Андрій Гулий-Гуленко,
Командуючий Південною групою військ УНР



Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року в Ново-Архангельську Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у селянській родині.
Навчався в Рішельєвській гімназії м.Одеси. 1907 року поступив до Ново-Олександрівського інституту сільського господарства та лісівництва. Навчаючись, брав активну участь “у суспільному житті українського народу”.
“Необхідно зазначити, — говорив Андрій Гулий, — що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української Громади і вів там просвітницьку роботу”.1) Вступив до партії есерів, але активної роботи не проводив і з часом залишив її ряди.
1911 року закінчив інститут. Отримав професію лісівника. Того ж року зарахований “вольноопределяющимся” 11-го саперного батальйону в Одесі. Згодом підвищений до прапорщика інженерних військ. Воював на Південно-Західному фронті. Тричі поранений. Служив в 11-му інтендантському полку командиром роти. В 1917 р. підвищений до капітана.2)
Цього ж року внаслідок поранень визнаний непридатним до військової служби і відряджений у Бессарабію на лісову заготівлю та гідротехнічні роботи в ГІДРОРУМ. В цей час Андрій Гулий бере участь в українізації тилових частин російської армії Румунського фронту.
Революція пробуджує Україну

Під час Лютневої революції Андрія Гулого обирають до дивізійного комітету, звідти в РУМЧЕРЕД. Згодом його делегують на Всеукраїнський з’їзд військовиків, оскільки він “від самого початку революції включився в український рух, який розпочався в армії”.
Влітку 1917 р. Гулого обрано до виконкому ГІДРОРУМу. Він переїжджає до Одеси. Тут в той час в Одесі організувалась Українська Рада, яка формувала національні військові частини. Виконком ГІДРОРУМу делегував Андрія до складу Української Ради.
У вересні 1917 р. Гулий переїхав до Києва, де отримав нове призначення — начальника господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради.
Брав участь в обороні Києва від більшовицьких військ Муравйова. Наприкінці січня (на початку лютого) 1918 р. разом з Центральною Радою евакуювався до Житомира і далі — на Волинь. Незабаром разом з німецькими та українськими військами повернувся до Києва. Отримав чергове призначення — командира інженерного полку 3-го корпусу. Місце служби — Одеса.
Після гетьманського перевороту вступив до Українського військового союзу, який мав на меті скинути Гетьмана. Під час таємного засідання був — серед інших — заарештований. Сидів в Одеській в’язниці. Через три тижні з допомогою фіктивних документів, які роздобули товариші, Гулому вдалося звільнитися.
Переїхав до Катеринослава, звідти до Ростова, а потім у Новоросійськ, де “був осередок українського руху”. Керівник осередку відрядив Гулого на Кубань — для організаційної роботи. Працював у станицях Кримській та Княжеській. Тут, у Княжеській, його, як члена української організації, арештували денікінці. У в’язниці пробув до кінця листопада 1918 року. Але у зв’язку з відсутністю обвинувачувальних матеріалів був звільнений.
Повернувся до Катеринослава, де зустрів старих знайомих і приєднався до їхньої повстанчої праці. Від Повстанчого штабу отримав призначення Командуючим Революційними військами Катеринославщини. Сформував декілька військових частин, в т.ч. і полк Січових Стрільців. З цими частинами зайняв Катеринослав.
В січні 1919 р. відкрив проти білогвардійців фронт від Херсона до Олександрівська (нині Запоріжжя), і проти Махна — від Олександрівська до Новомосковська.
Коли прийшла Красна армія, Андрій Гулий “про всяк випадок запросив Центральний повстанський комітет як триматися... Відповідь була така: ”Зустрічати не як ворогів”. Я, — розповідав Гулий-Гуленко, — пояснив повстанцям, що на Україні у нас є спільний ворог — Денікін”.3)
Начальник штабу Гулого-Гуленка Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60 дивізії. “В той час, — говорив Андрій Гулий-Гуленко, — я отримав через командира 535 полку наказ влитися в дивізію або здати зброю”.4) Гулий наказу не виконав і передислокувався в район Знам’янки-Цибулевого.
У лютому-березні 1919 р. під тиском григоріївців відступив на захід. У Бірзулі (нині Котовськ Одеської області) занедужав і евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут був заарештований контррозвідкою УНР — за “самовільний відхід з фронту”. За кілька днів непорозуміння було виправлене — Гулого звільнили. Але цей безпідставний арешт глибоко вразив отамана, і коли Симон Петлюра запропонував йому очолити Запорізький корпус, відмовився.
Армія УНР відступила за Збруч, а Гулий залишився в Кам’янці-Подільському. Жив життям цивільної людини — під прізвищем Гуленка.
На початку червня 1919 року Петлюра з військом повернувся в Кам’янець-Подільський. Тим часом у місті організувався Центральний повстанський комітет, на чолі якого став с.-р. Петренко. Гулий-Гуленко відновлює свою діяльність, стає членом Повстанкому та старшиною для доручень при військовому міністрові УНР. Але штабна робота була не до душі запорожцю. Його серце прагло степів, Дніпрових берегів і моря.
Він отримав дозвіл сформувати загін і прорвався в район Знам’янки-Катеринослава з метою підняти повстання проти Добровольчої армії...
Проти Добровольчої армії

