Лицар лісів Ларіон Завгородній


Ларіон Захарович Завгородній народився 16 березня
1897 р. в с.Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Закінчив церковно-приходську школу.
Інколи сучасники та дослідники вживають “Загородній” — адже саме так він розписувався. Побратими частіше називали його “Завгороднім”, й ми називатимемо так само.
Ларіон — хлібороб з діда-прадіда, ідеальний герой більшовицької міфології: “нерухомістю не володів”, батьки землі не мали, орендували 8-10 десятин, вирощували хліб. Здавалось би ідеальнішого пролетаря важко знайти, але, як показав життєвий шлях отамана, не завжди матерія визначає свідомість.

Проти німців

1915 року юнака призвали до російського війська. Служив у Пензі в 241 запасному полку, з яким і виїхав на фронт. Згодом перевівся у 32 Сибірський полк, де до січня 1917 р. служив підпрапорщиком у кінній розвідці.
На фронті був отруєний газами. Лікувався у Москві від початку 1917 р. — до самої жовтневої революції. Восени
1917 р. демобілізований за станом здоров’я і відправлений у безстрокову відпустку додому.

В лютому 1918 р. на заклик Центральної Ради в Україну прийшли німці. Російські більшовики — при одній лише вістці про наближення німецької армії — панічно тікали з України. У березні німці підійшли до села, де жив Ларіон Завгородній. Стали гарнізоном у волосному центрі — Златополі, що за 2 км від Кошарок.
У зв’язку з тим, що Центральна Рада не виконала україно-німецької угоди, одним з пунктів якої було харчове забезпечення війська, німці самі почали налагоджувати власне продовольче постачання. А оскільки мало хто хотів добровільно віддавати продукти, почалися реквізиції продовольства.
Якось, перебуваючи у сусідньому с.Панчеві, Завгородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли 30 українських селян, а двох повісили на вітряку.
Почуття Завгороднього можна зрозуміти: воював з німцями на фронті і ось довоювався — вони хазяйнують у рідному повіті та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття, як помста, не могло виникнути у здорової людини. А тут — зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком та “вєлікороссом” Даніловим. З ними й вирішено було організувати партизанський загін для боротьби проти “німецьких окупантів”. Це сталося в листопаді 1918 року.
Незабаром було створено загін із п’ятисот селян. А тут революція в Німеччині: скинуто кайзера Вільгельма, Німеччина підписала ганебний договір про капітуляцію в Комп’єнському лісі і ... величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще.
В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку німецький воїн героїчно боровся стільки років. І він деморалізувався. У нього лишилося лише єдине — всепроникаюче — бажання: будь-якою ціною — навіть ціною власного приниження — повернутися на батьківщину.
А повертатися доводилося з найдальших околиць України: з Криму, Херсону, Таганрогу, Миколаєва, Донбасу... І повертатися через розбурхану жовтневою революцією та антигетьманським, а, отже, й антинімецьким повстанням країну.
І німецький воїн — міфічний герой — перетворився у легку здобич для сільських, примітивно озброєних дядьків.
Не дивно, що першою акцією загону Завгороднього стала “залізнична”. Новоспечені партизани пішли на найближчу залізничну станцію і почали чатувати на німецькі потяги. П’ять днів згаяли повстанці. Так і не дочекавшись, пішли на ст.Помічну — хтось сказав, що саме через неї йдуть німецькі ешелони. Простояли три дні й тут — і знову безрезультатно. Хтось приніс вістку, що на ст.Єлисаветград стоїть загін полковника Вербицького і теж чатує на німецькі ешелони.
Вирішили йти на Єлисаветград. Відійшовши 15 км від станції Помічної, раптом почули — такий довгоочікуваний — гудок паротяга.
Розгорнувшись в бойову лаву, зупинили потяг, обеззброїли німців і разом з ними повернулись на ст.Помічну. Наступного дня прибули ще два німецькі ешелони. Роззброїли і новоприбулих. Потім надійшов ешелон з колишніми полоненими російської армії — роззуті, роздягнені, вони їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, друга половина листопада. Виникла ідея одягнути їх. Зрозуміло, за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини на найпринизливіших умовах, що дозволили дядькам, яких нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені...
Помстившись “окупантам”, задоволені повстанці розійш-лися по домівках — готуватися до зимових свят.

