Володар Київщини Зелений

Родовід і початок діяльності

Справжнє прізвище Данило Терпило. Народився в містечку Трипілля на Київщині. Батько отамана — Ілько — мав п’ятеро синів (Савку, Гордія, Грицька,1) Опанаса, Данила), стільки ж і дочок. Всі дочки заміжні, всі сини, крім Данила, одружені. Рід їх і досі живе в Трипіллі.
Портрет Данила Терпила змальовую на основі спогадів селян, які зібрав Михайло Карасьов.2)
Закінчив церковно-приходську школу та двокласне земське училище, багато читав, вчився самотужки. Був народним учителем.3) Брав книжки у місцевої революційної єврейської молоді. Увійшов до соціал-демократичного гуртка. Згодом Данила було обвинувачено в антидержавній діяльності і вислано в Холмогори Архангельської області.
Повернувся додому 1914 року, але в рідному селі пробув коротко: почалась війна. Служив на Західному фронті писарем в 35 корпусі. Володимир Горак твердить, що Данило Терпило дослужився до капітана, а Олександр Вишнівський стверджує, що Терпило був молодшим старшиною і зазначає, що Терпило виявив талант “доброго організатора і промовця”. А генерал М.Капустянський до портрета Зеленого додавав: “Палкий і неврівноважений”.4) “В нього, — говорив Матвій Стахів, — було почуття старої козацької лицарськості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.
Під час революції 1917 року солдати обрали Данила делегатом на Демократичну нараду і відрядили до Петрограду.5) Додому Данило повернувся 1918 року — з червоною биндою на кашкеті.
“Фотографія десь була: він саме з армії вернувся, в шинелі, але без знаків разлічія. Кажуть, що був писарем. Ну, ясно, грамотний був... З фронту прийшов не з пустими руками. Пару коней привів та ще й з возом. Воєнний віз. Тоді всі ліс рубали, ліси нічиї стали. То й він їздив з батьком у Гощів, під Таценками, рубав ліс і столярував...
Зелений був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався, та руку кому здавить — не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса — рижі... У Зеленого любов була з учительшою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі... Шура з Зеленим так до кінця й була”.

Трагічні помилки отамана Зеленого

“Одного разу Зелений прийшов до мого дядька. Сіли, обідали. Коли це у двір зайшла гетьманська поліція.6) Зелений сховався у клуні. Учепився за бантину і висів так. Поліцаї все перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”.
“Якось погукали Зеленого в поліцію,7) бо бачили, що він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить. Як погукали, то Зелений відповів: ”Добре, ждіть, прийду”. А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давнішіх — і прийшов. Побив їх, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Убитих потопив у річці Красній... Як розбив Зелений гетьманців у Трипіллі, то того ж дня пішов на Григорівку, там було багато німців. Розбив їх”. Потім розгромив німецьку комендатуру в Обухові. “Тоді з хлопцями подалися до Ржищева, поколошкали там куркулів. А під Кагарликом потрапили в засаду. Дванадцять чоловік з Трипілля там убили”.
Як бачимо, ті книжки, які на початку ХХ століття Данило Терпило брав у місцевої єврейської молоді, таки затуманили йому голову і він починав свою діяльність, як більшовик: “боровся за ”бідних”, проти ”багатих””.
15 листопада 1918 р. Директорія закликала до повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського і оголосила мобілізацію чоловіків від 22 до 35 років. Скориставшись цим, Данило Терпило провів мобілізацію у своїй місцевості.
“Стали сходитись у Трипілля. У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав”. На мобілізацію відгукнулося близько 4 000 селян.

Проголошення мобілізації була великою помилкою Директорії. Мобілізація — внаслідок відсутності урядового апарату Директорії — проводилась, скажемо м’яко, не фахово, анархічно. Завдяки їй були озброєні збільшовичені повстанські ватаги. По-друге, скинувши владу Гетьмана, Директорія сама не спромоглася стати владою, внаслідок чого в Україні почав поширюватись хаос. По-третє, була знищена гетьманська державна гребля на шляху червоної повені.