Вийшовши 8 листопада 1919 р. зі ст.Калинівки з невеликими відділами піших та кінних козаків, які мали на озброєнні дві гармати і десять кулеметів, Гулий-Гуленко з боями пробився до Холодного Яру. З трьохсот козаків в живих лишилася заледве половина — частина полягла в боях, чимало поранених та хворих на тиф було полишено по хуторах.
Залишивши козаків “зализувати рани” та набиратися сил, Гулий виїхав на Херсонщину. Там зв’язався з місцевими відділами, разом з ними вирушив у Верхньодніпровський повіт, де володарював отаман Мелашко. Об’єднаними силами захопили залізницю “аж до самого Катеринослава”.
Потім Гулий направився в Олександрійський повіт. Разом з місцевими козаками захопив ст.П’ятихатки та прилеглу залізницю. Тоді з’єднався зі своїм відділом, що чекав у Холодному Яру.
Агітатори Гулого роз’їхалися по селах, закликаючи українців до боротьби. Селяни тисячами вступали до повстанського війська.
Гулий-Гуленко розширив свій вплив аж до Ясеноватки. Успіхи його праці були вражаючими. “Повстання проходили надзвичайно легко, — зазначав він. — Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був в буквальному розумінні господарем становища”.5)
Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, але й їхні сім’ї.
Разом з гайдамаками Холодного Яру, розгромивши ворога в районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка, пішов штурмом на Єлисаветград, вибив добровольців, кілька днів утримував його, а потім, коли денікінці підвели великі сили, відступив.
До кінця 1919 р. отаман діяв у районі Черкаси-Чигирин-Знам’янка-Користівка-П’ятихатки-Катеринослав-Єлисаветград.
Андрію Гулому-Гуленку підпорядковувались 1-й і 2-й Олександрійські полки, полк гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупаки, отамани Нестеренко-Орел, Гладченко, Мелашко, Сірко, Око, Завгородній, Чорний Ворон, Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко... На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини нараховували до 20000 коліїв.
В нашому розпорядженні є кілька документів цього періоду, зокрема, лист отамана полку повстанців Палія та осавула Лютого від другої половини грудня 1919 року. Цитую уривок:
“По словам представника Штабу Гулого, Коцура і Чучупаки: на Знам’янці стоїть до 20 ешелонів ворога, паротягів нема. У них багато зброї ріжної. Сила їхня опреділяється максімум 200-300 чоловік на ешелон. Не більше 3000-4000 на Знам’янку. Завдання повстанців Херсонщини захопити Знам’янку 3-ма групами: Вашою з Долинської, нашою з боку Олександрії — Користівки, Гулого і инших з боку Фундукліївки-Хирівки. Тоді ворог не зможе дать нам опіру до самої Одеси, бо розвідка Гулого донесла, що вони ніде не групируються. Експидиційних груп ворога по повіту не чуть.
В Олександрії поміщики випускають відозви до населення, в яких пишеться про якесь нове 4-х лике правительство, яке дає селянам землю без викупу. Ми вважаєм це за симптом повного їхнього краху. У Петлюри залишилось 20000 війська, яке в районі Ст.Костянтинова. Останні сили не галицькі роспущені по Україні в справі повстання...
Про час наступу на Знам’янку повідомимо. В кожнім разі група Гулого цей наступ веде зараз”.6)

