Після Зимового походу

Отаман Гулий зайняв правий фланг україно-польської армії. Брав участь у її наступі, а потім у відступі, зокрема, в боях з червоними в районі Вапнярки...
Влітку 1920 р. Запорізька дивізія Гулого-Гуленка нараховувала 248 старшин, 692 багнети, 536 шабель, 30 кулеметів і 8 гармат. Особливо відзначилась вона у наступі між Дністром і Збручем, де було майже вщент знищено 41-у піхотну стрілецьку дивізію Красної армії.21)
У зв’язку з відступом україно-польської армії Гулий-Гуленко опинився коло Збруча. Наприкінці жовтня 1920 р. він отримав наказ здати командування Запорізькою дивізією і прибути до Штабу Армії за новим призначенням.
24 жовтня 1920 р. Гулий прибув на виклик. “Симон Петлюра, — розповідав Гулий-Гуленко, — поклав на мене обов’язки об’єднати повстанців, які на той час у досить значній кількості оперували в запіллі Красної армії”.22)
Омелянович-Павленко наказав взяти Гулому кавалерійську частину і прорватися в тил червоних. Але наступ Красної армії перешкодив цим планам.
Несподіваний відворот Армії УНР 10 листопада 1920 р. змішав всі карти. Гулий-Гуленко разом з Армією УНР відступав з тяжкими оборонними боями — з-під Могилева на Кам’янець-Подільський та Підволочиськ.
Армія УНР відійшла за Збруч, а Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом з 365 вершниками, маючи на озброєнні 50 кулеметів, 21 листопада 1920 р. форсованим маршем від с.Ожеговичі вийшов до Любара, прорвав фронт і 23 листопада продерся в тил Красної армії — на Таращанщину, а потім Уманщину.
На початку грудня 1920 р. з’єднався з козаками Гризла, Цвітковського та Дерещука. Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Загін зріс до 3000 багнетів та 600 шабель. Бої вели з 45 і 47 піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої Кінної армії, бригадою Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини та Звенигородщини.
“Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, — зазначав Гулий-Гуленко, — я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети — з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало”.23)
Коли скінчились набої, ситуація різко погіршала.
В середині грудня 1920 р. до них дістався кур’єр командування Армії УНР і повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. “З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити як умови даного часу вимагають, — розповідав Андрій Гулий-Гуленко. — Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру”.24)
Гулий пояснював: “Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах”.25)
Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони — Сірка і Чеховича — вирішили пробиватися за кордон. “Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, — говорив отаман, — я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)”.26)
Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись з відділом Сірка кількістю коло 350 чоловік до Румунії. Він визначив маршрут: повз Христинівку через Південну Гайсинщину в напрямку до м.Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці і перейти румунський кордон.
“5 верст на південь від Христинівки відділ Сірка здибався з переважаючими силами всіх родів Червоної армії і в нерівному бою втратив свій обоз та багато раненими, — розповідав Гулий-Гуленко. — Мене в цьому бою було ранено в бік і пуля засіла у грудях”.27) Це було вже шосте поранення Гулого-Гуленка.
Щоб не обтяжувати загін Сірка, якому треба було робити великі переходи, Гулий залишився під Христинівкою. Згодом, на підводі, в супроводі козака Олександра Новохацького рушив в бік Румунії. Гулий дістав документи, що він “ранений бандитами” лісничий.
Доїхали до с.Слободзеї, що неподалік Тирасполя. Дністер ще не замерз і прийшося лягати в лікарню на цьому, совєтському боці.

