Іван Гонта, отаман Звенигородщини
та Холодного Яру


Справжнє прізвище Іван Макарович Лютий-Лютенко. Народився 24 червня 1897 року в Капустянському лісництві. Батько — Макар Минович — походив з бідної селянської родини; працював лісником Капустянського, а згодом і Скотаревського лісів. Мама — Євгена Цибульська — була з родини заможних селян с.Товмач, теж на Звенигородщині.
Іван закінчив земську школу (4 класи), згодом “курси Паршина” в Москві. Окрім диплому за 6 гімназійних класів, отримав з Московського навчального округу привітання як найкращому студенту з математики.1)
Ще навчаючись на курсах, Іван водночас викладав теорію і “практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів подавати команди”. Завершивши курси, отримав ранг старшого унтер-офіцера.
Тим часом розпочалася Перша Світова війна. Під впливом російської пропаганди та маючи велике бажання стати офіцером, Іван Лютий-Лютенко “вирішив іти в солдати”. Був приписаний до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою — в команду “вольноопрєдєляющіхся”.
На фронті його зарахували до 8-го Московського гренадерського полку.
Разом з декількома солдатами виконав ризиковане завдання: на очах у німців — під обстрілом — зняв з колючого дроту трупи російських офіцерів та солдатів. У зв’язку з цим був представлений до нагороди і отримав право продовжувати навчання в Тифліській школі прапорщиків.
На Кавказ поїхав через рідне село. “Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати, — згадував Лютий-Лютенко. — І раптом я до хати!.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли”.
Побувши вдома два дні, Іван — через Харків та Ростов-на-Дону — поїхав до Тифлісу. У школі вільних місць не виявилося і Лютого-Лютенка відправили в Омську школу прапорщиків, яку він через 8 місяців закінчив, отримавши ранг прапорщика. Збулася мрія сільського хлопця — він став офіцером.
Юнак отримав призначення до Києва. “У Києві, — пише він, — комендантом тоді був німець Медер, а штабс-капітан Олександр Загродський був у нього одним із ад’ютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ї дивізії, що стояла в Ромні на Полтавщині.
Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:
— А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж українець!..
Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я і думкою не міг припустити, а не те, що почути”...
Івана Лютого-Лютенка призначили помічником командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. Це сталося восени 1916 року. На цій посаді і застала його Лютнева революція...

В Армії УНР

Через рік 290-й полк очолив українець — полковник Сікевич. “З наказу Центральної Ради, — згадував Лютий-Лютенко, — наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений в ногу.
Після одужання Лютий-Лютенко повернувся до свого полку. “Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, ”купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем”, як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!”.
За Директорії Лютий-Лютенко був призначений командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись.., порозбігалися ”грабувати награбоване”.
Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки.
Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з ”общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами...
Треба зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовто-блакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо очі большевиків і фронтових дезертирів”...