А ось лист Командуючого повстанцями півдня Гулого-Гуленка до командира загону повстанців на Херсонщині Канатенка від 18 грудня 1919 року:

“Таємно.
Командуючому отрядом повстанців на Херсонщині Канатенко.
Наказую з усім Вашим отрядом по одержанні сього, не гаючи а ні жадної хвилини, пересунутись до Світлополя, що за Новою Прагою, звідкіля надіслати зв’язок в с.Диківку (зав. 2-х кляс. школою Страшко), де одержите діспозіцію наступа на Знамьянку, який має вестись загонами, растошованими на північ від залізниці Знамьянка-Кременчук і в якому Ви повинні також прийняти участь. Зі своїми загонами Ви повинні прибути до Світлополя не пізніше 25 грудня по нов. ст.
Командуючий повстанцями півдня Гулий,
начальник штабу (підпис нерозбірливий),
Члени Реввоенштабу (три підписи).7)

Гулий продовжував активно діяти на залізниці в районі Знам’янки та Користівки. “Вдень і вночі ”приймали” вони ворожі потяги. Тільки один з них вирвався з-під кулеметного і рушничного вогню (біля ст.Пантаївки) і зупинився аж на ст.Єлисавет, привізши туди багато ранених та забитих.
Загрожуючи ворожому війську, розташованому на ст.Знам’янка, якого там було більше двох тисяч, повстанчі відділи пересунулись з с.Диківки у м.Дмитрівку, звідки почалась облога Знам’янки з усіх боків.
Повстанці на станційних водотягах поздіймали хлистовки і припинили постачання дров для потягів, а демонстрація повстанчої кінноти з боку м.Дмитрівки пригнобила й без того настрашені ворожі сили.
Повстанці, залишивши тут великий відділ кінноти, перейшли залізницю і з боєм захопили Саблинсько-Знам’янську цукроварню. Тут поляг у бою всіми люблений старий гайдамака сотник Коломієць.
Захопивши ст.Сахарну, повстанці й тут ”приймали” ворожі потяги, що йшли на Миколаїв зі ст.Знам’янки, яку ворог вже евакуював. Ні один потяг не проскочив: всі залишилися в руках повстанців...
Коли по грунтових шляхах із Знам’янки пересувалася вночі ворожа (денікінська — Р.К.) дивізія, то повстанці напали на неї... Через те, що Знам’янка з усіх боків була оточена повстанцями, ворог майже нічого не встиг вивезти зі станції. Трудно було підрахувати всі трофеї, захоплені на станції. Сотні тисяч набоїв, 20 гармат, до 200 зовсім нових, розібраних кулеметів, до 5000 рушниць, десятки вагонів одягу й т.і. Але всім цим повстанцям скористуватися не довелось”.8) Коли інтенданти лічили трофеї, надійшла кінна розвідка більшовиків і оголосила трофеї своїми. Але все ж повстанці забрали близько 100.000 набоїв, до 400 рушниць, багато одягу й іншого військового майна і відійшли до своєї бази — Саблинсько-Знам’янської цукроварні.
Ця зустріч гулівців з Красною армією була показовою...

