Головний Отаман Херсонщини
і Таврії Матвій Григор’єв



Початок

Як легендарна постать, отаман Григор’єв оповитий міфами: і про народження, і про боротьбу, і про смерть. Одні дослідники твердять, що народився він у м.Олександрії (нині Кіровоградська область), інші називають його батьківщиною Ушицький повіт Подільської губернії. Щодо дати народження, то різні джерела подають різні роки, наприклад, “Большая советская энциклопедия” помилково подає 1894 рік, а автор надзвичайно цікавої і, як на мене, об’єктивної, книги “Повстанський рух і отаманія” генерал-поручник Олександр Вишнівський стверджує, що Григор’єв народився 1884 року. Дослідник Володимир Горак пише: “близько 1885 р.”.
Є розходження і в імені. Так, “Большая советская энциклопедия” пише: “Николай Александрович Григор’єв”. А от автор спогадів “Стежками Холодноярськими” Михайло Дорошенко називає справжнє прізвище отамана Григор’єва як Никифор Серветник і його національність — українець. Гадаю, що є всі підстави довіряти Михайлові Дорошенку, оскільки він знав Григор’єва особисто від самих початків його повстанчої праці. Володимир Горак підтверджує прізвище “Серветник”, але називає ім’я “Нечипір Олександрович”.
Існують й різні версії написання його прізвища: “Григоріїв”, “Григорієв”, “Григорьєв”, “Григор’єв”, “Григор’їв”. Олександр Вишнівський стверджує, що отаман підписувався “Матвій Григорьєв”.
Володимир Горак висловлює правдоподібну версію, що прізвище “Григор’єв” з’явилося пізніше, коли родина майбутнього отамана переїхала з Поділля до с.Григорівки на Херсонщині.
В початковій школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорізької Січі. “Уяву хлопчика полонила героїка і романтика цього волелюбного краю, вечорами він міг годинами розмовляти зі своїми друзями та батьками про подвиги наших предків-запорожців. І немає сумніву, що саме тоді, у ті далекі вечори, у свідомість юнака було закладено грунт, на якому пізніше піднявся і виріс гордий, непокірливий та волелюбний селянський отаман, якого дехто з дослідників вважає прямим нащадком запорозької козацької вольниці”.1)
Бойовий шлях Григор’єв почав у Манчжурії ще під час японо-російської війни. Служив у кавалерійському полку. Відзначився хоробрістю. Як і через 10 років, під час Першої Світової війни. Свідчення цього — Георгіївські хрести та звання штабс-капітана царської армії.
Як він виглядав? Який був із себе?
“Невеликого зросту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою... Був енергійний і рухливий: з револьвера стріляв швидко і мітко”.2) “Як командир відзначався особистою відвагою, доброю і швидкою орієнтацією у фронтових діях і виявляв небуденний організаційний хист. При цих плюсах мав одначе великий мінус: йому бракувало... політичної виробленості”.3)
Нестор Махно, який недоброзичливо ставився до Григор’єва, так описував свого конкурента: “Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв ”жида” Троцького”.
Ад’ютант Нестора Махна Гаврило Троян характеризував Григор’єва таким чином: “Собой он был коренастый, ниже среднего роста, с упрямым круглым черепом. Одет в тужурку военного покроя и гражданские брюки, в сапоги, на выпуск. Излишне разговорчив и хвастлив, хотя чувствовалось, что сам себе на уме и властен”.4)
Цікава й оцінка отамана головнокомандучим фронтом Антоновим-Овсєєнком: “Григорьев держит в страхе своих подчиненных, тяжел на руку и скор на расправу... Григорьев честолюбив, обладает военным талантом”.5)