В Румунії

В середині січня 1921 року, коли Дністер вкрився льодяним панцирем, перейшли на другий його бік — в Румунію. Прикордонна сторожа затримала їх, але зв’язавшись з румунським командуванням та місією УНР в Бухаресті, звільнила. Наприкінці січня Гулий-Гуленко — через Бендери — доїхав до Бухареста, де відразу був прийнятий в Генеральному штабі Збройних сил Румунії.
Гулий-Гуленко взнав про існування оборонного договору між Польщею та Румунією та координацію дій двох держав у справі допомоги УНР.
Андрій Гулий-Гуленко написав звіт про свій рейд в Україну і передав його генералу Дельвігу, а той зустрівся з військовим аташе французької місії в Румунії генералом Петеном, який дуже цікавився подіями в Україні. Дельвіг детально проінформував Петена про рейд Гулого-Гуленка.
Гулий-Гуленко провів також переговори з генералами Амзою та Горським з приводу організації Інформаційного Бюро, за лаштунками якого мав бути прихований Повстанський штаб.
Тут надійшов виклик з Тарнова — від Симона Петлюри. Їхав через Варшаву. В польській столиці (у квітні 1921 року) зустрівся з Юрком Тютюнником, Михайлом Омеляновичем-Павленком та генералом Зелінським. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами повстання в Україні.
Вся Україна була розбита на п’ять груп: дві на Правобережжі, три — на Лівобережжі. Лінія між Першою та Другою групами пролягла по лінії Рибниця-Вапнярка-Христинівка-Бобринська-Черкаси.
Групи були розбиті на райони, а райони — на сотенні дільниці.
Південна (Перша) група розділялась на п’ять районів.
1-й (Одеський) очолював Пшонник, 2-й (Балтський) — Заболотний; на чолі 3-го (Єлисаветського) стояв Нестеренко-Орел; 4-м (Олександрійським) керував Деркач, а 5-м (Катеринославським) — Гнибіда.
В Тарнові Андрій Гулий-Гуленко дає звіт Симону Петлюрі та Раді Міністрів на чолі з Прокоповичем, знову отримує призначення Командуючим Південною (Першою) групою. Його підвищують до звання генерал-хорунжого.
В 1921 р. Південна група відновлюється. Терен її дії: Одеський, Тираспільський, Ананьївський, Вознесенський, Миколаївський, Херсонський, Верхньодніпровський, Криворізький, Катеринославський, Єлисаветградський, Олександрійський, Балтський, Ольгопільський та Брацлавський повіти.
Сам отаман так обмалював свій район дій: від Рибниці й Вапнярки до Дніпра по лінії ст.Бобринська-Черкаси до Херсона, затим узбережжям Чорного моря до Аккермана і по Дністру до Рибниці.
Навесні 1921 р. Андрій Гулий-Гуленко — за даними ЧК — повинен був прибути в Єлисаветград “для особистого керівництва запланованої першотравневої демонстрації”.28) “Из показаний становится очевидным, — зазначали чекісти, — грандиозность и широта размаха задуманного, но не выполненного плана восстания”...
В червні 1921 р. Гулий-Гуленко у Бухаресті, де зустрічався з генералами Дельвігом та Горським. Останній виконував обов’язки начальника румунського генерального штабу. В результаті переговорів було дозволено заснувати у Кишиневі Інформбюро. Воно творилось за прикладом штабу Юрка Тютюнника у Тарнові. Тоді ж до Бухаресту прибув генерал Михайло Капустянський — для переговорів “в більш широкому масштабі”. Цей візит мав визначити стосунки між УНР і Румунією.
Потім Гулий працював у Повстанському штабі в Польщі. Зустрічався з військовим представником польського уряду Зелінським та представником Франції при польському уряді генералом Нісселем.
Гулий відмітив солідарні дії Франції, Польщі та Румунії в українській політиці.
Румунське командування взяло на себе зобов’язання організувати роботу Інформаційного Бюро і Повстанського Штабу в Кишиневі, дати можливість використати інтернованих у таборах старшин та козаків, допомогти в оформленні документів та повернути зброю, відібрану при роззброєнні Запорізької дивізії.
Штаб у Кишиневі очолив полк. Стефанів (за іншими даними ген.Степанов), начальником Цивільного управління був Поплавський. Працював у штабі й полк. Черненко (Чорний) — очевидно, отаман Чорний Ворон (справжнє прізвище Черненко), який діяв до кінця 1922 — поч.1923 р. на півдні України.
Гулий-Гуленко організував на березі Дністра в районі Рибниці (в сс.Кривуляни та Нападове) пропускні пункти — для передачі в Україну зброї, літератури, переходу зв’язкових...
Повстання планувалось приурочити до початку збору продподатку.
Гулому-Гуленку не давали спокою численні поранення, особливо останнє, під Христинівкою, і у липні він змушений був лягти на операцію в Бухарестському госпіталі.
Інформбюро продовжувало активно вести роботу. Так, на 10 серпня 1921 р. до Кишинева й назад, в Україну, прибуло й відбуло 80 повстанців, зокрема й “повстанці загону під керівництвом Іващенка”. “Треба зазначити, — стверджував Гулий-Гуленко, — що до серпня місяця конспірація і організація на місцях була повна”.29)
В серпні Гулий-Гуленко взяв участь у військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра. Крім них, були присутні: командир 1-ї Дивізії Вовк, 2-ї — Загродський, 3-ї — Удовиченко, 4-ї — в.о. Неліговський, 5-ї — Никонів, 6-ї — Безручко, який водночас виконував обов’язки військового міністра. Були також Юрко Тютюнник та Отмарштейн, який очолював Кінну дивізію.
Вирішено відстрочити повстання на пізніший термін.