Під Ясеноваткою отаман захопив денікінський відділ з усім майном і спорядженням. Потім козаки Гулого здійснили рейд у запілля Добровольчої армії. Біля ст.Канатової атакували чотири денікінських бронепотяги. Залізниця була зірвана з усіх боків і бронепотяги могли курсувати лише на віддаль 2-3 кілометрів. Під час однієї з атак на Єлисаветград до Гулого приєдналися 120 шабель та 200 багнетів — це були українці з Росії, які залишили Красну армію.
Приєдналися й місцеві “червоноармійці” — українські селяни Олександрійського полку. Близько тижня велися запеклі бої, але міста взяти так і не вдалося. Врешті денікінці залишили його без бою. І 26 січня до Єлисаветграду “переможно” вступила... Красна армія, яка посувалася в ар’єргарді повстанців.

Слід зазначити, що Андрій Гулий-Гуленко розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не знав про долю української армії.
Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили півдня та інших частин України, які відстоювали “самостійність УНР”.
Працювати на свій страх і ризик не кожний зможе. Гулий-Гуленко зміг. Велика йому шана за це.

Андрій Гулий розгортав свої акції ширше і ширше. В середині січня 1920 р. отаман власними силами тримав фронт Знам’янка-Мишурине-Верблюжка-Суботинці. Політичний референт УНР Зимового походу старшина В.Совенко9) зазначав, що “операції, які перепровадив Командуючий повстанцями Катеринославщини та Херсонщини Отаман Гулий-Гуленко, колосальні”. “Про Командуючого повстанцями Катеринославщини та Херсонщини, — писав В.Совенко, — можна сказати, що це людина невиданої хоробрости, відваги і твердої волі та дужого характеру”.10)
Легенди про Гулого-Гуленка дійшли й до Армії УНР, яка здійснювала Зимовий похід. І командарм Омелянович-Павленко, за його визнанням, вирішив йти на з’єднання з повстанськими військами.
26 січня в районі с.Володимирівки Єлисаветського повіту вони зустрілися. “В особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина”.11) Властиво, Гулий-Гуленко вже керував повстанцями цих губерній, але віднині його посада була освячена іменем Симона Петлюри. Отамана Гулого-Гуленка призначено Командуючим повстанцями Правобережної України.
30 січня 1920 р. в “Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР” командарм Омелянович-Павленко повідомляв: “Від отамана Гулого отримано слідуючі інформації: в Чигиринському, Єлисаветському, Черкаському, Олександрійському, Верхнє-Дніпровському і Катеринославському повітах розвинена широка повстанчеська діяльність; повстанці мають вже організованість. Партизанських частин нараховується коло 5, а повстанчеських багато більше. Партизани мають один бронепотяг. Настрій повстанців та партизанів бадьорий, живий і надійний”.12)
Коли Армія УНР під командуванням Омеляновича-Павленка дійшла Чигиринського повіту, то денікінців тут вже не було: вони, розбиті повстанцями, втекли на Миколаїв.

У складі Армії Зимового походу

Офіційне приєднання відділу Гулого (400 піших та 150 кінних козаків) до Армії УНР сталося на нараді у Медведівці 12 лютого 1920 року. В Армію Зимового походу гулівці влилися під назвою Низової бригади. Водночас Омелянович-Павленко призначив Гулого-Гуленка командиром 1-ї Запорізької дивізії.
Андрій Гулий-Гуленко склав чимало відозв, які мали великий виховний та роз’яснювальний вплив на селянство. Ось приклад такої листівки-заклику до українських селян
(орієнтовно за лютий-березень 1920 року):

“Селянин!
Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає ”діктатуру пролєтаріята” гіршу царського, або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і т. инше кричать горлаті кацапи-комуністи.
Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мад’яр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.
А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугіль, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну, землю і волю.
Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький Бронштейн в свойому наказі обіцяв не посягати на права українського народу. встановити таку владу, якої він сам бажає.
Що ж ви бачите тепер? Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші ”бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?
А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в’язницях та порозстрілювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!
До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!
Годі!
Терпець увірвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами.
Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.
Геть чужинців з України!
Хай живе Українська селянська Республіка!

