Наказний отаман Вільного Козацтва
Іван Полтавець-Остряниця

Іван Васильович Полтавець-Остряниця народився 1890 року в с.Балаклеї, що під Смілою. Походив з давнього козацького роду. “Я знаю его семью, почему предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно... Его мать порядочная женщина.., действительно предполагающая, что он гений... Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань; будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы,1) был выдающимся офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие.
Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг”.2)
Іван Полтавець-Остряниця належав до категорії тих небагатьох, які завдяки своїй творчій любові до України, особистій непересічності, пасіонарності були здатні впливати на хід історії.
Про ці “одиниці, натхненні огнем любові до минулої історії українського народу” писав у своїх спогадах Демид Гулай: “Ці одиниці — п.полковник Іван Полтавець-Остряниця — революція застала його в Петербурзі, п-поручник Міхновський — тоді був у Києві; ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін в Одесі та десятки інших... Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців”.3)
Демид Гулай змальовує затерте українське національне тло революційного часу, коли ніхто, крім пасіонарних українських одиниць, не мріяв про Самостійну Україну: “Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість — українськість — проявлялись хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”.4)
“Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності до купи і витворивши загальний тип — общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди, і — коли на зміну силі повіяло лише правом — Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”.5)
Одним з перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, був Іван Полтавець-Остряниця.

