Семен Гризло,
Звенигородський полковник



Семен Гризло походив з селян м.Кальниболота, що на Звенигородщині.
“Мав неабиякий організаторський талант”, був енергійним, діловим, освіченим. Невисокого зросту, русявий, “дуже спритний”. В 1917 р. мав близько 30 років.
Згідно з інформацією отамана Івана Лютого-Лютенка, Гризло належав до партії есерів. Лютий-Лютенко характеризує його як “дуже толкового, розумного чоловіка”.
Ще перед війною працював волосним писарем, очевидно, й учителем початкової школи — “школи грамоти”. Під час Першої Світової війни був військовим писарем.
Семен Гризло — один з перших в Україні організаторів Вільного Козацтва. Чи не з перших днів Лютневої революції — Кальниболотський курінний Вільного Козацтва.
У березні (за н.ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного Козацтва. На ньому Семена Гризла обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята Постанова, що “1.Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.1)
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відношень”. В той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”.2)
Як делегат від Звенигородщини, Гризло брав участь у
2-му Всеукраїнському Військовому З’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, з шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на З’їзді з промовою. “Вільне Козацтво, — говорив він, — не просило дозволу (у Тимчасового уряду — Р.К.) організовуватися, він нам не потрібний.. Ми тільки відберемо наше...”.3)
“Масу з’їзду складали т.зв. ”мартівські українці”, — згадував делегат З’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усим панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору...
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. ”Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не ”в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно.., таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.4)

Не дивно, що Звенигородське Вільне Козацтво на чолі з полковником Гризлом без роздумів відгукнулося на заклик Полуботківців скинути російську владу в Україні.
16 липня 1917 р. у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої ситуації, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський — організатор збройного виступу Полуботківців — вислав гінця до штабу Коша Звенигородського Вільного Козацтва з наказом в ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час будуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу Полуботківцям. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.
Звенигородці виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст.Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями — на ст.Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були завернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу Полуботківцям... Завернули й цих.
“Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського Коша на чолі з Гризлом”.5)
Зрозуміло, що національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей в Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила ”ето шовіністічєскоє погромноє казачєство””.6)
Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста.
Звенигородське Вільне Козацтво ініціювало проведення Першого З’їзду Вільного Козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився в потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, — згадував один з делегатів Яків Водяний. — Це були полковник Звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”.7)
На цьому З’їзді Семен Гризло обраний Генеральним осавулом Вільного Козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла було обрано Генеральним хорунжим.

Вже на початку зими 1917-18 років Звенигородське Козацтво нараховувало до 20000 козаків. Така велика сила українського воїнства свідчить про небуденний організаторський талант полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.8)
Не дивно, що штаб Звенигородського коша Вільного Козацтва перетворився в штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини.
11 лютого 1918 р. Вільне Козацтво Звенигородщини розігнало З’їзд Рад, скликаний повітовим ревкомом на чолі з тов.Кацом. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоної гвардії, заарештувавши “товарища предревкома Каца”...
В другій половині лютого 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козаки Гризла примусили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше Козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, — пише в спогадах Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8 000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ...
Всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”.9)
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав:
“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...”.10)

Позицію Вільних Козаків Звенигородщини коротко і містко сформулював вже згадуваний курінний Козацького куреня Звенигородського Вільного Козацтва дід Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Зі землею змішаємо... І всім зрадникам те буде”.11)
В 1918 (1919?) р. Семен Гризло у складі Армії УНР керував бронепотягом на Волині. Повернувшись додому, організував партизанський загін. Діяв у Холодному Яру, на Звенигородщині, в р-ні Малої Калигірки, де разом з от.Гонтою розгромив червону “каральну дивізію”.
Після перемоги авторитет Гризла зріс ще більше і з навколишніх сіл почали до нього стікатися повстанці.
Згодом передав командування Івану Лютому-Лютенку, а сам зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.
Незабаром створив новий загін, який і очолив (100 кінних, 2000 піших).12) Взяв участь у всенародному повстанні влітку-восени 1920 року. На чолі загону здійснив рейд на Херсонщину.
Співпрацював з отаманами Гонтою, Цвітковським, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком.
Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. його загін (спільно із загоном Цвітковського) нараховував 4000 бійців.
Загинув героїчно — в бою, 1922 року.
Вічна слава полковнику Семену Гризлові, який з перших і до останніх днів української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,8) П.Мірчук, “Українська державність. 1917-1920”. Філадельфія. 1967.
2,3,5,6,9,10) Ю.Тютюнник, “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970.
4) Ю.Тютюнник, “Революційна стихія”, “Дзвін” (Львів), №7, 1991.
7) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”, “Літопис Червоної Калини”, №10, 1930.
11) Г.Юртик (Ю.Тютюнник), “Стихія”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970.
12) “Спис повстанських організацій на Україні на березень місяць 1920 р., укладений довіреною особою Штабу Головного Командування Військ УНР”. З кн. О.Доценка “Зимовий похід”. Варшава, 1932.