Лихо-Бондарук,
Головнокомандуючий повстанцями Херсонщини


Справжнє прізвище Бондарук Кирило Євлампійович.
Родинне коріння простежується до 1794 року, коли двадцятисемирічний бондар-кріпак Влас з дружиною та сином, залишивши рідне село Дроздовицю, що в Городнянському повіті Чернігівської губернії, переселився на землі, щойно відвойовані у Туреччини. Переселенці назвали своє нове село Катеринкою.
Родина Власа поповнилася ще трьома синами і двома дочками. У найменшого — Євлампія — як і у батька, народилося четверо синів та дві дочки. Після скасування кріпосного права сини і онуки бондаря Власа отримали прізвище “Бондарук”.
Кирило Євлампійович народився 1898 року у с.Катеринці Ольвіопільського повіту (нині Первомайський район Миколаївської області).
Навчався в церковно-парафіяльній, а потім два роки в земській школі. “Був допитливим, нічого не сприймав на віру”.1)
Кирилові поталанило з учителем — Лаврентієм Петренком. Від нього він довідався “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”.
З дитячих літ, дякуючи вчителю, Кирило “усвідомив себе українцем, а не малоросом. Тарас Шевченко став його провідною зіркою на все життя”.
“Ріс Кирило міцним, сильним, здоровим. Був гарячкуватим, але вмів уважно вислуховувати співрозмовника. Мав звичку заступатися за менших і слабших... В селі поважали його, як людину пряму і правдиву, безкорисливу і чесну. Сільські хлопчаки намагалися йому наслідувати”.
В середині березня 1917 р. селом промайнула чутка про революцію в Петрограді та зречення царя.
Кирило відчув: насуваються епохальні події. За чотири золотих монети вартістю по 10 руб. кожна він “виміняв у колишнього ананьївського жандарма шаблю і пістоль.., справив уніформу вояка”.
Дійшли чутки про формування українського війська, зокрема в Умані, і Кирило вирішив податися на Черкащину. “А поки-що одягав свій однострій, і при шаблі та пістолі з гордим виглядом проїжджав селом на власному коні. Сільські хлопці зустрічали його із захопленням і заздрістю”.
Кирило попрохав місцевого священика благословити “на боротьбу за свободу матері-України” і на початку травня разом з односельчанином Степаном Доценком подався до Умані, де дислокувався курінь полку ім.Гетьмана Полуботка.
Згодом у складі куреня прибув до столиці. Був зарахований в команду, яка охороняла Центральну Раду та інші українські установи. Брав участь в охороні Другого Всеукраїнського З’їзду українських військовиків. Під час інструктажу заговорив з Симоном Петлюрою, чим звернув на себе увагу. Можливо саме тому Кирилу Бондаруку було незабаром запропоновано стати слухачем Юнацької військової школи, у складі якої він отримав перше бойове хрещення під Крутами.
Після бою він вдруге зустрівся з Симоном Петлюрою. Ця зустріч започаткувала їхні більш тісні стосунки...
Разом з урядом у лютому 1918 р. евакуювався на Волинь.
В Сарнах йому було присвоєне перше старшинське звання — хорунжий.
1 березня 1918 року повернувся до Києва і став дорадником з особливих питань при штабі Петлюри.
Після приходу до влади Павла Скоропадського на службу до Гетьмана не пішов, а після оголошення повстання проти нього брав участь у братовбивчому бою під Мотовилівкою...
У 1919 р. Кирило Бондарук деякий час перебуває на території польської держави, при штабі Петлюри. Його призначають Головнокомандуючим Південної оперативної військової групи. Бере участь у Першому Зимовому Поході, який розпочався 5-6 грудня 1919 року.
17 березня 1920 р. кіннота Гулого-Гуленка звільнила Ольвіополь та навколишні села. Кирило Бондарук отримав нагоду побувати у рідному селі, де відбулася урочиста зустріч із земляками.
Про цю подію згадував односелець Тихін Андрійович Коритний:
“Мені було 11 років, але пам’ятаю все до дрібниць. Довідавшись, що в село в’їжджає Кирило Бондарук, паламар дзвоном почав скликати людей на сходку. Незабаром сільський майдан був заповнений.
Кирило на коні доїхав до центру, спішився і звернувся до односельчан:
”Шановні громадяни! Сини і дочки нашої багатостраждальної матері-України! Наша Україна переживає тяжкі часи... Сьогодні найнебезпечнішим ворогом України є російські комуно-більшовики, які, хоч і звуть нас товаришами, але мріють загнуздати і мати з нами такі відносини, як вершник з конем...
Дорогі земляки! Беріть до рук зброю, бийте ворога скрізь, де він появиться. Ми обов’язково переможемо! Слава Самостійній Україні!””.
