Квітневі допити

Понад місяць чекісти збирали необхідну інформацію про Волинця. Нарешті 5 квітня слідчий М. Разуваєв викликав колишнього отамана на допит. Ось фрагмент протоколу:
“Запитання: На попередніх допитах Ви показали про існування “Української Народної Партії”, слідство до цього питання ще повернеться. А тепер розкажіть, скільки часу Ви вели озброєну боротьбу проти Радянського Союзу?
Відповідь: Збройну боротьбу проти Радянської влади я вів з лютого місяця 1919 року по жовтень 1920 року в чині командира батальйону і командира полку, (в) військовому званні підполковника петлюрівської армії.
Запитання: Викладіть докладніше, де й коли Ваш батальйон і полк вів бої проти частин Червоної Армії?
Відповідь: Чисельний склад довіреного мені полку доходив до 3000 чоловік (три тисячі чоловік), перше завдання я одержав від командування 2-го корпусу петлюрівської армії, зокрема генералів Ярошевича і Колодія, в січні місяці 1919 року – придушити повстання проти петлюрівської армії в районі Межибожа – Деражні – Проскурова. Тому що в січні 1919 року в цьому районі спалахнуло повстання місцевого населення, тобто селян, (а) до селян приєднався Охтирський гусарський полк. Дане мені завдання я виконав. По трьох селах я вчинив стрілянину зі снарядів, на другий день селяни цих трьох сіл – Голоскова, Лисогірки і Русанівців – зброю здали: декілька кулеметів і півтори тисячі гвинтівок. Після придушення повстання, за завданням командування корпусу, я заарештував декілька осіб із місцевого населення, заарештував і направив до м. Вінниці. Знаю з направлених осіб Романюка і Поліщука.
З половини лютого 1919 р. приблизно до 20 березня 1919 р. мій полк вів бої проти частин Червоної армії в районах Костополя – Домбровиці – Столина – Речиці. Після тривалих боїв частини Червоної армії відступили вглиб СРСР.
У квітні 1919 р. брав участь у боях під Коростенем. У цьому ж місяці 1919 р. я одержав нове завдання від отамана 19 дивізії Добрянського: пройти в запілля частин Червоної армії, зокрема (на) територію Гайсинського повіту, з метою скинути там встановлену на місцях Радянську владу, поповнити чисельно загін і роз’яснити населенню, що відступ петлюрівської армії – явище тимчасового характеру.
Запитання: Скільки часу Ви протрималися на території колишнього Гайсинського повіту, що Вами здійснено для виконання розпорядження отамана Добрянського?
Відповідь: На території Гайсинського повіту я оперував із травня місяця 1919 р. до кінця або до початку вересня 1919 р. У повіті я провів мобілізацію населення в петлюрівську армію в кількості до 3000 чоловік, що ввійшли до складу мого полку…
Допит перерваний – А. Волинець. Записано з моїх слів вірно і мені прочитано, про що і розписуюся. Волинець…” [1, спр. 8217, арк. 48 – 49. Переклад із російської].
11 квітня – знову виклик до слідчого М. Разуваєва.
“Запитання: На допиті від 5 квітня 1940 року Вами не цілком розкрито Вашу збройну боротьбу проти Радянського Союзу на території Гайсинського повіту в період 1919 – 1920 років. Розкажіть про це докладніше.
Відповідь: На допиті від 5 квітня я показав, що після зайняття міста Гайсина 7-м Радянським полком я повів наступ. Це вже був не наліт на 7-й Радянський полк, а наступ із метою знову зайняти місто Гайсин. Мій наступ було відбито і я відступив, точно не пам’ятаю, у села Чечелівку або Тишківку, вдень сховався із загоном у лісі. Тоді чисельний склад мого загону був 200 чоловік. З тактичних розумінь у той час мені чисельно більший загін тримати було не вигідно, тому що з таким чисельним складом набагато легше було переховуватись і бути менш помітним, полегшувалося і питання харчування…
Запитання: На які містечка і міста робив нальоти Ваш загін, крім Гайсина?
Відповідь: Мною було зайняте не тільки саме місто Гайсин, а й територія всього Гайсинського повіту.
Запитання: Після того, як Вами було зайнято Гайсинський повіт, яка влада встановлювалася Вами?
Відповідь: …Моєю метою було створити тимчасово (адміністрацію) до встановлення і повного захоплення України Петлюрою. Безумовно, що у встановленні повітових комітетів комуністи участі не брали.
