“Чорноморська Повстанська група”

Влітку 1922 чекісти провели вдалу операцію, спрямовану на остаточне знищення української партизанки. Задум був “простий”: очолити повстанство лісостепової зони України, “дисциплінувати” козаків, об’єднати їх, взяти на облік всі загони, їхніх отаманів, а згодом “проізвєсті учьот” кожного повстанця. По ходу операції знищувати — “для застрашування інших” — анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих — тих, хто не піддався на чекістський гачок. Головну роль мали відіграти “командір Військ Черноморської групи генерального штабу полковник Гамалія”, справжнє прізвище Трохименко, та “начальник штабу сотник Завірюха”.
Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха — недавні петлюрівці. Трохименко — колишній член Центральної Ради, за часів якої був комендантом Єлисаветграда. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його в ті часи, коли він був учасником визвольних змагань. Хто ж з них міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!
Гортаючи сторінки справи Холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалія” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, дисциплінуючо. Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове вояцтво, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Якщо досі козаки “без надії сподівались”, то тепер з’явилась “реальна” надія.
Трагічний парадокс: чекісти підбадьорують повстанців на подальшу боротьбу...
Але чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття.
Неймовірна трагедія: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї і останніх її героїчних лицарів.
Наведу уривки з деяких наказів, підписаних Гамалієм та Завірюхою:
“Наказ № (не чітко) Військам Чорноморської групи.
По Наказу Командуючого групи, отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу.

Нач. штаба групи
Сотник Заверюха”.19)

В Наказі від 13 липня 1922 р. “Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія” наказує Завгородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того, як загони зберуться у визначеному місці, “негайно прислати у штаб группи связок”.20)
Ось уривок з “Наказу №4 Військам Черноморської повстанчеської группи”:
“Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого кирування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі так неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки ”окремих” отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них.
Зрозумійте, хто Ви?
Пам’ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу.
Пам’ятайте, що від Ваших ”окремих” вчинків гине загальна справа.
Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі”.21)
Чудова пропагандивна промова! Щоправда, є суттєва помилка: Голика-Залізняка призначено керівником “Моторнівського (?!) району (?!)”. Ця подвійна помилка видає руку чужинця.
В Наказі №6 вже чітко вимальовується мета: “Дати відповіді, де яка організація, хто стоїть в голові”.22)
А в наступному наказі — Наказі №7 Гамалія-Трохименка від 28.08.1922. робить наступний крок: “Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет... Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас”.23)
Як бачимо, під машкарою наведення дисципліни “Гамалія” намагається з'ясувати стан організації, прізвища керівників та козаків.
Цим же наказом Завгороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї кінної Холодноярської дивізії, а отамана Залізняка — командиром неіснуючого 1 дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи — “а тим часом формувати 1 кінний полк кінної дивізії”.
Справді, було б смішно, якби не гірко: ворог настільки опанував ситуацію, що почав призначати керівників партизанських загонів!
Інші отамани теж отримали призначення: “Командіром 1 полку призначається Отаман Залізняк, 2 полку — Отаман Черний Ворон, командіром 3 полку — Отаман Гупало, 4 полку — Отаман Вороний. Назву полків придумать і сповістить в штаб группи”.24)
Оці два “п” в слові “группа”, які переходять з наказу в наказ, були Божою підказкою повстанцям — писав росіянин! обережно! — але отамани, не маючи належної освіти, не звернули на це уваги.
Була ще одна “підказка”: всі підписи “Завірюхи” різні: в одному місці “Заверюха”, в інших — “Завірюха”, підпис одного разу закінчується на “ха”, другого — на “х”, а літера “х” весь час пишеться по різному. Але й цього не було помічено!
14 серпня 1922 р. відбулася чергова зустріч з “сотником”-чекістом “Завірюхою”, який представив документи на начальника штабу т.зв. Чорноморської повстанчої групи. “Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, — згадував Завгородній, — оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі”.25)
“На початку вересня 1922 р. — говорив на допиті 14 жовтня 1922 року Завгородній, — я попрохав дозволу у Гамалія (ось так! — Р.К.) зупинити потяг, оскільки козаки були роздягнуті та роззуті. Гамалія дозволив і ми зупинили пасажирський потяг Ростов-Київ, між ст.Фундукліївкою і Цибулевим. Всього в акції взяло участь близько 45 козаків, з них 15 кавалеристів...
Під час зупинки потягу ми забирали лише обмундирування і зброю, по цивільним вагонам не ходили... Наприкінці вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Завірюха сказав, що буде Вища Отаманська Рада, яка й вирішить питання про загальне повстання”.26)

Операція арешту отаманів з якихось причин все відтягувалась і “полковник генерального штабу Гамалія” підбадьорював Завгороднього (щоб не охолов від довгого чекання) в листі 11 вересня 1922 року: “Пане отамане... Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю... Мій привіт всім отаманам і козакам”. Справді, “Гамалія” зробив “все, що треба”.
Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцім-то мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.
В Наказі №10 вказані дата і місце проведення цього “групового з’їзду” — 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Туди згідно з наказом повинні були прибути командири дивізій, полків та керівники підпільних організацій.
Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветщини та Півдня України.
Щоб ще більше заінтригувати отаманів, в наказі №10 повідомлялось, що “на з’їзді будуть присутні генер. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк.Ступніцький”.27)
Гулий-Гуленко на той час вже був заарештований.

