Листопад 1919-го

Листопад 1919 р. був одним із найтрагічніших місяців української історії… А почалася листопадова катастрофа в останній день літа, у Києві, коли об’єднане українське військо фактично без бою здало столицю денікінській армії генерала Миколи Бредова, чисельно меншій та більш рішучій і відповідальній.
У трагічному листопаді 1919 р. рештки українського війська, добиті жахливою епідемією тифу, опинилися в лещатах трьох армій: Красної, Добровольчої та польської. Антанта, на підтримку якої розраховував Симон Петлюра, тримала Україну у стані жорстокої блокади: вона не дозволила доставити в Україну навіть санітарні матеріали та медикаменти, які український уряд закупив у Американської ліквідаційної комісії [9, с. 123].
Здавалось, боротьбу завершено: Армія УНР не мала боєприпасів, медикаментів, харчів, одягу, чобіт, а головне, своєї території... Звістка ж про зраду Української галицької армії, яка 6 листопада у повному складі перейшла під командування генерала Денікіна, та заява диктатора Східної Галичини Євгена Петрушевича, що треба відмовитися від думки про самостійність, – робили становище безпросвітним.
Серед військових і членів уряду не було єдиного погляду на подальшу тактику. “Військовий міністр от. В. Сальський обстоював план ліквідації регулярного фронту, положення якого було безнадійне. Він висловився за тим, щоб армію й цивільних (крім не пристосованих до умов партизанської боротьби елементів) пропустити “струмочками” через фронт ворога і таким способом утворити на Україні осередки для повстанського руху. Уряд на чолі з прем’єром Мазепою стояв “за продовження регулярної форми боротьби” до останньої можливости…” [5, с. VI]
15 листопада 1919 р. розпалась Директорія: її члени Федір Швець та Андрій Макаренко терміново виїхали за кордон, передавши всю повноту влади Симонові Петлюрі.
Уряд буквально не знаходив собі в Україні місця і курсував, шукаючи безпечного клаптика території, за маршрутом Кам’янець – Проскурів – Старокостянтинів – Любар.
Українська армія розкладалася на очах… В м. Любарі по армії було завдано нового удару, вже “своїми”: від неї відколовся зі своїм 3-м Гайдамацьким полком улюбленець Симона Петлюри – рудий, посічений віспою, Омелько Волох, “на прощання” пограбувавши державну скарбницю. Його підтримали отамани Божко і Данченко, які й собі стали на “совєтську платформу”. Волох зажадав відставки Симона Петлюри.
Головний отаман і уряд змушені були 3 грудня евакуюватися до м. Чорториї 30. 4 грудня Симон Петлюра під час наради запропонував Михайлові Омеляновичу-Павленку прийняти командування армією. Той відповіді не дав.
Наступна нарада була призначена Головним отаманом на 6 грудня. Та сам він на неї не прибув: через Миропіль Петлюра несподівано вирушив до ст. Полонного, де віддався на ласку Начальної команди польського війська, з яким Армія УНР перебувала у стані війни. Офіційна версія втечі виглядала так: Симон Петлюра на наполягання Прем’єра Ісака Мазепи виїхав на переговори до Варшави.
Як би там не було, а Головний отаман залишив напризволяще рештки своєї армії, армії, яка вірила йому. Про свій від’їзд він навіть не попередив вище військове командування. Командири дивізій, які 6 грудня приїхали до Чорториї, лише на нараді від прем’єра Мазепи довідалися про несподіваний від’їзд-втечу Головного Отамана.
На прощання Симон Петлюра залишив наказ про призначення Михайла Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої армії УНР, а Юрка Тютюнника – заступником командарма.
Українська Народна Республіка агонувала. Вся Європа знала про це, але ні уряди, що визнали УНР, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти “авангарду Європи” – Українській Армії, яка продовжувала вести виснажливу, смертельну боротьбу з комунізмом, що готувався до стрибка на Захід [14, с. 138].

Коли Україна в нерівній борбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала 31.

В цей – грізний для Батьківщини – час нащадок задунайських козаків Михайло Омелянович-Павленко прийняв командування рештками українського війська, а водночас і рішення пробиватися через фронт, щоб спільно з партизанами Сходу і Півдня України підняти повстання в тилу Добровольчої армії.
Після прийняття отаманом Омеляновичем-Павленком історичного рішення продовжувати боротьбу настрій ще недавно зневіреного нашого вояцтва різко піднісся: старшина і козацтво “чекали лишень наказу, аби йти до свого народу й разом з ним продовжувати боротьбу…” [5, с. Х]. В частинах запанувала віра у перемогу над ворогом.

