За волю України

Пік активності Зеленого припав на весну-літо 1919 року.
Отаман розумів стратегічне значення залізниці, і тому його хлопці активно працювали на ній: так, наприклад, була розібрана залізнична колія на Білу Церкву, відбита у ворога станція Миронівка тощо.
Розумів отаман і значення агітації: тому намагався скрізь, де можливо, організовувати сходки. Ось згадка про одну з них: “Коли Зелений зайшов у Кагарлик, то провів там сходку. Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде. Казав: ”Скрутять вас комуністи в баранячий ріг, а ви сидите!””.
Зелений співпрацював з отаманом Ільком Струком, інколи надсилав йому для проведення акцій своїх людей, так наприкінці квітня 1919 р. він вислав до столиці Струка — Горностайполя — 600 бійців.
30 квітня російські окупанти відрядили в район Трипілля “карательный теплоход ”Тарас Бульба”” (sic! — Р.К.) та буксир “Курьер”, який мав завдання обстріляти запальними бомбами село отамана. “В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены”.
Жителі Трипілля згадували: “Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу. Не знаю, чи хоч по одному зеленівцю тими снарядами попало, а по людях попало. Багато хат згоріло... У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять з неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: ”То вона ж у вас без прицілу!”. А вони: ”Стріляй!”. То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив”.
Але більшовики виявили наполегливість. Для придушення повстанців Зеленого посилалися все нові і нові загони: Київський резервний комуністичний полк, 15-й прикордонний полк, 16-й полк, 25-й стрілецький полк, частину 12-го прикордонного полку, Шулявський робітничий батальйон, саперна рота, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням “русского брата” Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, російські “лапотнікі-освободітєлі”, інтернаціональний полк під командуванням мад'ярського єврея Рудольфа Фекете. Останній видав наказ, яким погрожував знищувати села “за сокрытие бандитов”.
Загальне керівництво здійснював Павлов. Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 тис. червоноармійців.
“Казав тоді Отаман Зелений — кришталево чесна людина, боготворений довколишнім селянством і його провідник — до своїх дніпровців: ”Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини”.14)
“Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, — зазначав у своїх ”Записках о гражданской войне” В.Антонов-Овсєєнко — крайне будоражило население, разжигая шовинизм. К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете”.15)
Жорстокі бої розгорілися в районі Кончої-Заспи, Гудимівки, Обухова. 11-15 травня Зелений зазнав низки невдач. Ржищів, Трипілля та навколишні села опинилися в руках ворога. Здавалося, що “с Зеленым покончено”. Його дивізія десь зникла. Казали, що переправилася на лівий берег Дніпра.
В окрузі встановилася совєтська влада. Але вже у червні повстали Германівська, Обухівська та Черняхівська волості. Посилений загонами Григор’єва, Зелений почав контрнаступ і у червні здобуває Обухів.
В ніч на 27 червня передовий загін Зеленого під керівництвом полк. Підкови увійшов до Трипілля. Взнавши про повернення зеленівців, росіяни надвечір того ж дня спрямували в район Трипілля пароплав “Гоголь” з десантом в 400 піших та кінних. Пароплав пристав до берега, висадив десант, який пішов “вастанавлівать савєтскую власть”. Тим часом, зеленівці напали на охорону і захопили корабель.
Після невдалого бою коло Трипілля карателі в паніці відступили до пароплава, не знаючи, що він їм вже не належить. Підпустивши на близьку віддаль червоноармійців, зеленівці вщент викосили їх з кулеметів. Тих, хто кинувся назад, викосили кулемети, встановлені на високій кручі.
Недаремно у зведенні штабу Дніпровської флотилії від 29 червня 1919 р. зазначалось, що “судьба десанта неизвестна”.

Трипільська розплата

У Трипілля, як переможець, знову в’їжджає Зелений.
“Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого, — згадував очевидець.— Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу... Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебінь. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки”...
Отримавши звістку, що до Трипілля наближаються два полки Красної армії та інтернаціональний батальйон, отаман прийняв рішення не наражати рідне село на артилерійський обстріл. Згідно з наміченим планом зеленівці відступили в с.Безради.
Третього липня окупанти увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати “бандітскоє гнєздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізньої ночі ворог святкував свою “перемогу”. А вночі загони Зеленого несподівано повернулися...
Совєтські історики так змалювали подію: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье.., но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье”.
Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців з Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра. Дехто з червоноармійців-українців вирішив пристати до повстанців.
Наступного дня був базарний день і до Трипілля з’їхалось багато селян з навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів та комсомольців.
“Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:
— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював ваші хати?
Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: ”Я не палив...”. Тоді Зелений вдався до соломонівського вирішення судової справи:
— Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.16)
Тих, хто досяг лівого берега, а це було дев’ять-десять чоловік, Зелений, давши слово, вже не переслідував.
Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:
“...А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”.

