Арештували отамана під час планової облави. Сталося це у лютому 1923 року. Розповідає Олексій Бондар: “Спіймали Нагірного за допомогою інституту відповідальних (заложників)... Було це зимою. Облаву почали зі степів від Жовнина. Відповідальних вислали по степу ланцюгом, через кожний кілометр по фронту ішов відповідальний. За ланцюгом відповідальних йшли представники влади: міліція, частини особливого призначення. Першого дня пройшли до хутора Казидубів (де нині знаходиться ферма колгоспу в селі Ленінське). На хуторі й переночували. Другого дня пошук продовжили. Вже перед селом Великою Бурімкою побачили у степу хату, із димаря якої клубочився дим.
До хати підходили надзвичайно обережно, щоб ніхто із присутніх у хаті не почув тупоту. Хату оточили кругом легко, бо вікна в ній були вибиті і заткнуті соломою. Відповідальні виявили у хаті двох людей, один з них виявився Нагірним”...
Згодом були заарештовані Степан та Іван Адаменки, які під час затримання “оказали вооруженное сопротивление”. Дехто, наприклад, А. Мусієнко, Іван та Григорій Казидуби, сподіваючись повторити досвід легалізації своїх побратимів, “прийшли з повинною” в ГПУ.
Полтавська газета “Голос Труда” радісно повідомляла про арешт “незаурядного бандита” Нагірного. “Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины”, - повчально писала газета.
В ув’язненні Іван Савченко мав достатньо часу, щоби обдумати в деталях своє життя, свою боротьбу. І він вкотре дійшов висновку “у правоті своїх виступів проти радянської влади”. “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна - писав він, - але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: "Бандит і ворог робітників і селян"”.
26 жовтня, вже в ув’язненні, у Нагірного з’явилась можливість написати і передати листа своїх рідним. Цей лист зберігся до наших днів. Подаю його з невеликими скороченнями:

26 жовтня 1923 р.
Полтава - Тюрма.

Добрий день, любі мої рідні:
мамо, Олександр і ти, сестро Галю!

Мені сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена в суд - в Надзвичайну сесію Полтавського губсуду, чого я не бажав і ніколи не ждав, позаяк сесія суду (проходить) без участі правозаступників і при зачинених дверях, а, головне, суворо карає взагалі.
І от одержавши такі неприємні для мене відомости і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа, щоб хоч коротенько з’ясувати Вам, як я прожив прошедші дев’ять місяців і якими вони мені довгими та тяжкими показались, і як скоро проходять ці шістнадцять днів і наближається сімнадцятий, себто 12 листопада, який рішає судьбу мого молодого життя.
Любі мої рідні! Прошедші дев’ять місяців мого тюремного життя, де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром...
І як не тяжко було сидіти за гратами в’язниці, як не тяжко було забувати про все сказане, але все-таки я цей час прожив як будь-тоби весело і непомітно. Але доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю.
Правда сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало. І, як неприємно і тяжко Вам буде слухати ці слова, але нічого не вдієш.
Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені...
Не буду писати, як буде і як повинно бути, коли я залишусь живий, а беру крайність, себто, коли розстріляють. Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться.
Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене...
Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тілько не здатна робити сама, або допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Тілько й того, що весь час, як ті гади, шипіли з нор, даючи своє жало, щоб я ним когось кусав, а коли прийшло до гіркого, то вони злякались і во ім’я спасенія своїх маєтків подло віддали мене на кару.
Я коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за їх своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, так хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу. “Ну, нічого, моя мука буде комусь наука”.
Історія колись скаже, хто я був і де дівся. Нехай вони живуть, а Ви страждайте, але нехай не забувають, що їхнє життя куплене кров’ю Вашого сина.
І так, любі мої рідні: мамо, брате Олександре і ти, сестро Галю! Може, цей лист буде останнім не тілько в цей час, в ці останні дні, а може бути останнім в моїм цвітущім житті, то ще раз прошу Вас: не плачте й не турбуйтесь.

Не плач, моя рідна мамо,
Так за мною дуже.
Цим ти мені не поможеш,
Тілько тобі хуже.
Ти і так зазнала горя,
Як іще кохала.
Як в колисці позиченій
Мене колихала.

Взагалі історія життя нашої сім’ї тяжка з початку. Мабуть наша така доля. Ну, нічого, що не є погане, то все лучче. Бажаю Вам, мої рідні, всього найкращого. Міцно жму Ваші руки і гаряче цілую вас.

Ваш син і брат І. Савченко (Нагірний).

Прощай, моя люба Вкраїно,
І ти замучений нарід її...

І. С.