Полум’я на снігу

Зима 1919 – 1920 років видалася “не сприятливою для повстанської праці – з лютими морозами і шаленими хуртовинами” [10, с. 24]. Та військово-політична ситуація була цілком сприятливою для повстанської акції на Поділлі: в грудні 1919 р. на великій території від Вінниці і майже до Балти практично не було влади: денікінці відступали, червоні наближалися дуже мляво, а Українська армія мандрувала тилами Добровольчої армії, ніде не лишаючи за собою адміністрації.
Ще на початку грудня в Гайсинському повіті стояла 3-я бригада Української галицької армії зі штабом у повітовому центрі. Хоч галичани й перейшли на бік денікінців, та все ж із населенням поводилися, як із братами. Район розташування Галицької армії (Гайсин – Козятин – Хмільник – Вінниця) і був обраний командуванням Армії УНР місцем прориву фронту [5, с. XV].
Першим містечком, яке визволили козаки Зимового походу, був сусідній з Гайсином Липовець: 14 грудня кіннота Київської групи та кіннота 3-ї дивізії (Яворський) атакувала цей повітовий центр, який утримувала нечисельна (у 300 багнетів) частина Добровольчої армії. Бій не відбувся, оскільки залога і адміністрація заздалегідь втекли до Вінниці, а “державна варта” вирішила за розумне скласти зброю [5, с. XІХ].
У Липовці було надруковано декілька відозв до населення, головною темою яких була пропаганда “Самостійності Української Народньої Республіки”. У цих зверненнях селянам лаконічно пояснювалося, “де шукати свого щастя і яким шляхом треба йти, аби скоріше знайти його. Твердо говорилося, що на Україні будемо ми і тілько ми, а не москалі або инчі сусіди. Відозви складалися чисто народньою мовою… відозви дали дуже гарні результати” [5, с. 5 додатку].
“Широке і ґрунтовне інформування населення про те, що Армія УНР жива й боєздатна, зробило велике вражіння і внесло таку деморалізацію в частини Добровольчої армії, що вони примушені були залишити Київ перед невеликими частинами Червоної армії і відразу відійшли на лінію Білої Церкви, залишивши Козятин і Вінницю, до якої вступив тоді повстанчий відділ от. Шепеля” [5, c. XXIII].
Станом на 1 січня 1920 р. на Правобережній Україні “райони безвластя” 32 неймовірно поширилися: “від Липовця далеко на південь, трохи не до Одеси… від Дністра аж до Дніпра” [5, c. XXVIII]. “Так, приміром, денікінська влада залишила Гайсин 15.ХII.1919, а “ревком” почав функціонувати там тільки 7.II.1920 р.” [5, c. XXVIII].
Побачивши, що єдиною реальною силою стає обріз, сільські дядьки почали сміливіше гуртуватися у ватаги. Хоч до весни ще було далеко, та повстання почали спалахувати то в одній, то в іншій місцевості. Так, у районі с. Троянів, що на південь від Умані, в яку 31 грудня, після тригодинного бою, увійшов полк ім. Костя Гордієнка, селяни вели бої з відступаючими денікінцями [5, c. XXXIII]. Брали участь у боях і селяни сіл Майданецького і Білашок, зокрема за м. Тальне, плече в плече з частинами Волинської групи Зимового походу. Розбирали селяни і залізничні колії. Полювали за групами здеморалізованих денікінців, які розбрелися по околичних шляхах і селах [5, c. XXXII]. У м. Тальному та інших містечках і селах встановлювалася влада українських військових і повсталих селян…
Виснажені боротьбою пекельного 1919-го, селяни знову пробуджувались до боротьби. Вийшов із підпілля й Ананій Волинець: на чолі кінної сотні він розпочав новий етап “терористичної партизанської праці” [10, c. 24].

