Володимир Оскілко

Волинець довідався від Володимира Оскілка, що той разом із колишнім членом Центральної Ради Йосипом Мацюком та іншими в 1921 р. організували Українську народну партію і виступили зі списком № 23 на виборах до польського сейму і сенату. “Ідеологія Української Народної Партії – Cамостійна Україна в етнографічних межах, буржуазна республіка на кшталт Франції або щось подібне. Відновлення такої України повинно було відбутися за допомогою Польщі Пілсудського або його послідовників. Для цього партія повинна була працювати на Волині (польській) і Поліссі й вести відповідну пропаганду серед населення” [1, спр. 8217, арк. 30 – 30 зв.].
УНП прагнула “домогтися для українського населення Волині національної територіальної автономії мирним шляхом. Докладно і практично це виглядало, як викладання української мови в школі, відкриття українських шкіл як початкових, так і вищих загальноосвітніх і спеціальних, впровадження української мови в судочинстві й інших установах. На керівній роботі в місцевих органах влади мали бути українці й уродженці Волині”. УНП виступала за “створення крайового органу місцевого самоврядування” та “передачу землі місцевому населенню”, а також вела боротьбу проти осадництва 63 населенням, що прибувало з центральної Польщі [1, спр. 8217, арк. 65 – 65 зв.].
Володимир Оскілко перебував у центрі українського життя Волині, до нього тягнулися люди, насамперед втікачі з Совєтської України. Очолюючи Український громадянський комітет допомоги емігрантам, він не тільки давав консультації та поради, але й заступався за людей, боронив їхні інтереси, надавав фінансову допомогу. Зрозуміло, що його авторитет серед українців Волині був надзвичайно великим. І це непокоїло польські власті, не зацікавлені, щоб українська національна меншина в польській держави мала свого авторитетного лідера. Ще 7 липня 1921 р. польська поліція, підозрюючи “українського націоналіста” Оскілка в діяльності, спрямованій проти польської держави, встановила за ним негласний нагляд.
Окрім політичної діяльності, Володимир Оскілко проводив велику культурно-освітню роботу, зокрема, ініціював створення українських бібліотек у Клевані, Бронниках, Омеляні, Коростятині та інших містах і селах. Як публіцист, мав великий вплив на колишніх воїнів Армії УНР.
У 1923 р. Волинець прийняв пропозицію вступити до партії. Чи не відразу він став членом її правління, яке частіше називалося Комітетом УНП. В той час до партійного керівництва входили вчитель із м. Ковеля Йосип Галактіонович Мацюк, службовець Рівненської магістратури Олександр Євдокимович Огородник, мешканець Рівного, підполковник Армії УНР Йосип Гнатович Біденко (родом із Житомирської області), псаломщик Віктор Хвостов 63 а із Сарненського повіту, колишній військовий комендант м. Рівного часів Директорії Григорій Андрійович Демидович, уродженець м. Клевані, а також студент Володимир Гнатович (Ігнатович ?), син священика з Дубенського повіту. Приблизно тоді ж Волинець влаштувався в Рівненському повітовому сеймику на посаду наглядача дорожнього будівництва в Тучинській, Здолбунівській і Олександрійській волостях – тобто там, де колись воював на чолі 61-го полку. Від 1923 р. до 1925 р. Волинець працював у повітовому сеймику.
У березні 1925 р. (?) Володимир Оскілко “для надання допомоги селянам-хліборобам” [1, спр. 8217, арк. 33 зв.] організував Волинський селянський кооперативний банк. Волинець, на той час секретар президента УНП, був обраний до правління цього банку. Тоді ж він прийняв пропозицію редактора тижневика “Дзвін” Оскілка обійняти посаду секретаря в газеті “Дзвін”. До складу співробітників редакції входили: колишній старшина Армії УНР Йосип Біденко, вчитель Йосип Мацюк, Йосип Яворський, селянин із с. Карпилівки Володимир Гетнер, Володимир Гнатович.
Банк орендував другий поверх великого двоповерхового будинку в центрі Рівного, власником якого був єврей Демба. На першому поверсі мешкала велика сім’я Демби. На фасаді була вивіска “Дамський кравець”.
