Свою зустріч з Іваном Полтавцем-Остряницею в Холодному Яру П.Пташинський датує липнем 1921 року. Якщо ж Пташинський дійсно зустрічався з Полтавцем в липні 1921 року в Холодному Яру, тоді слід думати, що отаман в 1920-21 роках повернувся в Україну, сформував загін, воював у Холодному Яру і його околицях.
Підпільну діяльність Івана Полтавця-Остряниці в Україні на початку 20-х років опосередковано підтверджує летючка очолюваного ним Українського Національного Козацького Товариства, яка з’явилась у січні 1923 року.

“Прочитайте і віддайте другому.

Український козацький народе!

Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий ворог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері України!
Україна в небезпеці, — і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної велико-князівської і гетьмансько-козацької доби!
Українське національне козацьке товариство, ще з часу всеукраїнського козацького з’їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боротьби за національно -державну Україну, а тепер кличе весь український вільний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту, і каже:
Послухай, український
козацький народе,
за що боремось!

За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами!
За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, комуністів, шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю святу Україну-Русь!
За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми націями!
За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її як власність і мирно обробляти!
За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на користь і розвій батьківщини, був би забезпечений на випадок старости!
За те, щоби дійсна свобода та рівність між нами запанувала на нашій рідній землі!
За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне життя, та обібрав (тобто, вибрав — Р.К.) господаря.
— Отже, хто віре в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а жадає створення могутньої української держави, то мусить стати негайно в лави українського національного козацького товариства!

Рада Генеральної Старшини
Укр. Національного Козацького Товариства.

20 січня 1923 р.

З оригіналом згідно:
За Генерального Писаря УНТК О.Бантиш-Каменський
Секретар А.Моргуненко

Біла Церква на Київщині”.31)

До речі, П.Пташинський твердить, що загін Полтавця-Остряниці був розгромлений, а сам він вбитий: “Где-то на Каневщине вскоре после ухода из Холодного Яра, нашел свой конец атаман Полтавец. При попытке перехода через Днепр он и его поредевшая банда была полностью уничтожена”.32)
Інформація про смерть отамана не відповідала дійсності, але очевидно така версія фігурувала серед більшовиків: вони часто бажане сприймали за дійсне і не одного разу повідомляли про знищення визначних отаманів (наприклад, Костя Степового-Блакитного в листопаді 1920 р., Пилипа Хмари в травні 1921 р.), а потім виявлялося, що отамани живі і продовжують боротьбу.
Виглядає на те, що Полтавець-Остряниця перейшов кордон і повернувся до Німеччини.

З часом, коли УНАКОТО набрало більш чітких форм, Іван Полтавець-Остряниця підпорядкував організацію Всеукраїнській Націонал-Козацькій Раді (ВУНПКР), що була сформована з представників різних угруповань гетьманців та республіканського руху.33)
Полтавець-Остряниця вів активну дипломатичну та організаційну роботу в Україні, розділеній між Польщею та Совєтським Союзом, в Німеччині, Польщі, Великобританії, Естонії, Фінляндії, Ватикані, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Марокко.

“1 липня 1926 року був виданий перший Універсал до ”Українського Козацького Народу”. Ним Іван Полтавець-Остряниця був оголошений Гетьманом і Національним Вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорізьких. Цей Універсал було видано після смерті Симона Петлюри, і завдяки цьому Іван Полтавець був проголошений його наступником. Смерть Головного Отамана стала для українських партій чинником гуртування в боротьбі з большевизмом. Ця подія і була своєрідно використана Остряницею. Він зорганізовує навколо себе значні елементи гетьманців, які відійшли від Скоропадського, а також республіканців.
Після виходу у світ Маніфесту 1926 року Іван Полтавець-Остряниця проголошується Диктатором Української Народної Козацької Республіки...
У цей час Товариство набирає сталих організаційних форм, зміцнює структуру, веде значну політичну роботу. УНАКОТО складалося з восьми кошів, які дислокувались у різних країнах: Болгарії, Румунії, Німеччині, Чехословаччині і навіть Марокко.
На Великій Україні стояв 1-й Повстанчий Кіш, який нараховував за твердженням Остряниці 40 тис. членів у підпіллі (”Українська Громада” у Берліні назвала це фікцією). На теренах Польщі стояв 2-й Кіш, який нараховував 1500 чоловік. Вони жили в селах і містах Волині та об’єднувалися відповідно у чоти, сотні і полки. На чолі Кошу стояв кошовий генерал Іван Волошин (псевдо — Кравченко). Генеральним повноважним представником на Волині був адмірал Чорноморського Флоту Савченко-Більський,33) котрий проживав у Ковелі. На Волині стояло 3 полки: 1-й — у Ковелі, отаман Захар Дорошенко, 2-й — у Дубно, отаман Наум Тадіїв, 3-й — штаб у Луцьку, отаман полк. Павло Мінченко.
У ті часи Кіш в основному проводив організаційну, пропагандистську та культурно-просвітню роботу. За спогадами учасників, козаків приваблювали ідеї інтегрального націоналізму, і тому в 30-ті роки в козацьких лавах було чимало членів ОУН та їх прихильників”.35)
Зберігся написаний Іваном Полтавцем-Остряницею документ Українського Козацького Товариства, який формулює мету Товариства та обов’язки його членства.