Повернувшись з Петрограду, де він на власні очі побачив, як несподівано легко валиться російська імперія — гнобителька народу — видатний офіцер Іван Полтавець-Остряниця зайнявся формуванням української мілітарної сили.
Як діяча, що займався питаннями організації Козацтва, його докооптували до складу Генерального Військового Комітету, котрий очолював Симон Петлюра. Але Полтавцю-Остряниці у Генеральному Військовому Комітеті не довіряли через його антисоціалістичні погляди.
Від початку в Генеральному Військовому Комітеті працював й Микола Міхновський, обраний до складу Першим Всеукраїнським Військовим З’їздом, який відбувся у Києві 18-25 травня 1917 року. Але внаслідок “безупинних ударів з Винниченком” і створення останнім нестерпної атмосфери, Микола Міхновський — противник інтриг і підсиджувань — мусив уступити з посади. Полтавець-Остряниця був докооптований до Військового Комітету того ж 1917 року, але пізніше і, очевидно, їхні шляхи так і не зійшлися.
“У неділю, між 20-25 вересня 1917 р., в помешканні полк. Полтавця-Остряниці відбулась нарада представників Вільного Козацтва Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та від Гайдамацьких частин з Одеси, — згадував Демид Гулай. — На нараді постановили скликати на день 1-го жовтня в Чигирині з’їзд Вільного Козацтва. Представники Вільного Козацтва почали прибувати на з’їзд уже 30-го вересня”.6)
Павло Скоропадський у “Спогадах” стверджує, що Полтавець-Остряниця не лише організував З’їзд у Чигирині, але й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття З’їзду, щоби вони не встигли розпропагандувати учасників, а може навіть зірвати проведення історичного З’їзду.
Яків Водяний, делегат З’їзду від Смілянщини, згадував: “...Звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом "Остряниця", син учительки-удовиці з с.Балаклея біля Смілої”.7)
З’їзд відбувся в Чигирині 3 (16)-7(20) жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тис. організованих Вільних Козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.8)
Ініціатор і організатор цього З’їзду Полтавець-Остряниця подає інші цифри: “1000 послів, що заступали тоді вже 40.000 Українського Козацтва, — пише він, — виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”.9)
І знову слово Демиду Гулаю: “В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.
Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці — д-р Луценко, Модест Левицький і кооператор, громадський діяч Б.Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.
Промову почав д-р Луценко.10) В короткому, натхненному козацьким духом, слові, виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!”. Полковника Остряницю вкрили прапорами.
Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.
Знову подякувавши за шану, Полтавець-Остряниця категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового Отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного Отамана — проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”.11)
Обрання Павла Скоропадського Військовим Отаманом Вільного Козацтва було стратегічним ходом Івана Полтавця-Остряниці — це був крок до відновлення Гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського Почесним Отаманом Вільного Козацтва була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному Військовому Комітеті, знав негативну позицію проф.Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне Козацтво відновлювалося саме як збройна регулярна військова формація українського народу.
Я бачу тут геніальну посмішку Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його політичним поглядам, та ще й при цьому “освятив” ім’ям професора свій задум. І зняв з себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати З’їзду: Іван Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї її розжене.
Ну, як же, справді, Полтавця можна ганити, коли Голова Центральної Ради став Почесним Головою Вільного Козацтва?!
Зрозуміло, Остряниця не питав у професора-“піхотинця” згоди стати “на чолі” Вільного Козацтва. Як до речі, і у генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.
З’їзд в Чигирині закінчився — Івана Полтавця-Остряницю обрали Наказним Військовим Отаманом і Генеральним Писарем, а до складу Генеральної Козацької Ради вибрано:
д-ра Івана Луценка, Семена Гризла, хорунжого Кіщанського, Шкільного12) та інших, всього 12 чоловік.
А ось згадка про цей З’їзд Якова Водяного:
“Я не міг вийти з дива, що на з’їзді не було представника уряду Центральної Ради. Ігнорація урядом такої важної і популярної тоді військової організації, мені була тоді цілком незрозуміла. Секретаріат Центральної Ради, на чолі котрого стояв В.Винниченко, своїм знехтованням Першого З’їзду Українського Вільного Козацтва спричинився до того, що Головним Отаманом Вільного Козацтва вибрано не бажаного для уряду генерала бувшої російської армії Павла Скоропадського.
А я пригадую, що З’їзд так патріотично і прихильно був настроєнний до Центральної Ради, що коли б на з’їзді був представник уряду, то, певно, провадив би зборами так, як це було би потрібно урядові, і на генерального отамана був би вибрав бажаного для Генерального Секретаріату кандидата”.13)
Яків Водяний помиляється: представник Центральної Ради на З’їзді був — Іван Васильович Полтавець-Остряниця. Якого відрядив до Чигирина Генеральний Військовий Секретаріат. Інша справа, що він не вів там руїнницької лінії Центральної Ради.
Яків Водяний згадував і таку істотну деталь: “Певна група на чолі з Полтавцем підтримувала думку вибрати гетьмана, але ця група була скоро збита поміркованими елементами”...14)
Як бачимо, Іван Полтавець планував ще більш рішучі кроки. Розуміючи, яку небезпеку для України становили соціалістичні керівники Центральної Ради, він вже у жовтні
1917 р. планував відсторонити їх і поставити на чолі України Гетьмана. Але доля воліла продовжити випробування.
Перебуваючи у Києві, в Генеральному Секретаріаті у справах свого корпусу, Павло Скоропадський через Скрипчинського отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”. Для нього це було повною несподіванкою. Генерал помітив, що його обрання “викликало надзвичайно неприємне враження” у Генеральному Секретаріаті. На запитання Скоропадського, що це обрання означає, Скрипчинський відповів, що “це так собі, почесна посада, не пов’язана з якоюсь діяльністю” і що подробиці будуть відомі лише тоді, коли приїде Полтавець-Остряниця, якого відрядили до Чигирина.
Генерал вирішив дочекатися.
“Он на меня произвел хорошее впечатление, — писав П.Скоропадський у ”Спогадах”, — рассказал всю подноготную деятелей в Секретариате, сообщил мне подробности казачьего движения и навел меня на мысль, что это движение может, если его суметь захватить, явиться тем здоровым течением, которое спасет Украйну... Я сообщил Полтавцу, что пока занят созданием корпуса, я в казачьи дела вмешиваться не буду... Я сказал Полтавцу, чтобы он пока всем заправлял сам, а там через некоторое время посмотрю, буду ли я в состоянии фактически принять должность или нет. Так и порешили”.15)