Будинок був дуже великий, просторий, тут знайшлося місце і для редакції “Дзвону”, і для партії, і для проживання працівників банку та редакції. Неодружені займали велику кімнату. За тією кімнатою була ще одна кімната і кухня – там і жила родина Волинців. Ананій мав також свій окремий кабінет, поруч із кабінетом Оскілка, оскільки був його помічником.
Банк закінчував свою роботу в обід. Після обіду у права вступав “Союз українок”, активісткою якого була дружина Волинця Ольга Панасівна. Звісно, “Союз українок” був взятий Володимиром Оскілком під опіку...
Українська народна нартія, яку очолював Оскілко, активно “виступала проти осадництва, проти ліквідації українських шкіл, проти введення утраквізму 64, за український університет і, взагалі, за збереження українського народу і його культури, мови, шкіл від тієї полонізації, яку проводили польські реакційні і клерикальні елементи, об’єднані в такі організації як “Стражніца кресов”, “Млодзєж школьна”, “Товажиство розвою зємєль всходніх”, “Шляхта загродова”, “Стшелєц”, “Гарцеж” 65, “Акція католіцка” (займалися перехрещуванням православних українців на католиків, тим самим займалася і “Шляхта загродова”). Партія з виданням закону про утраквізм у 1925 року… вела організацію… плебісциту за українську школу – за це в більшій або меншій мірі багато людей зазнало переслідувань” [1, спр. 8217, арк. 31 зв.]. Та, попри це, справи партії, її тижневика, банку та й самого Волинця йшли непогано.
Володимир Оскілко жив у містечку Городок, що в кількох кілометрах від Рівного, і їздив додому потягом. На другому поверсі школи, де працювала вчителькою його дружина Клавдія Костянтинівна, Оскілки мали помешкання.
Коли Володимира Оскілка затримували справи у Рівному і він не встигав своєчасно виїхати додому, залишався ночувати у приміщенні банку, у Волинців. Вдячна дружина Ананія Ольга завжди намагалась приготувати для дорогого гостя всілякі делікатеси. А вона вміла пекти буквально все: і смачний хліб, і медовик, і різноманітні торти та тістечка. Найбільшою похвалою для неї були слова Ананія: “О, сьогодні Гандзя пекла”. Та все ж Володимир Оскілко намагався ночувати вдома, у Городку, де його чекала п’ятирічна донька Наталочка та вагітна дружина Клавдія Костянтинівна. Вночі, як дитина заплаче, він завжди вставав до неї, давав пити молока. В той момент, як він ставив склянку з молоком на стіл, його через вікно і застрелили. Вікна були в дерев’яній школі дуже великі. Поруч із ними була капітальна ринва, на якій і примістився, як тоді говорили, “большевицький снайпер” [7]. Сталося це 19 червня 1926 р.
Після убивства більшовицьким агентом Шварцбардом у Парижі Симона Петлюри не минуло й місяця. Ця друга – відразу після колишнього Головного отамана Армії УНР – жертва ҐПУ засвідчила, наскільки Совєтський Союз високо оцінював своїх ідейних супротивників. Щоб спрямувати слідство в хибному напрямку, було підкинуто версію про те, що Оскілка вбито українською підпільною організацією “за співпрацю з поляками”…
Хвиля народної жалоби прокотилася Волинню та іншими українськими землями…

Після Оскілка

Після смерті Володимира Пантелеймоновича УНП та Волинський кооперативний банк почали занепадати. Ананій Волинець намагався продовжити справу Оскілка, зокрема, вже в ролі редактора, видав декілька номерів “Дзвону”, та на тому справа і зупинилась. Довелося переїжджати й в інше помешкання.
Головою УНП замість Оскілка обрали адвоката Віктора Одарченка, на думку Волинця, “цілком бездарну та по-українському не освічену людину”. До складу Комітету партії увійшли Віктор Одарченко (голова), Йосип Біденко, Віктор Хвостов, Олександр Огородник, Олександр Палієнко, Мокій Нестеровський, Ананій Волинець (секретар), Григорій Демидович із м. Клевані [1, спр. 8217, арк. 32].
З кінця 1927 р. Волинець взявся “за організацію мережі селянських кооперативів-товариств у селах Рівненського повіту з метою надання допомоги селянському населенню, організування заощаджень – одним словом, (прагнув) працювати над організацією селянських коштів і створенням самодопомоги. Тоді вже сильно почало розвиватися осадництво, селянство задихалося від нестачі кредитів, треба було комусь працювати” [1, спр. 8217, арк. 33 зв. – 34].
