Іван Нагірний,
командир Наддніпрянського партизанського загону


Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився у червні 1895 р. у старовинному козацькому селі Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії.
Село широко розкинулося на лівому березі Дніпра там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання - то вогке, холодне, то полум’яно-пекуче - знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір тут, за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків - Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої Дніпрової протоки Ревун - почути їхні закличні голоси.
Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці - острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина... Та й саме слово “Вереміївка” було багатозначним, воно означало “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”.
У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду - і наприкінці XIX-го, і на початку XX століття. Вереміяки - справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним з поширених вереміївських прізвищ було “Келеберда”, яке означало - “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.
Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого Кліщинці, було у двох верстах від Вереміївки. Тут збирали українські пісні і казки Михайло Драгоманов та український фольклорист Порфирій Мартинович. У Вереміївці роздавала українські книжки мати великої Лесі України - Олена Плічка. На Вереміївському багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, але й щедрість місцевих селян.
У скарбницю українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”,1) віршовану казку “Подарунча”,2) казку “Як запорожці їздили у Петербург до цариці”, казки “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, пісні “За нашою слободою” та “Ой, під вишнею”, розповідь “Про кошового Гладкого”, “Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть”...3)
Історія села підтвердила, що назва “Вереміївка” цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут у 1905 р. сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію під назвою “Вереміївська буча”.
Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.
Вереміївка, яка перед Першою Світовою війною нараховувала 16 тисяч населення - у півтора рази більше, ніж повітовий центр Золотоноша, з давніх давен була поділена на кутки. Центр села називався “Столиця”, інші мали назви “Город”, “Тимченки”, “Погоріле”, “Заболото”, “Біла Голова”, “Пасічне”, “Нечаївка”, “Баталей”, “Запіски”, “Миклашівка”, “Бражне”, “Синівка”, “Липаївка”, “Колодівка”, “Лани”.
Родина Савченків жила на Заболоті. Інший уродженець Вереміївки - славетний отаман Келеберда жив на кутку Пасічному, коло Кривого узвозу.
Батьки Івана - хлібороби Григорій та Олександра Савченки - були малоземельними, а отже бідними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. В родині ще було двоє дітей: старший син Олександр та молодша донька Ганна, яку називали Галею.
Закінчивши сільську школу, Іван освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби Іван ніколи не розлучався з книгою.
Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.
В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у Дніпрові печери...
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості - і національної, і соціальної - не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”. Не один раз в юності він зустрівся з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Він хотів, щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.
Революційна повінь лютого-березня 1917 року супроводжувалася страшною Дніпровою повінню, яка нанесла чималих збитків вереміякам. Дніпро, здавалось, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...

На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив вже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон командирував Івана Савченка делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд українських військових, який розпочався 20 жовтня (за ст. ст.) у Києві. З’їзд тривав 10 днів і за цей час Іван Савченко встиг познайомився з кількома видними діячами українського руху. У листопаді повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю, де (орієнтовно від грудня 1917 р.) служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради. Очевидно, тоді ж “став членом партії лівих есерів”.
Працював до приходу першої “соввласти”. Коли 1 березня 1918 р. Центральна Рада, підперта німецькими військами, повернулася, Савченко знову їде до Києва з метою зайняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовляється дати присягу на вірність Гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях.
Після відречення Павла Скоропадського Іван Савченко - орієнтовно від січня 1919 р. - завідував судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат Гетьмана Скоропадського, виявилася неспроможною побудувати свій. В УНР запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну залили їхні війська - зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний Фронт Армії УНР під ударами Красної армії і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотоніщину.
Друга “соввласть” мобілізувала до однієї з червоних бригад і Савченка. Побувши якийсь час у Красній армії, він самовільно покидає частину. Приводом до цього, очевидно стало всенародне повстання проти комуни і чрезвичайок, яке 7 травня 1919 р. проголосив отаман Григор’єв. У травні 1919 року влада у Золотоноші і повіті на якийсь час пере-йшла до григоріївців.
А з півдня вже підходила Добровольча армія, яка, не зустрічаючи опору, посувалася вздовж Дніпра до Києва. Красна армія панічно покидала терен.
Довідавшись про існування Всеукраїнського Повстанкому, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ про негайну організацію Золотоніського Повстанкому. Савченко наказ виконує і творить підпільні структури. Сформувавши повстанський загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.