Запитання: У період захоплення і перебування Вас у Гайсині скільки було проведено єврейських погромів?
Відповідь: Організованих погромів із моєї особистої санкції не відбувалося. Можливо, що в окремих місцях і в місті були подібні факти. Повинен зазначити, що в той час у повіті посилено циркулювали чутки, що євреї ріжуть селян, але детальної перевірки таких випадків не проводилось.
Запитання: Під час зайняття міста Гайсина скільки було розстріляно особисто Вами і Вашим загоном представників Радянської влади?
Відповідь: Особисто я нікого не розстрілював. Під час боїв при зайнятті міста Гайсина жертви були, але яка їх кількість, мені сказати важко…
Протокол із моїх слів записано правильно, мені прочитано, про що й розписуюсь. А. Волинець…” [1, спр. 8217, арк. 51 – 53. Переклад із російської].
20 квітня відбувся черговий допит. Серед інших питань М. Разуваєв задав і таке: “Чому Ви, син селянина-бідняка за своїм соціальним станом, маючи середню освіту, вели тривалий час збройну боротьбу проти Радянського Союзу?” В цьому питанні – як у зрізі – видно нутро російської влади: якщо ти заможний і з вищою освітою, а отже, маєш підстави бути щасливим, значить ти ворог. Якщо ж ти бідний і маєш освіту не вище середньої, значить, ти потенційний прихильник окупантів.
“Одержуючи освіту в середньому навчальному закладі, – відповів Ананій Волинець, – я посилено читав літературу Українських письменників. У мені зростали національні почуття. Я став прихильником звільнення українського народу. З такою чисто національною самосвідомістю зустрів Жовтневу революцію в 1917 році... Вся моя боротьба велася проти СРСР з чисто націоналістичних спонукань…” [1, спр. 8217, арк. 59 – 60. Переклад із російської].


“Свідчення”
більшовицьких посіпак


Після двох травневих допитів знову настала тривала пауза. Врешті, до слідства долучили “свідків”. У справі Волинця їх було 42 – з Києва, Рівного, Брацлава, сіл Карбівки, Зятківців, Дашева, Бондурів, Джулинки, Теплика, Гранова, Райгородка, Кисляка, Михайлівки. Найбільше “свідків” було з Гайсина: двадцять два. Серед них – Є. Безкурський, Т. Гортовлюк, О. Довженко, П. Корнійчук, І. Мурований, П. Балабанівський, Т. Чаплій, Л. Шевчук, Є. Васильченко та інші.
Ось що вони розповідали.
“ГРИНШТЕЙН Я. Н. У ніч на 12 травня 1919 р. розпочався бій між бандою Волинця і загонами пролетаріату. Але зрадив місцевий караульний батальйон. І місто захопили бандити. Вбили секретаря повіткому і голову ЧК Вдовиченка, військового комісара Міхейкіна, на станції Зятківцях оточили 20 червоноармійців і по-звірячому замучили їх. Всього вбили близько 400 чоловік.
КУРОВСЬКИЙ В. П. Військома особисто вбив Волинець. Він привів із собою банду до 5 тис. чоловік. Грабунки, вбивства і єврейські погроми припинилися тоді, коли прийшла до нього делегація від населення на чолі з лікарем Оржеховським Антоном. У 1919 р. були пограбовані містечка Кублич, Гранів, Дашів, Китайгород, Іллінці, Тернівка та інші. 12 липня в селі Карбівка на подвір’ї батюшки зарубав шаблею відомого партизана Бабура (Бадифа?) зрадник – комендант Гайсина Шерета.
У с. Кубличі (у протоколі Кіблич. – Ред.) бандити взяли 26 євреїв, повели їх до Гайсина, але в с. Рахнівці Волинець примусив їх викопати могилу. І всіх порубали. З Іллінців вивели 40 євреїв і по дорозі до с. Юрківцях змусили вішати одне одного. В Гранові вбили начальника повітової міліції Гнилозуба і декількох партизанів (на очній ставці з Куровським В. П. всі вбивства Волинець А. Г. заперечував).
СЕМЕНИШИН М. О. Переховував євреїв. Волинець наказав його розшукати. 19 червня 1919 р. до хати Семенишина увірвалися два бандити і привели в село Карбівку у двір батюшки, де знаходився Волинець в оточенні своїх підлеглих. Запитав, навіщо ховав євреїв, більшовиків, і вдарив його два рази, потім наказав роздягнути, і бандити накинулись на Семенишина, звалили на землю, гатили ногами, затягли в хлів і там шаблею поранили голову, праву руку і ліве стегно, внаслідок чого став інвалідом (на очній ставці Волинець А. Г. не впізнав Семенишина М. О.).