Листопадовий рейд

Наприкінці серпня Гулий повертається до Кишинева, де готується до повстання на території ввіреного йому району. Він творить Бессарабську групу Армії УНР, що повинна була взяти участь у Другому Зимовому поході, який ще називають Листопадовим рейдом. В середині жовтня 1921 р. Гулий-Гуленко отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом групи в Уманський та Звенигородський повіти. В ніч на 17 жовтня 1921 р. в районі Кривулян (румунська сторона) та с.Карантин (українська сторона), Гулий разом з 17 працівниками штабу переходить Дністер.
Рушили маршрутом Бірзула-Голованівськ-Тальне. В районі ст.Борщі Гулий-Гуленко відрядив хор.Вінницького та сот.Сологуба до Деркача в район Цибулевого, сот. Ковальчука та підхор.Дейнецького — до Гнибіди, що діяв в районі П’ятихаток й Зеленої. До Заболотного відправився пор.Онопрієнко, а до Нестеренка-Орла, що розгортався на Єлисаветградщині, — пор.Скрипка. Поїхав зв’язок (пор.Дейнега) і до от.Лиха, що рейдував на той час в районі Таращі.
По дорозі до них приєднувались місцеві підпільники. Загін зріс до 40 чоловік. В районі Ново-Миргорода Гулий-Гуленко зв’язався з отаманом Івановим — “командиром одного з куренів Деркача”.
В цьому рейді їм допомогли документи та форма червоноармійців.
На початку листопада прибули на місце. Але Запорізької дивізії, яка повинна була прийти з Польщі у призначене місце, Гулий-Гуленко так і не дочекався. Відомості про виступ отаманів Тютюнника, Палія, Чорного та Неліговського прийшли вже після їхнього розгрому.
28 грудня 1921 р. довелося повертатися до Румунії. Отримав вістку від Отмарштейна про ліквідацію старого плану повстання та ліквідацію всіх явок.
Після невдачі Листопадового рейду румунський уряд — під дипломатичним тиском Совєтської Росії — прийняв рішення про ліквідацію кишинівського Повстанкому. Гулому-Гуленку, щоправда, дозволили проживати у Румунії — під прізвищем Алексієвича. Наприкінці грудня 1921 р. він пише звіт Головному отаманові Симонові Петлюрі про свій рейд в глибину України.
Андрій Гулий-Гуленко вважав головною причиною невдачі Листопадового рейду (принаймні, поставив першою серед п’яти) недовіру між Симоном Петлюрою та Юрком Тютюнником. Гулий зазначав: “У зв’язку зі своїм службовим положенням мені доводилось стикатися з Петлюрою та Тютюнником і спостерігати їх взаємини. Я зробив такий висновок, що Петлюра боїться Тютюнника і не довіряє йому. Деякі українські кола, незадоволені Петлюрою, вели акцію на те, щоби владу передати Тютюннику. Петлюра дуже довго вагався перед тим, як підписати наказ про призначення Юрка Тютюнника командуючим Повстанською армією. Як видно, він боявся, що у випадку успіху Тютюнник захопить владу в свої руки”.30)
Невдача Листопадового рейду призвела до морального занепаду української еміграції.