Навесні 1917 року Григор’єв — офіцер Бердичівського гарнізону — включився в українізацію частин російської армії. Як активіст українського національного руху проводить значну просвітянську роботу. Його запальні виступи на мітингах з інтересом і співчуттям слухали десятки тисяч солдатів.
Олександр Вишнівський зазначає, що “на початку національної революції (Григор’єв) виявив себе як український патріот”.
Навмисно акцентую на цьому увагу, бо у подальшому це допоможе зробити вірну оцінку ролі отамана в українській революції.
Як стверджує дослідник Юрій Дмитренко, незабаром Григор’єв створив український полк і ніби отримав “за це” звання підполковника. А Володимир Горак зазначає, що коли червона Росія в 1918 р. посунула на Україну, Григор’єв
виявився одним з нечисленних оборонців українського
уряду.
Юрій Дмитренко стверджує, що Григор’єв ніби взяв участь у перевороті 28 квітня 1918 р., і “за це” Гетьман Павло Скоропадський підвищує отамана у званні — Григор’єв стає полковником. На цей час я не маю інших джерел, які б могли спростувати, або підтвердити ці відомості, але те, що Григор’єв пішов на службу в українську армію часів Гетьмана Скоропадського, правда. “Зрада” ж Центральній Раді пояснюється легко — досвідчений військовий, прихильник створення українських збройних сил, Григор’єв не міг не розчаруватися антимілітарною, фактично антинаціональною політикою Центральної Ради. Григор’єв небезпідставно сподівався, що колишній генерал царської армії Скоропадський зуміє створити боєздатні Збройні Сили України.
З одного боку, надії Григор’єва виправдались, Гетьман справді серйозно взявся за створення української армії, але з другого боку Григор’єв глибоко розчарувався у національній політиці Гетьманату, який значною мірою опирався на проросійські налаштованих землевласників і підтримував їх проти селянства, інколи дуже жорстокими діями.

В лавах Армії УНР

В серпні 1918 р. Григор’єв покидає службу у гетьманській армії і приїжджає до с.Верблюжки, населення якого відзначалося надзвичайною войовничістю. Тут творить свій перший повстанчий відділ — чисельністю 120 чоловік, озброєних рушницями, револьверами, сокирами, ціпами та вилами. Подібні загони творить Григор’єв і в інших селах. Як свідчить учасник подій Михайло Дорошенко, місцеві хлопці та чоловіки “сипнули до Григоріїва з метою вибороти українську державність”.
Трагедією українства стало те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради, і допомогли українцям за три місяці (лютий-квітень 1918 р.) вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян можна зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилось їм. До того ж, німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов’язань у продовольчому забезпеченні союзників, німці змушені були почати проводити реквізиції, щоб прогодувати своє військо.
На диво правильний розрахунок — спочатку Центральної Ради, а потім і Гетьмана Павла Скоропадського — використати проукраїнські налаштовану Німеччину для побудови української держави наштовхнувся на ображені почуття українського селянина. Селянин не думав про геополітику, він бачив перед собою озброєних чужинців, які не дуже з ним церемонились і яких він повинен був годувати. Якби ж то український селянин знав, що, виганяючи німців з України, він звільняє дорогу для потопу в тисячу раз страшнішого — російського...