“Мета
Тільки незалежна національна держава дасть Українському Народові можливість існувати і розцвітати.
Тільки лицарським духом сильна, глибокою вірою, відданням і любов’ю до Батьківщини напоєна військова сила збудує незалежну державу та оборонить її від ворогів.
Тільки віками вироблені і жертвою крови предків наших освячені лицарські традиції дадуть таку силу непереможну нашій Армії.
Тому Українське Козацьке Товариство має на меті зібрати під свій стяг і споїти братерським духом все лицарськи-національне, свідоме, активне і творче вояцтво біля таких кличів:
1. Самостійна українська держава.
2. Відродження козацтва як стану в Україні.
3. Вірність кожного своїй релігії й підтримання та поширення діяльності Братства Покрови Пресвятої Богородиці.
4. Національне освідомлення українського вояцтва, защіплення в нього і плекання культу лицарства та лицарської чести, культурно-просвітна праця на рідній ниві і фізичне виховання нації.

Обов’язки (моральний кодекс)

1. Батьківщині слава і дружба козака-лицаря і тому справи державні і громадські перед місцевими та особистими.
2. Лицарська Честь, Чесність та Чемність — це гідність козацька.
3. Послух, повага до старших, досконалість в службі та виконанню приписів, товариська вірність, побратимство — мусить споїти в непохитну силу козацькі громади.
4. Козак мусить бути знавцем свого діла (постійна самоосвіта), дбати про добру зброю та берегти її, пам’ятаючи, що вона є ознакою сили і права на службі козака Батьківщині.
5. Слово єсть найгострішою зброєю, нерозважно ужите слово вносить отруту і розклад; в устах козака слово — це діло.
6. Козак все мусить бути на варті і в кожну хвилину і на всякому місці люто боротись за незалежність Батьківщини.
7. Козак мусить дбати про своє фізичне виховання і про свій зовнішній вигляд, бо це свідчить про його внутрішню стійкість.
8. Слава минулого, любов до рідного сучасного, непереможне стремління до могутности своєї Батьківщини — цим почуттям козак має наповняти свою душу.
9. Тільки авторитетний і морально сильний старшинський корпус, починаючи з наймолодшого, зможе виконати своє завдання перед Нацією і вояцтвом; тому — хто принижує гідність, той нівечить самого себе.
В міцній волі, спокійному розважливому відношенню до рівних і молодших — кожний старший добуває собі серед війська добру і корисну симпатію та славу.
10. Приставши до Козацтва — кожний козак мусить дбати про те, щоб братерство козацьке росло і зміцнювалось тими, хто на Батьківщині нашій є кращим, активним і творчим.
11. Не годиться козакові на дрібницях сіяти поміж своїми і товариством нелад і незгоду: в справах дрібніших троє судять четвертого; в справах важних загальна совість лицарська — Суд Гідності; тільки сильні душі вміють свідомо ставитись до своїх помилок.
12. Непохитна віра в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації — суть запорука нашої перемоги”.36)

Активність талановитих одиниць завжди викликала у сірих подратування. Дієвість Полтавця-Остряниці збільшувала не тільки симпатиків, але й невдоволених. Їх обурював авантюризм Остряниці — необхідна риса його характеру, яка
допомагала йому переломлювати давун малоросійського болота — як в Україні, так і на еміграції...
Українське Національне Козаче товариство починає занепадати... Новий період підйому УНАКОТО відбувся в
30-ті роки у формі Українського Козачого Руху (УНАКОР).
“Яке ж місце УНАКОТО в національному русі?”,— запитує сам себе молодий дослідник творчості Івана Полтавця-Остряниці Олег Савчук. І відповідає: “Позитивним було прагнення українських козаків вступити в боєздатну дисципліновану повстанську армію, яка могла відіграти вирішальну роль у визволенні України. Логічною і потрібною була ідея міцної авторитарної влади, яка б вивела Державу з руїни. Але... козацький рух діяв швидше формально, ніж фактично”...
А як міг діяти будь-який ненімецький рух на території Німеччини? Чи міг, наприклад, Адольф Гітлер дозволити створення української повстанчої армії у німецьких містах і селах? Недаремно учасник УНАКОТО генерал М.Омелянович-Павленко37) в передмові до “Заповіту” Івана Полтавця-Остряниці пише, що “лише в розповсюдженню та вихованню думки про Українське Козацтво — У.К.Т. обмежує свою сучасну працю на еміграції”. Ця думка відповідає 2 ст. Регламенту У.К.Т.
Про плідність роботи Полтавця-Остряниці та його побратимів говорить хоча б те, що квартальник Українського Вільного Козацтва під назвою “Українське козацтво” виходив на еміграції до 80-х років ХХ століття. Тобто, діти й онуки продовжили справу батьків. А це важливо. А сам Полтавець дожив до 1957 року.

