Отаман Мліївської Гайдамацької Січі Трохим Голий


Юнацькі роки

Справжнє прізвище Трохим Іванович Бабенко. Народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на березі Дніпра. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на одному з дніпровських пароплавів і під час нещасного випадку втопився. Мати вийшла заміж вдруге. Від двох шлюбів мала семеро дітей. Трохим був одним із старших.
Його, як і батька, притягував Дніпро: Трохим теж працював на пароплаві, але офіціантом. Пароплав називався “Рыцарь”.
Здавалось, бути Трохиму довіку офіціантом, слугувати іншим; про славу лицаря, очевидно, він і не мріяв.
Але прогриміла вістка: війна.
Потім її назвали Першою Світовою.
Війна, яка була єдиним шансом сільських парубків вибитися “в люди” — в офіцери, рішуче перекреслила його скромні життєві плани.

І Трохим Бабенко був мобілізований на війну.
Де служив, на яких фронтах, в яких частинах — невідомо. Але знаємо, що — колишній офіціант, людина, як кажуть, мирної професії, здобув два Георгіївські хрести — за хоробрість.
Військова романтика не відпустила більше від себе: після революції та проголошення УНР Трохим продовжив службу тепер вже в українському війську. І став, нарешті, старшиною!
І ось стрункий юнак-офіцер повертається в рідне село.

Місцеві жителі запам’ятали його таким: “Був невисокого зросту (як йшов — шабля черкала об землю), чубатий, очі мав чорні, як терен, проникливі, на підборідді ямочка... Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко”.1)
“У словесному портреті отамана, в характеристиці його звичок, натури, серед опитуваних різнобіжностей немає, — зазначає краєзнавець Андрій Тегерешвілі. — Любив ходити чисто і охайно, вся одіж була при тілі: дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті — це було в замітку людям”. Як сказала одна хрещатицька бабуся, “усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті”.


Початок партизанки

Не важко здогадатися, що стало поштовхом для повстанчої праці: окупант зачепив за живе національні почуття Трохима Бабенка. Жорстокі збиткування біло-російських окупантів не могли не вивести з рівноваги бойового офіцера.
Після повернення додому він разом зі своїми товаришами Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К.Віхтем виступив проти денікінців. З його відомих бойових успіхів слід відзначити розгром денікінського штабу, що роз-містився у Городищенській сільськогосподарській школі. Діяв Бабенко й на залізниці: так, у Городищі, розібравши рейки, разом з товаришами пустив під укіс денікінський потяг, а потім обстріляв білогвардійців, які лишилися живими.
Згодом чекісти зазначали: “Банда Голого, обнимавшая собой Черкасский уезд, появилась со времени Петлюры, в его время сильно поддалась петлюровщине. При Деникине была активной”.2)
Згідно з даними денікінців, зазначав більшовицький дослідник Д.Кін, в Черкаському повіті, зокрема, в Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошенській і Старосільській волостях у листопаді 1919 р. вибухнуло повстання, в якому взяло участь декілька тисяч селян. “Восставшие называли себя петлюровцами. Ими была объявлена мобилизация до 45-тилетнего возраста. К восставшим во время боя перебежали из белых частей два офицера-украинца, которые возглавили движение и готовили наступление на Черкассы”.3)
Денікінці панічно відкочувались на південь. На їхнє місце прийшли більшовики. Вони призначили Трохима Бабенка, як організатора боротьби проти білих, воєнкомом Городища. Але він так і не приступив до виконання своїх обов’язків — призначення скасували. Про причини цього можна здогадуватися: очевидно, владі донесли, що Бабенко — “бывший петлюровский офицер”.
Незабаром Трохим виступив проти нових окупантів.
Ворог зазначав, що “при Советской власти (”банда Голого”) также (была) активной, (особенно) в период сильного недовольства продразверсткой и разного рода мобилизациями”.4)


Агітація словом і кулею

Від початків повстанчої праці за псевдонім Трохим вибрав собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XYIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та жидів-орендарів і увійшов в українську історію тим, що в 1741 р. за зраду Батьківщині стратив Саву Чалого. Невипадково однією з перших “антисовєтських” акцій Трохима Голого стала ліквідація колишнього товариша, а потім зрадника — комуніста Віхтя, який очолював робітничо-селянську інспекцію. Був знищений й голова сільради с.Шелепухи колаборант Підберезний.
Що ж до єврейського населення, то воно в Київській губернії на той час монопольно володіло торгівлею сільськогосподарською продукцією, зокрема зерном, і допускало традиційні “зловживання” у ставленні до українських селян. Яке могло бути ставлення до євреїв-здирників з боку отамана?
Не дивно, що повстанці Голого час від часу підіймали на шаблях “жидівські бебехи”, так, що “пір’я кружляло вулицями, як у заметіль”.
Агітація — словом і кулею — проводилась щодня: кожний козак Голого був добрим агітатором.
У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і виступав на майдані перед селянами: “Добродії, борімося за Україну, бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!”. Або: “Сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє”. Публічно висміював Леніна. Кацапчуку, що вчителював у Тубільцях, за комуністичну пропаганду виписав 25 шомполів.
Був, кажуть, серед голівців ще один рішучий агітатор — жінка з маузером...