В листопаді 1918 р. Григор’єв продовжував формувати загони, переважно в околицях Холодного Яру. Так, в Цибулеві він створив відділ з трьох сотень. Збільшив сили у Веселому Куті, Плоському, Дмитрівці, Диківці, Косівці — місцеві козаки охоче вступали до його загону. Ці села знаходилися в районі Чорного лісу та лісу Чути, які складали колись єдиний зелений масив з Холодним Яром.
За короткий час Григор’єв опанував село Верблюжку, яке дало отаману понад 4000 бійців — цілий полк. Фактично все чоловіче населення пішло у партизани.
На кінець року Григор’єв об’єднав навколо себе до 5000 повстанців.
Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор’єв не побоявся дати бій вишколеним Першою Світової війною німецьким солдатам. Під виселком Валковим селяни влаштували засідку. Григор’єв вміло використав гористу місцевість і, несподівано вдаривши з укриття, захопив німецьку артилерію.
Слава про Григор’єва покотилась Херсонським степом...
На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень “звільнив” Олександрію від військ Гетьмана Павла Скоропадського. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П’ятихатки-Крюків та до Знам’янки.
Григор’єв повідомляє Симона Петлюру про створення 117 невеликих повстанських загонів. Загони отамана Григор’єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР.
Отаман Григор’єв отримує наказ звільнити Миколаїв і Херсон. 10 грудня 1918 року Херсонська дивізія переможно входить до Миколаєва. Згодом повстанський отаман перемагає білогвардійців біля херсонського села Олешки. Поступово Григор’єв опановує Херсонщину і частину Катеринославщини. На визволених територіях оголошується влада Директорії...
В цей час, в середині грудня 1918 року, до Одеси почали прибувати окупаційні війська Антанти, до складу яких входили французькі, грецькі, румунські, польські та російські відділи Грішіна-Алмазова. На вимогу Антанти українські частини залишили Одесу. Адміністрацію Одеси було обсаджено біло-російськими кадрами. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебувало 70 тисяч війська Антанти, командуючий французьким десантом генерал д’Ансельм нахабно “запропонував” Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон.
Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. Виразна орієнтація Антанти на реставрацію російської імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та вимога кадрових змін в українському уряді вкрай розсердили Матвія Григор’єва. “На його думку, французів треба було ”провчити” скиненням війська Антанти в море, як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію”.6) “”Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, — говорив Григор’єв у штабі”.7)
Директорія, яка рішуче скинула Гетьмана Павла Скоропадського і тим самим розчистила дорогу більшовикам, білогвардійцям та Антанті, на цей раз рішучості не виявила. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилає Директорії ультимативну телеграму і пропонує їй відновити бойові дії проти загарбників. Зрозуміло, що згоди він не отримав.
Але Григор’єв продовжував підпорядковуватись українській владі: 15 тисяч повстанців Григор’єва все ще входили до Південної групи Армії УНР.
Під час боїв проти більшовиків Григор’єв співдіяв з Петром Болбочаном. Сотник Барило згадував: “Григоріїв ”був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом (тобто Болбочана)””.8)
Але безпідставний арешт українського героя, полковника Петра Болбочана призвів до того, що Григор’єв розірвав свої стосунки з Директорією.

