Євген Ляхович, командир Брацлавського Куреня смерті

Народився в родині священика в м.Брацлаві в середині 1890-х років. Його родина належала до тих небагатьох, в яких поняття “москаль” і “Московщина” трактувалися однозначно вороже. Не дивно, що Євген з дитинства розмовляв виключно українською мовою.
Зрозуміло, що батько хотів, аби син продовжив його справу, тому й розпочав навчання Євген в духовній семінарії. Але Перша Світова війна змінила батькові плани та синову долю: Євген покинув семінарію і вступив до школи прапорщиків. По завершенні її був скерований на фронт. В полку Євген — кремезний, жилавий хлопець — теж розмовляв виключно українською мовою. Безперечно, це був виклик російським порядкам. Але начальство сприйняло таку поведінку як дивацтво.
З розвалом фронтів, в 1917 році, Ляхович повернувся на рідну Брацлавщину і відразу взявся за культурно-освітню працю на потрісканій від спраги українській ниві.
Вже тоді Євген розумів, що на еволюцію годі сподіватися. Тільки збройна сила переважить терези української долі. Тому на заклик Директорії Євген Ляхович формує на Брацлавщині свій перший відділ. Це сталося, очевидно, наприкінці осені 1918 року. Незабаром відбувся і перший бій — в районі Вапнярки.
Десь коло Вапнярки зупинився перекусити та перепочити у жидівській корчмі.
І “перепочив”... Вночі до нього увірвалися місцеві більшовики і арештували. Корчмар запопадливо приніс ніж, яким ріжуть свиней, і більшовики почали вирізувати йому на ногах лампаси. “Коли вірити отаманові Ляховичу, — писав Михайло Середа, — цією операцією керував молоденький жидок, котрий, наступивши йому на груди, вигукував: ”Співай ”Інтернаціонал”, петлюрівська морда!””.1)
Вирятував отамана щасливий випадок — коло корчми почав свою бадьору пісню кулемет. “Вояки” вмить розбіглися.
Невідомо чи цей випадок, чи якась інша причина, але в подальшому Євген Ляхович кожного єврея зі зброєю уважав за ворога. Він говорив: “Кожна сторінка Біблії оповідає про пролляту кров, яку п’є і ніяк не уп’ється ненажерливий Єгова... Давид провокує Урія і забиває його, забиває свого сина; Соломон у скинії забиває чесного вояку Йоава... В історії народів лише семіти додумалися скласти кривавий культ Молоха, забиваючи на олтарі своїх дітей. Дві тисячі років, що величезною греблею лягли між кров’ю Христа і моєю, свідчать, що на первісні жидівські інстинкти не вплинули ані культура, ані безконечні репресії, що їм заподіяно”.2)
Три тижні лікувався Євген у свого тестя-священика. Ще не загоїлися як слід рани, а він з жителів двох сіл — Сокільців і Печор — почав формувати Курінь смерті: військовий час не давав можливості приділяти власному здоров’ю забагато уваги.
Про ті весняні дні 1919 року оповідав у своїх “Записках о гражданской войне” Антонов-Овсєєнко: “В руках бандитов был Брацлав и только 12 мая частям Подольського губвоенкома, наступавшим от Немирова и от Журавлевки, удалось их выбить (убиты 200 бандитов, взято ”много оружия”); в Брацлаве оставлена рота...
Уезды Брацлавский, Гайсинский, Ольгопольский, часть Ямпольського объяты крестьянским волнением (до 20 000 человек вооруженных, а также артиллерия, пулеметы). 12 мая в 19 часов от восставших ультиматум — отстранение евреев, ревкома и красной милиции”.3)
На початку червня 1919 р. отаман надіслав керівникам окупаційної повітової влади листа: “Дізнався я від селян, що ви зловживаєте терміном гостинності. Нагадую, що вам час додому... Певен, що лишаючи Тульчин, Брацлав, Немирів, ви не заберете помилково чужих речей... Маю скласти вам почесний конвой у складі 500 гайдамаків при десяти кулеметах. Женя Ляхович. 4 червня 1919 р.”.