“Ми зобов’язані продовжувати боротьбу”

Андрій Гулий-Гуленко отримав листа від Симона Петлюри. Петлюра наголошував на тому, що “ми зобов’язані продовжувати боротьбу” і падати на дусі не маємо права.
З метою вияснення настроїв та потреб інтернованого воїнства Андрій Гулий відвідує всі румунські табори для інтернованих...
Песимізму додавало те, що Румунія посилила темпи насильницької румунізації українського населення. В Румунії, Бессарабії та Буковині почалися репресії проти українського населення, яке чинило спротив румунізації.
“Всі класи населення Бессарабії, — зазначав Гулий-Гуленко, не виключаючи і заможніх, однозначно настроєні проти Румунії”.31) Таке ставлення було реакцією на знавіснілу румунізацію українців — румуни закривали українські школи і заводили свої навіть в селах, де жодна людина не розуміла румунської мови. Не дивно, що в Бессарабії почали виникати українські політичні організації — Ліга молоді України, Спілка української державності, Поступовці.
В лютому 1922 р. в Бухаресті, в місії УНР, відбулася зустріч Андрія Гулого-Гуленка з Нестором Махном, проти якого колись бився під Катеринославом. “З розмов з ним, — згадував Гулий, — я зробив висновок, що він дуже незадоволений своїм станом і не проти — під тим чи іншим приводом — повернутися до Росії. Визначеної мети у нього не було, що було видно з того, що він дуже серйозно говорив про необхідність повстання в Бессарабії проти Румун. На чолі цього б повстання, за його словами, охоче би став”.32)
В березні 1922 р. Гулий продовжує працю при місії УНР в Бухаресті.
З України до української еміграції доходили найрізноманітніші чутки, які часто спростовували одна одну. Особливий шквал чуток викликало введення НЕПу та оголошення амністії, що дало надію частині еміграції на повернення в Україну. Але водночас доходили чутки про страхітливі репресії в Україні. Еміграція була дезорієнтована, вона запитувала у Гулого — як насправді справи в Україні?
Дезорієнтацію української еміграції викликало й те, що в Совєтській Україні почали відкриватись українські школи — і це на тлі арештів українських діячів на Волині, Холмщині, частині Поділля, Буковині, Бессарабії...
Гулий користувався особливою довірою української еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути, що робиться в Україні? Чи можна повернутися на Батьківщину? Що робити далі?
“Центр ніяких директив не давав.., — згадував Андрій Гулий. — В центрі тиша... Я вирішив на свою відповідальність здійснити подорож по Україні”.33) Здійснити подорож, щоб дати відповідь на питання еміграції, а, головне, для себе — чи можливо в Україні підняти повстання?
Була ще одна причина: Андрій Гулий хотів забрати свого сина, який жив у Ново-Архангельську в родині сестри отамана — Наталки.