Тимчасовий альянс з червоними

Через два дні після арешту полковника Болбочана, який був здійснений рудим ворохобником Омельком Волохом 22 січня (за іншим джерелом 25 січня) 1919 року у Кременчузі, Матвій Григор’єв надіслав до Штабу Запорізького Корпусу заяву:
“...”В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полк. Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини””.9)
Григоріїв запропонував, щоб Запорозький Корпус приєднався до нього... До Києва перед тим от.Григоріїв вислав до Головного Отамана Петлюри ”послання” і всіх в ньому проклинав...
Подібне становище зайняв й отаман Божко, командир Запорозької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського Загону Низових Козаків. Отаман Божко говорив, що ”полк. Болбочан був для нього єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням””.9а)
Кого мав на увазі отаман Божко, коли говорив про оточення Симона Петлюри? Насамперед про “генія руйнації українського війська” Омелька Волоха, якому до останнього протегував Головний Отаман Симон Петлюра, покриваючи всі його злочини і зради.
І коли через терен, опанований загонами отамана Григор’єва, посувалась Запорізька група, командир григор’євського бронепотягу Заєць зі ст.Сахарної обстріляв Запорожців. Те саме сталося й на ст.Цибулеве: на цей раз Запорожців обстріляв бронепотяг С.Коцура. Запорожці несподіваною атакою розгромили Коцура і збільшовичений отаман залишив Цибулеве та, кидаючи по дорозі мішки з награбованим, втік в напрямку лісу Чути. Дісталося й григоріївцям.
“Під впливом українських боротьбистів (Рубач і Майстренко) Григорьєв нав’язує контакт із самозванним харківським ”українським” урядом. Він пропонує тогочасному голові того ”уряду” Раковському створити новий український уряд, що складався б із боротьбистів і українських більшовиків... 1 лютого 1919 р. Григорьєв оголосив повстання проти Директорії і... заатакував праве крило й запілля Армії УНР в напрямку на Знам’янку-Єлисавет. Цей несподіваний сильний удар в плечі змусив нашу армію до відступу”.10)
Згідно з іншими джерелами отаман Григор’єв підняв повстання проти Директорії 29 січня 1919 року. 30 січня його військо входить у Херсон. Але 1 лютого Антанта переходить у наступ і вибиває Григор’єва з Херсону та Миколаєва.
Матвій Григор’єв шукає союзників і шукає їх... серед ворогів України. Він їде до Харкова, де 18 лютого 1918 року розпочалась нарада командирів Красної армії. Григор’єв зустрічається з головою “українського уряду” Христіаном Раковскім та командувачем більшовицьким фронтом Володимиром Антоновим-Овсєєнком. На нараді отаман заявив, що керує 25 загонами, які нараховують 15 тисяч партизанів і діють на величезній території — від Баштанки до Фастова. Антонов відчув, що перед ним людина крутої вдачі, надзвичайно владна.
Були, очевидно, й інші, крім названих, причини союзу з більшовиками.
В той час розхвилювалось українське море, і селяни тисячами пішли в армію Григор’єва. Але як одягти, взути, озброїти їх?!
Григор’єв сподівався умундируватися та озброїтися за рахунок Красної армії.
В.Антонов-Овсєєнко вбачав ще одну причину: “Григорьев — тип честолюбца-авантюриста, — говорив він. — Сознавая силу советской власти, он остается лоялен”. Більшовики зі свого боку хотіли “использовать его (тобто Григор’єва — Р.К.) военные силы”.

Але головною причиною хитань — і не тільки Григор’єва — була відсутність правдивого українського центру з національно зрілою елітою.
Завдяки духовно зв’язаній з Росією малоукраїнській інтелігенції, уособленням якої став руїнник Володимир Винниченко, української армії на початку 1918 р. фактично не існувало.
На Винниченкові, на його поршах і певних лежить вина за політичну невиробленість селянських мас та їхніх лідерів — Григор’єва, Зеленого, Махна, інших ватажків. Саме завдяки відсутності у Києві твердої національної влади отамани хитались, зраджували, допомагаючи москалеві руйнувати Україну.
Не знайшлося нового Хмельницького, який би жорстоко подавив козацьку вольницю гуляйпільщини, скерувавши її могутню енергію в єдине національне річище.

