Юрій Горліс-Горський — письменник-борець

Справжнє прізвище Юрій Городянин-Лісовський. Народився 14 січня 1898 року в с.Демидівці на Полтавщині. Батько — теж Юрій — офіцер російської армії, мати — Людвина Соколовська — “вела свій родовід з польсько-шляхетського коріння”.

Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої Світової війни. В роки національної революції — старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР. Учасник легендарного Зимового походу під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка.
На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій захворів і змушений був лишитися на лікування в Мотриному манастирі.
З перших хвилин перебування в Холодному Яру він відчув якийсь незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, “якоюсь щімливою радістю”. Вразила його й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.
Випадкова хвороба змінила все його життя: в Холодному Яру Юрій торкнувся серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника та вдячного літописця.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив Холодним Яром, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”.

Вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом “Залізняк” був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру.
Пізніше у романі “Холодний Яр” він писав:
“Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються — то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути”.
На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив його, а той “віддячив”, викликавши телеграфом з Єлисаветграду полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. В льохах Єлисаветградської ЧК відчув на собі “вдячність і ласку совєтської влади”.
Але “жартівниця Доля” видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу.
“Яка-то приємна річ, — писав згодом Юрій Горліс-Горський, — видертися з обіймів старої бабці — смерті”!
Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими його вже “поховали”, а Андрій Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест “на вічну пам’ять р. б. Юрієві”.

Зберігся спогад учасника подій Михайла Дорошенка про один з бойових епізодів життєвого шляху Залізняка. Він стосується січня 1921 року, коли об’єднаний партизанський загін здійснював рейд до західного кордону в надії перейти його.
Коло річки Синюхи на партизанів напала спецчастина Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи і пострілами намагались призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Залізняк, чвалом обскочила лісок і на узліссі — поки тривав ар’єргардний бій — влаштувала засідку.
Довідавшись, що засідка готова, отамани Хмара та Завгородній, котрі ставили спротив, почали демонстративно тікати тією дорогою, коло якої чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли на зустріч своїй смерті.
І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні...
Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк “видістався з Холодного Яру”. Влітку прибув до Львова на зустріч з генералом-хорунжим Юрком Тютюнником. Стає зв’язковим уряду УНР. Навесні 1922 року вертає в окуповану росіянами Україну. Підпільну роботу провадить у Києві.
Третього травня 1922 р. Юрій отримує завдання організовувати підпілля на Поділлі. Цього ж дня вирушає до Вінниці, де в одному з повітових (прикордонних) відділів освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
Декілька разів переходив кордон по річці Збруч. Після доносу українця Дацишина третього квітня 1923 р. Юрія було заарештовано. Арешт переводив чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім заступник начальника губвідділу ГПУ Іванов.
Горського звинувачено за ст.58 — “за приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади”. Провів 8 місяців в “тюрподі” Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1922 року звільнили з-під варти.
За завданням українського підпілля “Горський” дає згоду працювати в агентурному апараті Вінницького ГПУ. За пізнішим висловом безпосереднього “керівника” Галіцкого “Горський” провалив не одну чекістську операцію.
І от 1924 року знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося.
Більшовики оцінили його роботу на Поділлі в 15 років ув’язнення. Ще добре, що вони не дізнались про Холодноярську сторінку його біографії...
Щоб врятуватись, Юрій симулював психічне захворювання.
“Потяглися ”тернисті” дні і ночі симуляції, — писав пізніше Горліс-Горський у книзі ”У ворожому таборі”. — Я здебільша лежав, не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки ”прологом”, щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій, були важкими і фізично, і морально”.
Але чекісти не дуже вірили в його захворювання і ще протягом декількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсону. Нарешті Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, з якої він утік у квітні 1932 року.
“Холодної квітневої ночі, — писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні ”Колгосп над Інгулом”, — утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон-Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем.., половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля”.
Ця “таємничо-невідома доля” закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, згодом до Москви, Білорусі, і, нарешті, до російсько-польського кордону, який йому щасливо вдалося перейти. Того ж таки 1932 року він опинився у Рівному.
Спраглий за українською книгою, за українським словом, він відразу ж розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої Іваном Талащуком швидко потоваришував.
Дочка Івана Талащука Галина згадувала: “1932-й рік. Мені було тоді вісім років. Я пам’ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного”.
Потім Львів, пл.Ринок, 5, пом.7.
У Львові Горліса-Горського знайшла слава. Тут він пізнав щастя.
Першою книгою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була “Ave, diсtator!”.
Наступного, 1934 року, був виданий “Отаман Хмара”. У передмові до книги Юрій Горліс-Горський писав:
“Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації, — в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім з половиною місяців арештів ГПУ та большевицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик занавіси, якою густо закриті тайни червоної ”охранки””.
В цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю отамана Хмари — Семена Харченка, з котрим сидів в одній тюремній камері Вінницького ГПУ, та інших борців за визволення рідного краю від російської навали — Яблунівського та Іваніва, з якими в ніч на 7 листопада 1923 року отаман підняв повстання в “тюрподі” Вінницького ГПУ.