Командуючий повстанцями Херсонщини
та Катеринославщини Отаман Гулий-Гуленко”.12)

Частини Запорізької дивізії 17 лютого зайняли Лубенці, 18 лютого — Грушківку, 19 лютого — Баландине і Тимошівку. В ніч на 19 лютого відділ запорожців обеззброїв кінну сотню Коцура в Кам’янці. Наступні декілька днів дивізія рухалась за маршрутом Сентове-Хайнівка-Оситня (Ларія)-Мала Виска.
27 лютого підійшли до Липняжки та Глодос.
5 березня Чорні Запорожці, які повернулися з лівого берега Дніпра, зайняли Голованівськ, а наступного дня — Хощовату і — “після невеликої бійки” — м.Гайворон. 11 березня — Ташлик.
На великому просторі не було ніяких слідів Красної армії.
Близько місяця значних боїв не було. Це трохи розхолодило гулівців. І в ніч на 25 березня 45 піхотна дивізія Красної армії несподівано напала на с.Емилівку, де були розташовані Штаб Запорізької дивізії та Кінний Запорізький полк. “Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицях”. Ворог почав господарювати в селі. Були захоплені обози, декілька старшин та козаків взято в полон.
О 5 год. ранку Запорізька дивізія перейшла у наступ, щоб визволити товаришів і відбити майно. В атаці взяли участь піший Запорізький полк, батарея і одна сотня полку Чорних Запорожців.
Після бою в Наказі №14 по Запорізькій Збірній дивізії отаман Гулий зазначав:
“Бій 25-го березня біжучого року вписав нову сторінку в славетню історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв, козацька смерть 2 курінних і поранення одного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200-300 кроків, піддержавши цим атаку кінного полку.
Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знає, за що він бореться, знає, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.
У Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили, я бачив віру в перемогу.
Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро ”усміхнеться заплакана мати”.
Вічна пам’ять павшим козацькою смертю! Слава Героям Емилівського бою!”.14)
В тому ж Наказі отаман Гулий зазначає, що “кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш, чим інші начальники, і не боятися іноді провадити цілі операції на свій страх”. Як приклад подібної поведінки, отаман наводить наліт Чорних Запорожців (командир полку Дяченко) на Богопіль.
В цей же день, 25 березня, Запорізька дивізія несподівано контратакувала ворога, що наступав. Більшовики у складі 250-300 піших та 60 кінних, озброєних гарматою та десятьма кулеметами, були відкинуті.
27 березня командарм Омелянович-Павленко у своєму наказі виносить від імені українського народу сердечну подяку Запорізькій дивізії Гулого-Гуленка “за хоробрі успішні бої і лицарське поводження” в боях під Голованівськом і Ольвіополем.
В останні дні березня Гулий звільнив станції Ташлик і Шестаківку, де взяв значні трофеї і полонених. На початок квітня Запорізька дивізія успішно діяла в районі Бобринця. 10 квітня легендарний полк Чорних Запорожців взяв участь у боях під ст.Долинською.

