Засуджений обґрунтовано
й реабілітації не підлягає?


Минуло півстоліття. Впав Совєтський Союз. Українська Совєтська Соціалістична Республіка, іменем якої і був засуджений до розстрілу Ананій Волинець, зникла, перетворившись на державу Україна, за яку він боровся і жертвував своїм життям.
Впродовж наступних років Генеральна прокуратура (вже незалежної) України, керуючись Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 року, почала переглядати тисячі (а може, й десятки тисяч) справ із метою реабілітувати репресованих каральними органами Української Радянської Соціалістичної Республіки.
У 1997 р. дійшла черга до гайсинського отамана, організатора Вільного козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії Української Народної Республіки Ананія Гавриловича Волинця.
27 серпня 1997 р. заступник Генерального прокурора України (Самостійної України!) Олександр Христенко завізував “Висновок у архівній кримінальній справі № 3962” на Волинця Ананія Гавриловича [1, спр. 8217, б/н].
Невже восторжествувала справедливість, і отаман Ананій Волинець, заступник комісара Центральної Ради у Гайсинському повіті Подільської губернії, начальник Гайсинської повітової міліції, який поклав за нашу Батьківщину життя, реабілітований органами правосуддя Самостійної України?!
Ні.
Підписавши “Висновок у архівній кримінальній справі № 3962”, заступник Генерального прокурора посіяв сумніви, що УРСР з її законами та антилюдською ідеологією розвіялася в мороці історії, бо він, висока посадова особа, офіційний репрезентант волі Української держави, виступив із позицій поневолювачів нашої Батьківщини. Олександр Христенко продемонстрував не лише колоніальну свідомість, а й юридичну некомпетентність, власне, невідповідність посаді, яку обіймав – заступника Генерального прокурора України.
Олександр Христенко навіть не доклав зусиль, аби написати незалежний “висновок” – а взяв за його основу “висновок” чекістів та інших охоронців сталінського режиму.
До того ж висока посадова особа України, якою був на той час Олександр Христенко, писала не мовою держави, яку представляла, а мовою тих, хто знищив Українську Народну Республіку, хто, врешті, ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця – тобто російською мовою.
Заступник Генерального прокурора інкримінував Ананію Волинцю, зрозуміло, з подання чекістів, членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.
Заступник Генерального прокурора Олександр Христенко у своєму “висновку” написав буквально таке: “Він (Волинець А. Г.) визнаний винним у тому, що в 1917 р. вступив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів) і брав активну участь у роботі згаданої організації, виконуючи обов’язок секретаря, а пізніше став працювати в Центральній Раді (в оригіналі “висновку”: “в Центральном Совете”. – Ред.).
Упродовж всього “Висновку в архівній кримінальній справі № 3962” Олександр Христенко демонстрував риторику сталінських часів. Заступник Генерального прокурора України інкримінував Ананію Волинцю (знову-таки, калькуючи чекістів) як злочин “участь у комітетах допомоги емігрантам”, членство в Українській народній партії, яку очолював військовий діяч Директорії Володимир Оскілко. На переконання заступника Генерального прокурора О. Христенка, протизаконною була й участь Ананія Волинця як журналіста в українських виданнях “Дзвін” та “Культурне життя”. Христенко затаврував їх “контрреволюційними” і зазначив – звісно, тоном прокурора, – що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі виступав проти Радянської влади”.
“У такий спосіб, – завершує свій “глибокодумний” “висновок” Олександр Христенко, – матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.
Отже, заступник Генерального прокурора визнає політичні мотиви боротьби отамана, тобто не заперечує очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу Української Народної Республіки. Та з усього тексту “висновку” випливає, що саме в цьому А. Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця.

Історичний Клуб “Холодний Яр” у червні 2001 р. без особливої надії звернувся до Генерального прокуратура України Михайла Потебенька з проханням переглянути рішення стосовно Ананія Гавриловича Волинця та інших військових діячів Центральної Ради, Української Держави і Директорії.
Та відповіді не отримав.
17 серпня 2001 р., напередодні святкувань 10-ї річниці незалежності України, в Київському міському будинку вчителя відбулася Друга конференція Історичного Клубу “Холодний Яр”, у якій, окрім істориків, громадських діячів та діячів мистецтв, взяли участь нащадки повстанських отаманів Наддніпрянської України доби Української Народної Республіки: діти та онуки братів Чучупаків, Панаса Келеберди, Марка Шляхового, Овсія Гончара-Бурлаки, Івана Гайового-Грисюка, Якова Кощового, Гаврила Чорного-Куреди та інших. Дочка отамана Волинця Таїсія, якій на той час вже виповнилося 80 років, не мала можливості з далекого сибірського міста Томська, де і по сьогодні відбуває, за її словами, “довічну сибірську каторгу”, прибути на урочистості. На конференції було прийняте звернення до найвищого керівництва Української держави та Уповноваженої Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової:

“Шановний пане Президенте!
Шановний пане Голово Верховної Ради!
Шановний пане Прем’єр-міністре!
Шановна пані Уповноважена!

