голову покласти лід. Завдяки такому лікуванню настала криза у хворобі, температура спала… З того моменту я стала поправлятися. Як бачите, батько врятував мене від неминучої смерті. Як я підросла, тато показував історію моєї хвороби, і той листок, коли настала криза... Все було акуратно підшите” [7].
З м. Кременця Волинець привіз свою сім’ю до Щипйорна. Та зрозуміло, що в таборі для інтернованих сім’я не почувалася затишно. І Волинець продовжував шукати варіанти переїзду. Звернувся він і до організації “ЮР” (JUR), в якій працювало багато українців, колишніх військових і цивільних емігрантів. Кожен із них хотів прилаштуватися на якесь постійне місце. Хтось із нових знайомих написав листа Волинцеві, що в Рівному можна влаштуватися на роботу на лісопилку. Польська поліція перехопила цей лист і “вигадала цілу організацію. (Вони були переконані, що) Волинець – це щось підозріле, антидержавне” [1, спр. 8217, арк. 30]. “За обвинуваченням у державній зраді” Волинця у грудні 1921 р. вивезли до Рівного, де запроторили до міської в’язниці [1, спр. 8217, арк. 30].
Звільнитися з в’язниці в грудні того ж 1922 р. Волинцеві допоміг його колишній військовий начальник Володимир Пантелеймонович Оскілко, що у 1919 р. командував Північним фронтом Армії УНР.