Трагедія українських повстанців

1921 року був проголошений НЕП — підступно-приголомшливий удар совєтської влади. Російські окупанти побачили, що українське село перемогти каральними заходами та економічним визиском надзвичайно важко. Тоді вони підійшли з протилежного боку: вирішили “дать нєкотороє врємя пожіть” українському селянину. І “продразвьорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена на “продналог”; селянину було дозволено торгувати. І український господар, який занудьгував за мирною працею, якому дозволили працювати “на себе”, капітулював, надавши перевагу не боротьбі за свою незалежність, а можливості сито жити в рабстві. Відповідно змінилось ставлення селян до тих, хто “заважав” господарювати, наражав їх на небезпеку.
Іван Лютий-Лютенко з гіркотою і сумом згадував: “Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом... Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лентюхи і п’яниці...
Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно змінювалося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирості. Розмовляючи, вони відвертали голови набік, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали:
— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем...
Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю...
Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах...
Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією... Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як до своїх захисників, і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.
Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті ”продразвьорстками” большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців.
Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали — село...
До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців... Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами...
Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а, вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:
— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!
А господарі дорікали нам:
— Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!
Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.
Все оберталося догори ногами й проти нас.
Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти і їхня ненависть повернулась на нас.
Та все ж таки, хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:
— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже! Майте совість... Ви ж, здається господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..
Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помели”...
Тим часом з’явився маніфест Троцького та Якіра про “амністію” для повстанців. Маніфест “прощав” усі “провини” повстанцям, якщо вони здадуть зброю, вийдуть з лісів і виявлять свою лояльність до влади...
“Що будемо робити?”, — розгублено запитували Гонту деякі повстанці.
“Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся... Я ще буду воювати!”, — відповів отаман.
Такої думки трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Завгородній та інші...

“Незабаром від червоної дивізії до табору Гонти прибула ”мирова делегація” на чолі з самим Дибенком.
Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю...
Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво...
Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками...
Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Гонти і Гризла і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці.
Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін...
Отамани Гонта і Гризло, вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делегацію до червоної дивізії.
Отамани Хмара і Завгородній були рішучими противниками довір’я до ворога і до ”амністії”, але командири й козаки інших загонів домагались послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амністії сотником Бойком.
Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація зі штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.
Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Нікому нічого не станеться, — запевняли червоні пропагандисти...
Наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амністію буде поширена серед повстанців, і, хто схоче, то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.
Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима.
Коли делегація повернулась, отаман Гонта скликав поширену нараду.
Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав наказ про амністію.
У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амністію...
Отаман Гонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку і т.д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились”. 4)

Тих, хто повірив в амністію, чекало гірке розчарування: “усіх ”амністованих”, як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі, що й амністію підписували; ті самі кати, що підписали вирок учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!
Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі”...

“Нас залишалося менше і менше, — згадував про найтрагічніші дні свого життя отаман Гонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: ”Какой часті?”, — чуємо запит. ”Развє нє відіш?.. По борьбе с бандітізмом!”— відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.
Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це ”геройство” рятувало нас ненадовго.
Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало...
Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти.
Думав і я. Думав не про себе... Думав про родину: батьків, жінку, дітей.... Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти.
Большевики вже й моє правдиве прізвище знали.
Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить...
Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали”...
Наступала зима. Отаман Гонта прийняв важке рішення — розпустити загін.
Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони хіба зможуть на очній ставці в ЧК...
“Була сувора зима 1923 року, — завершує оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, ”торгуючи сіллю”, добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка...
В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри...
Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває ”груба червона риба” — Котовський. ”Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів...
Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — ”кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі”.
Так завершився страдницький шлях отамана Гонти на Батьківщині, і почалася його нелега, шістдесятшестилітня, дорога на чужині...

