Вересень 1939-го

Дружина і друзі радили Ананію Волинцю терміново змінити місце перебування і виїхати з Рівного. Прислухавшись до порад, Ананій попрощався з родиною і поїхав.
Та знайшовся, згадувала Таїсія Волинець, “український патріот” Вівчарук, який “взявся обвинувачувати мого батька в тому, що він рятує “свою шкуру”, а сім’ю, мовляв, покинув на великі знущання. І батько на свою біду повернувся. Моя мама назвала того “патріота” провокатором, підісланим, щоб спеціально не дати батькові виїхати у безпечне місце. Для нашої сім’ї це був страшенно великий удар. З того моменту тяжко було на серці кожному із нас” [7].
Всі, як заворожені, чекали трагічної розв’язки.
Ананій Волинець не хотів, щоб дочка їхала до Львова навчатися в такий небезпечний момент (17 вересня 1939 р.). Та вона наполягала. Тоді він поїхав із нею до Львова, щоб переконатися в її безпеці за умов нової влади. Побувавши в університеті та досить-таки комфортному гуртожитку, трохи заспокоївся.
Попрощавшись із дочкою (хто знав, що навіки?!), Ананій Волинець повернувся до Рівного. Він багато чого хотів розповісти дружині, та, оскільки поспішав на працю, не встиг практично нічого розказати. Пообіцяв це зробити ввечері, як повернеться. Та вийшло по-іншому: по дорозі на роботу його арештували. А ввечері працівники МҐБ нагрянули до його дому.
“Маму, – переповідала Таїсія розповідь сусідки, – під вартою вивели з хати, приставили до скроні пістолет і так водили навколо хати багато разів… Тоді вернулись до хати продовжувати обшук. Зрозуміло, що мама була в шоковому стані…” [7].
Так почалася нова – найтрагічніша – смуга в житті родини і самого отамана.


Два арешти

Арешт стався 2 жовтня. Обшук не виявив нічого підозрілого. І після запевнень в лояльності до совєтської влади 12 жовтня Волинця відпустили. Проте невдовзі на нього надійшов донос від С. В. Пекаря, очевидно жителя Гайсина, який, приїхавши до Рівного, випадково почув у розмові прізвище Волинець. Придивившись, приїжджий пізнав “того самого” Волинця, “який 12 травня 1919 р. захопив Гайсин, вчинив погром – убивав євреїв. І тих, хто співчував Радянській владі, партійно-радянських працівників, червоноармійців і командирів” [11].
На підставі цього доносу прокурор Рівненської області 20 січня 1941 р. підписав постанову на арешт, в якій зазначалося: “Я, Заступник Начальника 3 відділення 3 відділу УДБ УНКВС у Рівненській області, сержант Державної Безпеки Разуваєв, розглянувши матеріали, які надійшли в УНКВС на громадянина села Басів Кут Рівненської волості – Волинця Ананія Гавриловича, 1894 року народження, уродженця села Карбівки Вінницької області, українця, за професією агронома, працює в Обласному Земельному Управлінні м. Рівного у якості агронома,
ЗНАЙШОВ:
Волинець Ананій Гаврилович до 1920 року, проживаючи на території колишнього Гайсинського повіту Житомирської 72 області, організував із куркульсько-заможної частини сіл повіту величезну по кількості банду під назвою “Волинець” і з травня 1919 року по 1920 рік, очолюючи цю банду, систематично робив нальоти на населені пункти, в яких була уже встановлена Радянська влада.
Банда “Волинець” під керівництвом Волинця Ананія Гавриловича жорстоко розправлялася з партійно-радянським активом і особами, що співчували Радянській владі.
Так, 12-го травня 1919 року банда “Волинець” зробила наліт на місто Гайсин і за одну ніч розстріляла 360 чоловік.
У 1920 р. Волинець приєднався до частин петлюрівської армії й емігрував на територію колишньої Польщі.
Знаходячись у колишній Польщі, був учасником контрреволюційної організації “Волинсько-Українського об’єднання – ВУО” і вів активну діяльність, спрямовану проти СССР і революційного руху на території Західної України, на підставі викладеного
УХВАЛИВ
У Волинця Ананія Гавриловича зробити обшук і арештувати з утриманням під вартою у в’язниці міста Рівне” [1, спр. 8217, арк. 1 – 2. Переклад із російської мови].
