З приводу роздумів Ю. Мушкетика “Лихо отаманства”

 

Кожна нація має свою вдачу. В будь-якому національному характері знайдеш риси позитивні та негативні. Безперечно, можна негативним оголосити прокляття. Або намагатися виправити їх. Намагатися, зрозуміло, можна. Але що з того? Ми ж не лаборанти божественної лабораторії, щоб сподіватися на формування нового українського менталітету – виключно з позитивних рис.
Чим може закінчитися боротьба проти характерних рис менталітету нашого народу, запрограмованого на тисячоліття? Та нічим. Національна вдача залишиться незмінною. Вона існуватиме – вже в інших – й тоді, коли від нас, критиків, не залишиться й згадки. Тому заклик шанованого Юрія Мушкетика “Долаймо отаманщину!” вважаю безпредметним. Крім пафосу і патріотичної мотивації за ним нічого не стоїть. Отаманщина – невід’ємна риса українського національного характеру, і водночас традиційне українське явище, завдяки якому ми й збереглися як нація.
Щоб суперечка ця мала сенс, треба спочатку визначитися в термінах. Якщо для Юрія Мушкетика отаманія є символом анархії, а для мене уособлює українську стихію – бунтівну, вогненну і нещадну, здатну змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу, то навряд чи є сенс дискусію продовжувати. До спільного знаменника ми ніколи не дійдемо, бо різне уявлення вкладаємо в поняття “отаманії”.
Дозволю собі закликати на допомогу одного з найвизначніших українців ХХ століття – отамана Подільської повстанчої групи Якова Орла-Гальчевського, до речі письменника, автора кількох книг. Ось як він, організатор української стихії, оцінював отаманів і отаманію:
“Ми часто чуємо слово „отаманія”, говорене з презирством, іронією та зневагою... Всі „регулярники” з армії не люблять повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись... За революції казали: цілком вистарчить „регулярних” методів, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так „побили” революційних большевиків, що самі потрапили до таборів у Польщі...
Читаєте висновки українського журналіста з минулого: ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну! Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією, чи організацією, все це – „отаманія”. Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, які (засуджуюче) вимовляють слово „отаманія”, і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота „отаманія”…
Отамани, однак, боролися, гинули; нові на їхнє місце з’являлися. Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами... Кажуть, що отамани були не карні, малодисципліновані. Були й такі” (“Проти червоних окупантів”, Краків-Львів, 1941 – 42 рр.)*

Справді, серед отаманів були різні люди, в тому числі і самозакохані авантюрники, які не бажали нікому підпорядковуватися. Але яка нескінченна галерея тих, хто вмів не тільки підпорядкувати собі до послуху інших, а й мав силу волі підпорядкуватися сам! Яскравим прикладом цього є отаман Яків Гальчевський-Орел, про якого зараз пишу книгу. Подвиг цього ідеального воїна української революції, який творив революційну ієрархію, був оцінений і Симоном Петлюрою, який у 1922 р. підвищив отамана Орла до полковника Армії Української Народної Республіки.
Яків Гальчевський продовжував боротьбу до 1925 року, а з вибухом Другої Світової війни – відновив її вже як організатор і керівник Грубешівської самооборони на Холмщині. Тобто, подільський отаман став одним з організаторів УПА.
І ще. Чи можна дійти до правильних історичних висновків, коли яскраве різнобарвне явище зображується лише однією барвою? Коли чорна фарба лягає і на тих, хто справді заслужив цього (наприклад, отаман Волох), і на тих, хто є рішучою антитезою волохівському ворохобництву?
Подібну необачність допустив і письменник Юрій Мушкетик, який необережно кинув: “Усяких там “марусь” і інших бандитуватих ватажків”. Тим самим зневаживши українських героїнь – жінок-отаманів, які виступали під іменами Марусь. Чорна фарба вилита на всіх них. В цьому вислові і концентрується отой сумнозвісний історичний метод, про який ми вже ніби почали забувати…
Так, в Україні в 1917 – 19 рр. діяла отаманша Маруся Никифорова – справжній бандит у спідниці (до речі, вона не була українським діячем, ніколи не виступала за владу УНР, боролася проти всіх державних інституцій). Але ж була в нашій історії отаманша Маруся – Марія Соколовська – сільська вчителька з с. Горбулева Радомиського повіту, яка підняла отаманську шаблюку, випущену з рук її героїчними братами-отаманами – Олексою, Дмитром та Василем. Вона підпорядковувалась всім наказам Головного Отамана Симона Петлюри і мала колосальний авторитет серед місцевого населення.
Закликаю Голову Національної спілки письменників України зняти гріх з душі і вибачитися на сторінках преси перед світлою пам’яттю Марусі Соколовської – справжньої української Жанни Д’Арк.
Завершую свої міркування словами отамана Якова Гальчевського, зверненими до повстанців у невеселому 1922 р., коли партизанам була очевидна приреченість визвольних змагань: “Нас може і не стати, але залишимо по собі пам'ять, легенду для нових борців”.
Друзі, не кидаймо необдумано незаслужених плям на достойних воїнів українського Степу і Лісу. Це без нашої допомоги зроблять нащадки тих, хто переміг нас в 1917-20-х роках.
Збережімо світлу легенду для нових борців!

Роман КОВАЛЬ,
Президент Історичного Клубу “Холодний Яр”.

* Сподіваюсь, що Юрій Мушкетик не сприйме цю цитату, як закид в його сторону. Р.К.