10 листопада Наказний Отаман Вільного Козацтва Іван Полтавець-Остряниця з Генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом місця постою — містечка Білої Церкви на Київщині.
На одному із засідань Генеральна Козацька Рада прийшла до висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української Держави. Вирішено було поставити на чолі України Гетьмана. І цим Гетьманом мав стати Павло Скоропадський, нащадок Гетьмана Івана Скоропадського. Гетьманський лад, на переконання Генеральної Старшини, повинен був закласти фундамент української держави, стати її передумовою.
Молодий історик Олег Савчук пише, що від того часу основними засадами політичної платформи Вільного Козацтва були:
“1.Самостійна Українська козацька держава.
2. Тверда національна державна влада — диктатура.
3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.
4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.
5. Союз з козацькими і кавказькими державами.
6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.
7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”.16)

“Центральна Рада і Генеральний Секретаріат хоч і були дуже занепокоєні з’їздом, що відбувся в Чигирині, а особливо обранням генерала Павла Скоропадського Військовим Отаманом та полковника Полтавця-Остряниці Наказним Військовим Отаманом і Генеральним Писарем, все ж таки потвердили статут Вільного Козацтва.
Рахуючись з фактом вияву волі Козацтва України, що, окрім інших завдань, взялось організовано брати участь і в утриманні порядку, при Секретаріаті Внутрішніх Справ утворено Департамент Вільного Козацтва. По суті справи, завдання цього департаменту мало полягати в тому, щоб бути зверхнім органом... В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, Секретар Внутрішніх Справ п.В.Винниченко призначає директором департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця, соціал-демократа П.Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів з організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: ”Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів”...
Призначений на Переяславський повіт пан А., котрий оповідав мені про це, заявив п.Певному, що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві козацького руху. Та й з яких причин він мусить це робити?
Пан Певний пояснив: ”Чи Ви маленький і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана”?..
Створенням Департаменту Вільного Козацтва пани соціалісти своєї мети досягли. Виникло два центри: один, вибраний представниками Вільних Козаків — Генеральна Козацька Рада з Наказним Військовим Отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в Білій Церкві, а другий — Департамент Вільного Козацтва при Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ у Києві, роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва”.17)
Про ті дні писав й Полтавець-Остряниця: “Козацький рух ширився, змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника, але обставини для козацтва склались несприятливо — соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, а все-ж-таки в кождій з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”.18)

12 грудня 1917 року Павло Скоропадський виїхав із Василькова до Білої Церкви, де перебував штаб його корпусу та Козача Рада. “Полтавец завел уже там полный внешний порядок, — згадував генерал. — На станции был выставлен почетный караул. К моему удивлению, этот караул был прекрасно одет и в порядке. Оказалось, что Полтавец сформировал отдельную сотню... Сотня эта называлась атаманская... Полтавец организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала графиня Браницкая, но думаю, что тут не обходилось без контрибуций, налагающихся на евреев, хотя определенных данных на это не имею”.19)
18 грудня 1917 р. генерал разом з Полтавцем-Остряницею та Зеленевським виїхав на лінію Шепетівка-Козятин-Вапнярка...
Павло Скоропадський стверджує, що Полтавець-Остряниця і його оточення у звітах Генеральному Секретаріату навмисно перебільшували чисельність Вільного Козацтва: “Когда запрашивали (Казачью) Раду, сколько у нас вооруженных казаков, они обыкновенно отвечали, что 450 000. На самом деле у нас всего было 40 000 винтовок”.

