Пізнати власну історію!

Історія пишеться тими, хто вішав героїв. Ця істина добре відома народам, які програли національно-визвольні змагання.
Мета такої "історіографії" — виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта — щоб викохати і, врешті, викликати нову імперську хвилю.
Пером "історика" "увіковічнювалось" те, що, можливо, було хвилевим воєнним успіхом.
Останні століття історію українського народу писали росіяни. Які завоювали нас, а потім століттями обгрунтовували "історичну справедливість возз'єднання двох братніх народів".
Нема необхідності доводити, чому всіх, хто боровся проти російського поневолення, імперські історики нарекли "зрадниками", "відступниками", "бандитами". Як квінтесенція подібного роду історичних узагальнень, звучить російське визначення — "банды самостийников".
Сьогодні українці отримали щасливу можливість писати свою історію і тим самим зруйнувати імперські міфи — про "спільне походження", Переяславську Раду, "громадянську війну" 1918-1920-х років, про "Велику Вітчизняну" 1941-1945 років тощо.
Ці російські міфи і сьогодні гальмують побудову української державності, не дають українцеві дихнути так, як хочеться — вільно, глибоко. І щоб поруч ніхто спірометром не вимірював наскільки глибоко і вільно ти дихаєш!

Про що ця книга?
Ця книга про Гайдамаччину ХХ століття.
Про польових командирів української стихії.
Про тих, хто вважав ганьбою померти не на полі бою.
Ця книга про Велику Вітчизняну війну українського народу проти російських загарбників та їхніх поплічників.

Ця книга допоможе через біографії визначних українців глибше пізнати власну історію. Вона є викликом російсько-совєтській історіографії. Книга відкидає закомплексованість історіографії переможених народів.
Згадаймо цією книгою всіх, хто своїм героїчним життям і смертю наблизив нас до історичної перемоги.
Згадаймо всіх, хто зі зброєю в руках відстоював свободу своїх народів.

Роман Коваль

 

Перша Світова війна
в долі українського народу
(пролог)


ХХ століття лежить вже за моєю спиною. Зрозуміло, хочеться зробити узагальнення: що значить це століття в багатотисячній історії мого народу?! Але книга ця “лише” про найважливіший фрагмент історії українців ХХ ст. — період пробудження їх з півторавікової летаргії. І поштовхом для пробудження стала Перша Світова війна.

Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та гвалтувань, потоків і річок — в прямому, не переносному значенні — крові...
Чи може бути якась інша оцінка війни?
Без сумніву.
Війна — це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм.
Це, нарешті, з’ява героїв. Без яких існування народу немислиме.
Перша Світова війна в долі українського народу — це пробудження, виведення зі стану рабської рівноваги, зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.
У ХIХ ст. здавалось, що український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала холопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.
Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекучий російський вітер не завіяв поза межі України.
Зародок зав’язувався повільно — півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ ст. озвалася Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” спалахнув Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який в 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще одну благодать — Першу Світову війну.
А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили — полки, дивізії, армії, фронти, які бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її — ще сонну — під дих.
Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не протерши як слід очі, повів плечем, і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися.
Та велет затоптував в чорнозем не тих... І цим показав, що пробудження ілюзорне: мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від “німецького мілітаризму” одвічного ворога.
А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу: пропаговане більшовиками гасло самовизначення народів російської імперії зіграло справді історичну роль...
Серед українців, здається, один Микола Міхновський виступив проти створення “загальноросійського” фронту: ще навесні 1917 року він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Концепція Міхновського була реалізована на Брест-Литовських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців (лютий-квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.
До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповняла ненавистю до Росії серця лише сотень, може, тисяч українців. Саме вони складали українську, очевидно, найнечисельнішу в Європі, націю. Хіба білоруси могли конкурувати з нами за таку сумну “першість”.
І це не поетичне перебільшення. Ось промовистий приклад.
На установче віче Першого Сімферопольського полку ім.Гетьмана Петра Дорошенка прибуло близько семи тисяч солдатів, уроженців Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. Юрко Тютюнник, один з ініціаторів створення полку, запропонував українцям піднести руки.
Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хохли! Піднесіть руки!
Руки піднесла добра третина бійців.
— Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

Коли величезний вал дестабілізації розхитав російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів українців “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:
Кайдани порвіте,
І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте.
Лютнева революція, що була логічним продовженням Першої Світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Міхновський та Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і розлилася по всій Україні. І до велета, наїжаченого двома мільйонами багнетів, повернулася душа гайдамаки.
І малорос, який в шанцях Першої Світової їв з одного казанка з “великоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, “раптом” зрозумів, що їхні стосунки — це взаємини коня і вершника, і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі”,— писав Юрко Тютюнник.
Малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця.
Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю вернули українцям 1914-1916 роки...
І “німі, здавалось, духовно мертві маси”, ставали україн-ським народом.

Перша Світова війна, освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Блакитний, Вовгура, Гонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати Чучупаки — хіба перелічиш всіх ватажків повстанського руху 1919-1920-х років, які отримали воєнну освіту на фронтах Першої Світової?
Військова академія зробила ще одну величезної ваги справу: вона озброїла український народ — сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.
Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна: не розвіяла російського дурману у головах малоросійської інтелігенції. Маса україн-ська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні “передової російської культури”. І раз у раз заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.
Якби ж то вони — оці більшовики у вишиваних сорочках винниченківського штибу — розмовляли російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!
Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса — щира і наївна — з пошанівком ловила кожне їхнє “розумне, брехнею підбите слово”...
“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії.., — за український народ ”вирішував” кімнатний теоретик Михайло Грушевський. — ...Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”. А В.Винниченко, який чув “себе в Росії вдома” і сприймав — за власним визнанням — інтереси “цеї колишньої в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенет смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію.
Та через туман демагогії про “братерство української і російської демократії”, “про спільний дім — Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос духовного нащадка Тараса Шевченка — ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”.
Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога — Росії.
Те, що Міхновський зі своїми однодумцями — після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців — створив перші два полки українського війська — ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.
Працюючи над цією книгою, я безліч разів ловив себе на думці: як не вистачало Миколи Міхновського селянському повстанському рухові, як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з Григор’євим або Зеленим! Чи були б допущені ними оті помилки, про які й тепер згадуєш з болем у серці?!
Але історію не повернеш... Її “лише” можна творити так, як не змогли попередники.
І ця книга про українську стихію, яку пробудила Перша Світова війна і Лютнева революція, сподіваюсь, освіжить почуття мирного, запліснявілого українського егоїста, і, може, підкаже йому, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо набутки будуть забрані силою чи підступом.
Отож, спом’янемо гайдамаків ХХ століття, повчимося у них любити Україну, “запозичимо у них духа і віри”.
Заради себе і свого Роду.

Роман Коваль