Гулий збирався — у випадку невтішних висновків під час поїздки Україною — виїхати з сином на постійне мешкання до Аргентини, де зайнятися працею за фахом.
Отаман мав розмову з головою дипломатичної місії УНР в Румунії Костем Мацієвичем і той дав згоду на цю поїздку.
На початку травня 1922 р. отаман відвідує Батьківщину.
“Всі поїздки мої на Україну, — повторював Гулий, — проводились на власний страх і ризик”.34)
Під час поїздки у нього різко піднялася температура. Побоюючись, що це тиф, він терміново повертається в Румунію — на початку червня вже був у Кишиневі. Але його побоювання не виправдались — хвороба відносно швидко минула.
Штаб Петлюри продовжував мовчати, стверджував Гулий-Гуленко, — “ніяких вказівок не було”. На початку червня 1922 р. в Бухаресті Андрій Гулий на власну руку вів переговори з представниками румунського Генерального штабу про підтримку повстанської акції в Україні.
Врешті, Андрій Гулий приймає фатальне рішення — продовжити поїздку по Україні.
На початку червня 1922 р. він разом з приятелем Цурканом переправився через Дністер в районі Дубосар (с.Кривуляни). Засобів для існування не було. Довелось думати, як заробити. З напарником Цурканом, який дав гроші, закупили сто кіс, з якими, “торгуючи”, їздили селами і містами. Таким чином побували на ярмарках в Одесі, Києві, Єлисаветграді. Вдалося, як зазначав пізніше Гулий, “побувати на залізничних лініях Одеса-Жмеринка, Вапнярка-Бобринська, Бобринська-Знам’янка, Знам’янка-Бірзула”.
Перебуваючи на терені Холодного Яру та Чорного лісу, він не міг не навідатися до своїх друзів, які продовжували оперувати проти совєтської влади. В чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Завгороднім, Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом, хоча в подальшому вони заперечували це.
Був Гулий-Гуленко й на ст.Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Єлисаветграді, Голті... В Одесі на нещастя здибав свого старого знайомого — Діка. Ця зустріч стала згубною для нього: Дік перебував під наглядом ГПУ. Таким чином, Гулий-Гуленко потрапив в поле зору чекістів.
Гулий відразу викликав у них особливу увагу. Хоч він і не був ними ідентифікований, але ворог відчував, що це “крупна фігура”. Була дана команда організувати за ним цілодобове стеження. Але отаману вдалося зникнути з поля зору чекістів. Тоді на ноги була поставлена все Одеське ГПУ..
Арештували Андрія Гулого-Гуленка 19 липня 1922 р. в Одесі на вул. Карангозової, буд. 13. На момент арешту мав 36 років. Під час затримання назвався Василем Олексійовичем Свистунцем (Свистунцовим), але довго не наполягав на цій версії і, врешті, назвав своє правдиве прізвище.
Це викликало справжню сенсацію не тільки в Одеській губернській ЧК, але й серед вищого керівництва окупованої України.