Приблизно у грудні 1919 р. у Золотоніський повіт знову вливається Красна армія - на цей раз нібито для того, щоб допомогти “братньому українському народу” вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори розпускали чутки - щоб заручитися підтримкою населення - що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.
Савченко вичікує, яку позицію третя “соввласть” насправді займе у ставленні до Симона Петлюри. Тим часом, разом зі своїми товаришами - можливо, щоб не наразитися на репресії - вступає до міліції. Придивившись як слід і побачивши, що заяви про визнання Самостійної України російського Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції, вертається до рідного села та налагоджує контакти з отаманом Келебердою - на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.
Всі три “соввласти” наочно показали Івану Савченку звірине обличчя великоросійського шовінізму. Згодом він зазначав, що у вир збройної боротьби проти совєтської влади він кинувся, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих совєтських керівників до української мови та культури...

14 лютого 1920 р. до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка. До Вереміївки увійшли частини Волинської дивізії, а у Москаленки - Запорізької дивізії. Здивуванню і радості селян не було меж - вони просто не вірили своїм очам, що перед ними українська армія. “Та хіба у Петлюри є військо? - запитували селяни. - А нам і денікінці, та й товариші казали, що Вас вже давно немає”.
Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і читали лекції на тему “Що значить Самостійна Україна?”. Лекції зробили величезне враження на селян. Всі висловлювалися за Самостійну Україну.
Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був “Кобзар”. Кидалася у вічі заможність.
Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках, які межували з Вереміївкою. Саме у Москаленках Командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по Армії. В одному з них говорилося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.4)
Наказ Командарма засвідчує приязне ставлення селян Золотоніського повіту і, зокрема, Вереміївки, до української влади. Лише у Жовнині, де існувала комуністична організація, до українського війська поставились вороже.
Командування Армії встановило “живий контакт” з місцевими повстанцями. На жаль, у наказах і спогадах не вказується з ким саме, але з великою долею ймовірності можна стверджувати, що мова йде про отаманів Келеберду та Савченка.
Зрозуміло, що прихід української армії та взяття нею низки населених пунктів, в тому числі й Золотоноші, підняло дух населення. А на носі була вже весна. Тож не дивно, що селяни почали “гострити ножі, зубити серпи і мантачити коси”, збирати розібрані на зиму кулемети.
Вже з березня 1920 року по всьому повіту діяли невеликі загони з 10-15 козаків, які, як зазначали більшовики, “безнаказанно нападают на волости и села - (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутили веремію”, який в українській мові означає “робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там”. Саме так діяли вереміївські отамани Нагірний та Келеберда.
У Золотоніському та сусідніх Хорольському й Кременчуцькому повітах оперували й чисельніші загони, наприклад, того ж Келеберди, котрі нараховували по 200-300 чоловік. Ось кілька повідомлень із Золотоніського повіту про те, як крутили веремію гайдамаки XX століття:
“В районе Еремеевской,5) Жовнинской, В-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд... Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину и агитацию против жидов и кацапов... Мобилизация прошла скверно... Разверстка тормозится бандитизмом...”.6)
“В ночь на 4 сентября в Васютинскую волость ворвалась банда, разграбила волисполком. Караул Советского отряда открыл по бандитам стрельбу, бой продолжался один час. Бандиты отспутили в направлении Москаленок Еремеевской волости”.7)
“В Еремеевской, В.Буромской, Прохоровской, Безпальчевской, Гельмязевской, Драбовской, Лялинской волостях милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”.8)
“В селе Москаленки появилась банда 200 человек”.9)
До Савченка-Нагірного з’являється Гаврилко - представник Холодноярського Повстанкому, який на той час очолював Дігтяр-Хоменко. Він запрошує отамана відвідати Повстанком. У вересні 1920 р. Савченко-Нагірний разом з Гаврилком з’являється у Холодний Яр. Це був час розквіту повстання, яке очолив Кость Блакитний - отаман Степової дивізії. Савченко беззастережно підпорядковується Холодноярському Повстанкому, чим продовжив традицію послуху Чигирину - старій гетьманській столиці, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.