Проти Денікіна

Майже весь 1919 р. Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча
армія.
Була оголошена “добровільна” мобілізація. Завгородній на неї не зголосився, більше того, почав підбурювати односельчан ні в якому разі “не йти захищати буржуазію”. Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою — очевидно, мали на нього вплив “сотоваріщі” Поліщук та Данілов, а, може, селяни краще розуміли такі аргументи.
Довідавшись, що Ларіон веде антиденікінську пропаганду, місцеві офіцери почали його переслідувати, а у серпні 1919 р. навіть арештували, відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні.
На четвертий день — на допиті — запитали: чи не захотів він “випадково” на фронт? чи далі сидітиме в арештантській?
Зрозуміло, що Ларіон “дав згоду” — тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт.
Через п’ять днів додому прийшли двоє денікінських
офіцерів з солдатами — силою мобілізовувати “добровольця”. Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Добровольці спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли.
Завгородній вже додому не повернувся, зібрав загін у 25 шабель і почав оперувати в районі Златополя...
Напередодні відступу денікінці нещадно грабували селян, відповідно зростав повстанський загін. Кістяк його складали селяни трьох сусідніх сіл: Юзефівки, Розливи та Маргаричової. Ларіон Завгородній став заступником командира загону.
Наприкінці 1919 р., коли денікінці панічно відкочувалися на південь, Завгородній, очевидно, пішов слідом — добивати ворога справа приємна.
Швидше всього, Завгородній дійшов аж до Катеринославщини: в книзі Олександра Доценка “Зимовий похід” є згадка про старшину Загороднього, який наприкінці 1919 р. організував оборону Висунська (Батуриного). На жаль, імена в історичних роботах не часто згадуються, тому інколи важко зрозуміти — чи про однофамільця йде мова, чи про нашого героя. Справа в тому, що Батуряни (так їх називали місцеві) не один раз уславилися успішними боями проти білогвардійців. Видно, що ними керував талановитий старшина, бо не змогли б оборонці села витримати триденний бій з чотирма “сотнями” (так у документі) денікінців, котрі мали на озброєнні не лише кулемети, але й дві гармати. Через тиждень денікінці знову підійшли до Батуриного (Висунська) вже силами удвоє більшими. Разом з ними — шість гармат. На щастя, з Великої Олександрівки на допомогу повстанцям підійшов відділ сотника Робаківського. Після чотириденних боїв денікінці знову відступили.1)
В нашому розпорядженні є документ, який свідчить, що Батуряни не тільки захищалися, але й вміло атакували: “Батуряне разом з повстанцями окружних сіл в кількости більш двох тисяч чоловік (900 кінноти) повели наступ на Долинську. Батуряне очутились в Кривому Розі після того, як 42-м Донським полком (кількість: чоловік 700 піхоти та 500 кінноти, при 2-х шести дюймових гарматах та 24 куліметах) була розбита Баштанка, а потім Батурине, в якому лишилось сім хат під черепицею, останнє ж усе випалене, населення вирізане, майно та скотина забрана... Поки що головну ролю відограють Батуряне”.2)
Не знаю, чи доречно згадую про оборону Батуриного, адже точно невідомо чи старшина Загородній і Ларіон Загородній (Завгородній) — одна й та постать чи ні? Але околиці Чорного лісу, де пізніше діяв Ларіон Загородній, і район Батуриного (Висунська) — сусідні.