1935 року у Львові виходять друком книги “У ворожому таборі” та перша частина роману “Холодний Яр”. Друга частина “Холодного Яру” вийшла 1937 року.
“Холодний Яр” мав в Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених читальнях ”Просвіти” проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про селянські повстання на Черкащині переповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих.
Юрій Горліс-Горський зберіг дорогоцінні образи героїчних українців — братів Чучупаків, Пилипа Хмари, Миколи Кібця-Бондаренка, Ларіона Завгороднього, Івана Гонти, Андрія Чорноти, Костя Блакитного, Чорного Ворона, Мамая-Щириці, Трохима Голого та інших, які стали яскравим прикладом наслідування для української молоді. Імена Холодноярців брали молоді оунівці. Можна без перебільшення сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30-40-х роках ХХ століття.

1938 року Юрій Горліс-Горський знову у Рівному, “цим разом уже як відомий автор, редактор — елегантний, самовпевнений, — згадує Галина Талащук-Гришко. — Був веселий, привітний”.
Наприкінці 30-х років Юрій Горліс-Горський завершує роботу над романом “Між живими трупами” і анонсує його вихід: “Із здоровим розумом — серед божевільних, — писав в анонсі автор. — Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму в психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація ”непу”, ”соціалістичний наступ”, ”індустріалізація” та ”колективізація” — через призму тюрми і лічниці для божевільних”.
Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами “липла” до нього.
На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав втрату, тим більше, що вважав цей роман найкращою своєю книгою.
Що робив Горліс-Горський на Закарпатті?
Зі зброєю в руках, разом з товаришами — колишніми вояками Армії УНР — він пішов, за влучним виразом Сергія Козака, на “голос Карпатської України”. Одна з газет, здається, “Діло”, незабаром видрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Родина Талащуків у Рівному відправила по ньому панахиду. Вже вдруге друзі “ховали” його.
Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час вчителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії, в Новий Керестур.
Тут одержує виклик з Канади: українці Саскачевану запрошували письменника оселитися в цій країні. Гітлер окупував уже пів-Европи і прямою дорогою Горліс-Горський не міг добратися до Франції. Тому вирушив окружною дорогою через Малу Азію, Північну Африку до Марселю, а потім до Парижу. Враження від цієї мандрівки зафіксував в оповіданні “Подорожні зигзаги”.
Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилось полагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. Тим часом Гітлер добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини з Совєтським Союзом.
Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини, вирішив залишитися в Европі. “І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?” — розповідав пізніше Юрій товаришам.
“Треба сказати, — згадувала дружина Юрія Горліс-Горського Галина Талащук, — що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940-41 роках, дуже прихильно ставились до українців”.
І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба. 1940 року він вже у Фінляндії, формує відділ з полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.
Подорож до Суомі він відображує у двох статтях “Фінляндія” та у вже згадуваних “Подорожніх зигзагах”.
На початку 1941 р. Юрій очолює український відділ радіовисильні в Берліні — щось на зразок радіо “Свобода” пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою “Краківські вісті”, де публікував статті.
Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з’являється у Рівному й шукає можливості вирушити на свої ”святі місця”, як він називав Холодний Яр... Тим часом у рівненській газеті “Волинь”, яку редагував Улас Самчук, з’являються його спогади “Їх прийшло дванадцять”.
Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало гестапо.
В червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський нарешті повертається в Холодний Яр.
Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників Холодноярської епопеї, доповнює другий том книги “Холодний Яр”. Для гурту свідоміших українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою, який вимагав, щоб ОУН (б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не в інтересі українців відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лиш з'ясовувати стосунки з німцями.
Через кілька днів на підводах вирушили з Олександрівки на Головківку, потім до Мотриного манастиря. Юрій із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалось невимовною радістю — він знову в Холодному Яру! Але знівечений Мотрин манастир засмутив його... Зайшли на подвір’я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю новітні гайдамаки.
Спогади, спогади...
Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал “у ліву кишеню френча”, де пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби”.