Від початку загін Зеленого, як і більшість інших з’єднань, стояв на радянській платформі. Про це не міг не знати Симон Петлюра.
Петро Болбочан, переконаний противник соціалізму з його червоними прапорами та розкладницькою демагогією, застерігав Петлюру не покладатись на Зеленого. Очевидно, не довіряв й Зелений Петлюрі, бо більшовицька пропаганда, до якої прислухався Данило Терпило, зображувала Петлюру “паном”, який скинув Павла Скоропадського, щоб самому стати Гетьманом.
Виглядає на те, що їхній альянс був тактичним ходом обох сторін, які розраховували на союз лише з метою повалення Гетьмана.
Отже, зеленівці прийняли присягу на вірність Директорії, а Симон Петлюра забезпечив їх зброєю. Підпільний Григорівсько-Ржищевський більшовицький комітет дав наказ комуністам лишатися в з’єднанні, що розгорнулося в Дніпровську дивізію, і проводити в ній “антипетлюрівську” агітацію.
13-14 грудня 4 полки Дніпровської дивізії вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом “Вся влада Радам”. Слід зазначити, що зеленівці не були на боці “соввласті”, яку хотіли накинути російські окупанти. Зелений прагнув своєї, української, радянської влади, яку сподівався очолити.
“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою — вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”.8) Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести зеленівців з Києва до Святошина. Зеленівці були незадоволені тим, що Головна Команда не призначила Дніпровську дивізію “на обсаду столиці”.
“Вже 30 грудня 1918 р. інформаційний відділ Головної команди військ УНР повідомляв, що в дніпровських дивізіях ідуть ось які балачки між козаками: ”Хочемо навести в Києві порядок. Як би воно не було, а все-таки більшовики прийдуть з Росії до нас, і тоді ми зможемо з ними злучитися”.9)
Тим часом червоні москалі насували на Україну. Вже через тиждень після зречення Гетьмана Красна армія окупувала Куп’янськ та Білгород. На початку січня Красна армія захопила Харків та Чернігів.
Розуміючи, що ненадійні зеленівці можуть вчинити заколот проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх в Галичину, де 4 січня 1919 р. Національна Рада прийняла історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити під Львів не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля.
Комендант Києва Євген Коновалець так змальовував бунт трипільського отамана: “Зелений, забравши у Святошині всі військові склади, самочинно вирушив до Трипілля, звідки прислав нам до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ. З ним говорив я особисто телефоном, посилав навіть до нього парляментарів, намагався вияснити йому, в якому становищі опинилася українська армія, що їй загрожує та з якого боку, і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці з нами. Все те нічого не помогло”.10)
Покинули військо УНР й інші збільшовичені загони: на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася до 20 тисяч.
Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених соціалістичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти “буржуазної Директорії”.
В січні 1919 р. в Трипіллі відбувся Київський повітовий селянсько-козачий з’їзд, на якому виступив і Зелений. З’їзд прийняв ухвалу не визнавати влади Директорії, бо вона стала “реставрованою Центральною Радою”. З’їзд, який направляли більшовики, закликав до повстання проти Директорії.
Ось такою була “далекоглядна” політика лідерів Директорії!
Тепер трипільців треба було роззброювати. Цю місію взяв на себе сотник Осип Думін, який 24 січня під Обуховом, маючи під своєю командою групу Січових Стрільців у складі 1480 вояків, 8 гармат та 8 кулеметів, розбив п’ятитисячний відділ Зеленого і 26 січня увійшов до Трипілля, де взяв 600 крісів, складених селянами.
Коли на початку лютого 1918 р. Красна армія підкотилась до Києва, Зелений розпочав бойові дії проти Армії УНР в районі Трипілля, Обухова та Григорівки. У ставці головнокомандуючого Українським фронтом відбулась зустріч між Зеленим і командуючим Антоновим-Овсєєнком.
Антонов-Овсєєнко згадував: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона ”однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських... Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню”...
5 лютого більшовики вже були у Дарниці (нині район Києва).
Врешті Директорія, яка зробила Україну безвладною, змушена була тікати з Києва у Вінницю.
7 лютого Зелений увійшов до Василькова, який лежав на шляху Директорії, що відступала. Зелений міг заступити дорогу втікачам, вийшовши на ст.Васильків, але цього не зробив, не взявши на душу гріха ще одного братовбивства. Він вирішив тримати нейтралітет і не втручатися у воєнні дії.
Частина його бійців відкрито перейшла на бік окупантів. З них був створений Дніпровський полк.


Просвітління

Окупаційний характер “соввласти” виявився дуже швидко.
Більшовицький історик Л.Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян.... Это недовольство крестьян усугублялось также ”русотяпскими тенденциями””.11) Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад прийшлими неукраїнськими кадрами.
Зелений зрозумів, що “прошпетив здуру”...
У березні 1919 р. отаман повернув зброю проти російської комуни.

“Існує ряд версій, — пише Михайло Карасьов, — чому Данило Терпило взяв собі кличку ”Зелений”. Одні кажуть: тому, що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, що на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово ”Зелений” від ”молодий”. Кажуть, цю кличку дав Терпилові сам Петлюра, адже проти Петлюри Терпило був ”молодий і зелений”. Проте більш вірогідною здається думка, що ім’я собі Терпило вибрав у противагу ”білим” і ”червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором”...