Повернувшись до Вереміївки, Нагірний розширює свій відділ, до якого вливаються рештки загону отамана Келеберди, який на той час помер від отриманої в бою рани. Зібравши до ста піших, Нагірний, виконуючи наказ Холодного Яру, розпочав рух на Хорол. Дії координував з місцевими повстанськими організаціями. Але захопити Хорол не вдалося...
Ось ще більшовицькі повідомлення про повстання в Золотоніському повіті:
“2 октября - положение в уезде тревожное, город на осадном положении...”.10)
“Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу... По дороге Жовнино-Ирклеев бродят мелкие банды”.11)
“9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры. Организуется петлюровская банда под предводительством Савченко и неизвестного председателя партизанского комитета. Бандиты рассклеивают воззвания, ведут агитацию; участвуют местные кулаки, интеллигенция. Работа волисполкома приостановлена...”.12)
“В уезде по некоторым волостям действуют только местные бандиты, которые мешают продработе, преследуют волмилицию”.13)
“В селе Москаленках Васютинской волости находится банда до 200 человек”.14)
“17 октября в с. Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, рассклеивала воззвания и прокламации с призывом против жидов и к вооруженному восстанию против Советской власти... 19 октября в Ирклеев прибыла банда численностью до 30 человек, ограбила волисполком, телефонную станцию, обстреляла и разграбила милицию, захватила лошадь начальника района, 14 штемпелей... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с.Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают - мешают банды”.15)
“В Драбовской волости развивается бандитизм, прибыл агент Петлюры Беспощадный, проводящий митинги, организовывающий бандитские отряды... В Мойсенской волости бандитами разбиты волисполком и военком, работа приостановилась, (советские) служащие под угрозой бандитов отказываются работать”.16)

Вереміївський краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар зазначав: “Нагірний (Савченко І. Г.) після смерті отамана Келеберди став одним з найбільших бандитів, командиром загону ‘’щирих українців’’. Проводив він ту ж лінію, що і Келеберда, і, не дивлячись на умовляння жителів села (очевидно, комнезамівців - Р.К.) стати на сторону радвлади, продовжував боротись за вільну Україну. У своїй роботі був сміливим. Робив сміливі вилазки, не рахуючись зі своїм життям”. Олексій Бондар називав Нагірного “запеклим націоналістом, який дорожив своєю сивою шапкою і синьою чумаркою та іншими націоналістичними клейнодами”. І сміх, і гріх...

Настали морози, випав сніг і повстанство пішло на спад. Нагірний, як і інші отамани, вирішив на зиму розпустити загін. А тут якраз дійшли чутки про чергову “амністію”. Нагірний своєрідно використав її. Він вирішив створити “свою” міліцію, яка б захистила селян від грабунку продзагонів та забезпечила безпеку партизанів. З цією метою він відпускає частину повстанців, які прийшли до соввлади “з повинною”, “розкаялися” і виказали бажання зі зброєю в руках стати на захист “завоювань революції”. Сам же Савченко з ядром загону залишився зимувати на Дніпровських островах, підтримуючи зв’язок з Холодним Яром.
Новосформований “летучий отряд по борьбе с бандитизмом” очолив амністований повстанець із загону Нагірного Микола Дібрівний (інколи пишуть Дубровний), який, зазначали згодом більшовики, “хотя и перешел на сторону соввласти, все-же не оставил своего прежнего гнусного дела - бандитизма”. Перебуваючи на посаді командира червоного загону, Дібрівний тримав тісний зв’язок з отаманом, передаючи йому секретну інформацію і попереджаючи про плани ЧК і міліції, зокрема й про плани ліквідації самого Нагірного.
Збереглася записка отамана до Дібрівного такого змісту - бачили, мовляв, як ви переправлялися через річку, але стріляти не стали, адже серед вас - чимало гарних хлопців.
Тим часом Нагірний знову з’являється на виклик Холодноярського Повстанкому, який на цей час очолював вже Петренко, зустрічається з представником Петлюри Орлом-Нестеренком. Ознайомився з наказом Головного Отамана про те, що не слід на свій розсуд проводити активні виступи, а необхідно вести послідовну і обережну підготовчу роботу та чекати наказу про повстання.
Нагірний вертається на Побережжя і продовжує розбудовувати підпільні структури. Нарешті приходить наказ про початок повстання. У розпорядження Нагірного з Холодного Яру прибуває загін у 200 козаків. З ними він здійснює успішний наліт на кінну сотню 5-го полку 5-ї червоної дивізії. Забирає 32 коней та зброю. Бере у полон 47 червоноармійців. Виконавши завдання, переправляється через Дніпро і воює в околицях Холодного Яру.