ДОВЖЕНКО О. О. Сам із села Карбівки. Побили, бо назвав Волинця не “полковником”, а “молокососом” (на очній ставці Волинець А. Г. зізнався, що наказав бити).
ГОРТОВЛЮК Т. М., мешканець с. Карбівки. Його побили бандити за те, що не пустив сина до них на “службу”.
БЕЗКУРСЬКИЙ Є. Є. Був у ревкомівськім загоні з охорони с. Гранова. Заарештували його і Бобровського Андрія – голову ревкому, привели у монастир на допит до Волинця, били і знущались.
УДОД Х. М. Служив у червоноармійському загоні при Дашівському волревкомі. Комісаром загону був Мороз Василь. Дійшли чутки про появу банди. Мороз направив Удода і бійця Попика в Гайсин з донесенням. Їхали фаетоном. Вихопилися з с. Гунчи і побачили кінний загін. Не встигли втекти. Удод сховав донесення, а потім з’їв. Коли обшукали, нічого не знайшли. Привезли затриманих в с. Бандурки. Завели до хати священика. У коридорі під стінами стояли бандити з Волинцем, почали бити. Потім отаман сказав: “Ану, добродії, побачимо, як більшовики… будуть їздити одне на одному”. Принесли сідло і примусили Попика осідлати Удода і їздити на ньому. Потім Удода на Попику. Реготали... Знову били, поки Удод не втратив свідомість. Отямився в коридорі. Тут нагодилася хатня робітниця батюшки Дяченко Ганна і випустила Удода чорним ходом. Врятувався, а Попика розстріляли (на очній ставці Волинець А. Г. згадав, що одного затриманого розстріляли).
ОРЖЕХОВСЬКИЙ А. Ф., лікар. Знав Волинця А. Г. з 1917 р., коли той працював у казенному лісництві. Зайнявши 12 травня Гайсин, банда вчинила єврейський погром: рубали шаблями, розстрілювали всіх підряд. До нього в хату набилося, рятуючись, повно євреїв, також – у лікарню. Ходив до Волинця і просив припинити погроми...
ВДОВИЧЕНКО П. О. Відмовився вступити в банду Попенко Іван із с. Рахнівки. Тоді Волинець з Мединським зачинили його сім’ю в хаті й підпалили, не дозволяючи гасити пожежу. Всі згоріли живцем, а 37 євреїв загнали в ставок, вишикували і закидали гранатами, постріляли, порубали шаблями. Вбили старшого брата Вдовиченка – Трохима.
ВАСИЛЬЧЕНКО Є. Х. Її син Климентій був червоноармійцем. Його послали в розвідку. В с. Кисляку хтось виказав банді – взяли і розстріляли.
МАКІЄВСЬКИЙ М. І. Служив у Тульчині в загоні боротьби з бандитизмом розвідником. Командир загону – Єфремов, комісар – Уровцев. Бандити зловили їх і в Гайсині зарубали.
ЄФРЕМОВА С. А. Кучер Ільницький Михайло розповів їй, як у травні 1920 р. з Єфремовим і Уровцевим виїхали на ліквідацію банди Волинця. Стали на ночівлю в с. Куні, де захопили їх бандити. Ільницького відпустили, а Єфремова і Уровцева забрали із собою і в Гайсині вбили.
Під час слідства виявились ще такі масові розстріли: з Теплика банда вивела 30 чоловік і за с. Грановом у лісі Кравець 16 зарубали; з с. Кублича забрали 70 чоловік і в с. Рахнівці всіх закопали живцем; по дорозі на Ладижин зустріли жінорга Веретину і з нею двох жінок, зґвалтували, вбили, а Веретину закопали живцем у балці; у с. Гранів повісили працівника ревкому Бобровського Овсія розстріляли частину заручників.
Перелік можна вести далі: розстрілювали, рубали, винищували єврейські сім’ї, знущалися...
Це лише злочини, виявлені слідством у межах Гайсинського і навколишніх районів. На жаль, – бідкався більшовицький писака, – енкаведисти не дослідили, як поводився “полк” і загони Волинця в зоні бойових дій. Мабуть, вирішили, що зібраних фактів досить для суду і відповідного вироку. Принагідно слід зауважити, що вже тоді Волинець увів музичний супровід у трагічну симфонію пострілів, при розстрілах у монастирі поблизу Гайсина грав єврейський оркестр. Також в отамана виробився і власний жаргон: “дати сметани” – розстріляти, “дати колотухи” – забити на смерть, “дати маку” – бити шомполами. Недарма вчився майже десять років”.