Ми, нащадки козаків і старшин доби Української Народної Республіки, їхні діти, племінники, онуки та правнуки, а також учасники Визвольних змагань українського народу за свою незалежність інших епох, колишні політв’язні, громадські діячі та діячі культури, історики, краєзнавці, науковці, письменники, кінорежисери, журналісти та представники інших професій звертаємося до вас із проханням визнати учасників Визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини героями України.
Щодо учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, стали на захист своєї Батьківщини, чиниться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя: минає 10 років Незалежності, а Україна досі не вшанувала їх.
Залишається чинним закон УССР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 року. Зрозуміло, що на підставі закону часів СССР не можливо реабілітувати тих, хто зі зброєю в руках боровся проти совєтської влади, тобто влади, нав’язаної українському народові силою зброї, влади, яка трималася на багнетах більшовицької Росії.
Згідно з законом УССР від 17. 04. 1991 р. боротьба за Українську Народну Республіку трактується як “злочин”, що належить до категорії загальнокримінальних, а отже, козаки і старшини Армії УНР, які зі зброєю в руках захищали проголошену 4-м Універсалом Центральної Ради Українську державу, реабілітації не підлягають.
Цей закон стоїть також на перешкоді розвитку вітчизняної науки, зокрема історії, оскільки науковці не мають доступу до справ нереабілітованих козаків, старшин і навіть генералів Армії УНР. Те саме стосується і рідних – дітей, племінників, онуків і правнуків учасників збройної боротьби за незалежність Батьківщини, які позбавлені права ознайомитися з історією своєї родини.
Стоїть цей закон і на заваді патріотичного виховання, бо нинішнє покоління громадян України, бачачи несправедливість у ставленні до тих, хто проливав кров за Українську державу, навряд чи захоче повторювати їхній шлях, адже для них стає очевидним, що виконання конституційного обов’язку захищати Батьківщину веде в історичне забуття.
В офіційних відмовах про реабілітацію козакам і старшинам УНР чітко простежується визнання працівниками прокуратур політичного мотиву боротьби. Прокурори не заперечують очевидної істини, що козаки і старшини Армії УНР зі зброєю в руках боролися за владу Української Народної Республіки. І саме на цій підставі відмовляють їм у реабілітації. Чому? Тому, що Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” ухвалювався в час, коли совєтська влада існувала. Але тепер, коли Українська Совєтська Соціалістична Республіка не існує ні політично, ні юридично, покликатися на її закони, закони, які захищали її ідеологічну доктрину, особливо тепер, коли Українська держава задекларувала зовсім інші – демократичні – цінності, безглуздо.
Час вже чітко і ясно заявити, що УНР та Українська Держава, яка існувала у 1918 р., є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і Збройних Сил Української Держави Павла Скоропадського, є оборонцями рідного краю, а отже, мають бути не тільки реабілітовані, а й вшановані на державному рівні як національні герої”.
21 серпня звернення було занесене в канцелярії Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради, а через кілька днів вислано Ніні Карпачовій.
Прихильну відповідь та розуміння отримали тільки від Ніни Карпачової. Президент Леонід Кучма, як завжди, “делікатно” промовчав. Промовчав і Голова Верховної Ради України, “справжній українець” Іван Плющ. А Міністерство юстиції України дало вишукано-єзуїтську відповідь, що “не вбачається законних підстав для нагородження козаків та старшин армії УНР вищим ступенем відзнаки Герой України” – ніби ми робили подання на нагородження конкретними відзнаками сотень тисяч воїнів УНР.
Ігнорування Президентом та Головою Верховної Ради України порушених у зверненні Історичного Клубу “Холодний Яр” проблем демонструє, яку – і чию – державу ми маємо…
Коло замкнулося?


Чи спалахне іскра безсмертя?

Наприкінці нашої книги хочемо, щоб Ви, дорогий читачу, прислухалися до думки побратима гайсинського отамана Ананія Волинця – Якова Орла-Гальчевського. Наприкінці 1918 та на початку 1919 р. вони разом придушували більшовицьке повстання в районі Літина – Летичева – Меджибожа. Ось як Яків Орел-Гальчевський оцінював тих, визнання яких ми прагнемо на державному рівні:
“В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди душі наші рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо…
На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя…
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, не знані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя” [8, с. 200 – 201].
Давайте, дорогі друзі, спільними зусиллями зробимо так, щоб ця іскра безсмертя, яке жевріє в душах небагатьох, спалахнула нарешті очищуючим вогнем Української перемоги. І відлік нашого поступу почнемо з хвилини мовчання в пам’ять великих наших попередників.