Михайло Мелашко,
Командуючий повстанцями Катеринославщини

Народився 1882 року. Єфрейтор офіцерської стрілецької школи. Член Всеукраїнської Ради військових депутатів. В кінці 1917 р. заступник комісара Центральної Ради у Донецькому басейні.1)
Його ще називають “Малашко”, “Мілашко”, “Мелешко”.
“Середняк с.Софиевки Криворожского района. Член партии левых эсеров. Участвовал в григорьевщине. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но с самостийным украинским уклоном”, — так характеризував отамана начальник штабу Повстанської Армії (махнівців) В.Белаш.2)
Як повстанський отаман, Михайло Мелашко сформувався у боях з білогвардійцями. Діяв в районі залізниці П’ятихатка-Катеринослав, зокрема, в районі Долгінцевого, Верховцевого та ст.Сухачівки.
В.Белаш стверджує, що на початку жовтня 1919 р. з мобілізованих білогвардійцями селян Олександрівського та Нікопольського повітів, які перейшли на бік Махна, була сформована “Повстанська група Матяжа”, в якій командирами батальйонів були Мелашко, Гладченко і Кіндратенко. Цікаво зазначити, що сотниками в цій групі були Чорновус, Тишанін та Федорченко, які наступного, 1920 року стали провідними старшинами Степової дивізії Костя Блакитного.
Наприкінці листопада Мелашко звільнив від білогвардійців м.Верхньодніпровськ. Після цього група отримала наказ доукомплектуватись в Софіївці — рідному селі Мелашка та Гладченка. Оскільки “штарм” (тобто, штаб армії) махнівців продовжував підозрювати групу Матяжа в симпатіях до УНР, було прийняте рішення реорганізувати цю групу — “чтобы разложить собравшиеся в ней петлюровские элементы”. Матяжа було відкликано до штарму на оргроботу, а групу очолив Гладченко. Мелашко став його помічником.
Група стала називатися “Вільно-Козачою повстанською Катеринославщини”.
Мелашко, Гладченко, Матяж та Огій, стверджує Белаш, були “уэнэровцами”, і хоч вони запевняли махнівський штарм у своєму анархізмі та негативному ставленні до Симона Петлюри, залишалися у статусі неблагонадійних. Врешті (16 жовтня 1920 р.) комісія у антимахнівських справах Матяжа розстріляла.
В другій половині листопада 1919 року, зазначає Олександр Доценко в книзі “Зимовий похід”, отаман Гулий, “разом з повстанцями Верхньодніпровського повіту під орудою Малашка, зайняв всю залізницю аж до самого Катеринослава”.

В нашому розпорядженні є документ (очевидно, від грудня 1919 року) учасника бойових дій проти білогвардійців на Катеринославщині:
“Малашко має чотири полки, одбиті у кадюків3) два бронепотяги, єсть гармати, чимало куліметів. Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — налагоджена. Малашко не така страшна людина, як його малювали. З заядлими самостійниками не ладнає. Йде він під національним прапором з написом: “За землю і волю — борітеся — поборете”.
Політику провадить в широко Українському маштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих.4)
З цього документу випливає, що Мелашко вже діє окремо від махнівців.
Він справді стає самостійною фігурою, підпорядковує собі інших командирів, зокрема загони Петренка5) та Гладченка.6)
В грудні 1919 р. очолює “Тимчасовий Уряд Херсонщини” з осідком у Верхньодніпровську.
Як оцінювали його більшовики?
“Мелашко, несмотря на то, что он человек малоинтеллигентный, с трудом владеющий письмом, умело учел недовольство Украинских народных мас белогвардейщиной, вовремя использовал это недовольство... Народ ненавидел и охотно шел под знамена тех, кто заявлял о своем намерении прогнать белых и уничтожить белогвардейщину, и Мелашко, по профессии, как он пишет в своей анкете, ”фершал”, стал популярным атаманом партизанского отряда... Этой популярности способствовала его личная храбрость, и, бесспорно, административные способности”.7)
Коли Красна армія почала заливати південь України, Мелашко, очевидно, з метою збереження своїх загонів та доозброєння за рахунок ворога, запропонував більшовицькому військовому командуванню влити свої загони в Красну армію. Те саме зробив і Гладченко.