Жителі згадували: “Зелений зупиняв солдат, котрі верталися з фронту, і силою заставляв служити в нього. Добував, де міг, зброю...
Прийшов Зелений до мого батька. Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських...
Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не признавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля...
Чоловік він був неабиякий — розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”.

25 березня 1919 р. “Рада Народних Комісарів УРСР”
оголосила Зеленого поза законом: “В районе Василькова Киевской губернии, именующий себя членом партии незалежных социал-демократов, Зеленый организовал шайку грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев. За мятеж против Рабоче-Крестьянского правительства и нарушение государственного порядка, выразившегося в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона”. Підписи: Раковскій, Подвойскій.

25 березня почалось повстання селян Васильківського повіту, що коло Києва. Активну участь в ньому взяли трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх з Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєднались жителі Вишгорода. З телеграм “Бюро украинской печати” Леніну довідуємось, що “зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город... Силы его исчисляются 4000, конница 1800... Противник располагает шестью орудиями”.
“Обнаглевший отаман, — писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Галчинський, — дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.

В думі про отамана Зеленого співалося:
Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой, дай, Боже!
Щоб скоріше став він зелененький! Ой, дай, Боже!
Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози.
”Ой, час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!”

"Ой, час, батьку, ой, час, батьку, гей, ой, час ще й година.
Бо вже стогне від ворога вся Україна!
Ходім, батьку, до Києва, гей!"...12)

10 квітня почався наступ селян на Київ... Цілий день у столиці точилися запеклі бої... Лише під вечір, близько 19.00., повстанці, маючи брак зброї та боєприпасів, організовано відступили... Попри відступ, більшовикам було не до свята — Київ лишався в облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свій контроль на Васильківський, Фастівський, Ржищевський, Обухівський повіти Київщини, Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомиському повітах, блокував Київ з півночі. “Восстание Зеленого, — згадував Микола Скрипник, — почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв'язання: адже, хто дасть землю, за тим і підуть селяни. Окупаційна газета “Більшовик” 10 квітня 1919 року обурювалась, що Зелений їздить повітами з двома нотаріусами і роздає землю: “Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса”. Після цього проводилась мобілізація селян в дивізію Зеленого.
В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі коло Києва 30 барж з сіллю, вугіллям та залізом і роздав селянам. Це теж сприяло зростанню авторитету отамана. Його слава розляглася по всій Київщині.
Дніпровська дивізія виросла у значне повстанське з’єднання. Н.Супруненко в книзі “Очерки истории гражданской войны...” писав, що у Зеленого на травень 1919 року було 12000 чоловік. Скрипник говорив про десятки тисяч. Начальник Деміївського “укрєпрайона” В.Галчінскій стверджував, що Зелений мав 30-40 кулеметів і дві гармати.
Був у нього і “флот”: він обладнав кулеметами захоплений пасажирський пароплав. Обставив борти мішками з піском. Назвав його “Шарлотта”.
Співробітник розвідвідділу Київського окружного воєн-комату стверджував, що Зелений “отдал строгий приказ — не трогать крестьян, умалчивая совершенно о евреях. На еврейское население города Ржищева было наложено 20 тыс. рублей контрибуции и 300 пар сапог... Крестьяне сочувствуют зеленовцам ввиду того, что их пугает коммуна. ”Я буду робить, а другой лежать — и из одного котла с ним есть, хай они сдохнут со своей коммуной!”,— вот подлинные слова крестьян... В общем крестьяне признают ту власть, которая укрепилась на местах, все стоят за Советскую власть (Зеленый тоже стоит за Советы) и никто не признает коммуны”.
Далі більшовицький розвідник пише: “Из беседы с начальником гарнизона м.Ржищева, который нас арестовал и прямо заявил: ”Я, товарищи, прекрасно вижу, зачем вы сюда пришли, и знаю, кто вы такие”, — мы узнали, что зеленовцы стоят за Советы, что они ”незалежны” большевики, что украинцы не могут равнодушно смотреть, как русские завоеватели, называющие себя коммунистами, везде насаживают своих комиссаров и ”жидов”, что последние захватили всю власть в свои руки, что в стране с 80% украинского населения у власти должны быть главным образом украинцы, а не жиды, великороссы и латыши, что украинцы сами сумеют организовать власть без русских и что они скорее пригласят союзников, чтобы при их помощи добиться самостийной Украины, чем подчинятся российским и жидовским комиссарам...
19 апреля 1919 года. г.Киев. Завразведотделом (підпис)”.13)