У травні 1921 р. (орієнтовно 20-21 травня) його козаки порозвішували у селах листівки: “Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Керуючий Наддніпрянським партизанським загоном Нагірний. Земельний відділ і суд - працюйте. Отаман Нагірний”.17)
У другій половині червня 1921 р. загін Нагірного перебував на Дніпровських островах, в районі Воронівки - Чигирина. Ворог виявив його дислокацію. Більшовицьке командування наказало другому батальйону 62-го полку завантажитись на бронеплав “Громкий” и “в кратчайший срок уничтожить банду Нагорного”. Попереджені завчасно Дібрівним, партизани змінили дислокацію і “помполка 62 тов. Єгорову” довелося отримати від начальства наганяй - із завданням він не впорався.
Через деякий час Нагірний знову передислокувався до Холодного Яру. Про це свідчить більшовицьке звідомлення: “Чигиринский уезд. Банда Нагорного 7 июля появилась в районе Холодного Яра, где совершает налеты на ближайшие села, так - совершили налет на Грушевский сахарный завод, что в 7 верстах северо-восточнее местечка Каменки, забрано 12 пудов сахара, 150 пудов овса, 39 пудов ячменя...”.18)

У липні-серпні 1921 р. для Холодного Яру настали тяжкі часи - місцевість по вінця заповнили червоні частини, які взяли повстанців у лещата. Бій переходив у бій. Щоб зберегти людей, Нагірний знову відпускає частину повстанців, щоб ті “амністуватися”. Партизани поставили умову, щоб їм залишили зброю і прийняли під команду Дібрівного. Таким чином лави “отряда по борьбе с бандитизмом” Миколи Дібрівного - товариша отамана Нагірного, “зміцнилися”.
Під тиском ворога невеликий відділ Нагірного відходить на північ - “в район, ограниченный с северо-востока рекой Тясмин, с севера - железной дорогой из Черкас на местечко Смела, с юга трактовой дорогой Каменка-Чигирин”.19)
12 серпня він вступає у бій з більшовицькими голово-різами. Совєтське джерело стверджує, що загону Нагірного було завдано “решительное поражение”. Зокрема бюлетень таємно-інформаційного відділу СНР УССР №99 сповіщає, що у бою вбитий член Окружного Повстанкому Терехов-Терещук і захоплений в полон член Окружного Повстанкому Горбанюк, які перебували у загоні. Інше більшовицьке джерело свідчить, що Терехов боровся принаймні до травня 1922 року.
У вересні 1921 р. до Нагірного добираються представники Центру Петро Максимович Скопець і начальник розвідки штабу 6-го району Петро Зотович Самутін. Діставши необхідні інформації від Нагірного, Самутін вертається, а Скопець лишається і організовує Повстанський штаб. Але згодом і він вертається за кордон.
Нагірний не відсижується на островах, а безупинно налітає на волосні виконкоми, палить їх разом з паперами та портретами Леніна. Така доля спіткала Боровицький, Жовтянський, Іркліївський, Оржицький та інші волвиконкоми. Поруч з ним весь час юнаки: Іван Опанасович Казидуб (21 рік), Ярема Трохимович Прудкий (18 років), Федір Леон-тійович Мусієнко (18 років) та Г. К. Казидуб.
“Для боротьби проти банди Нагірного у Вереміївці, - згадував краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар, - на кутку Лани та кутку Колодівка стояли загони червоноармійців, один з яких був направлений з артилерійської школи. Однієї ночі Нагірний разом з бандою поїхав у село. Вранці повернувся на тачанці з червоним прапором, везучи зброю та женучи коней. Тачанку затопили у воді, а все інше переправили на Жовту косу. Через добу вранці до берега підійшли червоноармійці і з кулемета почали стріляти по Жовтій косі. Бандити побігли вглиб, а Порубльовий з декількома бандитами стояв коло берега, прикриваючи відхід бандитів углиб острова.
Приїхав командир загону червоноармійців і почав просити (слово "просити" автор закреслив і написав - "вести переговори"), щоб Порубльовий вернув зброю, коней, прапори. Після переговорів повернули тільки прапори, а коні ходили по лузі напризволяще. Самі ж бандити розтанули - очевидно переправились через Дніпро на ту сторону”.