Більшовики прийняли цю пропозицію. Повстанці Михайла Мелашка стали називатися “4-й Особой украинской бригадой”.
“Маневр Мелашко был очень ловок: не говоря уже о том, что он сохранял свои отряды, он этим самым получал возможность увеличить их путем вербования повстанцев в формируемую им бригаду, вооружить и снабдить их оружием, которое, как предполагалось, будет дано Красным командованием”.8)
Чекісти намагались “разгадать этого сфинкса — Мелашко” (вислів їхній). І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту “Центрального управления ЧК при СНК УССР” за
1920 р.9) “червоний командир” Мелашко “вел агитацию за Петлюру, пытаясь разложить Красную армию изнутри”, був “поборником самостийной Украины”.10)
“Он стал рассылать циркуляры вол- и сельисполкомам о том, чтобы на всей Украине существовала ”украинська мова” и вводил в школах обучение на Украинском языке. Разумеется, деятельность его распространялась в сфере расположения формируемых им частей”.11)
У командування Красної армії для таких випадків був готовий універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і відповідно живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців в мертвих.
В такий спосіб вони намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Йти на фронт за сотні кілометрів означало б смерть для їхніх армій, невиконання наказу означало б бунт проти совєтської влади.
Не виконав такого наказу і Мелашко.
Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що його діяльність “принимает характер открытого восстания против советской власти. Он разгоняет ревкомы, устраивает погромы, разоружает советскую милицию, уничтожает связь”.12)
Але підступний ворог не оголошує Мелашко ворогом совєтської влади, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії, де й заарештовує.
Це сталося на початку березня 1920 року.
Михайла Мелашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії.
“Здесь проявляются способности Мелашко, о которых сказано выше, — писали у зведеннях чекісти, — он сумел
4-х конвоиров из семи его сопровождавших привлечь на свою сторону, а те убили трех остальных и вместе с Мелашко бежали”.13)
В рідному селі Софіївці Михайло Мелашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні: начальник штабу Черноусов (очевидно, Чорновус), заступник командира бригади Д’якіївський, заступник начальника адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом червоної бригади, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Весело-Тернівського полку Федорченко, Тишанін (отаман Іванов), Палій та інші.
Михайло Мелашко на нараді оголошує партизанську війну совєтській владі.
Першим його заходом було звільнення Верхньодніпровська. Цей успішний наліт отаман здійснив в ніч на 7 березня 1920 року силою двохсот бійців.
Чекісти живописали, що під час нальоту повстанці “ограбили местное казначейство на 12.658.586 руб.” та інші совєтські установи, зокрема, спалили всі справи “Упродкома и Военкома”. Потім, як стверджують чекісти, “началось неслыханное издевательство и убийство мирного населения, по преимуществу, еврейского. Не только убивали людей, но зверски при этом издевались, увечили, рубили тела на мелкие куски.., таким образом было убито 21 человек”.14)
З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. А загинули лише “мирні” громадяни, яких повстанці “грабували”, незважаючи на те, що дістали вже 12,6 млн. руб. — величезна на той час сума!
Чекісти стверджували, що Михайло Мелашко “собственноручно убивал и мучил людей”
Чого тільки не понаписують чекісти! Живописали б так про свої “подвиги”!
У нальоті брали участь Іванов, Черноусов (Чорновус?), Д’якіївський, отаман Петренко, Березюк, повстанці Жук, Журавель та Кабак.
Частину суми Мелашко передав на організаційні потреби проф.Прокопенку, який на той час очолював підпільний повстанчий комітет.
Розголос про наліт на Верхньодніпровськ розійшовся на сотні кілометрів. Під враженням гучної перемоги над “непереможною” Красною армією, почали гуртуватися інші повстанські загони, розпущені напередодні зими 1919-20 рр.