Незабаром його загін поповнився 22 старшинами та озброєними повстанцями, яких привели ватажки Корчевський та Дідик.
Отаман непогано поставив й агітаційну роботу: його агітатори діяли в Тульчині, Немирові, Брацлаві, закликаючи до повалення совєтської влади.
Нарешті отаман Ляхович знову розпочав широкі дії проти російських загарбників: звільнив Тульчин, Немирів, Брацлав, десятки навколишніх сіл.
В цей час через контрольовану ним територію проривався з Одеси загін колишніх червоноармійців під керівництвом Козакова та Соколова, які вдавали з себе українських повстанців. Щоб не викликати підозр, вони попросилися до загону Ляховича. Отаман погодився...
Вже наступного дня до нього дійшла вістка про “нечуваний погром” єврейського населення в с.Печори, яке здійснили вояки Соколова та Козакова.
Хоч Ляхович не мав особливого сантименту до євреїв, але вважав за гідне знищувати лише тих, хто зі зброєю в руках виступали проти української держави. “Мирне” єврейське населення він не зачіпав і казав: “Вважаю для себе недостойним воювати з мирним населенням, навіть і жидівським”.
Доки отаман радився зі штабом про долю Козакова та Соколова, ті учинили нову різню єврейського населення, на цей раз вже у Брацлаві та Немирові. Єврейське населення почало панічно залишати терен...
Врешті Козакова хлопці Ляховича розстріляли, а Соколов із загоном продовжив переможний рейд по єврейських містечках.
“Репресивні заходи Ляховича проти погромників не врятували його імені від тої гучної слави, яка була поширена жидами в закордонній пресі і урядових колах”.4)
Петлюра, не знаючи докладно ситуації, дав наказ арештувати Ляховича, розформувати його Курінь смерті, а отамана судити військово-польовим трибуналом.
Щодо загибелі Козакова є інша версія: М.Петриченко твердить, що його на Канівщині “власноруч розстріляв” Зелений за те, що Козаков порубав єврейську депутацію, яка вийшла з хлібом і сіллю зустрічати отамана — Зелений був прихильником контрибуцій з єврейського населення за право проживати на українській землі.5)
“Петлюрівський чекіст” полк.Чеботарьов за якийсь час виконав доручення Симона Петлюри і заарештованого Ляховича привезли до Жмеринки, де на той час розташувалася Директорія.
Під час допиту Євген, перепросивши, роздягнувся і перед петлюрівськими контррозвідниками постала картина, яка “огорнула кожного холодним жахом”: на ногах отамана, через стегна до Ахілесового сухожилля смужкою в 2-3 см була вирізана шкіра. Порізані м’язи ще не встигли як слід зарости епітелієм. Навкруги розповсюдився запах гнилого тіла.
Євген Ляхович тримався бадьоро. Він не збирався “розжалобити” тих, хто хотів його смерті, а намагався лише наочно пояснити ситуацію...
Але звільнено його не було.
Допомогли білогвардійці, які несподівано підійшли до Жмеринки. Скориставшись метушнею, Ляхович покинув в’язницю і опинився у Вороновичинському лісі.
Коли євреї довідалися, що Ляхович на волі, то “виасигнували велику квоту грошей на винагороду тому, хто здобуде голову Ляховича”.6)
Розбагатіти і догодити єврейському населенню захотілося лікарю Житкевичу, який врешті втерся у довіру до отамана. Вибравши момент, коли він залишився насамоті з Євгеном Ляховичем, лікар з браунінга застрелив його.7)
З цієї нагоди, як зазначає М.Середа, євреї влаштували свято. Протягом тижня вони возили Євгена з містечка в містечко, за гроші показуючи тіло отамана.
Повстанець Дідик, який бачив покійного у Тульчині, звернув увагу, що у отамана відрубаний палець, на якому той носив золотий перстень з “олександритом — улюбленим самоцвітом”.