17 квітня був важливим днем для Гулого-Гуленка, його Дивізії та всієї Армії УНР. В цей день вирішувалась доля Зимового походу.
Армія, яка п’ятий місяць воювала у відриві від уряду УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі, за якою була або катастрофа, або слава. Не маючи набоїв та снарядів, вона підійшла під м.Вознесенськ, в якому за даними розвідки були колосальні запаси зброї та спорядження.
І це місто, залога якого складала близько тисячі осіб, Армія УНР повинна була взяти багнетами та шаблями. Саме в цей час у Вознесенську відбувався комуністичний з’їзд і можна було передбачити, що червоні частини збільшаться за рахунок делегатів.
“Але, — зазначав після бою Гулий-Гуленко, — український вояк може зробити все. Він знає, за що бореться, він вірить в правоту свойого діла, (він) знав, що м.Вознесенськ взяти треба, ворога знищити і покрити неувядаємою славою українське військо”.15)

Атаку о 3 год. ночі розпочала Запорізька дивізія.
Червоні знали про стан українського війська і тому вирішили розбити його протинаступом. Були вислані два бронепотяги, які, маневруючи, густим вогнем обстрілювали українців.
Добре озброєний відділ червоних у 400 чоловік засипав запоріжців кулеметним та рушничним вогнем. Наші практично не стріляли, бо не було чим. Прийшлось відступати. Ворог кинувся в поле “добівать пєтлюровцев”. Та їх зупинила шрапнель кінно-гарматного дивізіону Алмазова.
“Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який за ним йшов в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців піддержав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати ворога... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю... Запоріжці на плечах у ворога вдерлись до самого міста”.16)
Отак, “без куль, одними шаблюками та багнетами захопили місто, як дійсні сини України”.17)
На полі бою залишилося 280 трупів ворога, 400 більшовиків було поранено...
Було захоплено 2 млн. рушничних набоїв і 32 тисячі гарматних, 2 важких гармати і 18 легких, 8 гірських і 12 мітральєз, 5000 рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 млн. совітських грошей і цінне господарче та технічне майно.
З нашого боку, як твердить Совенко, було забито двох козаків та п’ятеро поранено.18)
В Наказі №18 “по військам армії УНР” Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “17 квітня упертим боєм цілої
армії взято м.Вознесенськ. В самім бою, не дивлячись на майже повну відсутність набоїв, Армія виявила повну велич... Всі частини виконали покладені на них завдання... Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.19)

Але спочивати на лаврах було ніколи. Вже 22 квітня Запорізька дивізія Гулого-Гуленка здійснила марш в район Ананьїва, охопленого повстанням проти росіян. В цей час на повстанців насувався комуністичний відділ, який підтримували броньовані машини. Вогнем броньовиків ворог запалив село Селіванівку, яке повстало проти совєтської влади. Гулий вчасно прийшов на допомогу селянам. Його Запорізький кінний полк спільно з 3-м кінним полком та кінно-гірським дивізіоном Алмазова в короткому бою розгромили ворога.
23 квітня запоріжці разом з частинами Волинської дивізії розгромили ще один сильний відділ червоних, на озброєнні якого було три гармати.
24 квітня гулівцями була розбита совєтська частина, яка йшла на Ананьїв з боку м.Святотроїцька.
В цей час Київська дивізія Тютюнника зайняла м.Балту. 25 квітня тютюнниківці контрнаступом знищили ще одну частину, яка атакувала була Балту.
Командарм зазначав, що в боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюнниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу”.
До останнього дня Зимового походу Гулий виказував “чудеса хоробрості і відваги”. Недаремно командарм призначив його одним із своїх заступників.
Третього травня Запорізька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Нестеренка-Орла, Волинця й Трутенка, з ходу зайняла Тульчин, захопивши чимало майна та три ворожі штаби частин 14 совєтської армії.
6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, головної ударної сили Запорізької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полк. Удовиченка.
“Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, — згадував політреферент УНР при Запорізькому війську В.Совенко. — Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога”...20)
Завершуючи оповідь про участь Гулого-Гуленка в історичному Зимовому поході, наведу згадку очевидця: “Нашу армію в Зимовім поході назвав один його учасник ”ферментом нації”... Українська Армія своїм славним Зимовим походом сприяла кристалізації бажань, віри і надій українського народу біля одної ідеї — Самостійної України...”.