Щасливий березень 1920-го

1 березня 1920 р. більшовицька армія з Південного фронту прибула в район ст. Вапнярки і далі пішим маршем вирушила в напрямку Печери, Брацлава і Гайсина. Настрій у вже давно не струнких лавах більшовиків був пригнічений. А як могло бути інакше, коли тиф уразив цю колись могутню армію? [5, c. 144 – 145 додатку]. До того ж невтішні новини із Західного фронту. А тут ще Армія УНР на чолі з Омеляновичем-Павленком б’є з усіх боків. Повстанці скубуть по ночах, відправляючи у вічне царство все нових і нових “красних воїнів”. Ще й до того зросла неприхильність населення. Та й відділи “добровольців” час од часу несподівано випірнуть і завдадуть болючого удару. Так один із денікінських загонів, що з Одеси пробивався на з’єднання з поляками, несподівано захопив м. Томашпіль, збільшивши деморалізацію червоних [5, c. 144 – 145 додатку]. Одне слово, куди не глянь – скрізь вороги.
15 березня червоні зазнали нових болісних втрат: Київська дивізія Армії УНР спільно з приєднаним до неї 3-м кінним полком після тяжкого шестигодинного бою вибила їх з Гайсина. Не допоміг більшовикам і бронепотяг, який вогнем намагався вирішити долю бою. Він поповнив трофеї Армії УНР. Було захоплено й багато полонених, у тому числі й “відділ червоних командирів”. До рук тютюнниківців потрапило також багато різноманітного військового майна – такого необхідного в поході 33. Втрата Гайсина із сильним гарнізоном посіяла панічні настрої серед більшовиків, і вони спішно розпочали евакуацію совєтських і військових установ із Вінниці і Липовця [5, c. ХСІІІ].
Цього дня у Гайсині ховали сотника Яківця, забитого більшовиками. Майже все місто було на похороні. На присутніх велике враження справила клятва козаків і старшин над прахом свого товариша “не покидать зброї доти”, доки хоч один комуніст залишатиметься в Україні [5, c. 185 додатку].
“Населення Гайсина страшенно пригноблене коммунистами, – розповідав організатор Уманського повстанкому Петро Дерещук 34, – видна їх (населення) щира прихильність до нашого республіканського війська, но бояться виявляти, бо ворогів скрізь чимало, а наше військо не затримується… 16/III в місті з самого ранку ніякого війська не було. 17/ III явився Волинець – наложив контрибуцію один міліон карбованців і 10 коней 35. Мешканці заповнили вулиці міста… ” [5, c. 186 додатку]. В той же день Київська дивізія зайняла ст. Христинівку, 5-й кінний полк увійшов у м. Тальне. Волинська дивізія з боєм зайняла м. Умань і околиці. Взятий до полону більшовицький оркестр безперервно грав Гімн “Ще не вмерла Україна” [5, c. XCIII – XCIV].
20 березня Ананій Волинець знову увійшов до м. Гайсина, на цей раз “населення гучно вітало його. По адресу Головного Отамана Петлюри довго лунала Слава” [5, c. 186 додатку]. Українське населення Гайсина нарешті повірило в остаточну перемогу свого війська і радісно, вже не приховуючи своїх почуттів, вітало козацтво.
Та й більшовики бачили, що їхній владі настає, як тоді казали, “амба”. Вони навіть не приховували свого панічного настрою. Петро Дерещук, здійснюючи подорож із Умані до Гайсина, побачив таку картину: “На станції Умань, Христинівка і Зятковці (Зятківці. – Ред.) були большевики – кацапня, 539 полк… все деморалізоване, слабує НА ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛЯК, одверто сваряться товариші по між себе, докоряють свою владу за сучасне відношення її до солдат… Сами большовики-солдати кажуть, що вони скоро сами уже порозбігаються… Населення скрізь відноситься до болшевиків-коммунистів вороже. Грошей совітських ніде не хотять брать, товариші примушують брать тільке силою, все залякано, террорізіровано комунистами-большовиками. Большовики лають селян, що (ті) їм нічего не дають, кажуть: “все оні крічат (sic) подай батьку Патлюру, хоч із зімлі викопай”… Протестантів дуже багато, а де які дядьки одверто голосять, що треба “гарнізоваться, а то прийдеться пропадать”… ” [5, c. 185 додатку].
Тому з особливою надією селяни звертали погляди на місцевих організаторів, батьків-отаманів, які могли їх захистити після відходу армії. Одним із таких народних захисників і був Ананій Волинець. “У повстанців Волинець користується знаною популярністю в Гайсинськім повіті, – продовжував Петро Дерещук. – Його люблять і бережуть. Енергійна людина П. Волинець має організаційний талант. З сел ідуть до него охотно козакувать. Бувши 13, 57, 61 Гайсинські полки формувались П. Волинцем” [5, c. 186 додатку].
Більшовики у своїх звітах також зазначали, що населення Гайсинщини “просякнуте петлюрівським духом”, а поява в Гайсинському повіті прихильників Петлюри “буде енергійно підтримана” [5, c. 204 додатку]. Так і сталося: населення Гайсина радо вітало визвольне українське військо. Новопризначений комендант м. Гайсина в наказі № 1 (параграф № 5) закликав колишніх козаків 13-го, 57-го і 61-го полків, сформованих свого часу Ананієм Волинцем, вливатися до Київської дивізії.
Враховуючи давнє недружнє ставлення Юрка Тютюнника до Ананія Волинця і те, що до Київської дивізії закликалися козаки і старшини, які були “основним ядром повстанчеськіх військових організацій”, це могло серйозно зашкодити “успіху формування повстанців” [5, c. 186 додатку]. Тим більше, що Армія УНР йшла собі далі, а треба було творити українську залогу, на яку й мала спертися відновлена українська влада.
Проте Ананій Волинець був спокійний, адже добре знав, що той, хто воював під його командою, іншого отамана не захоче.
Петро Дерещук згадав й інший недружній “випад з боку Тютюнниковців”, які відібрали 5 коней “від Волинців”, тобто козаків Ананія Волинця, і обурення з цього приводу кількох козаків-повстанців. “Це зробило погане враження на Волинців і не на користь Тютюнниковців, – закінчував свій звіт командарму Михайлові Омеляновичу-Павленку Петро Дерещук” [5, c. 186 додатку].