Проти Антанти

Не порозумівшись з Директорією, Григор’єв запропонував більшовикам “скинути Антанту в море”. Але ті теж не вірили у можливість цього. Все ж 23 лютого 1918 р. Григор’єв видає наказ про переформування своїх повстанських загонів у Задніпровську совєтську бригаду...
“Комбриг” вирішує діяти самотужки: його бронепотяги та кіннота рушили зі станції Долинська на Миколаїв. Друга група вздовж річки Інгулець почала наступ на Херсон. Григоріївським військом заповнились усі станції від Долинської до Баштанки.
Начальник штабу Григор’єва Юрко Тютюнник, що особисто ходив у розвідку до Миколаєва і Херсона, приніс звістку, що при вступі Антанти до Миколаєва білогвардійці виарештували чимало української інтелігенції, частину звезли за місто і “там, ніби за спробу втечі, закидали мешкання запальними гранатами... Довідавшись про такий злочин, Григор’їв спалахнув несамовитим гнівом і вирішив за всяку ціну помститись...”.11)
Повстанська бригада розвивала наступ: частина під керівництвом Юрка Тютюнника розбила греків коло ст.Копані, а загін під безпосереднім керівництвом Григор’єва завдав нищівного удару по Антанті біля ст.Водопій. Ворог, залишивши велику кількість добра, в паніці відступив до Очакова.
На станції Водопій був скликаний мітинг, на якому Юрко Тютюнник піднесено проголосив Матвія Григор’єва Головним Отаманом Херсонщини і Таврії...
2 (10) березня після тяжких боїв Григор’єв звільнив Херсон, а 12 березня — без бою — Миколаїв. Звільнення Миколаєва було дипломатичною перемогою Григор’єва: німецька залога Миколаєва, не бажаючи проливати кров за інтереси своїх ворогів — французів, віддала повстанцям всю свою зброю, добившись від них обіцянки не чинити перешкод їхньому поверненню до Німеччини. Згідно з домовленістю, частину зброї Григор’єв передав німецьким колоністам, які в масі своїй прихильно ставилися до українців. Довідавшись про угоду повстанців з німецьким командувачем фон Кеслером, греки і французи спішно залишили Миколаїв.
Як зазначав Олександр Вишнівський, “переможна акція Григорьєва ствердила, що він мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції ”бідного родича””.

Взяття Одеси

18 березня починається наступ отамана Григор’єва на Одесу... Захоплені станції Сербка, Березівка, Кремидівка... 3 квітня командуючий військами Антанти д’Ансельм віддає наказ про евакуацію Одеси... 6 квітня Григор’єв — в Одесі!
Червоний командарм 2 Скачко зазначав: “Одеса взята исключительно войсками Григорьєва. В двухнедельных беспрерывных боях эти войска выказали беспримерную выносливость и выдающуюся революционную доблесть, а их командиры — примерность, храбрость и редкостную военную талантливость”.
Про Григор’єва Скачко говорив: “Лично подавал примеры мужества, все время участвуя в боях на передовой линии, причем под ним убито две лошади и его одежда была прострелена в нескольких местах”. І додавав, що Григор’єв “своим искусством добился победы над сильнейшим противником с малыми потерями”.12)
На станції Одеса-Головна для зустрічі отамана був вишикуваний його улюблений Верблюзький полк. Свідок подій Федір Анулов згадував:
“Григор’єв гордо вийшов зі свого вагона й, ні з ким не вітаючись, сів на поданого породистого коня для об’їзду полку. Отаман риссю проїхав фронтом. Партизани молодцювато, з солдатською виправкою зустрічали свого отамана гучними вигуками: ”Ура!!!”.
Верблюзький полк справляв прекрасне враження: усі одягнуті в англійське обмундирування, забране у греків; озброєні російськими трьохлінійками.
Після параду отаман у супроводі членів виконкому Ради робітничих депутатів Бовкуна, Савєльєва та мене попрямував до головного входу, де сіли в автомобіль і поїхали до міської Думи на пленум Ради...
Вся Пушкінська вулиця була загачена людом. Григор’єв їхав, стоячи в автомобілі. Ми сиділи. Автомобіль ледве рухався через натовп, який вигукував ”Ура!”. Кожному хотілось протиснутися до автомобіля. Хтось ухопив отаманову руку й поцілував її. Після цього Григор’єв уже сам простягав руку для поцілунків.
Штовханина, вигуки, крики. Отаман задовлено посміхався”...
Це була одна з вершин його слави.

Григор’єв на білому коні в’їхав в Одесу. Народ шаленів від радості...
Слідом за військом Григор’єва увійшла до Одеси більшовицька влада з її чрезвичайками...

