Легендарний звитяжець
Микола Кібець

Справжнє прізвище Микола Степанович Бондаренко. Народився 1896 р. в с.Богданівці, що на південно-західній межі Чорного лісу. Село ймовірно було назване на честь Богдана Хмельницького, який в середині XYII ст. отаборився в цій місцевості. Ділянка між селом і Чорним лісом так і називалася — Лагерями.
Богданівка розташована недалеко Чорного шляху, яким татари просувалися на північний захід, грабуючи все на своєму шляху. Немає сумніву, що прадіди Миколи Кібця-Бондаренка — а він був козацького роду — боронили рідну землю від хижої орди. А зовнішній вигляд вродженого кіннотника Кібця — чорнявий, невисокого зросту, з гострим поглядом чорних очей, широким лобом і великим носом — та авантюрна вдача дають можливість припускати, що якийсь кримський татарин чи турок “породичалися” з праріднею Кібця.
Історична місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена переказами, легендами, козацькими думами про героїчну минувщину. І Микола, як і більшість хлопчаків, ріс, уявляючи себе вершником, який переслідує ворога, виганяє його за межі України.
Так і сталося. Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як легендарний звитяжець, організатор і учасник безлічі успішних бойових операцій проти російського окупанта. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі “Стежками Холодноярськими”. Микола Кібець — герой книг “Холодний Яр” та “Героїзм і трагедія Холодного Яру”.
На жаль, про його життєвий шлях до літа 1920 р. мало що відомо. Можна, безперечно, з великою долею ймовірності, припускати, що він воював на фронтах Першої Світової — адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіо-
ні — адже чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.
Перша згадка про нього, як про повстанського ватажка, веде до початку серпня 1920 р., коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із селян Цибулевого і навколишніх сіл, приєднався до Знам’янського повстання. Очевидно, до того часу ініціативний Микола діяв самостійно.
Свій кінний відділ сотник Кібець очолював до 3 січня 1921 року. За цей короткий час він встиг уславитися як один з найуспішніших українських командирів Чорного лісу і Холодного Яру.
Микола відзначався надзвичайною сміливістю, просто-таки зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Говорив: “Або голову збути, або славу здобути”. Запалював бійців особистим прикладом.
Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно на ст.Знам’янка та інших залізничних станціях, на які неодноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 р. більшовики вивісили десятки плакатів, на яких був зображений хижий птах — кібець, який чигав над червоноармійськими загонами. У своїх пазурях він ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком напис: “Бандит — Кобец”.
Врешті більшовики зрозуміли, що плакат лякав не українських селян, а окупантів та їхніх приплентачів, і ліквідували красномовну агітку.
Чим же так жахав росіян повстанський ватажок?
Микола уславився надзвичайно вмілими засідками та несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога.
Перша, відома нам, бойова операція Кібця, була здійснена 10 серпня 1920 р., коли на перегоні між залізничними станціями Хирівка та Цибулеве була розібрана залізниця, внаслідок чого зазнав аварії ешелон кінноти Будьонного. Пов-станці частину червоноармійців вистріляли, а частину взяли в полон. Трофеї були багаті: 92 коней, сідла, 5 кулеметів, рушниці, набої...
“Партизани Кобчика виглядали імпонуюче, — згадував ад’ютант командира 1-го куреня Холодного Яру Юрій Горліс-Горський. — ... Загін добре ”підлатався”: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках — будьоновках. Лише сам Кобчик1) був одягнений у шкіряний комплект із шкіряним летунським шоломом на голові. Приглядаюся до голосного ватажка партизанів, як він на височеному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам ”новокупленого” у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу”.2)