21 січня вже у стінах Рівненської в’язниці Ананій Волинець почав давати “Власноручні свідчення…”
Негероїчні сторінки

Як трактувати останні сторінки “Власноручних свідчень Волинця Ананія Гавриловича дня 21 січня 1940 року”: як капітуляцію чи спробу перехитрити ворога, щоб знову продовжити боротьбу з ним? Важко відповісти на це запитання. Зрозуміло, хотілося б схилитися до останньої версії. Та чи є на це підстави? Є.
Свій життєпис у “Власноручних свідченнях…” Ананій Волинець змалював щиро, чесно і безпосередньо. Він писав правду, змалював своє життя таким, яким воно було. Інша річ, що деякі важливі фрагменти своєї біографії вирішив за розумне не висвітлювати, особливо це стосувалося конкретних фактів його бойових перемог і санації рідної місцевості від сексотів і зрадників у 1919 – 1920 роках. Зокрема, він практично обійшов мовчанкою період своєї служби в Армії УНР, зате детально описував те, що слідчих, власне, й не цікавило. Не висвітлив він і підпільну співпрацю з Тарасом Бульбою-Боровцем. І зрозуміло чому. Адже це продемонструвало б, що за 20 років він, Волинець, зовсім не змінився і залишився ворогом “совєтської власті”, у немилосердні руки якої й потрапив, до кінця виконуючи сімейний обов’язок – бути з родиною в час небезпеки.
В ув’язненні у Волинця лишилася лише одна зброя – його розум і великий життєвий досвід. Цими козирями він і прагнув скористатися в боротьбі з малограмотним сержантом “ґосбєзопасності” Разуваєвим, який вів слідство. В руках слідчого була абсолютна влада і можливість застосовувати найрізноманітніші позазаконні методи впливу – фізичні й психологічні, зброєю Волинця був витончений розум та награна простакуватість. Хитрістю він намагався повернути собі свободу. І це один раз йому вдалося: на короткий час чекісти випустили його з ув’язнення, але не випустили з поля зору. Та все ж шанс піти в підпілля Волинець мав. На превеликий жаль, він не скористався ним, думаючи, що таки ввів в оману НКВД й отримав право легального життя під новою окупацією. Наївні сподівання! Другий арешт не забарився. І Волинцю нічого не лишалося, як знову спробувати перехитрувати ворога. На цей раз сподівання були марними.
Оскільки хитрість інколи є синонімом, принаймні виявом, розуму (але не героїзму), нам лишається процитувати ці, може й мудрі, та все ж негероїчні, сторінки життя Ананія Волинця.
“Прихід визвольної радянської армії, – писав Волинець у “Власноручних свідченнях…”, – застав мене готовим працювати на благо радянського народу на будь-якій роботі, яку мені, як усе-таки знайомому з місцевими умовами господарського життя, вкаже радянська влада. Я жодного дня не припиняв роботи в будівельному відділі і допомагав, як такий, що знає російську й українську мову, політруку Беденкову, тимчасовому управлінню м. Рівного у постачанні міста продуктами харчування.
В другій половині вересня я, за дорученням членів тимчасового управління м. Рівного тов. Горбатенка і Берегового, почав організацію повітового земвідділу і вислав 18 чоловік агрономів у повіт для обмолоту хліба, викопування і вивезення цукрового буряку.
На час приїзду тов. Рукоманова повітовий земвідділ вже працював і доручене завдання було виконане.
Тимчасова затримка мене радянською владою (від 2 до 12 жовтня) анітрохи не вплинула на моє щире бажання служити своєму народові й своїй владі під керівництвом досвідчених вождів партії.