Капкан

Ще на початку 1922 р. чекісти з подачі колишнього петлюрівця Трохименка розпочали грандіозну операцію з метою знищення українського підпілля. План був такий: інфільтрувати в підпілля агентів — колишніх петлюрівців, які мали виступати в ролі емісарів закордонного центру, з’єднати партизанські загони у більше об’єднання, очолити їх, інспірувати “з’їзд отаманів”, на якому за один раз обезголовити українське підпілля.
Вже був налагоджений агентурний зв’язок із загонами Завгороднього, Голика-Залізняка, Гупала, Чорного Ворона (з-під Лебедина), Лютого та Чорного Ворона (Черненка). Зрозуміло, що, довідавшись про появу на терені Гулого-Гуленка, чекісти скерували зусилля, щоб виловити і його. Колишній член Центральної Ради, а нині провокатор – Гамалія-Трохименко написав йому від імені створеного чекістами штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи листа з пропозицією “співпраці”. “Полковник Гамалій” писав Гулому-Гуленку:

“Пане Генерале!
Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро... Був в 1919 р. я, т.в. (обов'язки) командіра Одеской дівізіі, як відступали на Румунію, а потім літом т.ч. командір 12 дівізіі групи Тютюнника.
На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена брігада, котра зробила повстання під моім керуванням, а після поранення, командування прийняв Пшонник і Галкін і переіменовали (її) в Черноморську Повстанчеську дівізію.
Про це Ви знаєте.
Я приіздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загродського, а до Вас. Потім я з Варшави приіздив, як були за Дністром, в Галич до Вас, як представник Волинськой дівізіі і іздив до Петлюри з Нестеренком, щоб дозволили через Руминію іхать на повстання на Украіну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник”.35)
Далі Трохименко пише, що він побачив, що Петлюра і Тютюнник роблять не так, як треба. В зв’язку з цим він на свій страх і ризик — 1921 року — повернувся в Україну — ніби для повстанської праці. Був заарештований ЧК (“перший час прийшлося відсидіти в ЧК”). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказує, бо саме в цей час він був завербований.
“Бачучі, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна.., було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституціі.
Через це я устроівся на службу до іх”.36)
Трохименко пише, що діяв незалежно “від Тарнівського штабу”, і в зв’язку з цим “ми стали незалежні від Полскоі контр-розвідки”
На справу Трохименко “дивився так”: загальне повстання робити лише, коли “всі цівільні і військові інституціі будуть в наших руках. Закордон ми признаєм як моральну силу, котра ще жива в пам’яті наріду. Я дивлюсь, що закордон, як активна сила — безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто: на нарід, але ж не губить його надіі на закордон”.37)
Далі Трохименко пише, що від Вищої Отаманської Ради (неіснуючої! — Р.К.) прийняв “Черноморську группу”, яка буцім-то розбита на п’ять дівізій і об’єднала всі “партизанські отряди і повстанчеські організаціі”.
Знаючи, що Гулий-Гуленко — людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: “Звязалися з Польскими, Грузінскими і Врангелевскими організаціями. Маюця своі люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інстітуціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Терасполя в наших руках, ріжні продовольчі пункти, а також маєця своя тіпографія. Де в яких містах і Чека.
Штаб Киівського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил Украіни постачают нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями...
Пане Генерале! Присьпів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоіть гарно... Буде загальна нарада, а після неі загальний рух по всім терені України...
Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України — все. Через це, коли Ви бажаіте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакать з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не роспиляти сил і не губить справу.
Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а теперь спочивають за кордоном, а тих, що создали іх зараз тут, на праці.

С пошаною до Вас полковник Гамалія
1.08.1922 р.”.38)

В листі до Гулого-Гуленка Трохименко-Гамалія переконував його, що йому, Трохименку, буцімто підлягають Холодноярські отамани, а тим згодом розповідали казки про робочі контакти “Чорноморської повстанчої групи” з отаманом Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім’я як принаду. “Повстанці”-чекісти обіцяли Ларіону Завгородньому, що на “груповому з’їзді” в Звенигородці буде генерал Гулий-Гуленко.
Завгородньому навіть принесли — ніби від Гулого — коротку записку: “Пане Завгородній, або праця, або (неясно — Р.К.) життя. Гулий-Гуленко”.
Таким чином повстанців заманили в пастку. Зрозуміло, що з Гулим-Гуленком у Звенигородці отамани не зустрілися.
Між 30 вереснем та першим жовтнем 1922 року їм показали фотографію Гулого-Гуленка і вони опізнали його. Це підтверджує “Записка по проводу Голові ГПУ України тов. Баліцкому” від “Полномочного представителя” на Правобережній Україні Євдокімова: “В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена... В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года... ПП ГПУ Правобережья Евдокимов”.39)