А ось як описує його Холодноярський старшина Михайло Дорошенко:
“Отаман Хмара відрекомендував кіннотникам (Степової дивізії — Р.К.) Миколу Кібця — невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: ”Маємо двох птахів ”кібця” й ”чорного ворона”... А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити”.3)
Другий відомий нам бойовий епізод біографії Кібця-Бондаренка з жовтня 1920 року. Між Веселим Кутом та Чорноліскою потрапив у засідку Кібця червоноармійський загін. Точна кількість вбитих невідома, а полонених було 11 чоловік. Кібець відправив їх до отамана Пилипа Хмари, якому підлягав. Серед трофеїв — кулемети “Максим” і “Люїс”, набої для них, гранати.
Наприкінці жовтня, можливо, на початку листопада 1920 року, Микола Кібець, перевдягнувшись у форму червоного командира, з трьома переодягнутими у будьоннівців бійцями, які зневажали смерть, поїхав до Цибулева, де стояв загін “по борьбе с бандитизмом”. В народі ці частини називали “бе-бе”. Представивши документи на ім’я червоного командира, Кібець виманив півсотню “бе-бе” з села в поле і привів червоних карателів до засідки, яка чекала при дорозі на Чорноліску. Все закінчилося щасливо: ворожий підрозділ був розгромлений (Микола особисто застрелив командира загону). З нашого боку втрат не було.
Кінь червоного командира приглянувся Кібцю, тому свого він подарував отаманові Хмарі. Поплескуючи по шиї новопридбаного коня, Микола промовив: “Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить будемо друзями, заприятелюємо”.
Через кілька днів після успішного бою під Цибулевим будьоннівці натрапили на його засідку коло с.Бузівка. В бою червоні загубили до 20 чоловік вбитими та пораненими. Разом з отаманом Хмарою Кібець організував також засідку і у Дмитрівці, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх: вбиті були лише з одного боку, повстанці втрат не мали.
Кібець був невловимим: на нього червоні теж готували не одну засідку, але Микола щасливо оминав їх стороною. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 р. вони до смерті замучили його дружину “чорняву красуню Євгенію” та півторарічного сина Миколу.
“Кібець вже знав про трагедію своєї родини, але воєнний час не дав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи... Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір’ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину. З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.
— Тату! — гукнув Кібець, — якщо ви в хаті, вийдіть сюди!
У вікні блимнуло світло і незабаром з хати вийшов тесть — Олекса Трихманенко. Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татові ноги й гірко заплакав. Вперше бачили козаки сльози у свого героїчного командира.
— Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина...
Горем убитий батько підняв Миколу і обняв, кажучи:
— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити...
Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами. Засвітили ліхтарі і почали обережно розгортати землю. Яма була неглибока і копачі скоро натрапили на верхні дошки, якими були прикриті трупи. Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сина. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола взяв на руки і понесли до хати.
Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину...
Жахливий був вигляд нещасних жертв: сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемніли, але ще не піддалися тлінню.
Коли вода нагрілась, принесли великі ночви. Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили на лавці під образами. Осиротілі батько й Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов до хати, перехрестився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було вирушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши шматок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались. Останнім попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою...
Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.
На могилі повстанці поклялися знищити червоний Владимірський ескадрон”.4)