Розробивши статут кредитних товариств, Волинець почав їздити по селах, вишукувати українців і з ними працювати. Він заснував чимало кредитних товариств, зокрема, в селах Оржеві, Плосці, Костянтині, в Олександрії, Гощі, інших населених пунктах. У Дулібах, окрім кредитного, Волинець створив ще й споживчий кооператив. Там же, у Дулібах, сприяв будівництву Народного дому – на кошти раніше заснованих кооперативних підприємств. Таким чином Волинець дав можливість працевлаштуватися багатьом українцям.
Допомагав українцям Волинець і порадою, потрібною консультацією. А до нього, як до авторитетної людини, зверталися доволі часто. Він, зрозуміло, безкоштовно допомагав оформляти потрібні документи, в тому числі і для суду. “Ті люди розповідали, як вони зверталися до українського адвоката пана (Миколи) Багранівського. Коли того не було вдома, то до них виходила його дружина Параска (не адвокат) із двома книгами-інструкціями і пропонувала, що прочитає їм потрібну інформацію: як із великої книжки, то треба було заплатити 10 злотих, а як з меншої, то 5 злотих (то досить велика плата). Мій батько сміявся до сліз, як ті селяни розповідали нам про пані Багранівську. Так що були серед нашої інтелігенції й такі “патріоти” [7].
У грудні 1927 р. Волинець, як відомий громадський та кооперативний діяч, став одним з організаторів української делегації до маршала Пілсудського. Окрім нього, до делегації увійшли дорожній технік Олександр Огородник, учитель і водночас псаломщик у с. Гранях Сарнівського повіту Віктор Хвостов, волосний старшина Панас Булавський із с. Нового Двору, селянин із с. Копиткова Андріан Мандзюк, Діонісій Олексійчук із м. Костополя. У Варшаві до делегації приєднався Олександр Палієнко – “у якості особи, що знає Варшаву” [1, спр. 8217, арк. 35].
Метою було “домогтися аудієнції у (Юзефа) Пілсудського й змалювати йому важке становище українського населення в Польщі, домогтися кращих прав і можливостей для культурно-національного розвитку, справедливої аграрної політики…” [1, спр. 8217, арк. 35].
“Поїздка не вдалася, – розповідав Ананій Волинець, – нас прийняв генерал Складковський – тоді міністр внутрішніх справ. Вислухав(ши) наші скарги, (він) спровадив нас загальними фразами про конституцію, про рівність усіх перед законом і пообіцяв нам влаштувати аудієнцію в Пілсудського.
Наступного дня ми відправились до його резиденції “Бельведер”, але Пілсудський нас не прийняв, а вислав свого ад’ютанта – полковника Пристора. Від імені Пілсудського він запропонував через нього передати наші побажання, оскільки Пілсудський через хворобу не може нас прийняти, на що я від (імені) всієї делегації заявив: якщо Пілсудський не може нас прийняти, то з посередниками делегація говорити не буде.
З тим ми виїхали з Варшави.
Після такої поїздки я переконався в марності всіх звернень до політичного розуму польських державних діячів” [1, спр. 8217, арк. 35 – 35 зв.].
Побачивши, що довіряти пілсудчикам 66 немає жодного сенсу (вони “виявилися такими ж зоологічними націоналістами у ставленні до українців, як і найзапекліші ендеки 67 і ксьондзи”), Волинець розчарувався в курсі на співпрацю з поляками і 1928 року вийшов із УНП.
“Останнє моє співробітництво з польськими сферами, – згадував він пізніше, – припало на час виборів у 1928 р., (коли брав участь) у створенні “безпартійного блоку”, або “Єдинки”. Між іншим, мені, Огороднику та іншим було запропоновано виступити в якості кандидатів до депутатів Сейму. Я з Огородником й інженером Тихоновичем… їздили до воєводи Волинського Меха й прямо заявили, що на загальний польсько-український (список) не підемо, що це будуть вибори не народні, (а) адміністративні: погодимося бути кандидатами тільки за умови повної свободи волевиявлення українського населення самостійного українського списку.