Проти “соввласти”

Тим часом на Златопільщину прийшла “совєтская власть” з її ЧК та каральними загонами. “Після ліквідації Денікіна, — розповідав Завгородній, — мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький — Р.К.) загін — Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців і нарешті вони мене наздогнали... Забрали кулемет ”Максим” і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили.
Після цього я до травня 1920 р. був вдома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник”.3)
Завгородній вступив до загону Дорошенка і Цвітковського, де пробув 4 місяці. Потім занедужав і змушений був повернутися додому. І знову Лисенко та Кваша почали переслідування. Не долікувавшись як слід, Завгородній знову змушений був піти в ліс — на цей раз назавжди.
Під час повстання, яке називають Знам’янським, прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час сам вже мав порахунки з “соввластью”. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом з Квашею брав участь у бою під Вискою.
Коли на їхній терен прийшла 1-а Олександрійська (Степова) дивізія під керівництвом Костя Блакитного, Завгородній і Кваша приєдналися до неї. Близько трьох місяців Завгородній служив значковим у Степовій дивізії. Коли Степовики в другій половині жовтня відійшли на південь, Завгородній і Кваша залишились воювати в рідній місцевості “під Прапором Жовто-Блакитним”. У листопаді 1920 р. їхній загін розділився: Кваша з 35 шаблями пішов в Розуміївський ліс, а Завгородній зі своїм відділом залишився у Нерубаї. Згодом влився до загону Пилипа Хмари, де був чотовим. Разом з Хмарою та іншими партизанами здійснив невдалий рейд до кордону. Напередодні Нового року розійшлися “на зимові квартири”.
У січні 1921 р. Завгороднього знайшли зв’язкові чорноліського сотника Пилипа Хмари і передали пакет. Хмара повідомляв, що до нього прибув представник Симона Петлюри Микола Іванович Бондарчук і запрошує в Цвітну на “з’їзд отаманів”.
На з’їзді отамани визнали Бондарчука представником УНР, а, отже, своїм зверхником. В короткий час Бондарчук об’єднав під своїм керівництвом досі розрізнені загони.
Микола Бондарчук призначив Завгороднього Командиром 1-го Холодноярського кінного полку, Терещенка — начальником штабу. Хмарі було доручено формувати 2-й кінний полк. “Після з’їзду, — згадував Завгородній, — Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а я з Бондарчуком оперував, не приймаючи боїв, в районі Златополя”.
На початку березня 1921 р. до загону Завгороднього приєднався Терещенко. Першим весняним кроком був нічний наскок на с.Матвіївку, де стояли два полки червоної кавалерії. Наліт був успішним: захоплено 35 коней, жертв з боку повстанців не було.4) В цей час загін Завгороднього складався з 95 шабель та 100 багнетів.5)
Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що “в начале 1921 г. Завгородний сформировал банду численностью около двухсот двадцати человек, на вооружении которой имелось тринадцать пулеметов. Затем он объединил несколько других, более мелких банд и стал орудовать значительными вооруженными силами. Банда совершила более ста налетов, грабежей и убийств”.6)
П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, який розпочався 25 лютого, а завершився 3 березня 1921 року, помпезно оголосив “амністію” тим, хто боровся проти “власті рабочіх і крєстьян”:
“...5-й всеукраїнський з’їзд Рад... вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому встановлює:
1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц.р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,
— від відповідальності звільнити...
3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які в судовому або адміністративному порядку вже визначено, або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,
— від відповідальності звільнити...
10. Чинність цієї амністії поширюється як на цивільних, так і на військових осіб, незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини”.7)
Дійшла ця звістка й до повстанців. Оцінюючи цю “амністію” як підступну, спрямовану на дезорганізацію партизанів, отаман Завгородній сказав козакам: “Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна”.8)
Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 р. відбулися бої “с Красными войсками” під Розуміївкою та Лебединським манастирем. Під Бовтишкою козаки Завгороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його — чекісти змушені були тікати в повітове місто.
Ось документ епохи — витяг з доповідної записки начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: “С марта 1921 года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Завгородним... Большая часть уезда, а именно: часть сел и деревень следующих волостей Цветнянской, Субботовской, Подорожанской, Щабельницкой, Боровицкой, Медведовской, Головковской, Трилесской, Александровской, Ставидлянской, Телепинской, Оситняжской, Златопольской и Лебединской обжаты оперирующими бандами, быстро передвигающимися с места на место. Вся планомерная работа на местах милиции, исполкомов и комнезамов дезорганизована”.9)
15 березня 1921 р. Завгородній відвідав свою родину. Хтось доніс “соввласті”, що отаман у селі. Але чекісти не встигли застати його. Розлючені, вони застрелили батька Ларіона Завгороднього, заарештували його дружину та тестя і відвезли їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили.
Помста не забарилася: того ж дня, 15 березня, о дев’ятій годині вечора загін Завгороднього чисельністю 25 кавалеристів очистив від совєтських активістів с.Розлива Златопільської волості.
19 березня Завгородній здійснив наліт на ст.Сердюківку. В цей же день, о 10 год. ранку загін Завгороднього чисельністю 30-35 чоловік налетів на контору “лесной разработки” коло с.Капітанівки Оситнянської волості, убивши агента “заградительного отряда ст.Бобринская т.Баранского”.
20 березня загін Завгороднього знову налетів на залізничну станцію Сердюківку Черкаського повіту, вбив чотирьох червоноармійців, забрав телеграфні і телефонні апарати.
В цей час загін Завгороднього складався із трьохсот кавалеристів і діяв у Холодному Яру, в лісі Нерубай, під Лебедином, в Черкаському, Чигиринському, Ставидлянському, Оситнянському, Златопільському та інших повітах.
15 травня 1921 р. єлисаветградські чекісти розстріляли дружину отамана та її батька. Але зупинити шаблю отамана було неможливо: 23 травня загін гайдамаків Завгороднього звільнив с.Балакліїве, убивши предкомнезама, спаливши приміщення волвиконкому.
У травні (згідно з іншими даними у квітні) гайдамаки атакували 222 полк Красної армії, який зайняв Цвітну. В цьому бою загинуло три козаки, а Завгородній був тяжко поранений в ногу.
Все літо довелось лікуватися: спочатку під охороною 10 козаків в Чутянському лісі, згодом — у Чорному. Поруч були Денис Гупало та “Тиміш” — Тимофій Компанієць.
Загін його тимчасово — на час хвороби — розділили: однією частиною керував отаман Хвиля, друга частина влилась до відділу Пилипа Хмари.
Якраз в той час червоні частини розгорнули активні воєнні дії проти гайдамаків, які супроводжувались гучною кампанією “всєпрощєнія” — термін “амністії” був продовжений. Дехто, психічно і морально стомлений, заломався, вийшов з лісу. Але Завгородній та його козаки на “амністію” серпня 1921 року не піддалися.
З протоколу №34 засідання Кременчуцької губернської військової ради від 7 серпня 1921 р. довідуємося, що загін Завгороднього “продолжает производить налеты на войсковые части”.10)
Зокрема, в районі Веселого Кута відбувся бій з 25 кавалерійським полком, який змусив гайдамаків заховатися в Нерубай-лісі. На той час відділ Завгороднього становив: 100 багнетів, 80 шабель, 2 кулемети “Максим” та 3 кулемети “Люйс”.
В жовтні 1921 р. Завгородній об’єднав під своїм керівництвом загони Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка. На кінець жовтня Завгородній оперував у Чигиринському районі трьома групами: перша під командою Орла, друга — під проводом самого Завгороднього, третя — під керівництвом Соловйова-Лихого...
Діяв також у Знам’янському, Чутянському та Нерубаївському лісах. Є згадки про бойову співпрацю Завгороднього з отаманами Семеном Гризлом, Архипом Заболотним, Іваном Гонтою (Лютим-Лютенком).
Здійснили рейд в околиці Лебедина. Коло с.Василівки прийняли бій з червоною частиною. Оскільки цей район виявився перенасичений більшовицьким військом, вирішили розділитися на менші загони. Так і зробили: Завгородній пішов в Нерубай, Архип Бондаренко — в район Красного Кута, Залізняк — на Мотронинську дачу.
Напередодні зими знову серед повстанців почалися перемови про “амністію”: дехто висловлювався за припинення боротьби і повернення до мирного життя. Завгородній сказав тим, хто почав хитатися: “Я вас попередив, а ви робіть як знаєте”. Дехто піддався, а дехто до весни розійшовся “на зимові квартири”.
Ларіон Завгородній з трьома козаками перезимував у лісі.