Помстилися в ніч на 11 листопада. Кременчуцький губвідділ управління 11 листопада 1920 р. повідомляв лаконічно — одним рядком: “В с.Знаменка бандиты обезоружили эскадрон, забрав половину с командиром в лес, остальные, раздетые, разбежались”.5)
Безперечно, оповідь про цю бойову операцію заслуговує більше слів, тим паче, що подія відбулася в с.Знам’янці, через яку проходить залізниця, тобто, на території, яку ворог мав би надійно контролювати.

“Проспівали перші півні, коли Кібець з відділом козаків залишили у степу коней, а самі вервечкою, слідом за провідником, підкралися до Знам’янських городів і дворів з високими огорожами, а там і до караульного приміщення... Раптом почули за ворітьми, на вулиці, тверді військові кроки кількох людей...
За кілька хвилин відчинилася хвіртка і в двір зайшло четверо. Троє пішло до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт і побачивши вершника, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:
— Кто єдєт?
Почув відповідь:
— Свой!
— Кто — свой? Пропуск! — закричав розводящий.
— П’ять! — відповів вершник і в свою чергу запитав відклик.
— Портсігар! — сказав розводящий.
За хвилину приїхав другий вершник, це був роз’їзд, хлопці вирішили заїхати у двір покурити.
Розводящий відчинив одну половину воріт, і вершники у дворі злізли з коней... Тільки хотіли вони братися до курива, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля носів ворожих вартових.
— Руки вгору! — скомандував Кібець. — Тут є для вас прикурка!
Спантеличені кіннотчики і розводящий не спам’яталися, як їхні роти були заткнуті, а руки зав’язані назад.
— Не пищати мені тут! — пригрозив Кібець,— бо зразу кінець!
Пов’язаних вояків вкинули в комору і знадвору замкнули клямку. Розводящому розв’язали рота і першого пустили до хати, за ним ішов Кібець і декілька козаків.
В хаті світилася гасова лямпа, прикручена на малий вогник. Всі вартові спокійно спали серед хати, на соломі. Їхні рушниці стояли в куті біля порога, на лавці лежав наган з пасом, що належав кулеметчикові.
Хлопці зразу прибрали до рук усю зброю і зупинилися біля порога, вартуючи розводящого. Кібець, тримаючи кольта напоготові, почав будити варту. Скомандував:
— Подйом!
Вартові – деякі з них тільки заснули першим сном – неохоче пробуджувались, чухались та позіхали. А хтось із них запитав:
— В чом дєло?
— Здєсь банда, — спокійно відповів Кібець.
Поки розгублені комунари кліпали очима, Кібець вигукнув:
— Встать, рукі ввєрх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать ”товаріщєй”, — наказав козакам... Вояків блискавично обшукали, пов’язали їм руки та повели до комори під замок...
Була четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Йшли міняти заставу вп’ятьох: Кібець, три козаки з рушницями і ”розводящий”. Розводящий ішов попереду, за ним Кібець і козаки з рушницями на плечах і з ножами та револьверами в руках. Коли наблизились до застави, що була в ямі між деревами, звідтіля залунав голос:
— Кто ідьот?
— Своі, — обізвався розводящий.
— Пропуск?— питає застава.
— Антабка, — відповідає Кібець та питає відклик.
— Ствол! — відповів вартовий застави.
Кібець вигукнув:
— Ні з місця! Руки вгору!
Два вартових піднесли догори руки, а третій вхопився за револьвера та ніж у груди звалив його на землю.
Двох нових полонених пов’язали. Зміна варти на заставі відбулася без шуму. Тепер тут, біля кулемета, лишились два козаки на варті...
Кібець з одним козаком-побратимом поверталися назад до вартового приміщення, ведучи з собою двох нових в’язнів і ”розводящого”. Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку.
Прибувши до вартівні, Кібець вислав двох вістових на новопридбаних конях з рапортом до отамана Хмари.
