Лицар волі Чорний Ворон

Справжнє прізвище Микола Скляр. Народився у Жовтих Водах. Студент Катеринославського гірничого інституту.
У травні-липні 1919 р. учасник повстання отамана Григор’єва проти “комуни і чрезвичайок”. Від серпня 1919 р. сотник Повстанської Армії Нестора Махна.
Невдовзі стає другим помічником командуючого Кримського корпусу Повстанської армії, згодом — командир кавалерійського полку. “Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец”, — таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махнівців) В.Белаш.1)
З середини 1920 р. Чорний Ворон — командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного.
Загін складався з 150-250 кінних і 20 тачанок з кулеметами. “Цей загін був найрухливіший у Дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти Дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні — жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби.., (вони) не раз показували яскраві приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”.2)
У вересні 1920 р. Чорний Ворон зі своїм загоном у складі Степової дивізії прибув до Холодного Яру. В Медведівці повстанці Холодного Яру об’єдналися зі Степовиками. Юрій Горліс-Горський, який саме у Медведівці вперше побачив воронівців, так описував свої враження: “Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — ”змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках”. А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким: “Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний, нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось гіпнотизуючого... Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою”.3)

В Медведівці, де колись почалася Коліївщина, наприкінці вересня 1920 року відбулася нарада отаманів. На ній слово мав і Чорний Ворон. Він наполягав, щоб повстанці, які зібрали силу в 30 000 бійців, йшли на Київ: “По дорозі ж усюди повстанці... Доки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, що оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають у запіллі повстанців. Таке військо нам дороги не замкне і Києва не оборонить”.4)
Але отамани Блакитний та Деркач прийняли рішення лишатися в запіллі ворога і громити його комунікації.
“ — Що вам так Київ у голову засів? — розводив Блакитний руками перед Вороном. — Київ поляки (тобто, україно-польське військо — Р.К.) і без нас займуть...
Ворон ”таємниче” посміхнувся.
— Кажете, пане отамане, — поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва, як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього — захопив би Київ перед самим їхнім носом...
Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше, ніж дійде до неї фронт, було б неабияким дарунком для українського уряду,— підтримав побратима Андрій Чорнота. — Чорний Ворон, хоч і “степовий бандит”, але на ”міжнародних чемностях” розуміється”.5)
У Холодному Яру Чорний Ворон був недовго та встиг повоювати і тут.
“В обідню пору на піщаних кучугурах показалася велика сила червоних, що, мов сарана, в бойовому порядку, сунулася на Медведівку.
У Медведівці почався великий рух. Повстанські війська, підтримані артилерією, перейшли в рішучий контрнаступ. Червоні лави здригнулися, заломилися і почали безладно втікати на Черкаси.
Повстанці їх наздоганяли і нещадно нищили. Особливо багато роботи було воронівцям, які мали добрі навички рубати з розбігу... Сам Чорний Ворон вихром летів поперед своїх і вигукував захриплим голосом: ”Давай, давай, так їх, хлопці, сучих синів, так!..””.6)
Наступним боєм Чорного Ворона був багатогодинний бій в районі Онуфріївського манастиря...

В жовтні 1920 р., коли Степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на Врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьоннівці помітять Степовиків і заатакують їх на марші. Він першим накинувся на червону лавину.
Будьоннівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних.
Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу...
“Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою. Зав’язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, переходили в контратаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами повертались у ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися”.7) Коли будьоннівці увійшли в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.
Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано вигукнув “Здаюсь!” і підняв догори руки. Розпашілі боєм червоноармійці кинулися вперед, вже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьоннівці розгубилися і на мить зупинилися.
“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, — зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного — переважно вихідцям з Кубані.
І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.
Пролунав постріл. За ним ще два — це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті. Будьоннівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих...

Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими Холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:
“Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних — вдвічі більше будьонновців, ніж воронівців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
— Є, тут! — крикнув Андрій...
Ворон без зброї, в окривавленій одежі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев’янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...
— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
— Відправимо до Мотриного манастиря, — одізвався Петренко.— Колись Василя Чучупаку туди перенесем.
Чорнота заперечив рухом голови:
— Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо”.8)

Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч з балкою із Шпакової до Розуміївки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від ст.Хирівки, трохи західніше від неї, постала висока могила Борцям за Волю України.



ДЖЕРЕЛА:
1) А.В.Белаш, В.Ф.Белаш, “Дороги Нестора Махно”, Київ, 1993.
2) Ю.Степовий, “В Херсонських степах”. Мюнхен, 1947.
3,4,5,8) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, “Червона Калина”, 1994.
6,7) М. Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.