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, Лютий-Лютенко захворів на тиф. Лікувався в уманському госпіталі. В цей час в місто вдерлися більшовики.
“В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках... Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був ”свой”, ”наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за ”білоручок”, панів-неробів, експлуататорів ”робочого класу”, і... починали ”кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках.
Мене врятувала сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як ”поранені, знівечені міною””.
Пролежав в уманській лікарні місяць, потім знайомі перевезли його на хутір, що входив до місцевості, де разом з братами Дерещуками партизанила отаман Маруся.2) Ще через місяць Лютого-Лютенка перевезли ближче до дому: до містечка Мокра Калигірка. В цій місцевості ”гуляв” повстанець Гризло, “дуже толковий, розумний чоловік, старий революціонер”.
І ось Іван Лютий-Лютенко вдома.
“По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це був розгул большевицьких ”карательных отрядов”. І так день-у-день”.
Лютий-Лютенко вирішив сконтактувати з Гризлом. “Гризло розповів мені про своє ”лісове мистецтво”, про повстанський рух спротиву більшовикам... Настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями... Я в основному згоджувався, навіть обіцяв, що очолю, але згодом... А тут, що день, то й нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосно, що аж лячно стає на душі”.
Раптом все несподівано притихло. “Про большевиків не було й слуху”. Іван вирішив одружитися. Його дружиною стала Валентина Колос...
До Лютого-Лютенка продовжували приїжджати посланці від різних повстанських ватажків з пропозиціями йти до лісу.
Тим часом влада змінювалась одна за одною: то денікінці, то махновці, то більшовики, то повстанці заходили в село. Ніхто з них довго не засиджувався — “день, два, тиждень і нова (влада) приходить, щоб знову за день-другий дати місце іншій”.
Часті зміни влади сприяли бандам розбишак. “По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм!”. І в Товмачі знайшлося до півсотні ”мисливців”-бандитів. Під впливом більшовицької агітації вони почали з грабунку поміщицьких маєтків, а потім взялися за заможніших селян. Одного разу до господи Лютих зайшли місцеві дядьки:
— Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Дивіться, що робиться... Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей... І Бога не бояться... Організуйте нас!.
Останнім поштовхом для прийняття рішення стало вбивство односельчанина Василя — доброго і працьовитого господаря, який часто дорікав бандитам за грабунки, соромив їх.
Терпіння селян кінчилося: вони постановили заарештувати бандитів. І через декілька днів, коли розбишаки вертались з грабунку, їх чекало близько тисячі озброєних односельчан. Удосвіта всіх (35 чоловік) переловили і — не зважаючи на благання священика — на другий день розстріляли за селом, “довкола глинища”.
Через тиждень розстріляли ще сімнадцятьох...
У сусідніх селах робилося те ж саме: селяни карали на смерть збільшовичених односельчан-грабіжників.
“От до чого прислужилася більшовицька наука ”Грабуй награбоване!””, — підвів підсумок Іван Лютий-Лютенко...
Незабаром село знову зайняли більшовики, почалися масові арешти, і Лютий-Лютенко, “щоб оминути хвилю арештів”, пішов у повстанці.

Бої з більшовиками

У містечку Мокра Калигірка Лютий-Лютенко — під псевдом Гонта — перебрав від Гризла командування партизанським загоном. Гризло і його “права рука” Карась взялися за політичну й організаційну роботу по селах та вербування свідомих українців до загону.
“Обмундирування і чоботи для повстанців шили жидівські кравці та шевці, що жили в Мокрій Калигірці. Гризло брав у цукроварнях цукор і розплачувався ним та грішми з жидами за роботу”.
Зненацька в Товмач та навколишні села прийшли червоні. Усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди і кожного десятого виводили та розстрілювали. Так зробили більшовики і в містечку Мокра Калигірка: розстріляли сімнадцять українців і п’ятеро жидів із тих, що шили для повстанців чоботи й одежу. Такі розстріли були здійснені більшовиками у більшості сіл і містечок. Мотивація: сприяння українським повстанцям.
“За ту масакру — здесяткування наших людей — було вирішено відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом”.
Гризло нашвидкоруч зібрав до Сухої Калигірки 300 повстанців. З ним з’єднався й загін Гонти. В Сухій Калигірці зібралося майже тисяча козаків...
“Здобувши всі дані про розташування каральної дивізії, ми вдосвіта рушили на помсту. Десь о третій годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили на ту каральну дивізію під час сну і розтрощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зо своїми дівками), пощастило врятувати життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, ми, розшукавши (як зійшло сонце), добивали”.
Слава про те, що повстанці розгромили большевицьку каральну дивізію, блискавично рознеслася на сотню кілометрів.
Після розгрому ворога до Гризла з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: загін Гонти бурхливо збільшувався.
Бої з червоними продовжилися.
“Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже — фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів, — згадував Лютий-Лютенко. — А наші повстанці-партизани — це в основному ”зелепухи”, новачки у воєнному ділі. Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що, крім обріза, ніколи не тримали в руках іншої зброї.
Треба було навчати як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу... До того ще й амуніції не було в нас під достатком, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу...
З харчами клопоту у нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому не відмовляли. Навпаки — самі допитувалися чого нам бракує і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо... А от щодо зброї та амуніції, було скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати у большевиків.
Спочатку, як організовувалися повстанці, то кожний, хто йшов до ”яру”, приносив з собою зброю... Чимало й селяни привозили, що мали закопане, або те, що знаходили, випадково, залишене чи загублене військами. Але всі ці запаси скоро зужилися і для нас лишалося єдине ”постачання” — відбивати зброю і амуніцію у большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало...
Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали “отаман Гонта”, випадково хтось із селян міг би впізнати і не бажаючи, або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді й моїй родині не з медом було б...
У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе...
Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру, як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду”...