Третього коня Кібець лишив біля себе. Двох полонених вартових замкнули теж у комору...
Кібець узяв собі належне підкріплення з прибулих Хмариних козаків, підсилив належно варту на стійках та й на караульному дворі, а сам взяв двох своїх вістунів та чергового по частині й під’їхали до квартири командира ескадрону т.Грецкого.
Зайшли у двір і, як годиться зручно розташувались: черговий під загрозою ножа постукав у вікно. З хати почувся голос товариша Грецкого:
— Кто там?!
— Товаріщ командір, скарєй подимайтесь, банда! — з жахом промовив черговий.
— Одну мінуточку, я сєйчас, — відповів і зник.
Не минуло й хвилини, як командир Грецкій, майже роздягнений, чіпляючи на ходу пояс з револьвером, вискочив із сіней і поспішно запитав:
— В чом дєло, діжурний, гдє банда?
Із-за рогу хати вискочив Кібець і, спокійно піднісши цівку кольта до носа командира, відповів:
— ”Банда здєсь”. Руки вгору!
Не встиг Грецкій спам’ятатись і схопитися за зброю, як двоє козаків уже його роззброїли...
— Знаєш що, командире, — почав Кібець,— я є той чоловік, чию жінку й дитину ти замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?
Грецкій перелякався. Його широко розплющені очі бігали, ніде не зупиняючись. Він намагався опанувати себе. Трохи заспокоївшись, промовив:
— За твою жєну і рєбьонка я нє віноват. Ето падлєц-палітрук Галємба.
— Добре, — сказав Кібець, — якщо наш план буде виконаний, я тобі, сволоч, дарую життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону, та негайно поклич свого комісара. Чуєш?
— Да-а.., — відповів командир, — єслі ти мєня пощадіш, то своі мєня расстреляют.
— То вже до мене не належить, — відповів Кібець.
Поки велася розмова з командиром, новий козачий конвой з допомогою вартового викликав комісара ескадрону і передав наказ командира:
— Нємєдлєнно явітся!
Після цього черговий зі зв’язаними руками пішов до комори на відпочинок.
Новий кінний конвой супроводив півсонного господаря. Біля хати командира він жваво вискочив із сідла, поставив коня біля ганку, а сам бігом до хати. Не встиг переступити поріг й питає:
— В чом дєло?
Та зразу зорієнтувався, коли побачив навколо себе несподіваних гостей. Затрусився, зрозумівши своє небезпечне становище. Без спротиву дав себе роззброїти.
— Грайте збір ескадрону, скоро! — наказав Кібець...
Викликали горніста і тривожна мелодія збору металевим голосом розірвала ранкову тишу вогкого повітря.
Надворі почало розвиднятись.
Червона кіннота зібралась скоро. Старшин і підстаршин закликали у двір, що був обнесений високим дерев’яним парканом, і тут роззброювали та відводили вже до сараю, під замок. Решта ставала в ряди посеред вулиці...
Коли всі зібралися, колону червоного ескадрону за наказом Кібця з обох сторін було закрито. Наблизились дві тачанки, розвернулись і поставили колону під перехресний вогонь. Колона заворушилась, але не рушила з місця. Під натиском Кібця і в оточенні конвою вийшов командир ескадрону Грецкій і оголосив:
— Таваріщі! Ми окружєни, я большє нє командір, командір — вот он, — і показав на Кібця. — Тєпєрь он вам даст свой пріказ.
Кібець сів на коня, виїхав наперед і промовив:
— Не хвилюйтесь, товариші! Всі ви будете живі, але не думайте тікати... А тепер, ескадрон, слухай мою команду! Складати зброю! По одному наліво-о, марш!
Червоні кіннотчики спокійно, без спротиву, під’їжджали по одному до повстанської застави і складали зброю на віз. Після цього кожного особисто обшукували і тоді червоноармієць знову ставав до строю.
Належну кількість гарних коней відібрали для своїх потреб і для резерви.
Так було роззброєно Владимірський ескадрон в числі до двох сот вояків, решта, приблизно 25 осіб були в роз’їздах і під роззброєння не потрапили.