Слідчий Наркомюста Торчинскій 16 березня 1923 р. зазначав, що гр.Гулий-Гуленко винним (очевидно, в підготовці нового повстання — Р.К.) себе не визнав, пояснюючи, що метою його поїздок на Україну було бажання вияснити можливість для інтернованих скористатися амністією, а також бажання забрати сина. На допитах Гулий твердив, що на явки не заходив, бо перед тим дав наказ про їхню ліквідацію. Це “підтверджують” протоколи допитів Голика-Залізняка, Ларіона Завгороднього та Дениса Гупала, які наполягали, що в 1922 р. вони ніяких зв’язків з Гулим-Гуленком не мали. Очевидно, між ними була така домовленність.
28 лютого 1925 р. прокурор при НКЮ Крайній виніс обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку, інкримінуючи ст.58, 59 і 66, ч.1 Кримінального Кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду “Центрального распорядительного совещания”.
Тим часом Андрій Гулий “содержался под стражей в Допре №1”.
Читаємо Протокол №2 від 2.03.1925. засідання “Распорядительного Совещания” про справу № 3 із звинувачення Андрія Гулого-Гуленка. Присутні: “врид. наркомюстиции и прокурор Республики тов.Шаргей, зампредсед. ГПУ тов.Карлсон, секр. тов. Сердовинский”. Вирішили справу передати на роз-гляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду.
Читаємо протокол закритого судового засідання Надзвичайної сесії Харківського губернського суду від 27.05.1925.
Голова — Горожанин, члени Зуб і Кривець, секретар
Вольфсон. “При наблюдении прокурора Черниша, без участия сторон”.
На час суду Гулому було 39 років.
Гулий визнав себе винним за ст.ст.58,ч.1 та 59, але за ст.66, ч.1 — ні.
На суді Гулий говорив, що “НЕП вибив базу з-під ніг УНР”, що український народ вже не підтримує УНР.
В останньому слові Гулий-Гуленко сказав: “Так, я дійсно боровся проти Совєтської влади... Прошу прийняти до уваги, що я не боровся проти совєтської влади в корисливих цілях, я думав принести користь українському народові”. Коли ж побачив, що більшість народу вже не підтримує УНР, “хотів піти з горизонту боротьби, щоби не шкодити українському народові”.40)
У Вироку сказано, що Гулий-Гуленко “систематически вел борьбу против войск рабоче-крестьянского правительства УССР”, але, врешті-решт, “расчаровался в возможности свергнуть советскую власть”, внаслідок чого вирішив виїхати до Аргентини.
“Надзвичайна сесія Харківського губернського трибуналу, “учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине”, засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка на 10 років ув’язнення “со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества”.
29 травня 1925 року Гулий-Гуленко просить зняти сувору ізоляцію. 24 липня йому відмовляють.
29 жовтня 1925 р. “наблюдком” приймає постанову просити вищі інстанції умовно-достроково звільнити Андрія Гулого. 13 листопада — знову відмова в задоволенні клопотання.
4 грудня 1925 р. Гулий ще раз звертається з проханням відмінити сувору ізоляцію. 29 січня 1926 р. одержує чергову відмову.
В цей же день сестра отамана Наталка Мизин звертається з листом, в якому просить звільнити брата. Результат той самий.
Далі документація обривається...

Хай святиться ім’я героя визвольних змагань українського народу Андрія Гулого-Гуленка у віках! Вічна пам’ять!



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:


3-5,22-27, 29-34,40) Тут і далі дані з “кримінальної справи” Андрія Гулого-Гуленка. ДА СБУ, арх.№66646, “Петлюровские атаманы 1922-25 гг. в 29 томах”, т.12, спр. №2291133, арк.1-41.
2) У вироку є твердження, що А.Гулий — “колишній підполковник царської армії”. Р.К.
6,7) ЦДАВОУ, ф.1824, оп.1, спр.21. Документи знайшов О.Маслак. Публікуються вперше. На документі 4) кругла печатка: “Штаб к-го повстанцями півдня”. Р.К.
8,10-20) О.Доценко, “Зимовий похід”, Варшава, 1932.
9) В інших документах — В.Савенко. Р.К.
21) О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко, “Генералітет українських визвольних змагань”. Львів, 1995.
28) Мова йде про повстання, яке планувалось розпочати під час першотравневої маніфестації в Єлисаветграді. Р.К.
35-38) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.113-114.
39) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.3, дело “Заповит”, арк.123. Розділові знаки і прийменники поставлені мною. Р.К.
41) Я.Штендера, “Засуджений до розстрілу”, Львів. 1995.
Документи 1, 20-26 знайшов Р.Коваль.
Публікуються вперше.