Ось як оцінював Павло Скоропадський особисті якості Івана Полтавця-Остряниці: “Неглупый человек, большой украинский энтузиаст, гетманец, чрезвычайно честолюбивый, авантюрист в полном смысле этого слова, его можно было подбить на патриотическое предприятие. Очень высокого мнения о себе, действительно прекрасно говорил и владел пером и очень недурно рисовал. Часто хотел играть роль ему не по плечу, очень был подвержен лести...”.20)
А ось ще один штрих до портрету Івана Полтавця-Остряниці 1918 року:
“28-го апреля... (1918 р.) все уже было готово. Я жил в семье Безаков. Супруга его, Елена Николаевна, ярая монархистка, а, главное, совершенно не признающая Украины, несмотря на свое гостеприимство, была, вероятно, не особенно обрадована, видя за своим столом такого украинца, как Полтавец, который, в довершение своих украинских тенденций, даже остригся так, как у нас стриглись в старину папы, тем не менее Елена Николаевна была очень любезна даже с ним и лишь поморщилась, когда Полтавец как-то ни с сего, ни с того заявил, что Владимир Святой был тоже украинец и что исторически будто-бы доказано, что он никогда бороды не носил, а что бороду ему приделали на его иконах впоследствии из-за великорусского влияния”.21)

Після того, як Гетьман Павло Скоропадський змушений був — заради миру в українському таборі — зректися влади, він разом з найближчим оточенням виїхав до Німеччини.
На еміграції між Павлом Скоропадським, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та Іваном Полтавцем-Остряницею виникла незгода. Енергійна натура Полтавця-Остряниці не могла змиритися з пропозицією відійти від справ — тим більше, коли в Україні йшла війна. Тому він й почав — як Наказний Військовий Отаман Вільного Козацтва — перебирати ініціативу на себе.
“4 вересня 1920 р. в Берліні частина козацької старшини, за винятком кол. Гетьмана Павла Скоропадського, постановила відновити роботу організації українського козацтва. На чолі став Військовий Отаман Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 р. місцем штабу Військового Отамана стало м.Молахія (Мюнхен), де в той час розвивався молодий націонал-соціалістичний рух... УНАКОТО (Українське Національне Козаче товариство — Р.К.) з перших початків свого відродження приймає ідеологію націонал-соціалізму, маючи в перспективі застосовувати її в Україні. УНАКОТО вбачало своє призначення у створенні козацької сильної бойової армії, на зразок ”ордену””.22)
“”Ми гадаємо, — писав Іван Полтавець Остряниця, — що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом — диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена і зможе виявити без каліченої революцією демократії та жидівської меншості свою дійсну волю”.23)
Українське Національне Козаче товариство мало свій Регламент, затверджений Іваном Полтавцем-Остряницею:

“Регламент Українського козацького товариства 24)

1. Козаком може бути кожний українець, за якого ручатимуться двоє побратимів козаків та якого прийме круг станиці до свого кола таємним голосуванням (вимагається більшість голосів реєстру громади) і якого затвердить Отаман станиці. Наколи круг визнав, що кандидат має пройти іспит, то одночасно визначає і термін його. Козак не може сам залишати станиці, але може бути виключений з неї Судом Гідності, затвердженим вищим Отаманом; при апеляції діло остаточно вирішується Судом Гідності вищої інстанції.
2. Козаки даного хутора, села або міста організуються в станиці з назвою своєї місцевості. Станичний круг вибирає управу з п’яти люда (Отаман, Писар, Господар, Діловод і Скарбник), Суд Гідності з трьох та Контрольора, які всі разом складають Станичний Уряд...
3. Повітовий уряд складається з Управи, Суду Гідності й Контрольора, вибраний послами від станиць, представленими на повітовім Крузі в числі пропорційному до пославших їх....
4. Так само як повітовий — організується Уряд Губерніальний (Окружний) з затвердженням Отамана губерніального Отаманом Наказним.
5. Найвищим органом управління являється Генеральний Козачий Уряд, що складається з Генеральної Управи, з Генерального Суду та Генерального Контрольора, обібраних (тобто, вибраних — Р.К.) Генеральним Кругом. Генеральний козачий уряд таємним голосуванням вибірає з поміж себе наказного отамана.
6. Всі члени станичних, повітових і губерніальних Урядів приймають титул старшини, а члени Генерального Уряду — Генеральної Старшини... Вся старшина вибирається на один рік...
9. День Покрови Пресвятої Богородиці є урочистим святом У.К.Т.
10. У.К.Т. має свої клейноди: Бунчук і Малиновий Стяг з образом Покрови Пресвятої Богородиці з одної і золотим Тризубом на зеленому полі з другої сторони.
11. На еміграції ініціативна група (фундаторів У.К.Т.) вибирає Тимчасову Управу в складі: Голови, його заступника, кількох членів і секретаря, яка і проводить чергову справу У.К.Т. згідно зі статутом”...25)