Впорядкувавши вози з набутим знаряддям, повстанці від’їхали...
Затриманих бранців перевірили і декого відпустили, а політрука Галембу з його вірними прислужниками і трьох зв’язаних косооких6) посадили на вози і теж прилучили до валки. Стрій червоноармійців стояв і чекав остаточного розпорядження. Нарешті Кібець під’їхав до командира Грецкого, подав йому руку і сказав:
— Залишаю тобі твій ескадрон, роби з ним, що хочеш.
Потім повернувся до строю, подав команду:
— Смірно!
Всі затихли й стояли струнко.
Кібець вистрілив з револьвера вгору і після маленької паузи весело сказав:
— Я, товариші, вам більше не командир. Вашим командиром остається товариш Грецький...
На прощання Кібець дав другий постріл вгору... По цьому пострілові повстанці вирушили в дорогу. Кібець їхав позаду валки, а за ним, в ар’єргарді цокотіли дві тачанки.
В степу за селом дали кілька черг з новоздобутих скорострілів. Їхали помалу. Були задоволені...

Отаман Хмара тихою ходою вів свій відділ до Чорного лісу, за ним рухалась Кібцева валка і кіннотчики. Біля Поляни Кібець зупинився для порахунку з Галембою і косоокими за жінку й дитину. Тут же розстріляли декількох комунарів, що брали колись участь у розстрілі дев’ятьох побратимів, яких зрадив Щербак. Від’їхали трохи від місця порахунку і стали постоєм.
Отаман Хмара призначив кулеметчиків до новоздобутих кулеметів, оглянув придбану зброю і сказав:
— Багато для нас усього цього. Повеземо до Холодного Яру й віддамо там якомусь відділові, що потребує”.7)
Пройшло якихось 2-3 дні, і Кібець повторив свій успіх — на цей раз на ст.Хирівці.
Цитую уривок з інформаційного зведення Кременчуцької губернської ЧК від 19 листопада 1920 року: “...Александрийский уезд... В Знаменском районе 13 сего ноября бандой в 300 конных и пеших был произведен налет во главе с бандитом Кипчиком на ст.Хировка. Бандиты разоружили охрану, состоящую из 128 чел. красноармейцев, из которых один убит и один ранен. С проходящего в это время поезда бандиты захватили одного красного офицера, которого увели в лес... Бандиты скрылись в лес, захватив с собой телефонные и телеграфные аппараты и некоторые части нашей водокачки”.8)
Минув тиждень і знову успіх — на цей раз на вузловій станції Знам’янка.
Читаємо інформаційне зведення Кременчуцької губернської ЧК від 24 листопада 1920 року: “Александрийский уезд... На ст.Знаменка налетела банда и захватила с собой командира эскадрона кавалерийского полка 1-й Конной армии, взводного командира, 10 красноармейцев, 59 лошадей, 78 седел, 44 винтовки, 2400 патронов, 48 сабель, 1 ”наган”, 1 патронную ленту, 5 чел. обмундированных9) и библиотеку эскадрона в 48 экземпляров, все было увезено в лес”.10)
Здійснили наліт на 15-й кавполк, який стояв у Знам’янці. Один ескадрон, дислокований коло лісу, відрізали від полку, зняли вартових, обеззброїли підрозділи, взяли 75 коней та 85 нових сідел. До Кібця пристало чимало червоноармійців — на другий день загін вже нараховував 120 кавалеристів.
Як бачимо, Кібець був не лише майстром засідок...

До кінця листопада 1920 р. Хмара і Кібець діяли в Знам’янському повіті, здійснювали диверсії на залізницях, зупиняли потяги, знищували загони червоноармійців та ЧК. Це підтверджує інформаційне зведення Кременчуцької губЧК від 29 листопада 1920 року: “Александрийский уезд. В Знаменском районе ежедневно появляются бандиты, терроризирующие население и совработников. Работать совершенно нет возможности, так как приходится прятаться очень часто, ввиду налетов... В селе Цыбулево во время проведения-выполнения разверстки бандитами изрублено 4 красноармейца. Из окон домов бандитов все время производилась стрельба.
Бандой кавалеристов в 70 чел. разобран путь и перерезан телеграфный провод. По-видимому, это сделала одна из шаек банды Кипчика”.11)

В с.Гутницьке з’їхались відділи Кібця, Завгороднього, Хмари, Терещенка та Клепача. Був загін з 18 врангелівців, озброєних чотирма “Люйсами”. На нараді вирішено пробиватись за кордон. Начальником штабу походу було обрано Терещенка, інспектором кавалерії — Сергія Клепача. Врангелівця Баранова — призначили начальником тилу.
Спочатку все складалось непогано. Доїхали до річки Синюхи. Але виявилось, що цей район перенасичений червоними частинами. Не було ради — вирішили повертатися. Кілометрів через п'ятнадцять їх почали переслідувати котовці. Коло невеликого ліска партизани дали їм бій, “і вони більше нас не переслідували”.12)