Я, зрозуміло, не знав Івана Полтавця-Остряницю. Підозрюю, що він був складною у спілкуванні людиною. Як і Микола Міхновський, Петро Болбочан, Леся Українка, Олена Пчілка...
Бо загострені національні почуття цих Українців ставили їх поза ряд поступових, компромісних, гнучких...

Сьогодні, коли на шляху до Холодного Яру проїжджаю через с.Балаклію, задаю собі лише одне питання — чи знають ці сірі постаті, які несуть сірі клумаки на сірому узбіччі, земляками кого вони є?!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Олександр Рогоза. Учасник турецько-російської війни 1877-78 рр. У роки Першої Світової війни командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, згодом 4-ї армії Румунського фронту. З 1904 р. генерал-майор. З 1908 р. генерал-лейтенант. В українській армії з травня 1918 р. За часів Гетьманату Військовий міністр української держави. Генерал-бунчужний. Активно творив українські збройні сили, в яких впроваджував українську мову. У квітні 1919 р. за відмову перейти на службу до Красної армії розстріляний. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995.
2,15,19,20,21) П.Скоропадський, “Спогади”. Київ-Філадельфія, 1995.
3,4,11,17) Д.Гулай, “Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році”. “Українське козацтво”, №6 (59), жовтень-грудень 1979. Чікаго.
5,9,18) І.Полтавець-Остряниця, “Заповіт”. “Українське козацтво”, ч.5-6, липень-серпень 1978.
6) За старим стилем. Р.К.
7,13,14) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”. “Літопис Червоної Калини”. 1930. №10.
8) Я.Пеленський. Коментарі до “Спогадів” П. Скоропадського. С.338.
10) Іван Митрофанович Луценко (1864-1919) — лікар, громадський, політичний та військовий діяч. Під час Першої Світової війни полковник мед. служби царської армії. В 1917 р. — член Центральної Ради та Укр. Ген. Військового комітету. Лідер Укр. партії со-
ціалістів-самостійників. Організатор і Голова Одеської укр. військової Ради, Одеського укр. військового коша. На З’їзді Вільного Козацтва у Чигирині обраний Генеральним хорунжим. За часів Директорії – командир військового загону. Загинув у бою під містечком Кузьмин. Я.Пеленський. Коментарі до “Спогадів” Павла Скоропадського.
12) Шкільний. Родом з с.Гусаків, що на Звенигородщині. Один з перших організаторів Вільного Козацтва. Р.К.
16) О.Савчук, “Чи були козаки козаками, або Хто такі націоналісти-гетьманці?”. “Старожитності”, №2(38), 1993.
22) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”. Київ, 1993.
23) “Український козак”, ч.1, 1923. Мюнхен.
24) В цьому та наступних документах їхня стилістика збережена. Р.К.
25) “Українське козацтво”, ч.1-2 (54-55), січень-березень 1979.
26) Петро Пташинський. Учасник Першої Світової війни. Нагороджений Георгіївським хрестом. Згодом більшовик. Учасник більшовицького заколоту в Одесі в січні 1918 р. В складі латиського загону “Свеаборг” охороняв В.Леніна в Горках. Учасник боротьби з “бандітізмом” в Україні. 1937 року репресований. Учасник Другої Світової війни. Капітан Красної армії. Помер 1987 року в Білгород-Дністровську розчарований совєтською владою. Р.К.
27,28,29,30,32) П.Пташинский, “Последний бой”, на правах рукопису. Публікується вперше.
31) “Український козак”, ч.3, 1.04.1923.
33) ДАВО, ф.46, оп.9, спр.407, арк.110.
34) Згідно з книгою “Генералітет українських визвольних змагань” Володимир Савченко-Більський (1867-1955) був у званні контр-адмірал. З грудня 1917 р. він — директор Департаменту Морського Міністерства Центральної Ради, а з травня 1920 р. Командуючий Чорноморським Флотом України.
35) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”, С.172-175. Київ, 1993.
36) “Українське козацтво”, ч.7-8 (52-53), жовтень-грудень 1978.
37) Михайло Омелянович-Павленко. Нар. 8 листопада 1878 р. у Тифлісі. За Гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві, згодом — отаман Катеринославського козацького кошу. В грудні 1918 р. відряджений Директорією до ЗУНР, де очолив Галицьку армію. На початку грудня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу та командуючим Армії УНР. Під його командуванням армія здійснила унікальну військову операцію — Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 р. — 5 травня 1920 р.), в якому взяло участь 10 тисяч українських багнетів та дві тисячі шабель. У безперервних боях героїчна армія пройшла дві з половиною тисячі кілометрів. Після інтернування жив у Каліші, Тарнові (Польща), Празі, Німеччині, Франції. Співпрацював з УВО/ОУН. З 1945 р. по 1948 р. обіймав посаду Військового міністра УНР в екзилі. Підвищений до звання генерал-полковника. Помер 29 травня 1952 року у Парижі. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995. О.Колянчук, М.Литвин та К.Науменко.