Гайдамацька Січ отамана Голого

Базовими для отамана стали Мліїв та довколишні села, які хтось назвав “Мліївською республікою”. Місцевість — лісові урочища з поетичними назвами — Марусин Яр, Ламані гори, Середин Яр, Недашівський став. На підходах до табору стояла залога, головний шлях перепиняв шлагбаум з табличкою: “Мліївська республіка”.
Голий діяв також в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, ст.Воронцовської, с.Великого Старосілля. Переправлявся і на Лівий берег: рейдував в районі Домонтового, Богушкової Слобідки, Хрестів, Коробівки.
Були у загоні селяни і з Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів.
Керівне ядро загону становили (згідно з даними А.Тегерешвілі): Баклицькі Оника і Яків, Буркут Харитін (начальник штабу), Вовк Павло, Заєць Гнат, Краснюк Платон, Панько Павло, Паламар Семен, Педоренко Олекса, Подупейко Олекса, Шевченко Артем, Сагач Дмитро (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.
Андрію Тегерешвілі вдалося встановити прізвища деяких повстанців із Городища та околиць: Грозний Антін і Вовгур (пізніше теж отамани), Вовк Василь, Добровольський, Дячка Михайло, Жук Олександр, Качан Артем, Ковтанець Михайло, Коршак Олександр, Лящ Петро, Пожар Олекса, Марченко, Співак, Голуб, Коршак Олександр, Ус Кузьма, Шаповал Андрій, Герасименко Грицько, Орел Василь (з с. Свинарки), Омельченко Тихін Мусійович.
Тихін Омельченко — заступник отамана — був другим за популярністю серед населення після Голого. Більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Л.П.Симиренка.
Одягатися повстанці намагалися подібно до однострою військ УНР: носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.
Селяни так описували отамана: “В походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий, у яблуках. Був швидким в ходу і розмові, сяде на коня — ніби влип. Любив бути на видності, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя: маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.
Улюбленою піснею отамана була:
Ой, наїхали хлопці, еге-гей,
Ой, із України.
Та попускали коні, еге-гей,
Ой, та по долині...
Зрозуміло, що цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали — в рейдах, в таборі, біля вогнища.
Дівчата любили Голого та його товаришів, при зустрічах заплітали у гриви коням коханих кольорові стрічки. І, як чули сигнал ріжка, котрим сурмач оголошував збір, серце не в однієї стискалося: чи побачу ще?
Але не всі дівчата очікували наречених у селах, чимало з них боролися поруч: серед цих відважних дівчат — розвідниці Ярина (Оксана ?) Пелюхно, Осадча, Плигач. В один нещасливий день їх зарубали окупанти біля Недашівської гатки.


“Тобі комуни захотілося?!”

Чим же займався Голий? Нищив продзагони, волосні та повітові органи “соввласті”. Спалив городищенський воєнкомат, нападав на інші совєтські установи Городища та сіл.
“Рейди Голого були тактично продумані, — пише Андрій Тегерешвілі. — Приміром, перед Городищем Трохим перевдягався в дівочий одяг і входив з групою своєї молоді під гармошку та співи до містечка. Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт”.5)
5-7 лютого 1920 р. через голівські села Тубільці, Будище, Мошни, Хрещатик, Байбузи, а 8 лютого — Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Зимового походу, зокрема, кінний ім.Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що один лише вигляд українського війська підняв бойовий дух селян. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори дезорієнтували селян, сказавши, що це проходить білогвардійська частина. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру з Городищенського заводу, якщо ті нападуть на “білих”. Коли ж озброєні селяни довідались, що це частини Армії УНР, селяни розійшлися. Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник наказав “кінним частинам пройти м.Мошни з піснями”...

На початку травня 1920 р. — під час походу Будьонного на Польщу — Голий атакував 518-й полк Першої Кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. “І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами. Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: ”У мене зубки гострі, піками””.