Загинув Микола Кібець-Бондаренко щасливо: в переможній атаці 3 січня 1921 року. В цьому бою була захоплена штабна валка дивізії Кінної армії та убитий “герой гражданской войны” Олександр Пархоменко.
“Насувався вечір, навколо повільно сутеніло. Ворожа група доброї півсотні вершників та до двадцяти підвід з військовим вантажем рухались жвавим маршем. Спереду яких п’ятнадцять вершників, потім транспорт, замикали колону всі інші вершники. Ми припускали, що це маршує якась спецчастина. Незабаром колона наблизилась дорогою до лісу, до того місця, де Кібець у рові зі своїми козаками зробив засідку. Передніх Кібець перепустив без перешкоди, виждав доки вся валка спочатку до кінця була у полі його зору.
— Вогонь! — раптом дав команду.
В одну мить гримнув рушничний залп, зацокотіли кулемети...
Передні вершники рвонули вперед, в транспорті створилась колотнеча. Мертві й поранені коні перепинили рух... Задні вершники пробували тікати назад, дехто зайняв оборону, зіскочивши з коня, ховаючись за насипом по той бік дороги.
У запалі боротьби Кібець не помітив, що ворог заліг за горбком. Зі своїм відділом він вискочив із засідки і в нестримному запалі кинувся наздоганяти ворога.
Та не судилось догнати.
Червоні з укриття відкрили вогонь по вершниках...
Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка — Кібця. Упав з коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України”.12)
Михайло Дорошенко пише, що Кібець держак шаблі затис так, що довелось розгинати по одному кожний палець.
Поклавши славного воїна на підводу Пархоменка, повстанці перед світанком дісталися в Надлак. Миколу занесли в школу, замовили труну у місцевих теслярів.

“Микола Кібець лежав у сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу.
Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України...
По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку — Кібцю. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові...
Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут. Прийнявши повстанців за червоноармійців, вони хотіли переконати організаторів похорону не хоронити з попом та хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка... Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх... і поза церквою.
Із школи винесли Миколу на подвір’я... Підняли домовину на свої рамена отамани Хмара і Завгородній, старшини Залізняк й Вернигора (автор цих спогадів) та два інших й понесли до могили...
Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кобура. В почесній варті були: отаман Завгородній, старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи...
Коли священик закінчив відправу, запанувала надзвичайна тиша.
Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:
— Більше року тому мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже легендарною людиною — Миколою Бондаренком. На початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстання. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішності, і до його хитромудрої поведінки... Гадав я, що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався, що дуже помилявся. Виявив, що це не хитрун, а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець, а кришталевої чистоти людина, в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного, в якого з покоління в покоління плекалась любов до Батьківщини...
Мало тепер роде наша окрадена земля таких синів, як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці... Він завжди передбачливо і всебічно обмірковував свої дії... І завжди нападав. Перемагав, як не силою зброї, то хитрістю і спритом... Його несподівані напади, швидкість дій наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Недарма дали вони йому прізвище — Кібець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з’являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьоннівські частини.
Після зведення порахунків з Владимірським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину Кібець сказав: ”Дякую Тобі Господи, що намічений план я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати”...
Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків-запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про розкидані по полю могили...
Тяжко нам тебе пращати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке, але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас. Дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за це тобі СЛАВА і вічна пам’ять!
Отаман Хмара став на струнко, віддав салют, витяг з Миколиної кобури червону китайку і накрив небіжчикові очі. Після цього козаки попрощались востаннє з своїм побратимом — отаманом Кібцем.
Труну закрили. Пролунала команда. Всі козаки виструнчились.
Жовто-блакитний прапор схилився над могилою.
Домовину тихо спускали в могилу. Останній воєнний салют — трикратний рушничний залп...
Болісно загуркотіла падаюча в яму земля, прикриваючи соснову домовину.
Біля церкви в Надлаку виросла свіжа могила, над якою зависочів дубовий хрест.
Напис зроблений долотом на хресті сумно сповіщав живих про лицаря Кібця, який спочиває сном праведника.
Під написом дата: 1896 — 1921”.13)

Друже Миколо! Зробимо так, що Твоя справа і слава “не вмре, не загине”.


ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Правильно: Кібець. Наголос на першому складі. Р.К.
2) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.
3,4,7,12,13) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.
5) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.58.
6) Тобто, китайці. Р.К.
8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.17.
9) Так в тексті. Р.К.
10) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.25..
11) Тобто, Кібця. Р.К. ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.37.
12) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.162, 162 зв.

Документи 5,8,10,11 надав В.Коротенко.
Документ 12 знайшов Р.Коваль.
Публікуються вперше.