“Свідчення” так званих свідків взяті зі кон’юнктурної статті письменника В. Тимчука “Волинець: герой чи отаман банди?” [11]. У своєму пасквілі на гайсинського отамана В. Тимчук розчаровано зазначав: “Не визнав Волинець А. Г., що власноручно вбивав людей і благословляв єврейські погроми”.
І справді, коли на допиті 25 вересня тимчасовий “начальник слідства УНКВД”, лейтенант НКВД задав, очевидно, “найболючіше” для нього, безоглядного ординця, запитання – про “погроми місцевого населення”, Волинець показань не змінив: “У жодних населених пунктах я погромів над мирним населенням не вчиняв” [1, спр. 8217, арк. 74].
1 жовтня він заперечив і факт арешту, а потім страти біля с. Рахнів Гайсинського повіту 26 жителів (євреїв). Цитуємо:
“Запитання: Розкажіть, за що Вами в м. Кібличі було заарештовано 26 чоловік жителів, згодом порубаних поблизу с. Рахни Гайсинського району?
Відповідь: Такого випадку не було, у м. Кібличі мною ніхто не заарештовувався і не розстрілювався в с. Рахни.
Питання: Скажіть, у м. Іллінцях Вами заарештовувались мирні жителі?
Відповідь: Так, коли я проходив крізь м. Іллінці, я одержав відомості, що в лісі може бути засідка, і дав розпорядження заарештувати мирних жителів як заручників, пройти з ними небезпечне місце та відпустити. Так і зробили: було заарештовано десятка півтора місцевих євреїв, які згодом були відпущені…
Запитання: На це питання ви даєте неправдиві показання і намагаєтеся заплутати слідство. Як показує свідок Куравський, Вами в м. Іллінцях було заарештовано не 15 чоловік, а 40 чоловік, і відпущені вами не були, а були за вашим наказом у лісі повішені, причому їх змушували підвішувати одне одного. Пропонуємо цей факт розповісти докладніше.
Відповідь: Стосовно кількості не пам’ятаю. Але знищувати їх не наказував” [1, спр. 8217, арк. 80 – 81].
І дійсно, Волинець, його старшини і козаки воювали за незалежність Батьківщини не з мирним населенням, а проти частин Красної армії і тих, хто сприяв окупантам. А роль фантазій чекістів та їхніх посіпак під час слідства добре відома.


Останній допит

22 жовтня 1940 р. сержант НКВД Разуваєв востаннє викликав гайсинського отамана на допит. “На попередньому допиті, – звернувся чекіст до Волинця, – ви показали, що зв’язки з родичами і знайомими, які проживали у СССР, ви припинили ще в 1926 – 27 році. Слідству відомо, що Ви зв’язки підтримували до останнього часу. Розкажіть про це докладніше”.
Далі цитуємо мовою протоколу.
“Відповідь: Після 1926 – 27 р. я нікому листів не писав, мені особисто теж ніхто не писав. У 1935 р. моя дочка Таїсія написала листа нашому дідусеві (батьку моєї дружини), який проживав у с. Кисляки Гайсинського району. На цей лист вона відповіді не отримала і з того часу не писала нікому.
Запитання: Ви брешете. Слідству відомо, що останнім часом Ви посилали листи ряду осіб, з метою встановлення їх. Скажіть, чи маєте намір Ви розповісти слідству правду?
Відповідь: Я дійсно цікавився, хто живе з моїх родичів на батьківщині в с. Кисляки і тому писав листи Стецюку Саві (чоловіку моєї двоюрідної сестри) й Миколайчуку Іванові Марковичу (мій двоюрідний брат). Це було в 1926 – 27 р. У наступні роки я їм не писав і від них листів не отримував. Писані їм листи носили чисто сімейний характер.
Запитання: Хто Вами був переправлений у СРСР за час перебування в Польщі?
Відповідь: У СРСР я особисто нікого не переправляв, до мене з СРСР також ніхто не приходив.
Запитання: Розкажіть, хто Вами був заарештований і повішений у м. Гранові?
Відповідь: На це запитання мені важко відповісти точно. Але можу, однак, сказати, що факт вбивства одного громадянина на прізвище Бобровський я пригадую… Чи був я при цьому, точно пригадати не можу.