Навесні 1922 р. Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів та сіл почали сходитися на роботу козаки. В березні відділ Завгороднього з’єднався із загонами отаманів Залізняка, який мав вже 25 шабель і 15 багнетів, та Дениса Гупала, і, як стверджує ворог, “совершил ряд кошмарных преступлений”. Серед цих “кошмарных преступлений” — березневий бій з міліцією коло с.Букварки, зупинка товарного потяга між станціями Цибулеве та Фундукліївка у квітні, зупинка поїзда на тому ж відтинку у травні.
Завгородній, Залізняк і Гупало з козаками вирушили в Товмачівський ліс — в гості до Чорного Ворона. Гостини не вдалися: партизани потрапили в оточення. Хоч хлопці й
прорвались, але одного козака загубили. Вернулись до Чорного лісу. В районі Трепівки пустили під укіс товарний потяг, його охорону знищили.
В першій половині травня Завгородній оперував в Херсонській губернії, коло с.Миколаївки. Про це свідчить “Приказ №1 Председателю сельсовета и комнезама с.Николаевка Херсонской губернии” від 12 травня 1922 року:
“1. В случае, если мною или другими воинскими отрядами будет замечено, что банда Завгороднего будет скрываться в селе, то десятихатники... будут предаваться суду Военного Ревтрибунала как за явную контр-революцию.
2. Председателю сельсовета и комнезама предлагаю уничтожить банду из села в течении 2 недель...
Командир кав. отряда (підпис)”.11)