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати:
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой, гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой, рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.17)

Більшовицькі історики кілька десятиліть активно експлуатували створений ними ж міф про “Трипільську трагедію”, яку правильно було б назвати Трипільською розплатою. Один з таких, з дозволу сказати, істориків, А.Лихолат писав: “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами... Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр”...18)

Чи треба інших фактів та аргументів, щоб засвідчити, що боротьба в Україні носила не класовий характер, як намагався довести окупант, який буцімто прийшов на допомогу на заклик української бідноти в боротьбі проти “украинских панов”.
Йшла національно-визвольна боротьба, коли одна нація — українська — намагалася скинути вікове панування іншої — російської, яка, використовуючи комуністичну демагогію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів, які теж, як і росіяни, повинні покаятися перед Україною за свою історичну вину.
Боротьба йшла не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Боротьба велася проти українського народу, який — з метою поневолити! — намагались розділити, розколоти, “расслоить”...

Після трипільської розплати Зелений зміцнює свою владу у навколишніх селах, винищує продзагони, не пропускає до Києва баржі з хлібом.
Популярність його в народі сягає надзвичайних вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію.
“Як Зелений баржі брав? Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать”.
Згадує житель с.Халеп’я Обухівського району: “Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам’ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв’язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого”.
“А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав...
Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать”.

“Все на борьбу с Зеленым!”

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 р. у Києві оголошений стан облоги. При Київському губкомі створено воєнно-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія Трипільського напрямку.
Ось зведення російських окупаційних військ: “11 июля. Трипольский боевой район. У хутора Рудники (очевидно, Рудики — М.К.) была обстреляна наша боевая флотилия. Наша артиллерия заставила замолчать противника и хутор Рудники уничтожен. Сторожевое охранение (Зеленого) выставлено севернее Козина и в Подгорцах. Черняхов-Стайки заняты мелкими бандами. Банды стоят в Злодиевке (нині околиця м.Українки — М.К.) около 5000 человек и 300 всадников. Оружие имеется в достаточном количестве”.
15 липня 1919 р. Зелений звільнив Переяслав. Петроградський комуніст Іванов, який у червні викачав з Переяслава 2 тис. пудів хліба, був без жалю розстріляний. Всього ж повстанці знищили у місті 75 представників та поплентачів окупаційної влади.
У Переяславі отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасовував Переяславську 1654 року угоду про "воззєднання" з Росією. Це була, очевидно, найвища точка у сходженні отамана Зеленого від українського більшовика до українського патріота.
Совєтська, насправді російська влада, не могла простити такої “наруги” над “дружбою двох братніх народів”, і почала готувати черговий похід проти Зеленого. Особливим уповноваженим для боротьби з Дніпровською дивізією призначають М.Скрипника, а командуючим військами — Я.Яковлєва.
Наступ розпочався в середині липня. Противник зайняв Нові Безрадичі, Германівку. Обухів, а після восьмигодинного бою — й Трипілля.
Зеленівці двома групами відійшли на Черняхів та Кагарлик.
18 липня повстанці переходять в контрнаступ: в боях біля с.Злодіївки вбито 30 червоних курсантів. 23 липня Зелений вибиває ворога з Черняхова, Долини та Гусачівки. В Халеп’ї зеленівці розбили червоний десант, залишки якого відступили...
Подвойскій видав наказ із гнівним закликом: “В атаку на нєгодяєв!”. 25 липня мав розпочатися “послєдній і рєшітєльний”. Але Зелений випередив червоних і в ніч на 25 липня атакував їх...
Бачучи чисельну та збройну перевагу ворога, Зелений вирішив ухилися від фронтової боротьби і перейшов у район, де не було такої маси червоних частин.
“Сам Зеленый с полутысячей19) закоренелых бандитов бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи-Белой Церкви, — звітував ”особо уполномоченный Совета Обороны Народный Комиссар М.Скрыпник”. — Восстание же крестьян Трипольского района подавлено. Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление.
Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь”...
Тим часом Зелений рейдував в район ст.Ольшаниці — і далі на Таращу, звідки вийшла в район Трипілля червона дивізія під керівництвом Яковлєва.
“По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д.Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава”, — зазначав ворог. — 2-го августа... банды Зеленого наступают в районе м.Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его”.
Бачимо, що Зелений не був розбитий, як хвалилися більшовики у своїх рапортах, а вийшов з-під удару в Таращанський та Уманський повіти.
“8-го августа. В 10 верстах от Таращи появилась банда зеленовцев до 200 человек... Банды зеленовцев, наступающих на Умань, имеют 3000 человек и 3 орудия, но мало снарядов”.
А тут з півдня підступав новий ворог — озброєна за останніми зразками військової техніки Добровольча армія. Бої з денікінцями коло Білої Церкви виявилися тяжкими для трипільців. Але із заходу надходила до Києва об’єднана Армія УНР і ЗУНР. І вістка про це підняла бойовий дух зеленівців.