Пастка

І ось надійшов той нещасливий день. Пастка була готова.
Завірюха запропонував їхати на з’їзд потягом, але Денис Гупало сказав, що Завгороднього та Залізняка місцеві знають в обличчя. Тоді вирішили їхати кіньми — під виглядом червоноармійського загону.
Поїхали Гупало, Завгородній, Залізняк, Компанієць, Ткаченко і Добровольський. Їх супроводжував “Завірюха”. Завгороднього швидко впізнали. Про цей день — останній перебування на волі — розповідає Ларіон Завгородній.
“Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з’їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де вони відстали.
Вночі ми доїхали до залізничної будки — зв’язку Завірюхи. В будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпоряженням Гулого до Звенигородки. Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: ”Пане Завгородній, або праця, або (неясно — Р.К.) життя. Гулий-Гуленко”. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ.
Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували”.28)
На щастя не прибули на з’їзд Чорний Ворон, Вороний з Полтавщини,29) отаман Гонта (Лютий-Лютенко) та чимало інших отаманів.
До речі, й Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки пропонували не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця...
Під час арешту у отамана вилучили: револьвер системи “Кольт” №70217, австрійський карабін №7181 з патронами, срібний годинник призовий з срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами. Серед них кілька різних посвідчень та мандатів, виданих “соввластью”. Серед цих паперів у Завгороднього було й “Удостоверение”.
“Удостоверение
Дано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия...
Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей”.
Був у розпорядженні Завгороднього й мандат на ім’я того ж таки Гордієнка про те, що він є “уполномоченным по проведению продналоговой политики по волости”. Було й посвідчення на те ж ім’я, в якому зазначено, що йому, Гордієнку, надається право “бесплатного пользования крестьянскими подводами в счет Трудгужналога”. Були й інші посвідки, наприклад, на ім’я Нечипоренка. Зрозуміло, отаман використовував ці довідки — з метою обманути чекістів чи червоноармійців.
Заарештованих отаманів відправили до Києва — до Лук’янівської в’язниці.
А “загін” Завірюхи продовжував діяти.
Ось уривок з доповіді командира Кам’янського взводу ЧОН про повстанський рух у Чигиринському повіті за жовтень 1922 року:
“23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в с.Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет.
В конце концов, под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд.
Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат.
Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка тов.Лихачева под строгим секретом лично.

Комзвод Каменского ОН (підпис)”.30)

Під час останнього допиту 4 січня 1923 року, на який Ларіон Завгородній, очевидно, напросився сам, він запропонував “уполномоченному КРО” Кучінскому “послуги” — виявити загін Нагірного та Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб це зробити, треба, говорив він, аби його, Завгороднього, випустили з в’язниці, дали загін в 6-7 чоловік на конях (до складу якого, очевидно, за задумом мали входити Залізняк, Гупало та ін.) та можливість поїхати до Кам’янки, а звідти до кравця, який проживає коло с.Красноліски, біля лісу.
Наміри Завгороднього — обдурити ЧК — прозорі, наївність — очевидна.
16 січня 1923 р. слідство було закінчене. Ось уривок “Заключения по делу №446/7971”:
“1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного Представителя ГПУ на Правобережье Украины Курский Владимир, рассмотрев дело №446/7971 гр.Завгороднего Иллариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с.Кошарки Златопольской волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял, выяснил:
1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...
Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие:
Бой с Красными войсками под с.с.Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с.Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с.Матвеевка, захват 35 лашадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст.Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами — в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях — в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст.Хировка — в июне
22 г., налет на с.Федварь, грабежи и убийства в этом селе — в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст.Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце ”революционная” деяльность атамана Завгороднего”...31)

18 січня 1923 року Завгородньому зачитали обвинувачення в “бандитизме, организации и участии в вооруженном выступлении против советской власти”, які передбачені ст.ст.58, 64, 65, ст.75, ч.1 і ст.76, ч.1.
2 лютого 1923 р. Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок Ларіону Завгородньому та його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського Повстанкому Григорію Яковенку. А талановитому інженеру Леоніду Мушкету дали 10 років.