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана:
“Сам Завгородний одет в темносинюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами ”УНР”, вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено — Р.К.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен”.12)
Сексот доносив, що в розмові з ним Завгородній сказав, що “хоча його називають бандитом, він чесніший від комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його”.13)

Проголошена ще 1921 року НЕП почала давати наслідки: у селян відбирали вже не все, а лише частину; дозволили торгівлю. Зрозуміло, що селяни почали розживатися. Раніше, коли забирали все та ще й при цьому убивали незгідних, іншого виходу, як йти до лісу не було. А нині з’явилась “мирна й сита” альтернатива. Її й обрали українці.
“Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно мінялося на гірше... Селяни відплачували тепер (повстанцям) згірдливою неприхильністю... Повстанці втрачали єдиного союзника, що мали — село”.14)

Чи згадали землероби своїх оборонців під час розкуркулення, коли те, чим вони розжилися, було відібране?!
Чи згадали зраджених ними оборонців під час Голодомору 1932-33 років?!

“Але бійці трималися, не зневірювалися... Партизанські загони були ще пружинисті й активні”.15) Це підтверджують й чекістські документи. У червні 1922 р. відділ Завгороднього чисельністю 50 бійців, як свідчить ворог, “произвел два налета на продмаршруты в районе Знаменки и один на служебный поезд”. Тоді ж був зупинений потяг між станціями Хирівкою та Трепівкою. Козаки перевіряли документи, обеззброювали червоноармійців, розстрілювали чекістів, яким “пощастило” сісти саме на цей потяг.
Перевіряли документи й у мисливців, зокрема, на право носіння зброї. Якщо посвідку видав “гурток мисливців”, то мисливця відпускали.
Згодом до побратимів приєднався Чорний Ворон зі Шполянщини. Він мав відділ у 25 шабель. Об’єднаними зусиллями у липні 1922 р. здійснили напад на червону залогу с.Федвар: відбили у них своїх коней, які були перед тим захоплені комнезамівцями, та й нових коней “прикупили”. Забрали кулемет “Максим” і червоний прапор.
А “в ночь на 9 июля 1922 г. банда Завгороднего в количестве 12 сабель и 8 штыков произвела налет на село Болтышка, где, сильно изранив шашками предкомнезама и убив одного красноармейца, служившего в отряде при УЧК тов.Качінского, скрылась в Нерубаевский лес... Отсутствие в Чигиринском уезде воинских частей благоприятствует развитию бандитизма. Так, например: банда Завгороднего в июне месяце распылившаяся, в настоящее время вновь организовалась и никем не преследуется”.16)
Те, що гайдамаки Завгороднього постріляли кількох яничарів-комнезамівців, знайшло відгук у більшовицьких агітках. Єлисаветградський повітовий виконком випустив велеречиве звернення до селян, в якому намагався виступити їхнім оборонцем від “бандитів”, які буцімто у селян “забирають останніх конячок, корівок і останок зерна”.
Нема межі цинізму окупанта!