Я вважав, що прийшла сильна влада – влада рад, про яку багато чулося по радіо, і що вона дасть роботу усім, хто щиро хоче працювати за нових умов, що минуле вже померло, повернення йому немає і бути не може. І коли я чув, що той або інший з українських інтелігентів тікав за кордон, я говорив собі: “Ні, мій обов’язок залишитися; я, який, може, більше за інших розходився з радянською владою, повинен тепер більше інших працювати для зміцнення цієї влади в колишній Західній Україні. Прийшов час, коли відірване тіло знову зрослось, хіба немає в цій широкій країні роботи для всіх працівників, для людей робочих, які чесно хочуть служити росту добробуту Радянського Союзу і зростанню його міці? Я низького походження – селянин, куди ж я буду іти від селян і робітників? Шкодувати про загибель Польщі? Ні. Треба працювати, виховувати дочку, є така можливість: дочка поступила у Львівський університет, одержує стипендію, безкоштовну квартиру – хіба батько не повинен із радістю працювати і віддати свої сили для тієї влади, що створює з кожним роком все кращі умови існування для своїх трудових елементів і виховання молодого покоління?”
За Польщі одержання моєю дочкою вищої освіти було важкою задачею, яку вирішити було неможливо, – тепер же це стало можливе саме по собі, нема про що думати і турбуватися.
Обов’язок всієї інтелігенції Західної України, на мою думку, – це віддати свої сили на службу керівників Радянського Союзу, а тим самим – усьому радянському народу. Звичайно, треба її перевиховати, привчити до нової роботи в нових умовах соціалістичного господарства, але всі сили зберегти, тому що Радянський Союз занадто багато роботи має попереду, рук і голів ніколи не буде багато.
І коли завідуючий земвідділом тов. Нестеренко або, ще більш, тов. Нелін говорили, що “ми не дивимося на минуле: хто чим був – пропало, ми не для того звільнили цей край від панської шляхетської влади, щоб чинити розправу з людьми в залежності від їхньої минулої діяльності або нації” – моє серце наповнилося гордістю за сміливість і правильне ставлення до цього питання радянськими людьми, людьми вихованими могутньою партією Леніна – Сталіна. Я тоді дав собі слово, що буду на своєму посту в Земвідділі першим працівником, що буду працювати, не покладаючи рук. Про те, як я там працював, можуть сказати і тов. Нестеренко, і тов. Нелін, і навіть тов. Кучепатов. Я повинен навчитися по-новому жити і працювати. Тов. Нелін казав нам, працівникам повітвідділу: “Ми будемо вас вчити, виховувати, а чомусь і від вас навчимося”, – це цілком правильний підхід до справи. Сильна Рад(янська) влада нас перевиховає, навчить по-новому працювати, користуючись своїми методами роботи, цілком використовуючи наш досвід – інтелігентів Західної України.
У цей час я шкодував, що, однак, досить багато рук пішло від влади і народу, замість того, щоб прибути і стати в ряди працівників великої армії праці.
На свою тимчасову затримку я дивлюсь як на нормальне явище: людину треба перевірити, ближче її впізнати, ніяких задніх думок. Ніяких задніх думок у мене не було і немає: доручено мені роботу з обліку в повітвідділі – я її чесно виконував. Доручено було ще дещо тов. Кучепатовим і Поповим – як умів, виконав.
Кожній вимозі влади я підкорився. Працювати бажаю в Земвідділі або іншому подібному закладі, тому що робота у такого роду закладах була мрією мого життя. За с.-г. освітою я пустився без засобів з Гайсинського повіту в далеке Верхньодніпровське училище, як перший учень одержав стипендію колишнього Катеринославського губернського земства, навіть не домагаючись цього.
Досить перетерпів і настраждався за свої 45 років – тепер хотілося б спокійно працювати, покладаючись на свій досвід і навчаючись нової роботи в нових умовах. Працювати і виховувати дочку, яка б зайняла моє місце біля трудового верстата. У Польщі я не міг зайняти належне своєму рівню положення: про роботу в повітовому масштабі можна було тільки мріяти. А я ж відразу одержав відповідальне доручення від тимчасового управління Рівного організаційного характеру: протягом двох днів зібрав понад 100 фахівців: агрономів, тваринників, лісівників, садівників та інших фахівців, надаю їм організованих форм й протягом трьох днів вже налагоджую роботу повітового відділу.