Вітайте всіх товаришів і знайомих і скажіть, що я їх, вмираючи, прошу, нехай допоможуть Вам в житті.
Галю, передай привіт своїй подрузі Ярині.
Пробачте, що так нерозборно написав - дуже спішив”.23)

12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу “банды Нагорного”. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, 49 років, Харченко Михайло Кирилович, 28 років, Каліберда Данило Олексійович та інші. Під судом опинилися 19 чоловік.
“Выяснять суду было нечего, - 15 листопада писала газета ’’Голос Труда’’. - Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники - свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”.
13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія присудила Івана Григоровича Савченка (Нагірного) до розстрілу. До розстрілу - “как главари банды” - були засуджені і його побратими: Степан Адаменко, Ярема Прудкий, Мусієнко, Іван Казидуб, Григорій Казидуб, Воловенко.
Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого - без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”. К. М. Казидуб був засуджений до 2-х років ув’язнення.24)

Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити українських повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю. Росіяни розуміли, що героїчна смерть українських повстанців викличе захоплення і бажання помсти.
Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, щоб очорнити світлу пам’ять про українських повстанців. Наприклад, у пропагандистській книзі “Вартові революції” стверджувалося, що голова Кременчуцької ЧК Моздревич без зброї прийшов “у лігво бандитського отамана Нагорного” і переконав лісовиків у “згубності їхньої справи”. “Всі вони разом зі своїм керівництвом склали зброю і повернулися до трудового життя і не раз робили послуги чекістам у викоріненні бандитизму”.25)
Добре, що у нашому розпорядженні виявилися матеріали - теж совєтські - які спростовують цю “ідилічну казочку”: і про капітуляцію отамана Нагірного, і про “повернення до трудового життя”, і про послуги у “викоріненні бандитизму”, тобто у зраді побратимів та тих ідеалів, за які вони боролись.
Тому я з недовірою ставлюсь і до твердження “Голоса Труда”, що повстанці Нагірного - всі як один - слізно визнали, “что заблуждались” і тепер дуже шкодують “за запо-діяне своєму народові лихо”. Останній лист отамана та жорстокі вироки говорять самі за себе...
Свинцеву крапку у героїчному житті Командира Наддніпрянськогого партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який насвітанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів - козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого.

Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла звістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті в цей час зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Односельчани страшенно жалкували за ним.
Ярина, якій Нагірний в останньому листі передав привіт, заміж так і не вийшла, і, врешті, тужачи за Іваном, зійшла з розуму.
Галя, сестра отамана, на схилі літ часто, особливо, коли приходилось тяжко, просила рідних почитати братового листа. Вкотре слухаючи останнє слово брата, гірко плакала. Перед смертю передала листа племінникові Семену Савченку26) з проханням зберегти для нащадків.

Управління СБУ в Черкаській області в 1994 р. передало на зберігання в архів УМВС в Черкаській області кримінальну справу №14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує понад 1800 сторінок.
Чи може науковець взяти її до рук, запитую я, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю?
Ні.
Чи можуть нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини?
Ні.
Закон, прийнятий ще у часи СССР, й досі стоїть на перешкоді.
Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався у цьому. “На законних підставах” йому відмовили у проханні ознайомитися зі справою. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію Івана Савченка. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. В. Шведун 14 вересня 1998 року (№15/2948-98) дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і ясно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний (“повстанські загони для боротьби з радянською владою”), носить “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, Командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки і підпорядковувався Головному Отаманові Симону Петлюрі, є кримінальним злочинцем. І цей бездушний цинізм спостерігаємо на восьмому році існування “незалежної української держави”!

Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку - повстанське упродовж віків село - в середині 1950-х років втопили у Кременчуцькому водосховищі. Населення - те, що залишилося після поразки національно-визвольної війни 1917-1920-х років, після Голодомору 1933 року, після репресій27) та Другої Світової війни, - переселили на гору, де була заснована нова Вереміївка.
Старі вереміяки і сьогодні чують з-під води голоси своєї старої козацької - таки знищеної - Вереміївки.
Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) “Казка про Правду” становила 1140 рядків тексту - 30 друкованих сторінок у збірнику П. Д. Мартиновича. Ф. І. Лавров.
2) “Подарунча” становила 2400 рядків тексту - 60 друкованих сторінок у збірнику П. Д. Мартиновича. Ф. І. Лавров.
3) Ф. І. Лавров, “З літопису Вереміївки”, “Народна творчість та етнографія”, №2, 1973, березень-квітень.
4) О. Доценко, “Зимовий похід”, Варшава, 1932.
5) Тут і далі правильно, Вереміївської. Р.К.
6) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.5.
7) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.30.
8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.13.
9) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк. 14. Документ від 25 вересня 1920 р.
10) З опер. зведення Кременчуцького губвідділу управління. 12 жовтня 1920 р.
11) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.168.
12) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.94.
13) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.105.
14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.2.
15) ДАПО, ф.р-2289, оп.7, арк.48.
16) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.165. Документ від 23 жовтня 1920 р.
17) ДАПО, ф.р-1855, оп.5, спр.2, арк.3.
18) ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.692, арк.169.
19) ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.615, арк.171.
20) Цю інформацію надав В. Ревегук.
21) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, стр.112, арк.68.
22) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.119, арк.35.
23) З сімейного архіву Володимира Савченка, двоюрідного онука отамана.
24) “Голос Труда” (Полтава), 15 листопада 1923 р.
25) В. Голіченко, “Вартові революції”, Київ. 1966.
26) Насправді його ім’я Симон, а повне - Симон Васильович Савченко. Народився він 1919 року, а ім’я йому дав батько - старшина Армії УНР - на честь Головного Отамана військ Української Народної Республіки. Р.К.
27) Зі слів С.В.Савченка, який у 1943 р. став Головою сільради с.Тинченки (куток Вереміївки, що виокремився у село), репресії 30-х років забрали з Вереміївки більше людей, ніж загинуло на фронтах Другої Світової війни. Р.К.

Документи 3-14,18,19,21 надав Володимир Коротенко.
Переважна більшість публікуються вперше.