В липні між отаманами Завгороднім і Гупалом виникло непорозуміння, яке переросло у сварку. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики.
“Я, — говорив Гупало, — стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів.., аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор з боку ”соввласти” селян”. Гупало обстоював “невеличкі операції для добування заходів для існування”.
Завгородній притримувався протилежного погляду — продовжувати нещадне винищення червоних та зривати збір продподатку.
До згоди не дійшли — і вершники Завгороднього продовжували роботу: в ніч на 23 липня загін Завгороднього кількістю 60-70 шабель увійшов у село Капітанівку, порубав сімох червоноармійців та начальника охорони. П’ятеро червоноармійців було поранено. “Зайти в с.Капитановку и произвести убийства, — писав ворог, — бандитам удалось посредством обмана, а именно с красным знаменем впереди”.
24 липня вранці в с.Турині загін Завгороднього вступив у бій із Златопільською міліцією.
26 липня 25 шабель Завгороднього налетіли на с.Матвіївку: зарубано совєтського активіста і п’ятеро поранено. Провівши санацію у Матвіївці, загін заїхав до Головківки, де знищив трьох співробітників волвиконкому, одного старшого міліціонера, двох членів “комячейки”, спалив приміщення волвиконкому разом з паперами.
27 липня в лісі, на схід від Ямки загін Завгороднього, наштовхнувшись на кінний загін міліції, що діяв спільно з “летотрядом №2”, відступив до с.Хайнівки і тут прийняв бій, загубивши двох коней та одну гвинтівку. Двох повстанців було поранено. Забравши поранених, повстанці сховалися в Ставидлянському лісі. Та, вирвавшись з-під удару каральних загонів, Завгородній наштовхнувся на заставу ударної групи “по борьбе с бандитизмом” Єлисаветградського відділення ГПУ. Після короткого бою повстанці знову відступили.
Але назустріч Завгородньому висунувся 3 ескадрон 3 кавалерійського полку. Під’їхавши на віддаль 200 кроків, ескадрон кинувся в атаку. На щастя, ударна група ГПУ, яка продовжувала переслідування Завгороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила наступ більшовицького ескадрону, який спішився і заліг. Поки більшовики вели бій між собою, загін Завгороднього відступив і сховався у лісі.

В серпні отаман обеззбоїв “незаможників” с.Капітанівки, які отримали рушниці від місцевого осередку компартії. П’ятьох, які не погоджувалися на таку “несправедливість”, застрелили.
В селі Федварі більшовики роздали зброю селянам для боротьби проти “бандітов”. Зброю взяли 30 чоловік. Наступного дня всі вони були знищені Завгороднім.17)
16 серпня 1922 р. о 7 год. ранку об’єднаний загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель, 45 багнетів, маючи на озброєнні три кулемети, налетів на 2 взвод 2 ескадрону 25 кавполку, а другою групою у складі 30 шабель — на станцію Хирівка. Червоні втратили трьох вбитими та трьох пораненими, а також шестеро коней, один кулемет Льюіса. Після успішного бою загін заховався у Чорному лісі.
О першій годині ночі 17 серпня Завгородній налетів на Дмитрівку, що за 8 км. від станції Знам’янки, але був відбитий загоном 75 полку... Повстанці загубили одну тачанку, двоє коней, 1 друкарську машинку, 3 диски кулемета Шоша з набоями, одну гвинтівку, 2 шашки і червоний прапор з написом “Пятый Всеукраинский съезд Советов робитничо-селянских и червоно-казачьих депутатов”.
В період між операціями досвідчений конспіратор Завгородній розділив свої загони на трійки та п’ятірки, які терористичними актами наводили жах на совєтських активістів. “Тройки Загороднего, — зазначали чекісти, — распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные работники боятся ездить вглубь уезда. Наибольшую активность они проявляют во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная”.18)