Конфлікт з червоними

Більшовики справедливо не довіряли Григор’єву. І не довіряли з перших днів співпраці.
Ще наприкінці лютого 1918 року командарм 2 Скачко прийшов до висновку, що Григор’єву довіряти не можна, тому єдиний вихід: знищити його. Про це він доповів своєму начальству, а сам залишив в Олександрії якогось Ахметова “з двома людьми” — для нагляду за Григор’євим.
14 квітня 1919 р. Ю.Пятаков писав до Реввоєнсовєта фронту: “Мнение Центрального комитета заключается в том, что Григорьева нужно как можно скорее ликвидировать”. Відповідь Реввоєнсовєта була такою: “...Стараться усыпить бдительность Григорьева, овладевая изнутри руководством его частей.., подготовить устранение лично Григорьева секретным образом (поручение такого рода дано т.Чалому через особый отдел)”.13)
Окупанти були переконані, що “политика Григорьева и его командиров — есть политика замаскированной контрреволюции... Красноармейцы из отрядов Григорьева определенно заявляют, что им Григорьев приказывает расстреливать коммунистов и что собирается после взятия Одессы воевать с большевиками... Части, подчиняющиеся Григорьеву, если не все, то во всяком случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую погромную агитацию. Начальник гаража в Александрии Слободюк в злобных выражениях передавал представителю ЧК, что он не видал на фронте ни одного ”жида”, и что они, мол, сидят в тылу и что он желает раздавить автомобилем хотя бы одного из них. На станциях железных дорог ежедневно частями Григорьева ведется антисемитская пропаганда... (це твердження звучить як звинувачення в антидержавній діяльності, і це не дивно, оскільки значну частину керівників совєтської влади складали євреї — Р.К.)... Войска, служившие до перехода на сторону советской власти делу шовинизма и мелкобуржуазной контрреволюции, теперь не могут быть истинными и честными революционными борцами. Григорьев неискренне перешел на сторону советской власти”.14)

Вершина слави

Зашифровані телеграми командування Красної армії були наповнені тривогою за зростання авторитету Григор’єва: “Совершенно недопустимо возвеличивание бригадного командира Григорьева... Не годится усиливать престиж авантюриста Григорьева”.
Захоплене ставлення бійців Червоної армії до свого кумира підігрівалося ще й тим, що Григор’єв щедро роздавав їм — інколи власними руками — захоплену в Одесі мануфактуру (а її було надзвичайно багато).
Для селян Олександрійського та сусідніх повітів Отаман Григор’єв почав набувати божественного образу: він був “всемудр, всевелик і всеблаг”. Григор’єв уособлював собою верховну владу.
Як свідчать самі більшовики, “в центре местной власти — атаман Григорьев, к которому и обращаются со всеми жалобами и протестами”.
Слава про його героїзм і щедрість виплескувалася на сусідні повіти...
Його розмови про прихильність до Рад, як бачимо, були нещирими. Він хотів одноосібної влади. І досягнув її.
Отаман ставав диктатором Півдня України.
Недаремно саме в Олександрійський повіт, свою цитадель, свою “державу”, рушив Григор’єв свої війська після взяття Одеси на відпочинок.
Разом з бригадою до Олександрії та на ст.Куцівку прибули два ешелони з боєприпасами і рушницями (30 000 штук), військовим обмундируванням (20 000 комплектів), а також 30 вагонів нафти, гасу і бензину, 10 вагонів мануфактури, кілька вагонів шкіри, безліч різноманітних тканин... В Олександрії зосередилось до сорока гармат, з них 18 важких, до 300 кулеметів...
Військова сила Григор’єва та ентузіастична підтримка населення робила його справді небезпечним для комуно-російської влади.