Отаман Михайло Мелешко показав селянам, що Красну армію можна успішно бити, і бити невеликими силами. Цей приклад мав неабияке психологічне значення для селян, які потерпали від ЧК і продзагонів.
Чекісти створюють штаб для боротьби з отаманом Мелашком. Штаб очолюють чекісти Ф.Леонюк та П.Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділяє загін. Це означало, що російські окупанти визнали проблему Мелашка як всеукраїнську.
До пошуків отамана були залучені також представники особливого відділу 13 армії.15)
В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.
Тим часом отаман Мелашко рейдує по Катеринославщині.
На початку літа недалеко від Єлисаветграда відбулася зустріч повстанців різних регіонів з рейдуючими частинами Зимового походу ген. Омеляновича-Павленка. Холодноярський отаман Іван Гонта (Іван Лютий-Лютенко) описує цю зустріч у своїй книзі: “Отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот.., завзято відстоював думку наступу на Єлисаветград (нині Кіровоград — Р.К.)”.16)
Але Омелянович-Павленко не погодився. Тоді Мелашко запропонував інший варіант: “Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ”. Коли командарм відхилив і цю пропозицію (він мав до виконання зовсім інший план), отаман Мелашко був надзвичайно згіршений...
В червні-липні загін Мелашка громив червоні частини та продзагони. Разом з ним діяв і отаман Гладченко, який користувався величезною популярністю серед селян.
Повстання на півдні України розгоралося. Земля, справді, горіла під ногами російських окупантів. На жаль, бойовий шлях отамана Мелашка — так невчасно! — закінчувався: в липні 1920 р. зрадник-комнезамівець прирік його на смерть — повідомивши чекістів, що Мелашко знаходиться в с.Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону чекістам не вдалося захопити отамана. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін в с.Карпове Карнаухівського повіту.
Михайла Мелашка доставили в Катеринославську ЧК, де — після “допиту” — розстріляли. В цій справі були розстріляні також отаман Т.Ф.Гладченко, Д’якіївський, його дружина А.К.Орельська, повстанці Жук, Журавель та Кабак.

Виступ отамана Мелашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, “послужил сигналом открытого выступления партизанских отрядов”.
“Несмотря на то, что мелкие и даже крупные партизанские отряды подвергались рассеянию и истреблению со стороны Красной армии в период месяцев май, июнь, июль и август 20 года, повстанчество ширится и растет, принимая эпидемический характер. Выплывают все новые и новые атаманы...”.17)
Очевидно, що ворог не перебільшує. Справді, збройний виступ отамана Михайла Мелешка був першим значним виступом селянства в 1920 р. на півдні України. І він запалив вогонь повстання по всій Україні...



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Енц. українознавства, т.4, Львів, 1994.
2) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махна”. Київ, 1993.
3) Очевидно, так називали кадетів — білогвардійців. Р.К.
4) Підпис на звідомленні є, але він неясний. ЦДАВО України. ф.18.24, оп.1, спр.21. Документ знайшов О.Маслак. Публікується вперше.
5) Петренко — командир одного з махнівських загонів в 1919 р. Учасник боїв з білогвардійцями. Р.К.
6) Гладченко. “Уроженец с.Софиевка Криворожского района. Член партии левых эсеров. Участник григорьевщины. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но в организации не состоял. Любимец крестьян”, — таку оцінку дає отаману вже згадуваний В.Белаш. Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р.) на кінець 1920 р. загін от.Гладченка нараховував 2000 бійців. Р.К.
7,8,10,11,13,14,17) “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. Дніпропетровськ, 1994.
9) “К 5-у Всеукраинскому съезду Советов”. Харьков, 1921.
12) “На защите революции (”Из истории ВЧК. 1917-1922 гг. Сборник документов и материалов”). Київ. 1971.
15) В.Голіченко, “Вартові революції”. Київ, 1966.
16) І.Лютий-Лютенко, “Вогонь з Холодного Яру”. Філадельфія, 1986.