“Мені невідомо, — згадував Тихін Андрійович, — скільки катеринчан пішло тоді з Бондаруком, але Йосип Клименюк та Олександр Чумак пішли. Це точно!”.
Після Катеринки Бондарук відбув у Врадіївку, щоб проінспектувати загони К.Колоса, Головнокомандуючого Врадіївської Хліборобської республіки... Потім — Савранські ліси, де перебували запорожці Гулого-Гуленка...
“1920 рік був неврожайним, — пише М.Ковальчук. — Вже після різдвяних свят почався голод. Особливо лютував він в Північній Таврії та на Херсонщині. Продовольчі загони відбирали у населення рештки продуктів. Це викликало загальне невдоволення населення. Почалися стихійні виступи. Продзагонівців виганяли з населених пунктів, а іноді і вбивали їх”.2)
Якийсь час Бондарук перебував у Польщі, потім повертається на Батьківщину. Разом з ним до України (через Бендери-Одесу-Тираспіль) вертаються курінний отаман Іван Степанович Нагірний та сотник Дяченко. “До станції Заплази дісталися поїздом, а звідти — верхи на конях — в Савранські ліси, де дислокувалася дивізія Заболотного”.
Чекісти довідалися про повернення Бондарука і почали активні пошуки. І хоч було кинуто значні сили, а за хатою батьків встановлений нагляд, на слід отамана ворог довго
не міг натрапити. Очевидно, за невловимість та шкоду, заподіяну більшовикам, чекісти дали Бондарукові
псевдонім “Лихо”.
Кирило Бондарук налагодив розгалужену мережу інформаторів — і не лише у волосних і повітових установах, але й в самій ЧК. Внаслідок цього він наперед знав про наміри ворога.
“На отамана Бондарука працювали: завідуючий повітовим земвідділом С.Г.Комісаренко, завідуючий повітовим відділом народної освіти К.П.Близнюченко, начальник телеграфу на ст.Голта М.К.Ясельський, секретарка повітової ЧК Олена Лаврентьєва, заступник начальника відділу карного розшуку М.Д.Гольдберг та інші”.
Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р. видання) на кінець 1920 р. загін Бондарука нараховував близько 200 бійців.
Разом зі своїм першим помічником Іваном Нагірним, уповноваженим розвідки штабу УНР, Бондарук протягом першої половини 1921 р. готує повстання на Херсонщині: проводить інспектування повстанських загонів, ініціює створення нових загонів, складів зброї та продовольства, формує штаби нових полків, проводить семінари, інструктивні наради, організує явки. Лише в Ольвіопільському повіті створено кілька підпільних груп, в тому числі в Грушівці (керівник О.Є.Любецька), в Мигії (керівник С.В.Грищенко), в Сировому, Берізках, Доманівці, Кінецьполі, Голті, Ольвіополі, Богополі та інших населених пунктах повіту.
Тим часом начальник повітової ЧК Корнєєв готував широкомаштабну акцію проти українського підпілля. Насамперед був завданий удар по рідних та близьких отамана — без суду і слідства були розстріляні його матір Тетяна, молодший брат Тимофій, сестра Наталка та її чоловік Семен Лебедушко, а також сусід, начальник станції Кам’яний Міст Гертаховський та його неповнолітній син Микола.
Батько під час цієї кривавої розправи був відсутній і залишився живим. Але, прийшовши додому, і побачивши зарубаних та постріляних родичів, збожеволів. Ходив селами, “розшукуючи своїх дітей”...
Отаман Лихо готувався до повстання... Але ЧК вдалося натрапити на його слід...
Все почалося з незначного випадку — на базарі оперуповноважений впізнав і затримав колишнього вчителя Дяченка. ЧК знала, що він був сотником Армії УНР і разом з нею опинився за кордоном. Коли ж Дяченко представив документи на ім’я Маріана Шрота, чекісти вже по-справжньому зацікавилися вчителем...
На жаль, в цей день сотник Дяченко завершив свій героїчний шлях воїна — і став зрадником. Він видав підпільників Загорського, Щербаня та Климентюка, адміністрацію Богачівського радгоспу, командира дивізії Миколу Бочарова, “командира полку з дивізії Степового Жасана”, зв’язківця штабу Бондарука – Якова Продана. А Продан видав телеграфіста ст.Голта Ясельського. “Це була велика втрата, адже Ясельський регулярно інформував отамана Бондарука про стан справ на залізниці: рух військових частин, перевезення продовольчих вантажів, переговори командування Красної армії”. Видав Продан і явку штабних працівників в с.Болгарці в будинку Митрофановських, проінформував про х.Розумівку, де отаман Лихо-Бондарук зустрічався з довіреними людьми, видав явку отамана Заболотного в с.Полянецькому у колишнього вояка УГА Ізотова.