Щоб приспати увагу Григор’єва, червоні підвищують його в посаді — він стає комдивом 6: його бригада розгортається в дивізію. Начальник штабу бригади Юрко Тютюнник відповідно підвищується до комбрига 1 (в його підпорядкування перейшли 1-й Верблюзький та 2-й Херсонські полки).
Сила породжує бажання порядкувати.
Але втомлені штурмом Одеси частини були ще не готові до боїв з Красною армією. Тому Григор’єв продовжував грати роль червоного командира: він урочисто, з великими почестями прийняв в Олександрії “командукра” Антонова-Овсєєнка, який згодом писав: “Наилучшее впечатление от осмотра его частей в Александрии, от их выправки, снаряжения; от работы ихних мастерских (весьма хозяйственно!). Восторженное отношение населения к ”атаману”. Сам он скромного вида и скромной жизни (не разбогатела и его семья — мы посетили его хату)”.
Антонов-Овсєєнко мав з Григор’євим розмову віч-на-віч. Пізніше він так писав про отамана: “Жалуется на злоупотребления органов ЧК, продармейцев и т.д., и подкрепляет эти жалобы рапортами своих командиров, скрепленных нередко комисарами. Что особенно озлобляет население — это злоупотребления, идущие от приезжих ”кацапов” и ”жидов””.15)
Зрозуміло, що “командукр” відчував настрої отамана та його бійців. Знав він й слабкі риси Григор’єва. Тому сказав йому: “Вас тянут к авантюре. Смотрите — в союзе с советской властью вы одержали победы мирового смысла, прославили свое имя”. Антонов-Овсєєнко запропонував йому йти походом на Румунію: “Вы пойдете путем Суворова. Вы славными боями оживите память о чудо-богатырях стародавнего похода”.16)
Григор’єв “погодився”...
25 березня Антонов-Овсєєнко і Григор’єв відвідали Верблюжку під час свята Першого Верблюзького полку.
За кілька кілометрів від села їхній автомобіль був оточений величезним натовпом селян, які вийшли зустріти улюбленого вождя — отамана Григор’єва. Антонова знову неприємно вразило “восторженное отношение к ”атаману””.
Після військового параду відбувся мітинг.
Спершу виступив командир одного з полків, який розповів про подвиги козаків Верблюжки. Потім виступив Шумський. Говорив він українською мовою і спочатку мав успіх. Але, як тільки він вимовив слово ”комуна”, піднявся гамір, який захопив всіх мітингуючих, і виріс “в яростный рев”. Антонова-Овсєєнка вразили “искаженные злобой лица, сжатые кулаки”. Якби не Григор’єв, зазначав пізніше “командукр”, Шумського розірвали б.
Повернувшись до Олександрії, Антонов-Овсєєнко на-діслав телеграму Голові Совнаркому: “Был сегодня в селе Верблюжке. Население провоцировано действиями продотрядов. Необходимо отозвание московских продотрядов. Сначала организуйте местную власть, потом с ее помощью выкачивайте хлеб. Части Григорьева и он возбуждены до крайности. Он всегда будет с крестьянством”.17)
Останнє визначення звучить як вирок — він не з робітниками. Звучить як визнання, що Григор’єв завжди буде на боці України.

Проти комуни

Давши згоду “йти на румунських бояр”, Григор’єв несподівано, 14 квітня, без дозволу червоного командування, наказав вирушати у протилежний від Румунії бік — в Олександрійський повіт на відпочинок. Фактично цей день, 14 квітня, і слід вважати початком повстання проти комуно-російської влади.
17 квітня григоріївці роззброїли червону залізничну охорону на станціях Долинській, Казанці, Новому Бузі та інших. Декількох червоноармійців, які висловлювали обурення, без зайвих дискусій було застрелено.
На кінець квітня Олександрійський, Криворізький, Херсонський та Єлисаветградський повіти по вінця заповнилися полками Григор’єва. Почався погром совєтських органів влади: у Казанці, наприклад, вбито 22 чекісти, а в Шестерні — 27 комуністів.
Почались масові вбивства членів “военнопродовольственной комиссии”. Тим самим, як плакався ворог, “обрекая на смерть голодную и злую далекие, дорогие, красные, великорусские и латышские красноармейские части, семейства рабочих и всего трудового пролетариата”.18)
І все це відбувалося за повної підтримки григоріївців місцевими селянами. Та й значна частина робітників і службовців підтримала повстання проти комуни.
Один із т.зв. свідків епохи, якийсь Н.Бобрищєв, так описував квітневу передгрозову ауру в м.Єлісаветграді (нині Кіровоград): “В городе запахло погромом. ”Бей жидов, спасай Украину!” провозглашалось на всех перекрестках выползшим на улицу преступным элементом. Отсталые группы рабочих частично стали колебаться и постепенно переходить на сторону войск Григорьева. Пример в этом отношении подали рабочие (завода) Эвольти, которые состояли в основном из квалифицированных хулиганов-собственников... 25 апреля со ст.Помошная в Елисаветград пришли оставшиеся части войск Григорьева... Некоторые товарищи предполагали, что подкрепление было вызвано исключительно приближением праздника... 1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: ”Слава Украине!””.19)