Влітку 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Шкуро, розвідники повідомили, що із Знам’янки метушливо відступають більшовики. Їх було там приблизно три тисячі. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів. Отаман Гонта, не гаючись, зв’язався з отаманами Завгороднім і Заболотним, які тоді стояли у Чорному лісі, щоб разом наскочити на червоних.
“Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців... В паніці втікаючи, залишили нам усе своє добро. Але, втікаючи, зорієнтувалися, що ми нерегулярна армія. Невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушному, завзятому бої і з великими втратами в людях: в нас було коло п’ятидесяти вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад двісті трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.
Минуло декілька днів, як до нас примчали повстанці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи, що на станції Бобринській якось дуже підозріло переміщуються большевики; мабуть, збираються відступити, і що Яблучко просить нашої допомоги... Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями...
Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити у свої руки їхній ешелон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за планом, раптово і точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків, і ми без втрат здобули 50 осідланих коней, кулемети, рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консервів, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід”...

Поблизу Лебединського манастиря загін отамана Гонти наскочив на великий і добре озброєний каральний загін більшовиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли повстанці нападали на них зненацька, пішов протинаступом. “Тільки-що розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає інший большевицький загін, — згадував Лютий-Лютенко. — Збагнувши дурне наше становище, ми мирно відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися, припинили стрілянину і почали зближатися.., то вияснилося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили дорешти. У цій сутичці не залишився живим ні один... Поплатилися й ми кількома вбитими й пораненими”...

Рейд на Херсонщину

Розвідка донесла, що наближаються ешелони з рекрутами з Волині та Поділля. В с.Калниболоті, що на Звенигородщині, повстанці зірвали динамітом залізницю, зупинили ешелони і у завзятому бою перемогли. Втрати більшовиків були значними, але й Гонта не дорахувався десяти бійців.
Рекрутам було запропоновано прилучитися до повстанського загону, або йти додому. Значна частина пристала до партизан, але необізнаних з військовою справою отаман відпустив.
Після того загін вирушив рейдом на Вільшану-Христинівку, а згодом завернув на Ананьїв. Територія навкруги була розчищена: денікінці відступили, більшовики ще тільки наближались. Отамани Гонта та Гризло разом з іншими ватажками вирушили у рейд на Херсонщину. По дорозі несподівано зіткнулися з червоною кавалерією богунців і таращанців, які колись були в Армії УНР. Бій складався невдало. Врятувало болото, в яке заскочили повстанці. Ставши в каре, вони відбивали атаки зрадників.
“Коні червоних грасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці... Змагання тяглося довгий час.., — згадував Лютий-Лютенко. — Визволила нас з-під шабель червоних богунців і таращанців кіннота генерала Гулого-Гуленка, повідомлена нашою розвідкою. Заскочені несподіваною появою кінноти Гулого-Гуленка, червоні богунці і таращанці впали в непритомність з переляку. Їхня розгубленість підбадьорила нас розвернутися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи, отямившись, кинулись утікати поодинці хто куди, бо з досвіду знали, що з кіннотою генерала Гулого-Гуленка краще не займатися”.
Гайдамаки Холодного Яру та Звенигородщини демонстративно проїжджали селами Херсонщини в напрямі Ананьїва. По дорозі зустрілися з частинами Зимового походу під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Радості не було меж!..
Повстанці хотіли пристати до армії, але їм відмовили: рейдуючі частини Зимового походу повинні були зберегти мобільність, а повстанці на возах загальмували б Армію УНР.
Тоді отамани запропонували разом звільнити Єлисаветград. Особливо агітував за цю ідею отаман Чорт (Мелешко). Лютий-Лютенко характеризував його, як “дуже розумну людину, відданого українського патріота”. Але Омелянович-Павленко, посилаючись на точно опрацьований план, якого він мусить строго дотримуватись, відмовився підтримати цю ініціативу.
Відмова Омеляновича-Павленка негативно вплинула на бойовий настрій отаманів, які не хотіли розуміти логіки командарма. Дехто з отаманів вголос висловлював незадоволення.
Гадаю, що обидві сторони — і отаманів, і Омеляновича-Павленка — можна зрозуміти.
Так вони і розминулися: рейдуючі частини Армії УНР пішли на Катеринославщину, а повстанські загони подалися на Херсонщину, “по німецьких колоніях”. Колоністи радо приймали повстанців: давали продовольство, фураж...
Після сутички з махнівцями, які несподівано наскочили на повстанців, Гонта вирішив на пораду німців полишити “володіння батька”. І це було зроблено своєчасно: махнівці, вже більшим відділом, рушили в погоню, але втратили слід...
На Поділлі, вище Умані, відбувся бій з 45-ю дивізією Антонова-Овсеєнка. Далі шлях проліг через Вільшану, Звенигородку, Корсунь... По дорозі повстанці розбивали дрібніші й більші більшовицькі загони, але й червоні завдавали їм “чимало болючих несподіванок”.
На місце втрачених повстанців часто ставали полонені більшовики-українці і загін кількісно не меншав.
Через Черкаси та Смілу повернулися вони до Холодного Яру, “щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми”...