Оточивши будинок Ізотова, співробітники ЧК та міліції затримали групу підпільників, а у дворі виявили бункер, в якому зберігалося листування штабу Заболотного, списки
особового складу, печатки, паролі, зв’язки і таємний пакет
з листом Бондарука до представника УНР в Румунії
Мацієвича...
Закінчив свій героїчний шлях й Ізотов: він видав Ф.К.Смілянецького, який повинен був передати цей пакет, виказав місце і час переходу через кордон, ім’я зв’язкових. Повідомив місцезнаходження отамана Бондарука та Івана Нагірного — Олександрійський повіт, де вони інспектували пов-станців...
Смілянецького заарештували, а замість нього в Румунію був посланий чекіст Ковальов під іменем заарештованого раніше підпільника Щербаня... Для більшовиків ця операція виявилася надзвичайно успішною...
Влітку 1921 р. Бондарука в Ольвіопільському повіті не було, але вже на початку вересня 1921 р. він повернувся.
Як свідчить совєтське джерело, “Нестеренко-Орел и Бондарук являлись петлюровскими агентами, имели связь с Закордоном, информировали о контрреволюционной работе за кордоном, и передавали инструкции и приказы”.3)
Прибувши, Лихо-Бондарук зв’язався з побратимом — Іваном Степановичем Нагірним і розпочав реорганізацію наявних сил та створення нових осередків боротьби.
Протокол №32 засідання губвоенсовещания від 24.09.21. повідомляє, що на території Харківського військового округу діє загін Лиха-Заболотного в 125 шабель, “петлюровской окраски”.4)

Однією з останніх вісток про шлях отамана є свідчення повстанця Осипенка. На допиті Остпенко свідчив, що на перше січня 1922 р. у палаці графа Потоцького у м.Бершаді Ольгопільського повіту отаман Бондарук призначив з’їзд отаманів. Мета з’їзду - організація повстання на Херсонщині.
Осипенко, колишній начальник команди 2-го червоного кавалерійського полку, у серпні 1921 р. перейшов до повстанського загону Артема-Онищука. 11 січня 1922 р. його арештували чекісти. На дізнанні Осипенко показав, що під час перебування в загоні у Федорівському лісі туди прибув командуючий групою повстанських військ на Херсонщині, який призначив Осипенка начальником штабу цих військ. Штаб групи знаходився у с.Велика Врадіївка. Осипенко показав, що в усіх селах довкола Одеси є підпільні організації, а найкрупніша — у Голті під Ольвіополем. В Голті у завідуючого споживчою лавкою є дві друкарські машинки, на яких Бондарук друкував відозви. З Одеси, свідчив Осипенко, в штаб групи приїздив організатор загонів поручник нагірний. На час допиту Бондарук і Нагірний перебували в с.Кумарове, що на північний схід від Великої Врадіївки, сказав Осипенко.5)

Останній бій для отамана Лиха відбувся в околицях Врадіївки... Потрапив у полон тяжкопоранений Іван Нагірний. Зрозумівши, що організовано оточення не прорвати, Бондарук віддав останній наказ — розсіятися і намагатися самотужки вирватися з лабет ворога.
Сам же отаман, роззброївши червоноармійця і забравши у нього коня, помчав до лісу — в район х.Розумівки. Але за кілометр-півтора більшовицька куля наздогнала отамана...
“В протоколі огляду тіла зазначалось, що крім малогабаритного томика ”Кобзаря” у вбитого не виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей”.
Для опізнання тіла привезли батька. Євлампій коло п’яти хвилин вдивлявся сумними очима в сина і, врешті, не промовивши слова, знепритомнів.

“Так, на 23-му році життя загинув Кирило Бондарук, — завершує свою оповідь земляк отамана, краєзнавець М.Ковальчук. — Віриться, що вдячні нащадки, хоч і з запізненням, віддадуть належну шану його пам’яті”.
Лишається додати, що у справі Бондарука-Нагірного проходило 278 осіб, які передані до більшовицького “суду”. В Державному архіві СБУ Миколаївської області зберігаються 15 томів цієї справи.
Прийде час і вони розкриють свої сторінки.
А поки вклонімося юнакові, який навесні 1917 р., вимінявши за чотири золоті монети шаблю та пістоля, з томиком “Кобзаря”, гідно пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни українського народу проти російських загарбників!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тут і далі цитується праця М.Ковальчука “Хто він, отаман Лихо?”, “Прибузький вісник”, №№94, 95, 97, 99, 100, 1995 р., №№3, 4, 1996 р.
2) За перше півріччя 1921 р. лише в Ольвіопільському повіті було вбито понад тисячу продзагонівців”. М.К.
3) “Приговор Киевского губернского трибунала — Чрезвычайной сессии”. Див кн. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.
4) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.48.
5) ДАВО, Р-925, оп.8, спр.83, арк. 388. Зі звіту від 01.11.1921-31.03.1922. Надав Костянтин Завальнюк.