2 травня Антонов-Овсєєнко зазначав: “Григорьев пользуется громадным влиянием в данном уезде (Олександрійському повіті — Р.К.), как человек местный, постоянно боровшийся с угнетателями местного селянства, окружив себя влиятельными людьми из различных волостей... Главная масса войск Григорьева — середняки-крестьяне, как и подавляющее большинство селян этого уезда”.20)

На той час головну ударну силу Красної армії становили повстанці Матвія Григор’єва і Нестора Махна. Це визнавав і сам командуючий фронтом Антонов-Овсєєнко: “У нас некем было заменить войска Махно на фронте Донбасса, не было сил принудить Григорьева к расформированию”.
Отож, від позиції Нестора Махна залежало: чи лишається Красна армія гвалтувати Україну, чи спільними зусиллями отаманів буде розгромлена...

Травневий грім

Розв’язка наближалась.
Той же Н.Бобрищєв писав: “6 мая по всему городу (Єлисаветграду — Р.К.) опять начался ”тихий” погром, сопровождавшийся грабежом магазинов и отдельными убийствами. Положение становилось безвыходным...”.21)
Григоріївці, не зустрічаючи опору, перебирали владу на місцях.
Росіяни перехопили телеграму григоріївського комбрига Масенка командиру 5-го Тилігульського полку. Комбриг Масенко запитував: “Кого вы признаете — коммуну в лице командующего Худякова или честного социалиста Украины атамана Григорьева, который твердо стоя на платформе советской власти, не доверяет пришельцам с севера”.22)
Після розшифрування цієї телеграми командуючий 3-ї армії Худяков (7 травня) дає телеграфний ультиматум отаману Григор’єву: “Если в 24 часа не прекратятся беспорядки Ваших трех полков, объявляю вас вне закона и открываю против Вас, как против контрреволюционера, военные действия”.23)
Взнавши про ультиматум, Антонов-Овсєєнко скасовує його, і продовжує загравати з Григор’євим в надії спровадити отамана до Румунії. В своїй телеграмі Григор’єву 7 травня Антонов-Овсєєнко лицемірно заявив: “Командующий армиями Украины выражает полное доверие красным полкам Херсонщины и их непобедимому вождю”.24)
Тим часом надходили повідомлення:
“В Знаменке частью Верблюжского полка учинен погром. Убито 12 евреев... По всей линии Знаменского участка ведется агитация — ”бей жидов и коммунистов”... Верблюжский полк в Елисаветграде... арестовал всех евреев-коммунистов... Имеются сведения о погромном выступлении в Новомиргороде и Богуславе. Есть опасность, что все погромные элементы объединятся вместе с Зеленым и образуют единый фронт”.25)
Прийшло повідомлення з Єлісаветграду про арешт “всех евреев-коммунистов”. Мова йшла про все міське керівництво, бо саме євреї очолювали ЧК, “упарком”, штаб комуністичного батальйону і військову продкомісію.
Нарешті про повстання було оголошено офіційно — 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Отамана Григор’єва “До українського народу”.