Робота мене захопила: ніколи відпочивати, ніколи роздумувати, треба працювати і молотити хліб для армії й місцевого населення, треба скоріше викопати буряк і пустити заводи. Це займало мій розум (і) всю енергію. І коли мене затримали 2 жовтня, то я не про себе думав, а про те, що розладнається машина, почнуться пересуди і буде збиток радянській справі. Так воно (і) трапилося, і перебої у роботі 12 жовтня відчувалися дуже довго в земвідділі.
Тепер я теж про себе мало піклуюся, мені гірко, що я не на посту, що мій розум без роботи, руки бездіяльні, що мій співробітник у земвідділі не дасть ради з роботою, а вона там термінова для обласного земвідділу, повітового паркому і виконкому. А. Волинець” [1, спр. 8217, арк. 38 зв. – 42. Переклад із російської].
Неймовірно прикро, коли герой хитрує. Адже він цим знецінює себе.
Та й цим не закінчилося…
На жаль, Волинець – під тортурами – пішов далі, точніше, нижче…
Фотографія часів “слідства” показує, що перед нами вже інша людина, не той, кого ми знали… Мученик, а не герой. Пастозне, збайдужіле обличчя, підбите праве око, опущені вуса, занедбана борода. І тільки в лівому оці світиться життя. Воно сумно спостерігає, в тому числі й за самим собою, за власною поведінкою. В ньому ще можна вгадати того Волинця, яким ми захоплювалися, якого любили…

Настала тривала пауза, під час якої Волинця “обробляли”. Перший допит був проведений заступником начальника 3-го відділення 3-го відділу УҐБ НКВД Рівненської області сержантом НКВД Разуваєвим лише 27 лютого. Ось уривок із нього:
“Запитання: У анкетних даних Ви зазначили, що перебували в партії есерів, яку ви мали мету, вступаючи у зазначену партію?
Відповідь: Вступаючи до партії есерів, я мав на меті допомогти робітникам та селянам скинути царський уряд.
Запитання: У чому полягала Ваша практична діяльність як члена партії есерів?
Відповідь: Я, як член партії есерів, виконував обов’язки начальника повітової міліції й помічника повітового комісара в Гайсині за уряду Центральної Ради.
Запитання: В яких політичних партіях і організаціях Ви перебували під час еміграції на території колишньої Польщі?
Відповідь: У період з 1923 по 1928 рік перебував у партії “Українська Народна Партія” і з 1931 року до моменту приходу частин Червоної армії на територію Західної України в організації “Волинсько-Українське об’єднання” – “ВУО”. З 1938 по вересень 1939 року – в товаристві “Українська школа”.
Запитання: Кого Ви знаєте з членів партії есерів, які проживають тепер у Західних областях Української РСР?
Відповідь: Членів партії есерів, яких я знав у Гайсині, на території Західних областей України не зустрічав нікого.
Запитання: Що Вам відомо про історію “Української Народної Партії”?
Відповідь: “Українська Народна Партія”, наскільки мені відомо, існувала з 1902 або 1903 року 73. З 1922 р. “УНП” відновила свою діяльність на Волині. Організатором “Української Народної Партії” на Волині був генерал Петлюрівської армії Оскілко Володимир (у 1926 р. убитий).
Членами правління “УНП” були:
Мацук 74 Йосип Галактіонович, 50 років, за професією вчитель, проживав у м. Ковелі, раніше служив у Петлюрівській армії.
Огородник Олександр Євдокимович, 35 – 36 років, постійно проживав у місті Здолбунові, нещодавно заарештований органами НКВД.
Біденко Йосип Гнатович, років 51 – 58, служив у Петлюрівській армії підполковником, проживав у м. Рівному на вулиці Коперника, будинок № 28 або 30. Останній раз я зустрічав Біденка на початку 1939 року, але розмов (з ним) ніяких не мав з 1928 року.
Хвостов Віктор, по батькові не пам’ятаю, вік 45 – 47 років, за професією вчитель, служив у Петлюрівській армії, останнім часом псаломщик, жив у Холмській області.
Демидович Григорій Андрійович, 47 – 48 років, за національністю українець, був при Петлюрівській армії військовим комендантом м. Рівного, проживає в містечку Клевані.
Секретарем президента організації був я – Волинець…” [1, спр. 8217, арк. 11 зв. – 12 зв. Переклад із російської].
Як бачимо, обробка далася взнаки: Волинець почав називати прізвища.