Поразка в битві з Кінною армією

Був жовтень 1920 року, коли надійшла вістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів була за те, щоб зійти з дороги, пропустити їх бити Врангеля, а самим зосередитися на тилових частинах Кінної.
Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані боями з поляками та довгим переходом — із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх.
І хоч Кінна армія вогненним смерчем просувалася по Україні, рішення так і не було прийняте: повстанці побоювались армади вишколених — нехай і потомлених — бандитів Будьонного.
Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Гонта — на свій страх і ризик — загоном у 800 бійців атакував червоних.
“Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась... Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад”. Якби задум Гонти підтримали інші отамани, і ударили з інших боків, бій міг би завершитися перемогою.
Але Гризло, Яблучко та інші ватажки вирішили поберегти повстанців — все ж таки грізна сила стояла перед ними. Тим часом будьоннівці зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Гонти потрапив в оточення... Допомога не прийшла, Гонта відчув себе зрадженим...
Бій був упертий. І хоч повстанці Гонти проявили винятковий героїзм, їх було розтрощено.
Отаман так описував останні хвилини поєдинку:
“Бій тривав годин три, і прийшов кінець... Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьоннівців... Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося.
І... чудо! Будьоннівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши... Мені аж соромно стало... Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння... Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі.
По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося.
Розшукав я і Гризла, полаявся з ним насмерть”...
Після цієї дошкульної поразки Гонті вдалося зібрати практично новий загін у 500 бійців.

На той час Головним отаманом Холодного Яру був Кость Степовий-Блакитний. Але, Степовики, вражені чутками про те, що будьоннівці палять їхні села, постановили вертатися з Холодного Яру — рятувати рідних. Кость Блакитний змушений був скласти обов’язки Головного отамана Холодного Яру.
Постало питання обрання нового Головного отамана.
На військовій нараді в Матвіївці, як зазначає Михайло Дорошенко в книзі “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру обрано Івана Гонту. “Гонта підвівся, подякував за вибір і довір’я, а потім сказав:
— Український народ не складав зброї і не складе, ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьків-
щини, і пізно чи рано "повіє новий вогонь з Холодного Яру" з такою силою, що спале всю ворожу силу аж до Кремля!
В залі грізно гримнуло вояцьке "С-л-а-в-в-а-а-!.."”...3)