Розгніваний воєвода майже вигнав нас від себе, а кандидатів знайшов за своїм розсудом” [1, спр. 8217, арк. 32 зв.]. Ними стали: Василь Сегейда з Луцького повіту, Євген Богуславський із м. Острога – вчитель гімназії в Луцьку, емігрант Петро Певний 68, вчитель Василь Серафимович із Кременця, небіж Симона Петлюри Стефан Скрипник та інші… [1, спр. 8217, арк. 32 зв. – 33].
Попри “розрив” із воєводою Мехом, Волинець змушений був брати участь у виборах як організатора, інакше з ним би повелися дуже суворо: це йому “дала зрозуміти місцева адміністрація в особі старости Мощинського з Рівного” [1, спр. 8217, арк. 33].
Від 1928 р., з моменту виходу з Української народної партії, Волинець намагався “цілком відійти від політичної роботи, а зайнятися роботою культурно-просвітньою й кооперативною” [1, спр. 8217, арк. 33 – 33 зв.].
У лютому 1928 р. Волинця, на наполягання польських властей, було звільнено з банку новим керівництвом. Поліція весь час ходила за Волинцем назирці. Йому перестали давати дозволи на проведення установчих зборів кооперативних товариств.
І він знову опинився без засобів до існування.


Волинське українське об’єднання

Лише в червні 1928 р. Волинцю вдалося влаштувався на службу – в Рівненську міську управу санітарно-ветеринарним контролером таємного забиття худоби при міській бойні за винагороду 163 злотих і “декілька відсотків від карткових внесків за таємний забій худоби” [1, спр. 8217, арк. 34 зв.].
До 1931 р., як стверджував Волинець, він “жодною суспільною роботою не займався” [1, спр. 8217, арк. 35 зв.]. І на те були причини: треба було заробляти гроші на сім’ю. До того ж Волинець мусив перейматися питанням облаштування на новому місці та заведення господарства. В 1930 р. дочка Таїсія, закінчивши три класи початкової школи, вступила до гімназії. Здобував освіту – вищу – і сам Волинець. Пізніше Таїсія згадувала, як вечорами разом із батьком готувалася до уроків, вона – до своїх, а батько “теж сидів за своїм столом і працював над рефератами, які посилав до Праги, де отримав вищу освіту за своєю спеціальністю 69. Показував свої роботи і оцінки, які йому виставляли, заохочував мене вчитися теж на відмінно. Між мною і моїм татом була велика дружба і дуже велика любов” [7].
Слід зазначити, що Ананій Волинець прекрасно володів літературною польською мовою. Часто в українській гімназії на лекціях польської мови професор у присутності всіх із великою симпатією звертався до Таїсії і хвалив за те, що її батько писав цікаві і гарні статті в польський часопис “Wolyn” (“Волинь”), який виходив у Луцьку, і навіть умів писати вірші польською мовою, наприклад, поздоровлення з Новим роком [7].
Цікавий і такий спогад дочки про ті часи: “Кожний день рано-вранці ми виходили разом: я йшла до школи, а тато – на працю до магістрату. Щоб скоротити до міста дорогу, треба було перескочити маленьку річечку. Бувало так, що декілька селянок, йдучи до міста торгувати на ринок, теж скорочували собі дорогу. Мій тато ніколи не проходив повз них, а кожній жінці допомагав перенести мішки з городиною через річку, ще й приспівував кожній: “Як дівчина в фартусі, то за нею хлопці всі!” [7].
У 1931 р., після створення в Рівному відділу Волинського українського об’єднання, Волинець відновив свою громадську діяльність, вступивши до цієї організації. Це було об’єднання українців – громадян Польщі. Правління її Рівненського відділення очолював депутат польського сейму Микита Бура – колишній вчитель із с. Олексина біля Рівного. До Правління входили Данило Ковпаненко, Василь Проказюк, Нагірний із с. Олексина, вчитель із Рівного Андрій Вівчарук, селянин із с. Нового Двору Давид Поляк, депутат польського сейму Степан Скрипник (небіж Симона Петлюри). Обрали до Правління ВУО й Ананія Волинця [1, спр. 8217, арк. 36].
Волинське українське об’єднання опікувалось відкриттям “просвітянських хат”, поповнювало їхні бібліотеки, проводило Шевченкові академії, академії на честь Симона Петлюри, цикл “духовних бесід”, влаштовувало спектаклі та вечори танців, організовувало курси шиття, диригентські курси тощо. Таїсія запам’ятала один із виступів батька у “Рідній хаті”, яка була центром громадського життя в Рівному. Називалася ця “духовна бесіда” “Як Москва знищила незалежність Української церкви”… [7].