9 лютого 1923 року о 8 год.30 хв. в камері №1 Лук’янівської в’язниці м.Києва, де утримувалися чотирнадцять Холодноярців, засуджених до розстрілу, під час роздачі вранішнього окропу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в’язниці, захопили зброю.
“Захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встигнув виcтрелити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері, й тільки Холодноярці до виходу — відкрила вогонь...
Вернулися вони назад, на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон... Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов...
Відмикають всі камери: ”Виходь, хто хоче — тюрпод підпалюєм!”...
В тюрподі дим — віддихнути не можна...
Ті, що мали рушниці, стріляють; хто не мав — посідали в коридорі й розмовляють собі, якби зовсім не їх смерть дожидала.
Чотири години серед Києва йшов бій. По одному переставали стріляти Холодноярці...
Один, похмурий, що стріляв найуважніше, обернувся.
— Чого перестали?
— Один набій лишився, — відповідають...
Зняв рушницю з підвіконня.
— Чорт! А про товаришів — забули?! Ну, та я ще маю три набої... І чотири кулі в револьвері...
Похмурий відійшов від вікна і став у куті.
Підходили по одному.
Цілувалися з похмурим.
— Пращай, Андрію...
— Пращай, друже! Куди хочеш?
— В чоло...
Вистрілив в чоло.
Підходить другий.
— Пращай! Куди бажаєш?
— Серце...
Вистрілив у серце.
Чорнота вистрілив всі набої з рушниці й револьвера. Залишилося ще декілька друзів, що не мали зброї.
Чорнота розвів руками:
— Ну, а ви, хлопці, вибачте... Загарячкувалися — не залишили для вас. Візьмете рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти.
— Ну, отамани, — усміхнувся Чорнота до товаришів із рушницями, — ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Завгородній! У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.
Розцілувавшись із тими, що залишилися, та між собою, станули посеред коридора парами, один проти одного. Чорнота проти Завгороднього, біля них — інші отамани Холодного Яру...
Кожний держав однією рукою свою рушницю на спуск, другою направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.
— Ну, готово? — радів чогось Чорнота. — Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!
Шістнадцять героїв впало на підлогу”.27)

Це був останній бій Українських Героїв — Ларіона Завгороднього та його незабутніх побратимів.



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:


1) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.
2) ЦДАВО України, ф.1824, оп.1, спр.21. Документ знайшов О.Маслак. Публікується вперше.
3) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.1-71. Переклад протоколу допиту мій. Р.К.
4) Більшовики подали це як насильну реквізицію коней у селян. Р.К.
5) Хотів би зазначити, що складається враження, що отамани, зокрема, Завгородній, Голик-Залізняк, Денис Гупало, які потрапили в ЧК, на допитах навмисно применшували чисельність своїх загонів, відповідно і своє значення, як отаманів, очевидно, щоб не отримати розстріл. Окрім того, вони навряд чи розповідали про те, чого не знали чекісти. Вони оповідали про ті свої “злочини”, які були відомі. Р.К.
6) Д.Голінков, “Крушение антисоветского подполья в СССР”, кн.1, изд.4. М., 1986.
7) “Бюллетень 5 всеукраїнського з’їзду Рад, №6, 4 березня 1921 р., Центральна архівна Управа УСРР, “Архів Радянської України”, “Резолюції всеукраїнських з’їздів Рад. Розділ “Амнестія” (стор.128-129). Партвидав “Пролетар”, 1932. Документ знайшов Г.Гребенюк.
8) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.
9) ДАПО, ф.р-1189, оп.2, спр.8, арк.12.
10) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.2, арк.2.
11) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.20.
12,13,17) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.3, арк.91-100зв.
12,13) І.Лютий-Лютенко, “Вогонь з Холодного Яру”. Філадельфія, 1986.
14) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113,арк.17. Публікується вперше.
18) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, архів 1136, т.3, дело “Заповит”, арк.31.
19) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.25.
20) Там же, арк.32.
21) Там же, арк.36.
22) Там же, арк.37.
23,24) Там же, арк.41.
25,26) Там же. арк.9, 9зв.
27) Там же, арк.47.
28) Там же, арк.9зв.,10.
29) Очевидно, мова йде про от.Нагірного. Р.К.
30) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.119, арк.45. Публікується вперше.
31) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.193-194. Назви населених пунктів подаю за сучасною орфографією. Р.К.
32) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994. Цей фрагмент мною відредагований та скорочений. Р.К.

Документи 9,10,14,30 знайшов В.Коротенко.
Всі інші документи з Державного архіву СБУ знайшов Р.Коваль.
Публікуються вперше.