Отаман Голий регулярно проводив мобілізації. Ось згадка про це місцевого селянина: “Викликав нашого батька Голий у розправу (так по-старосільському називали сільраду — А.Т.) і запропонував вступити до загону. Батько довго воював з німцями, був у полоні, тож відмовився: вже навоювався. Голий з серцем підгилив його ногою під сідницю і вигнав”.
Отаман та його партизани нещадно нищили зрадників. Так, голівець Нечай забив начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. У 1920 році був застрелений ще один начальник городищенської міліції — Я.Панько та голова райвиконкому Подвиженко. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника — колишнього повстанця Рябоконя, з яким воював проти денікінців, і який перекинувся до червоних. Розплата була запланована на 13 вересня 1920 року.
Під час постою у с.Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, котрий планував наступати на “Мліївську республіку”, повстанці атакували ворога.
“Голівці несподівано ввірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві і розсередилися по селу... Зав’язався бій.
Очевидець П.Т.Гой розповідав: ”Голівці летіли, як чорна хмара — з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних) — і землі під ними не видно”.
Під час бою було забито семеро карателів, 20 осіб полонено, решта розсіялась. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?..
Полонених пов’язали колодязьною мотузкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло!
Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т.д., але ненависть виявилась сильнішою — їх постановили стратити, що й було зроблено вранці у Сиваковому Яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: ”Тобі комунії захотілося? На!” — і добив лопатою.
Старосільська міліція відбулася легше — отримали від отамана лише шомполів — місцеві все ж, з селян.
Один полонений ненадовго врятувався, його ”куркуль” Краснюк забрав до себе допомогти по господарству. Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив”.6)
Розголос про розгром карального загону в селі Велике Старосілля рознісся округою. Лави Голого швидко зростали. У вересні 1920 р. до нього пристали повстанці гайдамацького села Медвин...

“Красниє мстітєлі”

В Україні йшла боротьба між націями за право володіти українським скарбом — землею. Євреї, як і завжди, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним з прикладів безоглядної жорстокості з боку “мирного єврейського населення” була діяльність загону городищенських “красних мстітєлєй”.
Про нього маємо таку офіційну совєтську інформацію:
“В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч. Оружия отряд имеет 50 в., из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патронов на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы.
Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохороны или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану...
Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная...
При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, — отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можна безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась”.7)
Згідно з даними Андрія Тегерешвілі, загін “складався з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100-150 осіб. Командиром його був Сань Ісаковіч Дінерштейн. Склад загону: комісар — міліціонер Ворона, Бєгєльфєри Павло та Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскіє Ізя та Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Боріс, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєгуб Ілля Ароновіч. Останній був власником млина.
На озброєнні мали гвинтівки і кулемети ”Максим”.
Діяли ”мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік у лісі, забирали до підвалів своїх лавок — пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік — дружину розстріляють, прийде — розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці.
Розстріли велися у піщаному кар’єрі — зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб”.8)

Чистка в Черкасах

Під час всеукраїнського повстання літа-осені 1920 року отаман Голий був однією з головних дієвих осіб: під його командою боролися тисячі повстанців, 6000 з них він 2 жовтня 1920 р. привів у Мошни на з’єднання з Холодноярцями для проведення спільної операції — штурму Черкас.
Це підтверджують більшовицькі документи: “Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны... С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил.
3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку, Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы”..9)

“Я уявляв його собі як солідного ”дядька-отамана”, — згадував Юрій Горліс-Горський, який вперше зустрів Голого в Мошнах восени 1920 року, — і трохи розчарувався, коли побачив, верхи на коні, молоденького хлопця в однострої студента київського університету. Лише замість поламаної ”студентки” мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з ”петлицями” і блискучими гудзиками красувався цілий арсенал зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах ”на випуск”. Та при ближчому обзнайомленні те некорисне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав ”добру голову” і вмів захоплювати масу”.10)
Під час штурму Черкас Юрія Горліса-Горського вразила мужність, витримка і непоступливість гайдамаків Голого. Коли на околицях Черкас вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанчою лавою і “почав з флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса”, а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, голівці виявили виняткову витримку і мужність.
“Я чомусь був переконаний, — згадував Горліс-Горський, — що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль”.11)
Повстанці Голого вийшли з честю зі складного бою: “Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських ”ополченців”, — описував побачене Ю.Горліс-Горський. — У декого голова відділена зовсім від тулуба, — то робота ”косарів”...
В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнель, що почала розриватися над містом... Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах ”воєнну здобичу”: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, шкіри, цвяхи...
По сусідству, за рогом кварталу, юрба, із задоволеними викриками й реготом, оглядає щось при світлі палаючого будинку. Під’їжджаю. В крузі глядачів, кілька селян держать за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукава, з фільозофським спокоєм урочисто переводить ”операцію”: до розпоротого косою живота напихає гречки.
— Вполномочений з вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! Стару суку зарізали, щоб щенят не плодила, а йому треба по довжності — ”развйорстку виповнити”...
— Га! Як він до нас до Млієва приїхав був з червоноармійцями развйорстку дерти, — одізвався другий глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Микола третій... Я вас, каже, навчу як савєтськую власть слухати!.. А тут — бач — під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — геть чисто все через вікно на подвір’я повикидав, знайшли вже — як хату запалили... А збіжжя усякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...
Зрозуміла дика мстивість мирного й по суті доброго українського селянина”, — завершує розповідь Юрій Горліс-Горський.12)
Як не згадати тут визнання Лейби Троцького, який уособлював в ті роки єврейську націю — і у ставленні її до українців, і у ставленні українців до неї:
“Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”.13)
Троцький, як бачимо, добре розумів роль свого народу у поневоленні українців, розумів національно-визвольний характер боротьби українців проти, як він каже, “своих угнетателей”.