Бої з білогвардійцями

У першій половині вересня в районі Білої Церкви та Фастова зеленівці зводять безперервні бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.
Відбувається зустріч Зеленого з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Зелений вступає в підпорядкування Головнокомандуючого Армією УНР.
На цей час армія Зеленого становила близько 30 тисяч бійців.
Повернувшись від Симона Петлюри, отаман Зелений на початку жовтня скликає повстансько-партизанський з’їзд. Вислухавши доповідь делегатів, які були направлені до Директорії, старшини та козаки “кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” вирішили визнати верховною владою Директорію “з її нинішнім соціалістичним урядом”. Також вирішено провести слідство, щоби знайти винних у січневій збройній сутичці з Січовими Стрільцями з метою покарання. Було оголошено, що ніхто з дивізії Зеленого ніколи не вступав у російську партію більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії.
Резолюцію такого змісту підписав голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняківський. Її опубліковано в газеті “Селянська думка” 4 жовтня 1919 року.
Бої з Добровольчою армією продовжувались. Зеленівці вибили білогвардійців з Кагарлика. В місцевій типографії видрукувані тисячі листівок із закликом підніматися на боротьбу...
В листопаді 1919 року розпочався бій між зеленівцями та добровольцями за м.Канів. В цьому бою отамана Зеленого було смертельно поранено.
Кажуть, що він сам пішов у розвідку, “а з розвідки хлопці принесли його раненого”. Була думка, що його поранили свої ж. Зелений віддавна казав: ”Ворожа куля мене не візьме!”. Ворожа й не брала, своя взяла”. По дорозі в Трипілля, у Стрітівці він і помер.
Про смерть отамана Зеленого є згадка у неопублікованих спогадах чекіста П.Пташинского:
“При приближении к с.Масловка, разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания.
Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?
Ответ неожиданно ошарашивает:
— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!
Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда...
Чувствуется полная растерянность (повстанців — Р.К.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.
Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!”.20)

Поховали отамана в Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було декілька священиків. Люди плакали...
“Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить... Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто й досі не знає”.
І знову згадується Шевченкове:

Де Гонти могила, —
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує
А їх не згадають.


ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) 1937 року засуджений на 10 р. “за бандитизм”, відбував ув’язнення в Башкирії, так і не повернувся додому. Р.К.
2) Всі записи свідчень селян взяті з книжечки М.Карасьова, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.
3,4) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.
5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений””. “Культура і життя”, №46, 18.11.1990.
6,7) Правильно: “гетьманська варта”. Р.К.
8,12,16,17) Б.Антоненко-Давидович, “Розповідь про отамана Зеленого і ”трипільську трагедію””. “Визвольний шлях, кн.10 (451), жовтень 1985. Лондон.
9,14) “Історія Січових Стрільців”. Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992.
10) Є.Коновалець, “Причинки до історії української революції”. Журнал “Київ”. № 11, 1991. Київ.
11) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922), Харків. 1971.
13) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.
15) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. М.-Л., 1933.
18) “А.Лихолат, ”Разгром буржуазно-националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.)”, Госполитиздат, 1954”.
19) Очевидне применшення сил отамана, щоб довести начальству, що Зелений “в основном разгромлєн”. Подальші більшо-
вицькі зведення говорять про силу Зеленого в дві-три тисячі чоловік. Р.К.
20) “П.Пташинский, "Автобиография и воспоминания", глава 9, "По дорогам Украины"”, на правах рукопису.