Хай легенькою буде земля бойовому командиру Євгену Ляховичу, якому не пощастило до кінця реалізувати себе в національній революції!
ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:
1,2,4,6) М.Середа, “Отаман Ляхович”. Львів, “Червона Калина”, №12, 1930. 3), В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4, М.-Л.,1933. 5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений”, “Культура і життя”, №46, 18.11.1990. 7) Згідно з іншим джерелом (ДАВО, ф.р-1154, спр.2, арк. 47зв.- 48), яке знайшов К.Завальнюк, отамана вбив фельдшер Порфирій Лукич Фалатюк. Сталося це між 5 березням і 24 червня 1920 р. Р.К.


Яків Мамай,
отаман Білого Яру


Справжнє прізвище — Яків Опанасович Щириця. Народився 8 жовтня 1887 р. в с.Боровиці на Чигиринщині.
“Невисокого зросту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою... Дійсне прізвище Щириця, з фаху гімназіальний професор, старшина військового часу”, — описував його Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”.
Після відречення від влади Гетьмана Павла Скоропадського Україну залили збільшовичені ватаги грабіжників та частини Красної армії. Директорія була не здатна ні захистити Україну, ні організувати владу. По всій країні запанували безладдя, анархія та бандитизм. Коли життя стало нестерпним, односельчани звернулися до Якова Щириці з проханням “організувати їх” для самозахисту: “Ви ж освічена, грамотна людина...”.
Курінь Білого Яру діяв спочатку на Дніпровському побережжі — від Рацева до Черкас. Навівши — разом з односельчанином, отаманом Солоньком — порядок в окрузі, Мамай взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави.
В романі Ю.Горліс-Горського є згадка про нараду Холодноярських отаманів, в якій взяв участь і Мамай-Щириця. Нарада відбулась, очевидно, взимку 1920 р.:
“ — Як у Вас справи, пане Мамаю?..
— У мене, панове, самі знаєте — зимовий сезон. Дніпро замерз, пароходи не ходять.., стріляти нема до кого, — плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять... На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода... Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах і для походу зовсім не надається... В разі потреби, курінь Білого Яру, у складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах, приведу до Холодного Яру”.
Всю весну та літо отаман Мамай наводив порядок на підлеглому терені, зокрема були знищені чекісти — чужинці Ямпольскій, Фельдман, Брандот та місцеві комуністи Магда й Захарченко. Не поталанило й іншим — невстановленим особам.
У серпні 1920 р., коли по всій Правобережній України розбурхалося повстання, отаман ”перекрив” Дніпро — стратегічно важливу комунікацію. Так, отаман підбив броньований пароплав в районі Тіньок та перехопив інший, на якому пливли 600 мобілізованих більшовиками сільських парубків. Їх мали доставити до Кременчука. Але не довелося: мамаївці постріляли 19 їхніх керівників, а “новобранців” відправили додому. Дехто з них поповнив курінь Білого Яру.
Під час повстання влітку-восени 1920 року курінь Білого Яру передислокувався до Холодного Яру. Рейдував аж до Черкас. Брав участь у боях за звільнення Черкас та Чигирина. Співдіяв зі Степовою дивізією. Ось декілька більшовицьких документів, які свідчать про це:
“...Чигиринский уезд... В Гущевке Рацевской волости оперирует банда Щирицы численностью до 60 человек, посылают вооруженную разведку в Чигирин”.1)
“...Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки-Тыньки... Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса”.2)
“...Чигиринский уезд... Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12-15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.”.3)

В 1921 р. отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Голика-Залізняка та Нестеренка-Орла та діяв до осені в районі Холодного Яру. “Після здавлення большевиками повстань в Україні, він, заховавши своє повстанське минуле, став професором історії в Катеринославському інституті Народної Освіти”, — пише Юрій Горліс-Горський в романі “Холодний Яр”.

“Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, — згадує дочка отамана Мамая Ніна Щириця. — Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив читати. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу до дому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали, куплені батьком, книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший від мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 р. — ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.
Спочатку тато робив у профспілці, де працювала й мати — там, власне, вони й познайомились. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг.
Після її одужання, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому. Згодом батько перейшов на роботу до університету, де викладав історію. Завідуючим кафедрою був Д.І.Яворницький, з яким приятелював і разом писали роботу про запорізьких козаків.
Завершити роботу не дав арешт, який стався 1928 року: на батька донесла його перша дружина, яка зрадила його, вступивши в комуністичну партію. З червоною книжкою керувала колгоспом на Черкащині.
Слідство проводили у столиці — Харкові. Мати їздила туди, розмовляла з прокурором, який втішив її, і порекомендував їхати додому. І, дійсно, через деякий час тато повернувся додому!
Він продовжив свою викладацьку роботу.
Одного разу розповів мамі, як у його хаті зупинявся Симон Петлюра, з яким майже всю ніч пошепки проговорили...
Батько був чесною та культурною людиною, вірною козацьким законам побратимства. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень: ”Думи мої...”, ”Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”...
Його перша дружина не заспокоїлась: і знову написала донос, на цей раз в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу”.4)
19 квітня повітовий ревтрибунал виніс вирок згідно із статтею 94, ч.2 — розстріляти. “Пішов, старий, спокійно: попрощався з нами. ”Доживете, — каже, — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, зробив, що зміг””.5)
27 квітня 1929 р. вирок було виконано: Якова Мамая-Щирицю розстріляно у застінках Черкаського ГПУ.
“Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка... Згодом у центральній пресі (не знаю, де саме) з’явилася стаття про батька — кати раділи, що викрили його і знищили”.6)
“Яків Щириця-Мамай був природженим українцем, — завершує розповідь Н.Щириця, — і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини”.7)
Уклонімося й ми професору-отаману Мамаю-Щириці!



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.115.
2) Там само, спр.5, арк.38.
3) Там само, спр.7, арк.105.
4,6,7) З листа дочки отамана Ніни Яківни Щириці до мене. Р.К.
5) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

Документи 1, 2, 3 надав Володимир Коротенко.