З весною 1922 року отаман Нагірний продовжив боротьбу. Серед інших у загоні були Ярема Прудкий, Іван і Григорій Казидуби, К. М. Казидуб, Степан та Іван Адаменки, Скопець, Упир, Головенко, Воловенко, А. Мусієнко. Роль зв’язкових та розвідників виконували Федір Канівець та Данило Келеберда, які, окрім того, постачали хліб повстанцям...
У травні 1922 р. Нагірний організував на Дніпровському побережжі Полтавщини Повстанком, до якого увійшли також Терехов і Манзя.
Нагірний діяв переважно в районі Вереміївки, Липоватого і Жовнина. Серед акцій - “нападения на волостные и сельские исполкомы, разгром ссыпных пунктов, порча телеграфных проводов”... У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 р. вказувалося, що “петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу”.20)
Інший чекістський документ зазначав, що “банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд. Так, например, (...) июня (число написано не ясно - Р.К.) означенная банда ворвалась в Боровицкий волисполком, у председателя которого забрала 150 млн. рублей советских денег, 118 рублей серебра и пять рублей золота общегражданского налога."21)
В комуністичній агітці “Черкащина у відбудовчий період 1921-1925 рр.” є згадка про загін отамана Нагірного: “Ця банда затятих ворогів Радянської влади продовжувала діяти ще у 1922 році. Вони нападали на сільські Ради, магазини, пароплави на Дніпрі. Так, 1 вересня 1922 р. банда вчинила наскок на Москаленківську і Котлівську Ради, знищила папери сільради, в тому числі і розписки про вручення платникам обкладних листів єдиного натурального податку. В селі Москаленки знищено податкові списки. А в ніч з 24 на 25 вересня того ж року в селі Москаленки Васютинської волості було вдруге вчинено наскок банди в 12 чоловік. Пограбовано сільраду, знищені всі заново заведені списки і пограбовано 90 пудів жита, зібраного на користь голодуючих (двофунтовий збір). Органи Радянської влади в таких випадках створювали інститут відповідачів із куркулів та інших антирадянських елементів, які повністю відшкодовували збитки від бандитів. Так було зроблено і у Москаленках: 90 пудів хліба було конфісковано у куркулів - в інституті відповідачів”.
Повстанці Нагірного займались також економічними диверсіями. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки козаки Нагірного затопили землечерпалку. В той же день у районі пристані Бужин, що у 15 верстах на північ Чигирина, іншою групою Нагірного була затоплена барка з вугіллям. “Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) ’’Грозящий’’ с десантным отрядом в количестве 25 человек... (А) 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных (сильно преувеличено) произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки.., где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала...”.22)
У листопаді 1922 р. командир “летучего отряда по борьбе с бандитизмом” Микола Дібрівний - з метою здобути для повстанців кулемет - з кількома “червоноармійцями” налетів на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. Та у перестрілці Дібрівного було застрелено.
Після смерті Дібрівного “комуністичний” загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко - теж амністований повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначає Чорного - Цокала Івана Павловича - також амністованого повстанця загону Нагірного. Вони діють за схемою Дібрівного, повідомляючи отамана про небезпеки, які чатували на нього на гарячих стежках партизанської війни.
Під час незапланованих зустрічей повстанців Нагірного та “червоноармійців” Білого перестрілок ніколи не було, а такі “червоноармійці”, як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.
Розуміючи, що “комуністичний” загін Білого ненадійний, чекісти вирішили його обеззброїти. Для цього наказали прибути у Золотоношу. Але “червоноармійці”, відчувши підступ, наказу не підкорилися і до Золотоноші не прибули. Більше того, Білий написав листа “наштабуезду”, в якому зазначалося: якщо загін намагатимуться роззброїти, він без бою не здасться. Врешті, Білого застрелив підісланий агент ГПУ, а загін таки було роззброєно.
Понад чотири роки діяв отаман Нагірний на обох берегах Дніпра - в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 р. загін здійснив десятки нальотів на совєтські установи. Восени 1922 р. Олександр Переузник, односельчанин Нагірного, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилась коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Нагірний йшов у село зі сторони степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”. “Боротьба програна, з ким ти залишився?” - говорив Олександр Переузник. “Я, - відповів Нагірний, - навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу”.