Основними кадрами ВУО стали колишні “петлюрівці” – військові та громадські діячі часів УНР. Технічним секретарем ВУО в Рівному був Сергій Полікша, в минулому командир кулеметної чоти отамана М. Григор’єва, а пізніше отамана Холодного Яру Федора Уварова. Після поразки Визвольних змагань, емігрувавши до польської держави, Сергій Полікша поселився у с. Золотієві біля Рівного. Функції інструктора-організатора ВУО в Рівненському повіті виконував ще один учасник Визвольних змагань Стефан Письменний, “колишній моряк і колишній член Центральної Ради” [1, спр. 8217, арк. 36 зв.]. Інструктором хору влаштувався вчитель Созонт Кальмуцький, колишній старшина Армії УНР.
Засновником і головою Волинського українського об’єднання був депутат Петро Певний – громадсько-політичний діяч і журналіст часів УНР, а на той час – посол до польського сейму і редактор-видавець щотижневика “Українська нива” в Луцьку. Активно співпрацював із цією газетою Олександр Ковалевський, колишній міністр рільництва УНР 71, пізніше редактор газети “Волинське слово”. Ці газети регулярно публікували матеріали про СССР, які показували дійсний стан життя під російською окупацією. ВУО видавала й художню літературу, наприклад, п’єсу “Блудний син”, яка за своїм змістом теж була антисовєтською. Цей твір керівництво ВУО рекомендувало для постановки у селах. З 1938 р. правлінням Волинського українського об’єднання м. Луцька випускалися листівки під назвою “Селянська правда”, в яких вміщувались фотографії, які розвінчували міфи совєтської пропаганди про щасливе і заможне життя селян в УССР.
У 1936 – 1937 роках проти Петра Певного, прихильника угодовської політики з поляками, серед членства об’єднання постала опозиція, одним з ініціаторів якої був Степан Іванович Скрипник. Врешті, Певного “провалили”. Головою обрали “колишнього петлюрівського міністра”, а потім професора Української господарчої академії в м. Подебрадах (Чехія) Сергія Тимошенка. Секретарем “окружної управи ВУО” став Степан Скрипник. Після цього Певний до сейму вже не потрапляє і “сходить зі сцени” [1, спр. 8217, арк. 37].
У 1935 р. Волинці переїхали на постійне місце проживання в с. Басів Кут, де “купили на скромні заощадження незакінчений будиночок із садибою, обтяжений боргами” [1, спр. 8217, арк. 38 зв.]. Волинець, давши завдаток, “прийняв на себе зобов’язання щодо сплати державі боргів і частину сплатив, але багато ще залишилося до сплати”. Волинець, агроном за фахом, працював на городі, посадив сад, навчав догляду за садом своїх сусідів-селян [1, спр. 8217, арк. 38 зв.].
І ніхто – ні родина, ні сусіди – не знали, що Ананій Волинець, мирний садівник і сім’янин, “плете інтриги” підпільної української організації. Ще 1931 року він налагодив зв’язки з Іваном Трейком-Хайнацьким – сквирським отаманом часів Визвольних змагань 1919 – 1920-х років, який проживав у с. Самострілах. Був Волинець у контакті з полковником Армії УНР Іваном Литвиненком, який під прізвищем Морозенко вів розвідувальну роботу проти Совєтського Союзу на користь уряду УНР у вигнанні [1, спр. 8217, арк. 104]. В 1933-му Ананій Волинець через Литвиненка-“Морозенка” познайомився з Тарасом Боровцем, майбутнім командиром Української повстанської армії (Поліської Січі). Зрозуміло, що Боровець, знаючи добре, хто перед ним, невдовзі запропонував Ананію Волинцю вступити до їхньої підпільної організації. Гайсинський отаман погодився, але попередив, що візьме на себе обов’язки тільки за умови, що проводитиметься конкретна бойова робота...
Не дрімали й більшовики. Вони навіть за кордоном вистежували своїх ворогів. Так, завербувавши на початку 1930-х років жителя с. Самострілів Павла Підстригача, чекісти здійснили на Трейка атентат. Куля влучила в щелепи і понівечила декілька зубів [1, спр. 8217, арк. 104].
“Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах, – згадував отаман Бульба-Боровець. – Він знав про всі наші плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших намірів. Це була високоінтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики...”, “це був військовий фахівець великого масштабу, організатор повстанських з’єднань і організатор постачання повстанських військ...” [3, с. 61].


Товариство “Українська школа”

У 1932 або 1933 р., згадував Ананій Волинець, у Рівному було засновано культурно-просвітнє товариство “Українська школа”. Його метою була організація приватних українських шкіл, видавнича діяльність, збір засобів на утримання приватної народної школи в м. Рівному, а також гімназії і бібліотеки в тому ж таки Рівному. Товариство “Українська школа” було “засновано з ініціативи місцевої інтелігенції в період майже повної ліквідації українських шкіл на Волині”. Ініціаторами були Степан Скрипник, директор української гімназії в Рівному Федір Пекарський, волосний війт Іван Підстригач, вчитель гімназії Роман Іщук та власник паперового магазину Григорій Буц [1, спр. 8217, арк. 37 зв.].
“Товариство видавало дитячий шкільний щомісячник під назвою “Сонечко”, з яким весь час вели боротьбу польські шовіністичні вчителі, поштовики, залізничники, поліція, не допускаючи його до рук українських дітей” [1, спр. 8217, арк. 37 зв.]. Редакторами часопису були Андрій Вівчарук, а потім Петро Зінченко. “Співробітниками були вчителі з Рівного та інших місцевостей і самі читачі – учні шкіл. Зміст журналу мав педагогічно-виховний характер” [1, спр. 8217, арк. 37 зв. – 37а].
“Українська школа” перші роки розвивалася слабко і тільки в 1938 і 1939 рр. почала сильно розростатися і налічувала близько 500 членів. За кілька років до цього товариство вирішило власним коштом побудувати будинок для розміщення в ньому української гімназії та початкової школи – семилітки. Для цього призначалася церковна площа в Рівному, яку після довгих старань свого Правління товариство одержало від варшавського митрополита в оренду на 12 років із правом забудови. Були розроблені проекти будівництва гімназійного корпусу, але частина членів Товариства провела свою думку – про купівлю готового будинку і перебудову його для шкільних потреб. І дійсно, з торгів був куплений будинок Ефуса в Рівному на суму близько 70000 польських золотих. Але одержати товариству цей будинок у свої руки так і не вдалося [1, спр. 8217, арк. 37 а].
Будинок, що планувало побудувати в Рівному правління “Української школи”, вже мав затверджену назву: “Будинок Української Культури ім. С. Петлюри”.
Ананій Волинець вступив до товариства 1938 року. Трохи більше місяця був членом керівництва “Української школи”. Наприкінці травня 1939 р. він добровільно відмовився від обов’язків члена Правління, адже часу на громадську діяльність мав небагато: основна робота відбирала левову частку часу і сил. Громадськими справами міг займатися у вихідні та свята.
До керівництва товариства входили місцевий аптекар Полікарп Бульба, концесіонер приватної гімназії Федір Пекарський, директор Волинського селянського кооперативного банку (в Рівному) Антон Кентржинський, директор Рівненської української гімназії Яків Бичковський, учитель української гімназії Роман Іщук, директор початкової семилітки Іван Савюк, доктор Ірина Присневська-Зощук, кооператор із м. Радзивілова Володимир Лучкань, депутат Микита Бура із с. Олексина, вчитель кооперативної гімназії в Рівному Андрій Вівчарук, учитель семилітки в Рівному Петро Зінченко, бухгалтер Данило Ковпаненко, мешканці Рівного Сергій Гонтар, Сергій Іллюк та Євгенія Глинська, Яків Казимирський і Назар Микитський із с. Басового Кута та інші [1, спр. 8217, арк. 37а зв. – 38].
Пропрацювавши санітарно-ветеринарним контролером понад два роки, на початку 1930-х років Волинець перевівся на посаду контролера-інкасатора міської електростанції, а з осені 1934 р. вже працював канцеляристом у будівельному відділі Рівненського магістрату. На цій посаді його й застав прихід Красної армії, яка, перейшовши Збруч, швидко просувалася назустріч вермахту.