Еміграція

З України, окупованої росіянами, отаман Гонта перейшов в Україну, окуповану поляками...
І став знову Іваном Лютим.
Він відразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному... Потім Львів, тюрма у Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР в Каліші. І знову польська тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент.
Лютий-Лютенко швидко “зрозумів правдиве ставлення поляків до українців”...
З тюрми його виручили жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі.
Іван Лютий-Лютенко переїхав на Полісся, в Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: були створені український хор, самодіяльний театр, українська школа... Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.
Взнавши, що дружина Валентина на його прохання таки взяла розлучення, Іван Макарович одружується вдруге. Його дружиною стає Ольга Лавренчик, яка незабаром народжує йому сина Юрія (від першого шлюбу мав Олександра та Марію, яка народилася вже після його еміграції).
Лютий-Лютенко зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо.
У зв’язку з розширенням української культурної праці ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись прийняттям нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам з-під більшовиків заборонялося жити в прикордонній смузі, Лютого-Лютенка виселяють з Полісся. “Тут вам не Україна!”, — з люттю сказав йому воєвода Костек-Бернадський...
Іван Макарович змушений був переїхати в корінну Польщу, в м.Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.
Хоч і рішення поляків про його висилку завдало йому чимало незручностей і збитків, але, як згодом виявилося, це врятувало його (вкотре!) від смерті: коли росіяни спільно з німцями ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх “петлюрівців”. Зокрема, таким чином потрапили в їхні смертельні лабети отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.
Розпочалася Друга Світова війна: німецькі війська окупували Польщу. “Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала”.
Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві Підляській, де він очолив Союз Українських Кооперативів.
У Кракові, куди їздив у ділових справах, зустрівся колишній отаман з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком.
Що згадували? Очевидно, “ту” зустріч у Херсонських степах...
Загалом у Польщі на той час скупчилося чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. Лютий-Лютенко зустрічався з Кубійовичем, ген. Сальським, полк. Дяченком, інж.О.Бойдуником, Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та багатьма іншими. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував Президента екзильного Уряду УНР Андрія Лівицького, який був у великій скруті, і допомагав йому грішми, продуктами харчування...
Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до Холма, де став директором Кооперативного Союзу. На цій та на попередній посаді Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, але й щедрим і постійним меценатом української справи.
Допомагав він й військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам... Багато з них — за його протекцією — було звільнено з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка.
Це спричинилося до того, що перший син Івана Макаровича Олександр — через всю окуповану Україну — приїхав до Холму, знайшов батька і залишився з ним.
4 червня 1942 р. Лютий-Лютенко був заарештований гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м.Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма написала колективного листа до німецьких властей з проханням звільнити його з ув’язнення на підставі того, що “Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав торф для німецької армії”. Підписав цей лист і архиерей Іларіон (Іван Огієнко).
Вийшовши з Люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи свої зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналістів, яких було заарештовано за розклеювання антинімецьких летючок. Їх мали наступного дня стратити. Всі “арештанти” — хлопці і дівчата прямо з в’язниці прийшли в Союз. “Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабет неминучої смерти”, — згадував Лютий-Лютенко.
Коли фронт почав наближатися до Холма, українці почали готуватися до виїзду: їм, що 20 років тому втекли від Совєтів, не посміхалося потрапити до рук чекістів.
Готувалися та не виявилися готовими. Коли Красна армія наблизилася впритул, вияснилося, що поїзд, в якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки екстреним зусиллям Лютого-Лютенка начальник залізничної станції м.Кракова надав локомотив. 700 українців було врятовано. В тому поїзді були 12 православних єпископів, в тому числі й майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Поїзд довіз їх до Словаччини. Потім втікачі розсіялися по всьому світу.
Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген, Берлін, Мюнхен, де вони зупинилися на довший час.
1947 року Лютого-Лютенка обрали Головою Парафіальної Ради УАПЦ св.Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської Академії УАПЦ.
В 15-у річницю Голодомору, Іван Лютий-Лютенко ініціював і організовував — у співпраці з СУМом — панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхену.
Ось як згадує Лютий-Лютенко про цю подію, яка відбулася 14 березня 1948 року:
“У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл і Ігор — і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів — під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору.
Перед кірхою і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з надписами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців.
Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад 7 тисяч народу! Це було, з погляду чисельности, здається, перше українське чудо на еміграції.
Була, щоправда, і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Так “спокутували” жиди свою участь в організації Голодомору в Україні в 1932-33 роках.
Американська військова міліція швидко вгамувала
“хуліганів”...
1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїжджає до Марокко і оселяється в Рабаті. І знову вже звична схема: зайняття комерцією, прибуток від якої значною мірою йшов на потреби української громади. Так, 1951 року, вперше в Марокко, очевидно, й в усій Африці влаштовано свято Симона Петлюри. В Рабаті були вивішені афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку було запрошено й американців, французів та інших чужинців. Росіяни хотіли зірвати заходи і замкнули церкву. Панахиду справді зірвали, але урочисте засідання було проведене.
Провокації росіян допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від росіян і “виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко”.

Цікаві — і прикрі для нас — висновки зробив Іван Лютий-Лютенко, прощаючись з Африкою: “За шість років мого перебування у Марокко (1951-56 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні...
Я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу... Мушу визнати першість за марокканцями.
Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув в Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.
Гіркі слова людини, яка має право так казати!..

1956 року родина Лютих виїхала на постійне життя до США. Оселилися у Нью-Йорку. Лютий заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних та громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на українську церкву.
Наприкінці життя, в 1986 році, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”, видану у Детройті. Ця книга і стала основою моєї розповіді про нього.
Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-у році подвижницького життя. Похований на українському цвинтарі у Бавдн-Бруці.
В Епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав:
“Як старий Холодноярський повстанський отаман, ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що ”повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизан з Холодного Яру”.
Вічна пам’ять українському сподвижнику, національному Герою Іванові Лютому-Лютенку — отаману Гонті!



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тут і далі посилаюсь на книгу Івана Лютого-Лютенка “Вогонь з Холодного Яру”. Детройт, 1986. Правопис автора збережений.
2) Справжнє прізвише — Марія Соколовська.
3,4) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.