Зберігся ще один документ, який відкриває маловідому сторінку бойового життя Івана Полтавця-Остряниці
Мова йде про неопубліковані спогади чекіста П.Пташинського, які надав нам Олександр Андрійович Найда, багаторічний лісничий Холодного Яру.26) Згідно з цим документом-свідченням, Полтавець-Остряниця в першій половині 1921 р. оперував із повстанським загоном в Холодному Яру: “Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница... В июне 1921 года Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25 стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка”.27)
П.Пташинський наводить епізод переговорів з повстанцями Холодного Яру: “Утро принесло неожиданность. Какой-то мальчонка принес в штаб адресованную мне записку, ее текст был прост и лаконичен: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир — поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.28)
Пташинський, заручившись підтримкою начальства, сконцентрував каральний ескадрон в Мельниках і оголосив село на військовому стані. “Все родственники атаманов Чучупаки и Гребенюка были арестованы, как заложники, — писав він. — Объявили, что в случае убийства ушедшего в Яр уполномоченного на переговоры, все заложники будут расстреляны, а их хозяйства сожжены”.29)
На узліссі Пташинський був затриманий повстанцями і з зав’язаними очима доставлений у землянку. Чекіст згадував:
“Полтавец-Остряница, пожимая мою руку, говорит сосед справа. Чучупака, представляется сосед слева, выпьемо заради знайомства, предлагают атаманы. Выпьем отвечаю я, никогда до этого не потреблявший ”зеленого змия”, считая, что отказ может обидеть и насторожить хозяев.
В этот момент грянула украинская старинная песня “Закувала та сыва зозуля”... Так что ж, так и не познакомимся, сказал Полтавец, протягивая мне стакан самогонки.
Песня-то какая добрая, отвечаю ему и опоражниваю стакан. Противная вонючая жидкость обжигает, тянет на рвоту, но сдерживаюсь изо всех сил. Сразу не понравился мне этот маленький полковник, пытающийся споить меня. Говорю Чучупаке — пить мне нельзя, язва желудка донимает. Так это же первое лекарство против язвы, сказал Полтавец, его только не терпят наши враги. И он запел неприятным высоким голосом:

Згинут наши вороженьки,
как роса на сонце,
запануем еще братья
на родной сторонци.

...Освоившись с обстановкой я насчитал около тридцати человек, сидящих за столами.
Что ж, панове атаманы, меня пригласили банкетовать или на серъезный разговор? Всему свое время, ответил Чучупака. Нехай хлопцы побенкетують, добрую песню заспивают... Может быть не прийдется им больше петь и веселиться в жизни, снова вступил в разговор Полтавец. Он явно пытался обострить обстановку за нашим столом...
Я сидел между двумя атаманами в углу под образами. Это место в народе считалось почетным. Что связало этих двух таких разных человека, думал я. Чучупака из потомственных бедняков... и Полтавец — лютый враг бедноты, потомственный кулак. Что объединило их на борьбу с революцией и посадило рядом на почетное место?..
А в ”почетном” углу шло единоборство двух атаманов. Чучупака пытался умерить пыл Полтавца, старавшегося усиленно подливать в наши стаканы мутное зелье. Используя отвлекающее от меня пение, я ухитрялся выливать самогонку, беспрерывно подливаемую в мой стакан Полтавцем. Я лил ее за голенище сапог, за ворот гимнастерки...
Мне было сказано, что атаманы и их ближайшие соратники, слушавшие меня в землянке, а также основная масса бандитов решила принять амнистию... (Лише) атаман Полтавец-Остряница по прежнему настроен агрессивно”...30)