Заночували у Медведівці. З'ясувалось, що староста Медведівки — колишній Холодноярець, який з відходом Совєтів повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість “описати той наш пекучий вогонь, що вибух проти московської навали незгасимим полум’ям Холодного Яру”. “Хоч комунарія наш вогонь пригасила, — говорив староста, — але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище”.
Горліс-Горський відвідав у Мельниках батьків Василя Чучупаки і подарував їм двотомник “Холодний Яр” — про боротьбу їхніх славних синів. Старенькі вже Степан Чучупака та Оксана Чучупачиха були безмежно зворушені.
Могилу Василя Чучупаки огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб.
“Наступного дня, — згадував учасник події Михайло Дорошенко, — в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина. Прибув із Суботова і колишній Холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників Холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив ”Вічная пам’ять”, очолена Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют”.
Юрій Горліс-Горський виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру слово. Він згадав попередження Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли нашого ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
Всі були безмежно зворушені величавою урочистістю здвигу.
Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і, зокрема, Горлісу-Горському за вшанування пам’яті їхнього сина...

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на Захід. Через Рівне пробирається він до Львова, де 26 листопада 1943 р. в православній церкві св.Георгія одружується з Галиною Талащук.
“Яким я пам’ятаю Юрка? — згадує дружина Галина. — В першу чергу він був ”безнадійним” романтиком, що дуже яскраво просочується в ”Холодному Ярі”... Саме тому цей твір мав таку велику популярність...
Юрій з природи людина дуже інтелігентна, з широким діапазоном бачення, надзвичайно гуманна... Вірний уенерівець до кінця свого життя, дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри...
Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло...
Любив збирати старі знимки, зокрема, історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат ”Лейка”, який привіз в Україну і робив знимки з всього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для подорожі до Швейцарії. Але поступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали”.
“Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР”, — додає Петро Майсюра.

Через Австрію Юрій Горліс-Горський з дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (“Ді-пі”) в Новому Ульмі.
Розпочинається новий етап життя — на чужині.
25 вересня 1946 року народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...
В таборі “Ді-пі” в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент “різнородних ворожих Україні сил — большевицьких, польських, німецьких”. Для дружини Горліса-Горського лишалася незрозумілою причина цих інсинуацій. Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
Плітки поширювалися, зрозуміло, “поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі”.
“Перед його смертю посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія Горліса-Горського, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність в кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи.
Юркові ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, в дрібничковості людського духу, заздрості тощо...
Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади...
Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз зі сторони тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим ”хлопчакам”, як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом і, коли, нарешті, Юрко, якого дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів”.

Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений удавкою в Новому Ульмі (Німеччина) “своїми”. Це сталося 27 вересня 1946 року.
Але й смерть його не зупинила — він продовжував йти у життя своїми книжками.
1948 року в Новому Ульмі перевидано “Ave, diсtator!”, 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року у Лондоні — “Холодний Яр”. “Отаман Хмара” перевиданий 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року перевидано книгу “У ворожому таборі”.
Юрій Горліс-Горський продовжував жити і у легендах. Наш приятель Кузьма Дасів розповідав, як в одній з давніх комуністичних брошурок згадувалося, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу “угорській контрреволюції” проникали українські “контрреволюціонери” і серед них Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості фігури українського письменника-борця. І фраза чекіста Галіцкого до отамана Хмари з однойменної книги звернена вже до автора — Юрія Горліса-Горського: “Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не становили би для нас ніякої цінності”.
Справді на руках видатного українського письменника Юрія Горліс-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

1994 року історичний роман “Холодний Яр” перевидано в Самостійній Україні — і знову-таки у Львові. Хочеться вірити, що нині, як і колись, в 30-ті роки, він буде виховати тисячі героїв, які здобудуть українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.