Запитання: Слідству відомо, що Вами особисто в м. Гранові був заарештований і повішений прилюдно Бобровський Овсій, після чого було заарештовано ще 45 чоловік заручників, частина з них була розстріляна. Згадайте й розкажіть про цей випадок.
Відповідь: …Про вбивство Бобровського я пригадую, але усе ж я особисто його не убивав.
Запитання: Розкажіть, де й у якій кількості Вами було заховано: зброю, майно, золото, продукти та ін.
Відповідь: Зброї я не ховав, тому що сам відчував нестачу в ній, під час формування частин уся зброя ішла з частинами в армію Петлюри…
Більше показати нічого не маю. Протокол записаний із моїх слів правильно, мною прочитаний, про що і розписуюся. А. Волинець” [1, спр. 8217, арк. 106 – 109. Переклад із російської].


Трагічна розв’язка

26 жовтня заступник начальника управління НКВД у Вінницькій області старший лейтенант “ґосбєзопасності” Кожевников затвердив обвинувальний висновок у слідчій справі № 21025, згідно з яким А. Г. Волинцю інкримінували “масові погроми мирного населення”, убивство представників совєтської влади, проведення диверсійних актів у тилу Красної армії, напади на частини Красної армії, жорстокі розправи з полоненими, а також “контрреволюційну діяльність” на еміграції, тобто його звинувачували “у злочинах, передбачених ст. ст. 54-2, 54-11 і 54-13 КК УРСР” [1, спр. 8217, арк. 347 – 351].
Безмежно довгі місяці слідства завершувались. Наближалась розв’язка.
Трагічна судова вистава почалася у Вінниці 31 січня 1941 року.
“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, – писав Тарас Бульба-Боровець. – Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий “бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом “трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: “Ні”.
– Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?
– Хіба це народ?..
Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.
– Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!
Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця.
Він гідно жив і боровся за волю України.
Гідно, незаплямованим лицарем і помер.
Вічна йому пам’ять і слава!” [3, с. 62]

Як би хотілося на цій високій ноті й закінчити книгу. На наше переконання, саме такий трагічний фінал був би найсправедливішим стосовно Ананія Волинця – лицаря Визвольних змагань українського народу за свою незалежність. Та доля виявилася неприхильною до нього – Ананію Волинцю не вдалося гідно закінчити своє життя: на суді він поводив себе далеко не так, як змалював Тарас Бульба-Боровець.
2 лютого кримінальна колегія Вінницького обласного суду “іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки” винесла вирок. Керуючись статтями 296, 297, 302 ч. 3 чинного тоді КПК УССР та враховуючи особу підсудного, Вінницький обласний суд визнав Ананія Гавриловича Волинця винним за статтями 54-2, 54-11 та 54-13 КК УССР та засудив його до вищої міри покарання – розстрілу [1, спр. 8217, арк. 435 – 437].
4 лютого Ананій Волинець, морально і фізично зламаний, пише до катів українського народу прохання про помилування, в якому “щиро каявся” за своє “злочинне минуле” і висловлював бажання “віддати своє життя для справи служіння трудівникам СРСР”… [1, спр. 8217, арк. 444 – 446].
Юридична процедура вимагала ще одного документа. Його і подав до судово-кримінальної колегії Верховного суду УССР “прокурор К. С. В.” Прокопенко, а затвердив в. о. прокурора УСРСР Л. Яченін. У висновку прокурор Прокопенко висловив побажання “касскаргу Волинця Ананія Гавриловича на вирок Вінницького Облсуду, як безпідставну, відхилити, а вирок Суду залишити в силі” [1, спр. 8217, б/н].
Прокурор Прокопенко мав рацію.
Ананій Волинець мусив померти, оскільки потрапив у полон до нещадного ворога, ворога історичного, який, перемігши, отримав законне право переможця на кривавий ужинок.
Якщо глибше поглянути на проблему переможених, то прокурор Прокопенко зробив добру справу: адже краще смерть, ніж служіння ворогові. Прокопенко, слуга імперії, позбавив Волинця жахливої перспективи служити Росії, поневолювачу, проти якого отаман гідно боровся у 1918 – 1920 роках.
14 травня 1941 р., напередодні звільнення України від російського іга, Ананій Гаврилович Волинець був розстріляний.
На наш кричущий жаль – не з високо піднятою головою.
Він, народний месник, заслуговував на інший – кращий кінець.